Переселенські рухи після 1828р.
Війна 1828-1829 рр. привела до нового переселення болгар в Росію і Дунайські князівства. Ще на самому початку війни передбачалося переселення в межі Російської імперії тих болгар, які братимуть участь у війні на стороні Росії. Так, Новоросійський і Бессарабський генерал-губернатор Михайло Воронцов спробував організувати переселення моряків, кораблебудівників і ремісників в Новоросійський край.
Адріанопільський мирний договір не приніс змін в політичному, економічному і релігійному положенні болгар і поставило їх в районах розміщення російських військ перед проблемою вибору. Частина населення, очолювана Г. Мамарчевим, керівником добровольчих загонів, вважала, що слід продовжити озброєну боротьбу. Інші закликали змиритися із станом справ. Але більшість наполягала на переселенні. Їх інтереси виражав Іван Селеминский, який став організатором і керівником переселення.
Окрім політичних причин дослідники також виділяють і економічні причини (недолік землі, перешкоди в розвитку торгівлі і промисловості) переселення. Цей комплекс причин привів до переселення за різними оцінками від 86 тис. до 130-140 тис. людина. Також досі не з'ясована точна кількість нових переселенців і в цілому болгарського населення в Бессарабії після переселення 1828-1834 рр. В. Кабузан говорить про 36 тис. болгар в 1832 р., И. Мещерюк - про 26 тис. нових переселенців і 28 тис. старих, а загалом про більш ніж 54 тис. чоловік в 1835г. І. Грек і Н. Червенков вважають, що в 1831 р. чисельність переселенців складала близько 80 тис. людина. Але оскільки в 1831-1834 рр. з Бессарабії виселилося 18,8 тис. поселенців, то, за їх розрахунками, до 1835 р. в Бессарабії проживало близько 61 тис. задунайських переселенців, з яких 33 - 35 тис. "нових".
Причин рееміграції, яка охопила болгарське населення Бессарабії в 1832-1834 рр., на думку И. Мещерюка, И. Грека і Н. Червенкова, було декілька. Це і пропаганда з боку турецьких агентів і прибічників Г. Мамарчева за повернення на батьківщину, масові епідемії чуми і холери (1830-1832), посуха і неврожай в 1833-1834, недолік вільних земель для нових переселенців.
В результаті переселення в Бессарабії були засновані ряд нових колоній. Значна частина переселенців осіла в раніше заснованих селах. При цьому кількість "нових" переселенців в селах часто перевищувала кількість "старих" жителів, як наприклад в Задунаєвці, Чийшиї, Банновці, Нових Троянах. При облаштуванні переселенців виникали і проблеми - найчастіше з наділом землею. Щоб вирішити цю проблему, уряд вирішив скоротити розміри земельних наділів кожної сім'ї з 60 до 30 десятини. Але завдяки старанням И. Н. Інзова це рішення не було реалізоване. По його пропозиції сільські збори старих колоній погодилися поступитися по 10 десятини з наділу кожної сім'ї на користь новоприбулих колоністів. Але землі все одно не вистачило, що, як вже говорилося, стало однією з причин того, що переселенці стали масово покидати Бессарабію.
Після переселення 1828-1834 рр. в Буджаке існували вже 83 колонії задунайських переселенців. Як і раніше, вони входили до складу 4 округів. Але колишні Кагульский і Прутський округи були об'єднані в один - Кагуло-Прутський (з центром в Хаджи-Абдуле), Буджакський округ був розділений на 2 - Нижнє- і Верхнєбуджакський, з центрами відповідно в Івановці Болгарською і Комраті. Округ Ізмаїла з центром в Болграде залишився без змін.
У 1832 р. усі три контори іноземних переселенців в Новоросійському краю були закриті. Замість них було створено Управління задунайських переселенців, яке увійшло до складу Піклувального комітету. На чолі нового органу стояв той, що Управляє, призначається міністром внутрішніх справ, а з 1837 р. міністром державного майна. У штат управління також входили секретар, землемір, доктор, перевізник та інші чиновники. Із створенням Управління була порушена традиція заняття посад окружних старшин колоністами.