Роль права у галузі регулювання інформаційних відносин і розвиток законодавства України про інформатизацію та інформаційні процеси 2 страница
Законом встановлено, що обов’язковий реквізит електронного документа — це обов’язкові дані в електронному документі, без яких він не може бути підставою для його обліку та не матиме юридичної сили. А електронний підпис є обов’язковим реквізитом ЕД, який використовують для ідентифікації автора або підписувача електронного документа іншими суб’єктами електронного документообігу. Накладанням ЕП завершується створення ЕД. Використання інших видів ЕП в електронному документообігу здійснюють суб’єкти документообігу на договірних засадах.
Рівноправність такого джерела інформації як електронний документ з іншими джерелами інформації підтверджена положеннями ЗУ «Про електронні документи та електронний документообіг»: юридична сила електронного документа не може бути заперечена виключно через те, що він має електронну форму. Допустимість електронного документа як доказу не може заперечуватися виключно на підставі того, що він має електронну форму.
Хоча електронний документ не може бути застосовано як оригінал:
1. свідоцтва про право на спадщину;
2. документа, який відповідно до законодавства може бути створений лише в одному оригінальному примірнику, крім випадків існування централізованого сховища оригіналів електронних документів;
3. в інших випадках, передбачених законом.
Нотаріальне посвідчення цивільно-правової угоди, укладеної шляхом створення електронного документа, здійснюють у порядку, встановленому законом.
Окремі підзаконні нормативно-правові акти також здійснюють посилання на поняття «джерело інформації». Так, інформацію з відкритих джерел визнають як інформацію, призначену для громадськості; із зовнішніх джерел (наукова література); офіційну; інформацію, яку видають громадські організації, комерційні компанії та ЗМІ. Джерелами відомостей про фізичну особу є бази персональних даних, які зареєстровані в установленому законодавством порядку.
2. Джерела інформаційного права (Кормич)
Під джерелами інформаційного права розуміють зовнішні форми вираження норм інформаційного права, за допомогою яких відбуваються формування та закріплення цих норм. Система джерел інформаційного права є аналогічною відповідним системам інших галузей законодавства. Отже, система джерел інформаційного права подана як національним законодавством, так і актами міжнародного права.
Міжнародно-правова складова джерел ІП подана багатосторонніми та двосторонніми міжнародними договорами, рішеннями міжнародних міжурядових організацій з питань, що стосуються інформаційної галузі (ООН, Рада Європи, ОБСЄ, Міжнародний союз електрозв’язку, СОТ) й іншими джерелами міжнародного права, визнаними ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН. Ці джерела визначають, зокрема:
Ø стандарти прав і свобод людини та громадянина у галузі інформації й окремі аспекти реалізації цих прав;
Ø міжнародну співпрацю щодо інформатизації та розбудови інформаційного суспільства;
Ø міжнародне регулювання питань зв’язку й телекомунікацій;
Ø стандарти та співпрацю у боротьбі з правопорушеннями з використанням ІКТ;
Ø питання міждержавного перебування інформації з обмеженим доступом (на підставі двосторонніх угод).
Національними джерелами інформаційного права є:
Ø Конституція України (норми, що визначають права та свободи людини у галузі інформації, захист інформаційної безпеки, загальні принципи діяльності публічної влади);
Ø рішення Конституційного Суду України, що тлумачать відповідні норми конституції та законодавства;
Ø законодавчі акти з питань регулювання інформаційних відносин;
Ø акти Президента України, Кабінету Міністрів України;
Ø акти міністерств і відомств, галузеві та локальні нормативно-правові акти.
Слід відзначити, що нині в Україні діє близько 30 законів і понад 400 актів Президента та КМУ, що регулюють суспільні відносини в галузі інформації. Це без урахування таких джерел, як нормативно-правові акти Міністерства транспорту та зв’язку, освіти та науки, культури та мистецтв, внутрішніх справ, СБУ. Національної комісії з регулювання зв’язку, Національної Ради України з телебачення і радіомовлення, Держкомітету з телебачення і радіомовлення, Держкомітету архівів, Держкомітету статистки, Адміністрації служби спеціального зв’язку та захисту інформації України та внутрішньогалузеві акти інших міністерств і відомств. Отже, в Україні сформувалася широка та розгалужена система джерел, що становлять інформаційне законодавство.
Тема 5. Органи державної влади як суб’єкти інформаційного права
1. Сучасні тенденції доступу до інформації про діяльність органів державної влади (Марущак)
У різних країнах існують різноманітні моделі законодавства про принципи доступу осіб до офіційної інформації. Законодавство щодо цих принципів вже давно поширилося Скандинавією. Безперечно найстаріша з них — шведська система, започаткована 1766 року. Аналогічне шведському законодавство в цій галузі Фінляндія прийняла 1951 року, але не так давно внесла до нього певні зміни. За нею 1970 року були Данія та Норвегія. У кількох європейських країнах: Нідерланди, Іспанія, Португалія, Австрія, Угорщина, Естонія, Бельгія, Румунія, Франція, Греція, Італія й Ірландія, загальне право доступу до офіційної інформації закріплене нормами конституції або законодавства. Робота над створенням нового законодавства чи перегляд чинних норм триває в Німеччині, Польщі, Росії та ще кількох демократичних державах. У деяких країнах — таких, як Швеція та Фінляндія, є закони, що надають громадянам основне право доступу до документів у володінні органів влади, причому саме законом встановлено й обмеження цього права з метою захисту конфіденційної за характером інформації чи документів, які перебувають на стадії підготовки. Інші країни, наприклад, Нідерланди — застосовують дещо інший підхід: їхня система доступу передбачає інформування громадян незалежно від того, міститься певна інформація в документах чи десь інде. Можна говорити про системи доступу, основою яких є, в одних випадках, інформація, а в інших — документація.
Становлення України як держави на шляху розвитку демократичного суспільства виносить проблему забезпечення відкритості та прозорості діяльності органів державної влади. Прозорість влади є необхідною умовою забезпечення передбачених КУ прав громадян на інформацію й участь в управлінні державними справами.
На сьогодні існує багато труднощів у галузі доступу громадян до публічної інформації (якою володіють органи державної влади та місцевого самоврядування). Існують випадки, коли органи влади фактично безпідставно відмовляють у наданні інформації, відносячи її до інформації з обмеженим доступом; неправомірно застосовують грифи обмеження доступу до інформації «опублікуванню не підлягає», «не для друкування», «для службового користування»; існують великі труднощі в отриманні громадянами локальних нормативно-правових актів місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, які не повністю виконують вимогу оприлюднювати інформацію про свою діяльність (в тому числі через мережу Інтернет). Не всі внутрівідомчі акти публікують в офіційних виданнях і, таким чином, державні органи стають подібними до власників інформації, які на власний розсуд приймають рішення про надання або відмову у наданні інформації. Достовірна та повна інформація про внутрішню структуру будь-якого державного органу, закріплене за ним майно, витрати на його діяльність практично недоступні для звичайних громадян.
Важливим на сьогодні засобом доступу громадян до публічної інформації є опублікування інформації про діяльність органів державної влади у мережі Інтернет. Висвітлення діяльності органів влади на інтернет-сторінках – це лише невелика частина від загальної кількості системних заходів у площині інформатизації процесів діяльності органів державної влади, а особливо в контексті задоволення ІП громадян та отриманні сервісних послуг. Урядова мережева інфраструктура повинна бути націлена на розв’язання актуальних політичних, економічних і соціальних завдань держави та забезпечувати:
Ø реалізацію права громадян на доступ до відкритої державної інформації;
Ø доведення до громадськості об’єктивної та достовірної інформації про діяльність органів державної влади, що зміцнює довіру до держави та її політики;
Ø взаємодію та постійний діалог держави з громадянами та громадськими інститутами, а також необхідний рівень суспільного контролю за діяльністю державних органів і організацій;
Ø об’єднання інформаційних ресурсів і послуг органів державної влади та місцевого самоврядування з метою зміцнення загальнонаціонального інформаційного простору;
Ø вдосконалення системи державного управління, оптимізацію структури державного апарату, зниження фінансових і матеріальних витрат на його зміст, поетапне переведення частини державних послуг, що мають вартісне вираження, в систему державних мережевих послуг, що відповідає реальним потребам громадян і організацій;
Ø ефективну підтримку економічної діяльності державних суб’єктів, що займаються господарською діяльністю, уможливлюючи ефективну інтеграцію в загальнонаціональний і світовий економічний простір;
Ø взаємодію та співпрацю з державними органами закордонних країн і міжнародних неурядових організацій.
На даний момент в Україні відсутня розроблена законодавча база, яка регулювала б забезпечення права громадян і організацій на доступ до інформації про діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування та функції цих органів з забезпечення доступу до офіційної інформації. Чинне законодавство України містить лише окремі відповідні норми, які теж потребують удосконалення. Загалом відсутня (або просто не поширюють) належна статистика про роботу органів влади, з якої б пересічний громадянин міг зробити висновок про ефективність їхньої діяльності, особливо у галузі забезпечення основних прав і свобод.
Якщо порівнювати вітчизняну практику з зарубіжним досвідом, то виявиться, що в питаннях надання інформації Україна поступається багатьом державам, у національних законодавствах багатьох з яких установлено обов’язок державних структур регулярно публікувати певні категорії інформації, до якої належать нормативні, індивідуальні або загальні управлінські акти. Поряд з доступом до різного роду матеріалів доступ передбачений і для проектів нормативних актів, що забезпечує можливість громадянам брати участь в їх обговоренні до їх затвердження. Наприклад, у США на сайті Regulations.gov, який підтримує уряд, кожен громадянин може не лише ознайомитися з проектом відомчого нормативного акта, а й надати свої коментарі та висловити зауваження до них. Розуміючи необхідність активної участі громадськості в контролюванні інформаційної відкритості влади, слід домагатися того, щоб були створені чіткі механізми прямого доступу пересічних громадян до джерел інформації. А для того, щоб наблизитися до міжнародних норм у царині інформаційної відкритості влади, необхідно створювати інформаційне законодавство України з урахуванням головних реалій сучасного етапу розвитку країни, закладати в закон про інформаційну відкритість органів державної влади механізм реалізації його норм, формувати відкрите інформаційне суспільство на основі єдиного інформаційного простору. Це стосується, насамперед, права громадян на свободу отримання інформації, відповідальності за її ненадання чи приховування, проблем інформаційного забезпечення процесу формування громадянського суспільства та діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування.
Однією з причин існування означеної вище негативної ситуації є недосконалість законодавства України про інформацію, яке не відповідає сучасному рівню розвитку інформаційних відносин і не може адекватно вирішувати проблеми, що виникають. Більшість чинних законів і підзаконних нормативно-правових актів, спрямованих на регулювання інформаційних відносин, були прийняті до набрання чинності Конституцією України, і навіть із значними змінами та доповненнями непридатні для задоволення потреб сьогодення. Здебільшого вони або наводять терміни, або декларують певні положення без вказівок на шляхи їх реалізації, або мають місце «посилання на посилання», або посилання на такі норми окремих законів, які до галузі інформаційних відносин неможливо застосувати без урахування специфіки об’єкта. Питання щодо обмежень або вилучень з прав суб’єктів інформаційних відносин мають бути врегульовані на законодавчому рівні, як того вимагає Конституція, оскільки прогалини з цього приводу можуть призвести до неконтрольованих обмежень прав зазначених суб’єктів і до виникнення загроз інформаційній безпеці.
Основні форми доступу до інформації органів державної влади:
1. офіційні сайти державних органів, включаючи інформацію у форматі сайту на електронних носіях — дискетах чи інших електронних повідомленнях, що їх видають державні службовці;
2. офіційні повідомлення власних інформаційних служб державних органів, включаючи прес-конференції та публічні виступи уповноважених посадових осіб;
3. офіційні засоби масової інформації (друковані й електронні ЗМІ й інші видання, наприклад бюлетені та збірники, визначені законом або регулюючим органом);
4. повідомлення безпосередньо зацікавленим особам або їх представникам (усні, письмові, надані засобами зв’язку чи за допомогою спеціальних засобів, як-от криптографії чи сурдоперекладу);
5. державні архіви та власні архіви державних органів;
6. повідомлення в інших друкованих і електронних ЗМІ, а також у мережі Інтернет.
Доступ до інформації, що підлягає обов’язковому оприлюдненню, здійснюють через офіційні повідомлення, сайти державних органів і офіційні ЗМІ. Як правило, в інших формах надають інформацію на запит особи або додаткова інформація (роз’яснення або консультації щодо правових актів чи планів діяльності державного органу), надання якої безпосередньо державними службовцями і через офіційні ЗМІ технічно й економічно неефективне. До того ж, навіть за непропорційно великої частки офіційних друкованих і електронних ЗМІ в Україні вони навряд чи забезпечують своєчасний доступ до інформації, що підлягає оприлюдненню.
Основи доступу до офіційної (публічної) інформації органів державної влади та місцевого самоврядування визначають ЗУ «Про інформацію». У статті 21 даного Закону визначено, що «Інформація державних органів і місцевого та регіонального самоврядування — це офіційна документована інформація, яку створюють у процесі поточної діяльності законодавчої, виконавчої та судової влади, органів місцевого та регіонального самоврядування.
Основні джерела цієї інформації:
Ø законодавчі акти України,
Ø інші акти, що приймає Верховна Рада й її органи, акти Президента України,
Ø підзаконні нормативні акти,
Ø ненормативні акти державних органів,
Ø акти органів місцевого та регіонального самоврядування.
Інформацію державних органів і місцевого та регіонального самоврядування доводять до відома зацікавлених осіб шляхом:
Ø опублікування її в офіційних друкованих виданнях або поширення інформаційними службами відповідних державних органів і організацій;
Ø опублікування її в друкованих ЗМІ або публічного оголошення через аудіо- та аудіовізуальні ЗМІ;
Ø безпосереднього доведення її до зацікавлених осіб (усно, письмово чи іншими способами);
Ø надання можливості ознайомлення з архівними матеріалами;
Ø оголошення її під час публічних виступів посадових осіб.
Стаття 19 ЗУ «Про інформацію» визначає, що «статистична інформація – це офіційна документована державна інформація, яка дає кількісну характеристику масових явищ і процесів, що відбуваються в економічній, соціальній, культурній і інших галузях.
Важливою гарантією оперативного отримання громадянами інформації від вищих посадових осіб держави є наступна норма: на вимогу Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем’єр-міністра України, Голови Верховного Суду України, Голови Конституційного Суду України Національна телекомпанія України та Національна радіокомпанія України зобов’язані надавати їм позачергово прямий ефір для екстрених офіційних виступів. Фінансування витрат на ці заходи поза квотою часу здійснюють з державного бюджету.
Крім того, державні аудіовізуальні ЗМІ загальнодержавного рівня зобов’язані оперативно забезпечувати в межах державного замовлення поширення таких теле- і радіопередач:
Ø відкриття першого засідання сесії ВРУ нового скликання, висвітлення діяльності ВРУ в порядку і формах, визначених постановою ВРУ на кожну поточну сесію;
Ø звернень Президента України до народу України та його щорічних і позачергових послань до ВРУ, заяв Верховної Ради України, КМУ, Верховного Суду України та Конституційного Суду України;
Ø церемонії складення присяги народові новообраним Президентом України на урочистому засіданні Верховної Ради України;
Ø відкриття першого засідання новосформованого Кабінету Міністрів України.
Державні телерадіоорганізації зобов’язані забезпечити поширення цих передач у регіонах, на які вони здійснюють мовлення.
Відповідно до ЗУ «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування в Україні ЗМІ» розміщення державного замовлення на аудіо- і відеоінформаційну продукцію про діяльність ВРУ, Президента України та КМУ забезпечує Національна рада України з питань телебачення та радіомовлення, яка здійснює контроль за дотриманням порядку, форм і стандартів мовлення.
Розділом IV ЗУ «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування в Україні ЗМІ» передбачено порядок висвітлення діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування в Україні друкованими ЗМІ. Діяльність ВРУ, Президента України, КМУ, міністерств і інших центральних органів виконавчої влади, Верховного Суду України, Конституційного Суду України висвітлюють у друкованих ЗМІ загальнодержавної та зарубіжної галузі поширення на умовах, визначених у договорах між органами державної влади та редакціями цих ЗМІ.
У друкованих ЗМІ регіональної та місцевої (обласні, міські, районні) галузі поширення оприлюднюють відомості про діяльність органів державної влади, що спеціально готує і надсилає їм державне інформаційне агентство (ДІНАУ) за рахунок коштів, виділених у державному бюджеті на зазначені цілі.
Для висвітлення діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, виступів народних депутатів України, депутатів сільських, селищних, районних, міських і обласних рад у державних друкованих ЗМІ, які фінансують відповідно за рахунок державного або місцевих бюджетів, відводиться не більше 20% газетної площі кожного номера. У недержавних друкованих ЗМІ відомості про діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування, виступи депутатів усіх рівнів можуть друкувати на договірних засадах відповідно до законодавства України.
На думку окремих дослідників, ставлення державних органів до виконання ЗУ «Про інформацію», який зобов’язує надавати всім зацікавленим особам інформацію про свою діяльність, було відверто зневажливе. Це свідчить, насамперед, про те, що органи державної влади, як і раніше, фактично не звертали уваги на суспільство, яке доручило їм реалізацію визначених функцій і вправі запитувати про їхнє виконання.
Позиція окремих науковців така, що незалежно від складу та мотивів потенційних користувачів, нюансів права власності на інформацію або умоглядних класифікацій її видів розпорядниками інформації державного органу завжди виступають конкретні державні службовці, а не орган загалом чи навіть його технічні працівники. Це означає, що засади інформаційної відкритості державних органів має регулювати ЗУ «Про державну службу», а не ЗУ «Про інформацію» чи «Про звернення громадян», дія яких поширюється на всіх осіб, не обмежуючись державними органами та службовцями.
Розширенню доступу до інформації можуть сприяти такі заходи, як обов’язкове опублікування проектів певних актів державних органів і повідомлень про плани діяльності державних органів у ЗМІ, які не є офіційними. Але це потребує змін не лише в правових актах. До основних проблем, які пов’язані з доступом громадян до інформації, і відповідно стоять на перешкоді забезпечення прозорості діяльності публічної адміністрації, відносять:
Ø наявність і широке неправомірне застосування грифів обмеження доступу до інформації;
Ø хаотичний розвиток інформаційного законодавства, який полягає в існуванні великої кількості нормативно-правових актів про інформацію різних рівнів, що суперечать одне одному;
Ø невпорядкованість термінології інформаційного законодавства, що нерідко приводить до різного застосування правових норм на практиці;
Ø неналежне виконання вимоги органами влади оприлюднювати інформацію про свою діяльність;
Ø відсутність реальних механізмів забезпечення відповідальності за порушення інформаційного законодавства.
Законодавчі стандарти інформаційної відкритості державних органів, якщо вони зачіпають права й свободи осіб, повинні задовольняти певним базовим вимогам:
Ø визначатися безпосередньо в Конституції, законах і міжнародних договорах України;
Ø підлягати збалансованому попередньому та наступному незалежному контролю, що включає контроль з боку судових органів, але не обмежується ним;
Ø прямо передбачати підстави та форми відповідальності за їх порушення.
Розглянемо проекти законодавчих актів, які не стали законами, але пропонують важливі принципи доступу до публічної інформації. Проект ЗУ «Про інформаційну відкритість органів державної влади та вищих посадових осіб України» №2082 від 20.08.2002 p., був внесений на розгляд Верховної Ради України народним депутатом України С.Головатим (прийнятий в першому читанні (17.12.2004). Зазначений проект закону визначає умови та порядок забезпечення інформаційної відкритості в питаннях діяльності органів державної влади та вищих посадових осіб України.
На думку суб’єкта законодавчої ініціативи дії Закону повинна була поширюватися на відносини, пов’язані з наданням органами державної влади відомостей про себе та свою діяльність громадянам України й юридичним особам, а також щодо обов’язкового оприлюднення інформації про органи державної влади та про вищих посадових осіб України. Дія цього закону, у разі його прийняття, не поширюватиметься на випадки надання органом державної влади, державним підприємством, установою чи організацією інформації іншому органу державної влади, державному підприємству, установі чи організації, а також на випадки надання посадовим особам органів державної влади інформації, необхідної для виконання ними своїх посадових обов’язків.
Органами державної влади, на які поширювалася б дія Закону, визначає ВРУ, КМУ, Конституційний, Верховний, Вищий Арбітражний (Господарський) суди України, Генеральна прокуратура України, Служба безпеки України, ЦВК України, Національний банк України, Антимонопольний комітет України, Фонд державного майна України, міністерства, відомства, інші центральні органи виконавчої влади, а також Рада національної безпеки й оборони України, Адміністрація Президента (Секретаріат), інші координаційні та консультативні органи при Президентові України.
Під вищими посадовими особами України, на яких поширювалася б дія Закону, визначали Президента України, Голову ВРУ та його заступників, Прем’єр-міністра України, членів КМУ, Голову Служби безпеки України, Голову ЦВК України, Голову НБУ, Голову Антимонопольного комітету України, Голову Фонду державного майна України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, Голову, заступників Голови та суддів Конституційного Суду України, Голову Верховного Суду України та його заступників, Голову Вищого арбітражного (господарського) суду України та його заступників, Генерального прокурора України та його заступників.
Законопроект закріплював поняття інформаційної відкритості органів державної влади та вищих посадових осіб України, яка полягала в створенні для громадян і юридичних осіб України можливості вільно отримувати інформацію про ці органи та їхніх посадових осіб в обсягах і в порядку, встановлених законом.
Стаття 4 законопроекту передбачала, що кожен громадянин і кожна юридична особа України може звернутись до відповідних державних органів України з проханням про надання передбаченої цим Законом інформації та вільно отримати цю інформацію на платній основі. Інформація, яку оприлюднюють, повинна бути повною, правдивою, точною та реально відображати запитувані факти станом на відповідну дату або за відповідний період часу. Надання інформації про органи державної влади та вищих посадових осіб України здійснюють на засадах неприбутковості.
Способами оприлюднення інформації про органи державної влади та вищих посадових осіб України законопроект визначав:
Ø опублікування інформації в пресі;
Ø повідомлення інформації по радіо та телебаченню;
Ø видання інформаційних бюлетенів;
Ø створення спеціальних інформаційних систем, які містять відповідну інформацію, та забезпечення доступу до них;
Ø надання на платній основі громадянам і юридичним особам довідок з відповідною інформацією.
Законопроект визначав, що не підлягають оприлюдненню відомості, що становлять державну, комерційну, банківську й іншу охоронювану законом таємницю; відомості, поширення яких може зашкодити безпеці особи чи нормальній діяльності органу державної влади, а також відомості, що можуть бути використані для вчинення злочинів. Не підлягають задоволенню прохання громадян і юридичних осіб про надання інформації, яка потребує спеціального аналітичного опрацювання (порівняльні довідки, таблиці, довідки про процентне співвідношення тощо), за винятком випадків, коли таку інформацію про відповідний орган державної влади публікували у пресі або в щорічних інформаційних бюлетенях.
Законопроект передбачає, що оприлюдненню підлягають відомості про діяльність органів державної влади, закріплене за ними майно, їхнє матеріально-технічне забезпечення та фінансування, загальну структуру та кількість працівників, розмір оплати їхньої праці, їхнє соціально-побутове та медичне обслуговування та відомості про ці органи, окрім зазначених у статті 6 закону (стосовно обмежень на оприлюднення).
Стаття 10 законопроекту передбачає, що на платній основі надають будь-яку запитувану інформацію, що підлягає оприлюдненню, включаючи відомості, що були оприлюднені через телебачення та радіо, опубліковані в пресі або у щорічних виданнях.
Законопроектом передбачено: служби та підрозділи, які надають відомості про органи державної влади (стаття 11), організація роботи з метою надання відомостей про органи державної влади (12), форма надання відомостей про органи державної влади (13), строк підготовки інформації про органи державної влади (14), видання інформаційних бюлетенів про органи державної влади (20) та його зміст (21) тощо.
Ще однією спробою упорядкувати відносини з приводу доступу до публічної інформації є проект ЗУ «Про відкритість і прозорість діяльності органу виконавчої влади, місцевого самоврядування», розробленого Міністерством юстиції України та внесеного на розгляд КМУ, який, однак, поки що не подано до ВРУ. Даний законопроект визначає порядок діяльності органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування у доступі громадян, їх об’єднань, юридичних осіб до інформації про ці органи, їх діяльність. Законопроект визначає, що обов’язковому оприлюдненню органом виконавчої влади, місцевого самоврядування підлягає інформація про:
Ø основні завдання та нормативно-правові засади діяльності, структуру;
Ø поштову адресу, номер телефону, факсу, адресу офіційної веб-сторінки в мережі Інтернет і електронної пошти;
Ø прізвище, ім’я та по-батькові, номер службового телефону, адресу електронної пошти керівника, а також керівника підрозділу, функції структурних підрозділів;
Ø розпорядок роботи та час прийому громадян;
Ø план підготовки проекту регуляторного акта та зміни до нього; повідомлення про оприлюднення проекту регуляторного акта, проекту цього акта і аналіз його регуляторного впливу;
Ø звіт про відстеження результативності, прийнятого регуляторного акта; відомості про регуляторну діяльність;
Ø порядок реєстрування, ліцензування окремих видів діяльності (зразки документів, розрахункові рахунки для внесення необхідних платежів, їх розмір тощо);
Ø перелік та умови отримання адміністративних послуг, форми та зразки документів, правила їх заповнення;
Ø перелік підприємств, установ і організацій, що належать до галузі управління;
Ø умови проведення приватизації, управління об’єктами державної та комунальної власності;
Ø цільові програми у відповідній галузі, регіоні;