Політична еліта та особливості політичної еліти України

Політична еліта – це поняття, яке відображає особливу роль верхівки пануючого класу, перш за все тої його частини, яка безпосередньо здійснює політичне курівництво суспільством, стоїть біля керма державного управління.

Термін «еліта» має французьке походження і означає «кращий», «вибраний», «відбірний». Цим поняттям у суспільствознавстві позначають провідні верстви суспільства, які здійснюють керівництво у певних галузях суспільного життя. Залежно від функцій, які виконує еліта у суспільстві, її поділяють на економічну, господарську, духовно-інтелектуальну, політичну, військову, наукову, релігійну, адміністративну, інформаційну тощо.

До політологічного обігу термін «еліта» введений на початку ХХ ст. франц. дослідником Ж. Сорелем й італійським вченим В. Парето. Але ідеї елітизму як поділу суспільства на вищих і нижчих, достойних, благородних і простолюдинів - мають дуже давні корені: у Конфуція – це благородна влада і беззаперечно підкорена їй маса народу; у Платона – це аристократи духу – філософи і демос, який повинен підкорятися мудрим філософам. Піднімають владу над народом, виділяють її як вищу частину суспільства Н. Макіавеллі, Т. Карлейль, Ф. Ніцше.

Але у сучасному розумінні і значенні поняття політична еліта, як специфічна соціальна група організованої меншості, яка володіє реальною владою над усім суспільством, було введене у працях австрійського політолога Р. Міхельса та італійських політологів Г. Моска та В. Парето.

Що ж конкретно являє собою політична еліта? Поняття «політична еліта» у широкому розумінні ототожнюється з поняттям «правляча еліта». Правляча еліта – це організована меншість суспільства, внутрішньо диференційована, але високо згуртована соціальна група, яка володіє якостями лідера і підготовлена до виконання управлінських функцій, займає керівні позиції у суспільних інститутах та безпосередньо чи опосередковано впливає на прийняття владних рішень у суспільстві. Головною ознакою належності до правлячої еліти є займання високої. панівної позиції у різних сферах суспільного життя. Правляча еліта включає в себе політичну, економічну, адміністративну, поліцейську, духовну (культурно-ідеологічну).

Політична еліта у вузькому розумінні – це спеціалізована соціальна група, яка зосереджує у своїх руках державну владу і займає командні висоти в управлінні суспільством. До політичної еліти входять професійні політики високого рангу, наділені владними функціями і повноваженнями.

Елітою зазвичай називають обранців, кращих. Причому ця обраність, добірність розуміється в контексті слова «еліта» як самоочевидність. І хоча ніхто інший як сама еліта є джерелом пропаганди своєї «елітарності» (досить подивитись ТВ-шоу на «Інтері» або на інших каналах) проблема ця є на сьогодні в Україні у більшій мірі проблемою нарцисичною, тобто проблемою самолюбування і самовихваляння політиків, надто завищеної самооцінки і позитивної самоназви групи осіб, що живуть безпосередньо близько від вогнища влади і беруть участь (або ж пристрасно прагнуть) у керівництві суспільством, у виробленні його ідеологічних засад та стратегічних цілей.

Безумовно це не означає, що слово «еліта» і надто ж політична еліта не мають сенсу. Навпаки, проблема формування, навіть вирощування, виховання еліти – для держави завдання першорядне. Про це дбають усі розвинені держави, повинна зрозуміти це і Україна.

У нашій країні ситуація у цьому питанні досить сумна. Ще на початку незалежності у 90-ті роки за умов первісного накопичення капіталу вузьким колом осіб, часто тісно пов’язаних із колами старої партійно-радянської номенклатури, образ «влади» у суспільній свідомості поєднується не зі словом «еліта», а зі словом «мафія». Вражаюча політична короткозорість населення і його висока активність на виборах приводять до влади мільярдерів і мільйонерів та їхні угрупування (у тому числі і названі партіями та блоками), які з «народного благословення» стають політичною елітою, хоча за великим рахунком і близько такою не являються.

Еліта за будь-яких умов – те, що добирають, формують з певною метою. У нас такою метою є розбудова української демократичної, правової держави, створення політичної системи, у якій захищалися б честь і гідність людини, її права і свободи, де можна було б людині самореалізуватись як особистість, де була б тверда впевненість у майбутньому тощо. Існування еліти пов’язане з наявністю так чи інакше визнаною свідомою частиною суспільства системи цінностей, відповідно до яких відбувається «зарахування» до еліти та її можлива оцінка народом. На жаль, політична еліта, сформована за участю українського суспільства постійно не виправдовує його надій і сподівань, а тому і рівень довіри до неї складає всього декілька відсотків і жодної реально лідируючої політичної сили і політичної особистості за станом на середину 2011 р. не існує. Більше того, навіть ті політичні сили, що увійшли до політичної еліти за результатами виборів дуже швидко втрачають довіру своїх виборців через брехливість своїх обіцянок і неспроможність їх виконати.

У чому ж причини такої безвідповідальної політичної еліти в Україні? Причин тут декілька.

По-перше, дають ще знати рудименти тоталітарної системи, що проявляється у завищенні довіри до влади (або, точніше, надії на неї); фактичній незалежності влади від суспільства, її непідконтрольності. Це дає можливість владі, а значить і політичній еліті, здійснювати свої дії не зважаючи на інтереси і потреби суспільства. Чого варті, скажімо, відсутність механізмів відозви депутатів, практична безконтрольність судів і т.ін.

По-друге, безвідповідальність влади перед суспільством за виконання своїх програмних передвиборчих зобов’язань.

По-третє, відсутність цілеспрямованої системи підготовки інтелігенції нового типу як джерела формування еліти у суспільстві, у тому числі і політичної.

По-четверте, недосконалість правової системи і слабкість правової культури у представників політичної еліти, що обумовлює безвідповідальність за політичні дії та низький авторитет політичної еліти у суспільстві.

Значною мірою всі ці чинники обумовлені організаційною і політичною слабкістю політичних партій, їх ідеологічною безхребетністю, мультипартійністю партійної системи. З іншого боку – безвідповідальністю держави, її відстороненням від процесу виховання політичної еліти. Важливим чинником у цьому є також низький рівень політичної свідомості суспільства, який у більшості населення залишається на побутовому рівні.

Посткомуністичне суспільство однаково потребує як кваліфікованої еліти, здатної насичувати владні структури, забезпечувати розв’язання стратегічних завдань національного розвитку, так і справжньої духовно зрілої інтелігенції. Кризове становище з формуванням та підготовкою останньої – одна з найболючіших проблем політичної культури суспільства.

Наши рекомендации