Навчальний елемент 1.3. Європейська журналістика XVIІ – XIX ст. 1 страница

Лекція 1.Німецька журналістика

Середньовічна Німеччина багато в чому була спадкоємицею традицій Римської імперії, запозичивши, наприклад, структуру пер­вісної преси. Цим зумовлене й тривале панування рукописних ви­дань, які паралельно з друкованими існуватимуть до XVIII ст.

Листки-новини і листки-газети – попередники періодичних ви­дань – іменувалися по-різному («aviso», «novo», «Zeddell»), але найбільш поширеною була назва «цайтунг» (Zeitung), від «байт» – час. Хоча, як вважають дослідники, слово «газета» у значенні «повідомлення» вживалося в кельнському регіоні ще в 1300 р., але вперше з’явилося в заголовку видання лише в 1502 р. «Newe Zeуtung von orient und affgange».

Щоб отримувати оперативну інформацію, заможні люди утриму­вали платних кореспондентів у великих торговельних містах. Вирі­шальним для розвитку такої «індивідуальної» інформаційної кому­нікації було геополітичне становище Німеччини. Роззосередженість малих самостійних міст, не зацікавлених в економічній, а тим паче політичній централізації, сприяли збереженню національної роз­дробленості з ХІV ст. (у 1356 р. «Золота булла» Карла ІV надала не­обмежені права князям) майже до кінця ХІХ ст., разом з тим сфор­мувала регіональність як загальний принцип розвитку. Його осно­вою стала міська культура.

На ХІV-ХV ст. припадає розквіт окремих німецьких міст з особ­ливо розвиненим ремісництвом, торгівлею і пов’язаних промис­лово-культурними стосунками зі столицею ренесансної Європи – Італією. Аугсбург, Страсбург, Нюрнберг стають не тільки осередка­ми німецького гуманізму, а й інформаційними і видавничими цен­трами. Листи-газети стають помітними ознаками цього часу. Листу­вання купців Міхаеля Бехайма (1443), Штефана Раблера, поява нау­кових листів-газет, різних додатків – свідчать про систематичний характер таких форм комунікації.

Реформація продовжує традицію писемної публіцистики різно­манітними листівками, зверненнями, промовами, летючими листка­ми. Великі тиражі та неодноразові перевидання творів Мартіна Лю­тера значно розширюють межі індивідуального спілкування, втягу­ють у вир релігійних дискусій численних представників різних про­шарків населення. Проповіді Мюнцера і Меланхтона, «Листи тем­них людей» Гуттена започатковують традиції політичної журналістики.

Масовість і періодичність стають невід’ємними рисами і руко­писних газет ХVІ ст., з появою яких дослідники і пов’язують за­родження німецької преси. Причому, підготовка, переписування та розповсюдження цього виду газети тісно пов’язані з діяльністю поштових станцій, осередків інформаційного обміну. Це справді був час, «коли пошта робила газету», і будь-який бажаючий міг замо­вити і передплатити ці видання.

Менш розповсюдженими були так звані «фуггер-газети». Локаль­ний характер їх повідомлень, наявність приватного листування, сек­ретної інформації, цензурний контроль не дали можливості поши­ритися цьому різновиду рукописної преси. Але їх засновник – банкір і лихвар Якоб Фуггер увійшов в історію і як перший моно­поліст у торгівлі індульгенціями. Відомий монах Тецель, який ви­кликав гнів і обурення Мартіна Лютера, був одним з агентів банкір­ського дому Фуггерів. Торговельний дім Фуггерів у Лейпцигу мав численні комерційні зв’язки практично з усіма європейськими дер­жавами, королівськими дворами і навіть з римською курією. Інфор­мація стала для них звичайним товаром, як і все інше. Торговельні агенти служили кореспондентами, збираючи інформацію ділового, політичного та загального характерів. Ці повідомлення, погруповані і переписані, ставали «газетами» банкірського дому Фуггерів («Fugger­­zeitungen») і розповсюджувалися в Європі протягом 1568 і 1605 рр.

Поступовий розвиток засобів масової інформації відбувався паралельно зі становленням інституту цензури. Причому світська влада проявила себе значно пізніше, ніж духовна. Книгодрукування з’явилося в Кельні у 1469 р., а у 1475 р. книги стали виходити з цензурними позначками місцевого університету. Знаходячись під владою католицького духовенства, університети виконували цензор­ні функції, але з початку ХVІ ст. створюються окремі цензурні комісії в окремих округах. Проти «зловживання божественним мис­тецтвом книгодрукування» виступили і архієпископ Бертольд (Майнц), і папа Олександр VІ, який зробив спробу поширити регіо­нальні цензурні закони на всю територію країни. Лев Х Медичі, проти якого виступив Лютер зі своїми 95 тезами, впровадив цензуру в усіх католицьких державах і підпорядкував друкарське мистецтво інквізиції та духовній цензурі. Пізніше контроль над пресою стане ознакою влади і перейде до місцевих рад.

Складаються переліки заборонених книг, чіткіше формулюються вимоги до видань, установлюються заходи покарання для поруш­ників («Вормський вердикт» 1521 р., поліцейський устав 1548 р., покажчик недозволених книжок 1540, 1550, 1579 рр.). Мабуть, упер­ше в історії преси репресіям (цензурний устав 1570 р.) піддають покупців і читачів нецензурованої продукції. До речі, досить жор­сткі заборони змінили хід розвитку преси: франкфуртський книжко­вий ярмарок закрився і переїхав до Лейпцига; друкарі не в змозі знайти роботу, цілими друкарнями мігрували в сусідні країни: Італію, Францію.

Незважаючи на це, Німеччина стала однією з перших країн, де з’явилася друкована газета. Зазначимо, що німецька побутова куль­тура вже була знайома з періодичністю як інформаційною ознакою. Історіографічні збірки «мессреляції» («ярмаркові звіти») досить ре­гулярно восени і навесні виходили в ХVІ ст. і були пов’язані з видавничою діяльністю австрійця Михаїла фон Айнцінга, який зі­брав і оприлюднив історію сенсаційного Кельнського собору (1588), за рішенням якого архієпископа Гебгарда оголосили поза законом. Успіх цього видання заохотив Айнцінга, і він почав регулярно складати звіти (реляції) про громадські події «Relatio Historica» («Іс­торичний вісник»), додаючи власні спостереження. Оскільки їх ви­хід збігався з часом Франкфуртського ярмарку, то їх і назвали «яр­марковими звітами». Поступово час між виданням зменшувався, доки, за логікою такого зразка видань, вони не перетворилися на тижневики.

У 1594 р. у Кельні з’явилося ще одне видання, яке також висвіт­лювало події за пройдене півріччя. «Mercuricus Gallo Belgicus» («Галло-бельгійський Меркурій») виходив латинською мовою і був відомий далеко за межами Німеччини.

Паралельно з’являються офіційні тижневі газети. Поява першої багатосторінкової газети, що містила суспільно важливу інформа­цію з усього світу, датується в Німеччині 1605 роком. Йоганн Каро­люс, книготорговець, засновує у Страсбурзі тижневик «Relation: Aller Furnemmen». У ній містилися новини про всі видатні і визначні події, що відбувалися у Верхній і Нижній Німеччині, Франції, Італії, Шотландії, Англії, Іспанії, Угорщині, Польщі, Молдавії, Туреччині. З 1609 відомі тижневики-«реляції», що виходили в Аусбургу («Avisa Relation oder Zeitung», видавець – Лука Шульте), Вольфенбюттелі. За своїм змістом це були різні рукописні (потім друковані) видання, де на 4 сторінках на всю площину шпальти містилася суха інформація та повідомлення. Розташування матеріалу залежало не від його важливості, а від дня отримання даного матеріалу. Самі новини практично не коментувались і на окремі рубрики не ді­лились. Політичні матеріали могли бути поряд з неперевіреними сенсаціями. Незважаючи на обмежений тираж, ці видання поширю­валися і за межі Німеччини.

Щотижневі періодичні видання ставали дуже популярними і засновувалися в інших містах: 1616 р. – Гамбург, 1617 р. – Берлін, 1620 р. – Магдебург, Нюрнберг, Росток, Брауншвейг, Кельн.

Зокрема у Гамбурзі 1616 р. Йоганн Мейер приступив до видання «Щотижневих відомостей». У 1630 р. у нього з'явився конкурент, поштмейстер Клейнгауз, господар гамбурзьких «Поштових вістей». 1640 р. до них долучилася «Нова щотижнева Гамбурзька газета». І, нарешті, в 1673 р. появилася найвдаліша і популярніша гамбурзька газета «Кур'єр», засновник якої Хома фон Вірінген зумів викорис­тати досвід не тільки німецької журналістики, але і французьких, і англійських «інтелігентських листків».

До кінця XVII ст. газета завоювала Німеччину. У період з 1609 по 1700 рр. було зафіксовано біля 200 різних періодичних видань. Найактивніше розвивалася преса в саксонських феодальних князів­ствах, де книги звільнялися від акцизів і пресингу цензури. Як і в інших країнах, тут поширюється практика надання друкарських привілеів. Так, перша щоденна газета – «Einkommende Zeitung» («Газета, що надходить») – почала виходити з 1650 р. у Лейпцигу. Там же у 1660 р. Тимотейс Ріцше, отримавши привілеї, починає видавати щоденну газету «Neulaufende nachricht von Kriegs – und Weltthaendeln» («Отримані новини про військові та світові справи»). Тиражі перших газет були невеликими – 350-400 примірників.

З 1660 рр. матеріал у німецьких газетах став ділитися на дві колонки. З середини ХVІІ ст. почала подаватися реклама, а в 1673 р. в Гамбурзі вийшла перша газета, яка складалася лише з оголошень («Гамбурзький відомчий кур’єр»)

Початки німецької журнальної періодики припадають на 1682 р. Тоді професор Отто Менке починає видавати в Лейпцигу латинсько­мовний журнал «Acta Eruditoritum» («Наукові записки»), який про­існував до 1731 р.

Мало місце в німецькій журналістиці того часу і таке явище, як просвітницька преса. Вона представлена такими повчальними ви­даннями: «Der Vernunfter» («Розумник», 1713-1714), «Die lustige Fama» («Весела звістка», 1718), «Der Freigeist» («Вільнодумець», 1745), «Der Hipochondrist» («Іпохондрик», 1762) тощо.

Особливе місце серед них посідав журнал «Hamburgishe Drama­turgie» («Гамбурзька драматургія»), який видавав Г. Лессинг. Він виступав за створення національного театру, і хоча проіснував усього два роки (1767-1768), став вагомою пам’яткою естетичної думки німецького Просвітництва.

Німецькі журналісти цього часу піддавалися судовим пересліду­ванням за свої погляди. Найбільш показовий приклад - доля ні­мецького редактора Христіана Фрідріха Даніеля Шубарта, який був одним з кращих публіцистів Німеччини кінця XVIII ст. З 1773 р. він видавав у Аугсбурзі популярну політичну газету «Deutshe Chronik» («Німецька хроніка»). У 1777 р. вюртенберзький принц Карл Євге­ній, розгніваний іронічною статтею, відправив його в замок Асперг. У тюрмі Шубарту довелося перебувати аж 10 років. Однак під ти­ском громадської думки його таки звільнили. Продовжив свою твор­чу діяльність у Штудгарті, де заснував газету «Vaterlandschronik» («Вітчизняна хроніка»).

Водночас, розпад Священної римської імперії для Німеччини був особливо болісний. Тридцятирічна війна, жорстке протистояння Єван­гельської унії та Католицької ліги, розгул Контрреформації, фео­дальна реакція, селянські повстання 1620-1670 років, морова чума, війна з Наполеоном зменшують населення майже втричі, гальмують розвиток не тільки преси, а й культури і господарства в цілому.

Після падіння режиму Наполеона в 1815 р. утворився Німецький (Германський) союз, що об’єднував 35 князівств і 4 вільних міста. Була прийнята конституція союзу, яка проголосила, що перше союзне зібрання повинно зайнятися виробленням гарантій свободи друку. Тим більше, що цензура була уже скасована в Баварії, Вюртемберзі та на деяких інших територіях. Замість неї у 1819 р. появився закон про друк, який знову вводив цензуру, і німецькій періодиці довелося чекати свободи слова аж до 1848 р.

Та ці перешкоди не могли зупинити розвитку журналістики. У 1843 р. зусиллями Йогана Вебера в Лейпцигу з’явилася перша ні­мецька ілюстрована газета «Leipziger Illustrirte Zeitung» («Лейп­цизька ілюстрована газета»). Виходила вона раз на тиждень і до 1873 р. тираж газети досяг 18 000 примірників.

А на 1848 р. припадає поява першого німецького інформаційного агентства. Воно називалося «Тelegrafisches korrespondenzbuero (B. Wolff)» («Телеграфне кореспондентське бюро (Б. Вольф)». Його засновник – Бернхард Вольф. На початках новини були тільки біржевими, а потім стали доповнюватися і новинами політичними.

Тоді ж на інформаційному ринку з’явився і Пітер Юліус Ройтер. З 1849 р. у Парижі він видавав свій інформаційний листок. Потім перебрався в німецьке місто Аахен, де організував своє перше ін­формаційне агентство. Для отримання оперативної інформації вико­ристовував голубину пошту. Поступово хотів розширити свій вплив і на Великобританію, але газета «Таймс» сама мала своїх кореспон­дентів у багатьох країнах, а тому тривалий час не допускала його на англійський ринок. У 1851 р. Ройтер переїхав у Лондон, змінив пріз­вище на Рейтер і заснував компанію «Підводний телеграф». Після тривалої боротьби з «Таймсом» таки завоював англійський, а відтак європейський ринок.

У 1864 р. відкрив філіал у Ганновері. Під його тиском і тиском Вільгельма І в 1865 р. його конкурент Б. Вольф змушений був про­дати своє бюро континентальній телеграфній агенції, яка зберегла його назву «Wolf’sches Telegrafenbuero (W.T.B.)». Врешті у 1870 р. три впливові інформагентства підписали Картельний договір про зони впливу: Рейтер отримав Великобританію і Східну Азію, Гавас – франкомовні країни, Вольф – Північну та Східну Європу, Німеч­чину та її колонії.

Але надалі розвиток журналістики в Німеччині призупинився через економічні та соціально-політичні причини. Натомість перші позиції в Європі завойовує англійський і французький періодичний друк, що виник хоча й дещо пізніше від німецького, але у XVIII ст. обігнав його як за темпами розвитку, так і за рівнем змісту та якістю підготовки представників цієї професії.

Список рекомендованої літератури

1. Беспалова А. Г., Корнилов Е. А., Короченский А. П., Лучинский Ю. В.,
Станько А. И. История мировой журналистики. – М., 2003.

2. Биск И. Я. Пресса Веймарской Германии (1919-1933 гг.). – Иваново: Изд-во Ивановск. ун-та, 1995. – 232 с.

3. Вороненкова Г. Ф. Бисмарк и печать // Вестник МГУ. Сер.10. Журна­листика. – 1998. - №3. – С.79-92.

4. Вороненкова Г. Ф. Путь длиной в пять столетий: от рукописного листка до информационного общества. Национальное своеобразие средств массовой информации Германии (исторические предпосылки, особенности становления и эволюция, типологические характеристи­ки, структура, состояние на рубеже тысячелетий). – М.: Языки русской культуры, 1999. – 640 с.

5. Вороненкова Г. Ф. Этапы зарождения периодической печати в Герма­нии и ее становление (до конца XVIII века) // Вестник МГУ. – Сер.10. «Журна-листика». – 1998. –№1. – С.73-92.

6. Ворошилов В. В. История журналистики зарубежных стран. – СПб., 2000.

7. Журналистика западноевропейских стран. – Л., 1990.

8. Золотуха Л. Н. Возникновение и развитие журналистики в эпоху ста­новления капитализма.– М., 1987. – 58 с.

9. История зарубежной литературы. Средние века и Возрождение: Учеб. для филол. спец. вузов. – М., 1987. – 415с.

10. История мировой журналистики. – М.- Ростов-на-Дону, 2003. – 432 с.

11. Новомбергский Н. Освобождение печати во Франции, Германии, Англии и России. – СПб, 1906.

Питання для поточного самоконтролю та контролю знань

1. Початки німецької журналістики.

2. Перші друковані періодичні видання.

3. Особливості перших газет.

4. Тенденції розвитку німецької журналістики.

5. Поява перших інформагентств.

6. Німецькі видавці та їх здобутки.

7. Перші прояви цензури в Німеччині.

Лекція 2.Преса Франції

Французька журналістика з перших своїх кроків якісно від­різнялася як від німецької, так і від англійської періодики своєю змістовністю. Один з істориків друку ХІХ – початку ХХ століття Людвіг Саламон порівнює французький друк з поверхнею, що «вічно гойдається», відзначаючи її «рухливість». Він пише, що французький друк значно перевершує англійський витонченістю, дотепністю, темпераментом і неповторним мистецтвом щодня пока­зувати строкату, хоч і не завжди достовірну, картину світського життя.

Періодичні видання з'явилися у Франції дещо пізніше, ніж у Німеччині та Італії, але щоденне життя цікавило ще перших фран­цузьких хронікерів. Елементи журналістики були присутні і в «Га­зеті паризького буржуа» (1409 – 1444 рр.), і в «Скандальній хроніці» Жана де Труайе (1461 – 1483 рр.), і в «Газеті паризького буржуа» часів Франциска І (1515 – 1536 рр.).

Винахід друкарського верстата Гутенбергом не залишився непо­міченим у Франції. З 1470 року ректор Сорбонни Гійом Фіше і пріор Жан Ейніен були захоплені ідеєю створення друкарні при універси­теті. ЇЇ перша продукція з'явилася в 1475 році. Друкувалися спо­чатку, як і скрізь, книги. І хоча до кінця століття в цій країні вже налічувалося близько 50 друкарень, імена перших друкарів і видав­ців невідомі, оскільки на перших порах їх діяльність не контролю­валася властями. У XVI ст. видавничий бізнес повністю потрапив під контроль монархів. Імена всіх власників друкарень стали відо­мими, оскільки займатися цим ремеслом можна було тільки з коро­лівського дозволу. Французькі історики друку повідомляють, що в 1547 році в Парижі налічувалося 116 друкарів, в Руані – 70, в Ліоні – 42, в Тулузі – 7. Із паризьких видавців найвідоміші Карон, Андре, Корозе, Нівер, з ліонських – Рімар, Бренузе, Ломм.

Що ж друкувалося в цих друкарнях? Найчастіше це різні хроніки:

1 – хроніки придворного життя. Вони присвячені опису вій­ськових походів, укладенню шлюбних союзів, похоронам і хрести­нам і т. д. Великою популярністю в кінці XV ст. користувалися хроніки щодо британської війни і смерті короля Карла VІІІ. У цих бюлетенях повідомлялися факти не тільки з життя французького двору, але і всіх європейських королівських родин;

2 – бюлетені дипломатичних місій. Це, перш за все, послання і тексти договорів, наприклад, договір між Людовиком ХІ і Макси­міліаном Австрійським;

3 – хроніки релігійного змісту. Це численні звернення, проповіді, що наповнювали Європу в часи релігійних воєн. Наприклад, по­слання французького короля німецьким протестантам 1541 року.

Неповторним національним явищем французької журналістики були canard. Canard можна назвати французьким журналістським фольклором. Спочатку вони не були самостійною формою публіка­ції. У період з 1488 по 1529 рр. французькі історики виділяють близько 200 курйозних розповідей. З 1515 по 1529 рр. величезна їх кількість з'являлася в «Газеті паризького буржуа». 1560 року П’єр Боесто зібрав їх у збірку під назвою «Незвичайні історії». Також вони надруковані у «Французькому Меркурії» 1605 року. Canard як самостійна форма публікацій, що набула значного поширення в XVІ-XVІІ ст., були брошурами форматом 80 на 125 мм. і обсягом 8-16 сторінок. Вони друкувалися на дуже поганому папері з вели­чезною кількістю помилок і, проте, залишалися дуже популярними. Їх продавали біля стін королівського палацу, голосно викрикуючи неймовірні назви, що привертали покупців своєю сенсаційністю. Їх лаяли, звинувачували в брехливості, поганому стилі і плебействі, але всі хотіли прочитати чергову небилицю, яка до того ж відповідно ілюструвалася, наприклад, зображенням жахливої змії, знайденої на Кубі, або дракона, що летить, якого бачили в небі Парижа в 1579 році.

Кількість canard зростала величезними темпами. У період між 1520 і 1550 роками їх вийшло 18, в наступній чверті XVІ ст. – 39, з 1576 по 1600 рр. – 110, з 1600 по 1631 рр. – 323, а 1618 р. став рекордним за кількістю випущених canard – 37. Існували друкарі, які спеціалізувалися на випуску цих небилиць. У Парижі це робили Абрам Согрен, Флері Буріко, Антуан дю Голи, в Ліоні – Бенуа Ріго.

Діапазон змісту canard дуже широкий. У жанровому відношенні це розповіді. З 500 відомих розповідей 180 оповідають про незви­чайні факти, 116 – про нещасні випадки, 109 – про кримінальні історії, 95 – про небесні явища (дуже великого поширення набула розповідь про комету 1618 року).

Крім canard, існували й інші форми ранньої періодики. Це перш за все релігійні видання. Вони набули поширення у XVІ-XVІІ ст. Тільки з 1589 по 1594 рр. віддруковано 280 книжок на теми релігії, обсягом по 8-16-32 сторінки і тиражем від 200 до 500 примірників. Деякі з них, такі як «Щит зборів дійсних католиків», сягали обсягом до 47 сторінок і друкувалася тиражем близько тисячі примірників.

Окрім них, виходили ще альманахи і календарі, які вже мали чітку періодичність. Істотний вплив на розвиток французької періо­дики зробили бельгійські і голландські видавці, особливо Абрам Верховен, що видавав з 1605 року «Nieuwe Zydinghen» («Останні новини»). Газета Верховена, а також «Галло-бельгійський Мерку­рій», що видавався у Франкфурті, послужили прообразами для видання в 1611 році «Французького Меркурія» (1611-1644). У пер­шому номері цього щорічника розповідалося про події у Франції та за її межами, починаючи з 1605 року. Видавали «Французький Меркурій» («Mercure franscais») спочатку Жан Рішар, а потім Етьєн Рішар. Ставши першим міністром Франції в 1624 р., кардинал Ри­шельє підпорядкував собі видання, призначивши головним у ньому людину, яку сучасники називали «сірим преосвященством». Падре Жозеф (по-світському – Франсуа Леклерк дю Трамбле) був най­ближчою довіреною особою кардинала, його alter ego. Однак мало­тиражний «Mercure franscais», що виходив раз на рік, не відповідав політичним запитам Ришельє. Кардинал шукав можливості система­тичного впливу на громадську думку, а для цього було необхідне періодичне видання іншого типу.

У 1631 р. Марія Медичі, мати Людовика ХІІІ, розпочала широку кампанію щодо дискредитації політики кардинала у вигляді лай­ливих листів, спрямованих особисто проти Ришельє. Більшість з них склав памфлетист Матьє де Морг, який свого часу належав до прибічників кардинала, а потім перейшов на бік його ворогів.

Анонімні памфлети змусили Ришельє шукати вихід, тому він звернув свою увагу на Теофраста Ренодо, який добре себе зареко­мендував у «Mercure franscais». Саме Теофрасту Ренодо судилося створити першу національну французьку газету. Будучи королів­ським медиком, він отримав цю посаду в 1612 р. завдяки протекції все того ж падре Жозефа, який задіяв свого протеже і до журна­лістської діяльності в «Mercure franscais» у 1624 р. Там талано­витого журналіста помітив Ришельє, який запропонував йому ви­пускати нове періодичне видання. Організація подібного видання без підтримки всемогутнього кардинала була неможлива. У 1630 р. Ренодо оформив офіційний дозвіл на володіння Адресним бюро і отримав монополію на збір інформації по всій території Франції. А в 1631 р. почав видавати «La Gazette» – першу національну фран­цузьку газету.

Ренодо, людина неабияких здібностей у різних сферах знань, належить до перших французьких просвітителів. Ще в 1606 р. він отримав диплом лікаря. У віці всього 19 років, закінчивши медич­ний факультет в Монпельє, він відправився подорожувати по Фран­ції і Європі. Ці мандри й допомогли йому побачити і зрозуміти тогочасну європейську журналістику.

Повернувшись до Парижа в 1612 р., Ренодо взявся за вивчення хірургії. Заняття медициною стають частиною його просвітницької та гуманістичної діяльності. У 1624 р. Ренодо призначено на пост начальника державних добродійних установ. Навіть створене ним Адресне бюро, що поширювало інформацію про продаж, купівлю, найм робочої сили та інше, обслуговувало бідняків безкоштовно. Одним із головних своїх завдань Ренодо вбачав у тому, щоб багаті допомагали бідним. Сам він займався цим вельми активно. Але, окрім Адресного бюро і медичної практики, Ренодо цікавився численними друкарськими листками, що наповнювали Париж і користувалися великою популярністю. Ідея створення газети, по­дібної тим, які він бачив у Європі, давно заволоділа ним, але нестача коштів і релігійні війни не сприяли її здійсненню. Тут на допомогу прийшов Ришельє. Кардиналові необхідний був друкарський листок за зразком німецьких або голландських. Краще Ренодо, на його думку, у Франції ніхто з цим справитися не міг. Досвід і зв'язки Адресного бюро, а також заслуги лікаря перед королем і самим кардиналом були найвищою гарантією.

Так Теофраст Ренодо отримав реальну можливість приступити до видання першої регулярної французької газети. Той факт, що за­думана вона була відразу ж як знаряддя ідейної боротьби пропо­відника абсолютизму Ришельє з його численними ворогами (ця бо­ротьба велася давно, але полем бою слугували в основному пам­флети і згадуваний уже щорічник «Французький Меркурій»), під­креслює її специфічний, цілеспрямований характер. Це було якісно нове явище. Безумовно, не можна заперечувати роль Ришельє. Але якщо він вбачав у ній лише засіб знищення своїх ворогів і роз­пов­сюдження духу абсолютизму, то Ренодо підняв її на рівень вищий: він уклав у газету ідейний зміст у найширшому сенсі цього слова.

Газета дістала назву «La Gazette» – данини назві дрібної срібної монети (gazetta), якою венеціанці оплачували свої рукописні «avvіsi». З легкої руки Теофраста Ренодо слово «газета» увійшло в лексикон багатьох європейських мов. На думку видавця, така назва була найбільш зрозумілою для широких мас, це підкреслювало загально­доступність або, як би сказали тепер, масовість видання. Перший номер «Газетт» вийшов 30 травня 1631 року і містив новини (в основному двотижневої давності) з Риму, Праги, Константинополя. Тематика – торгівля, війна, політична хроніка, дипломатичні но­вини. Датуються номери тільки з 4 липня, коли вийшов уже 6-й номер газети. Але оскільки це тижневик, то легко встановити день виходу першого номера. «Газетт» виходила по п'ятницях на чоти­рьох сторінках форматом 23 на 15 см. Пізніше число сторінок збіль­шилося до 12, а також з'явилися малюнки. Тираж «La Gazette» пер­ших років видання не перевищував 1200 примірників. Зберігалася єдина нумерація випусків, а наприкінці року видавався «Recueil des Gazettes» («Річний збірник «La Gazette»).

Протягом 1631 року випущено 31 номер «Газетт», які зібрані в річну збірку, присвячену Людовикові VІІІ. У передмові до цієї збір­ки Ренодо писав про новизну, корисність і трудність здійснення цього видання, особливо підкреслюючи, що в його газеті «кожен знайде те, що йому необхідне».

Спочатку в «Газетт» друкувалися в основному новини з-за кор­дону, при цьому велика частина їх бралася з німецьких, італійських і голландських газет, що давало підставу для конкурентів і супро­тивників Ренодо звинуватити його в плагіаті. Але поступово з роз­витком газети в ній усе більше уваги приділяється внутрішній ін­формації, а новини з-за кордону вже виходять «з перших рук». Публікації Ренодо відзначалися майже літературним стилем. Певна частина інформації надходила до газети «зверху» – від кардинала Ришельє і навіть від самого короля (існує версія, що Людовик VІІІ написав кілька статей для «Газетт», опублікованих у ній під псевдо­німом). Ренодо відкрито заявляв про те, що його газету редагує «на свій розсуд Його Преосвященство». За допомогою «La Gazette» Ришельє намагався встановити державну монополію на інформацію. Він був переконаний, що країні потрібна лише та інформація і лише в такому висвітленні, які вигідні уряду і відповідають інтересам його політики. Тому як внутрішня хроніка, так і повідомлення з інших країн піддавалися детальній обробці. Цікавий і той факт, що, обож­нюючи кішок, одну зі своїх улюблениць кардинал назвав «La Gazette».

Тай сам Ренодо навряд чи зміг би організувати своє видання без допомоги кардинала. Йому, як медику, важко було б увійти в замкнутий світ паризьких друкарів. У ті часи книговидавці згідно зі статутом, затвердженим їхньою корпорацією, повинні були мати добру освіту – знати латину, вміти читати по-грецьки – і отримати сертифікат Паризького університету на право займатися цією спра­вою. Щоби відкрити книжкову крамницю в Парижі, потрібно було спочатку прожити тут від 4 до 6 років. До того ж займатися ви­данням газети з просвітницькою, некомерційною метою було не­легко. Від Ренодо вимагалася відома гнучкість і одночасна муж­ність. Вороги часто звинувачували його в найрізноманітніших грі­хах, називаючи шпигуном кардинала, шарлатаном. Це були кон­куренти на терені друку, супротивники Ришельє, а потім Мазаріні, а також представники медичного факультету Сорбонни. Один з них писав: «Я признаюся Вам, що Ваші газети примушують мене вважати Вас газетярем, тобто письменником помилкових творів».

У 1635 р. до рук Ренодо перейшов і «Mercure franscais». Свої принципи журналіста Ренодо сформулював так: «Я повинен вам сказати, що історія є розповіддю про реальні події. Газета ж послуговується і плітками. Історія завжди говорить правду. Газета ж виконує вже достатньо, якщо заважає обманювати».

Хоча кар’єра Ренодо була успішною, значних прибутків видав­нича діяльність йому не приносила. Більше того, він витрачав на видання «Газетт» свою пенсію у 800 ліврів, якої його могли по­збавити у будь-який момент, як тільки запідозрять у нелояльності. Особливо важко довелося видавцеві «Газетт» після смерті його покровителів Ришельє і Людовика VІІІ. Стосунки з кардиналом Ма­заріні були вельми складними. За розпорядженням останнього, друкарню «Газетт» перенесено в Сен-Жермен, куди довелося пере­братися і Ренодо. Сини його видавали вже в Парижі опозиційну газету «Кур'єр Франсе».

У 1653 році, змучений постійними матеріальними труднощами, пов'язаними з виданням газети, але не залишаючи улюбленої спра­ви, Ренодо помер. Помер убогим, але не зломленим. У некролозі, поміщеному в «Газетт», зазначалося: «Його безкорисливість дозво­ляла йому задовольнятися своєю славою». Справу Ренодо продов­жили його сини. «Газетт» залишалася одним з провідних францу­зьких періодичних видань аж до Великої Французької революції. 1 травня 1792 року вона припинила своє існування.

«Газетт» залишалася лідером французької преси ще на довгі роки. Навіть першій французькій щоденній газеті «Журналь де Парі», що виникла в 1777 році, важко було з нею конкурувати. І хоч час для незалежної періодики у Франції ще не прийшов, газета як вид друкованої продукції стала дуже популярною в повсякденному житті французів. Жан де Лабрюйєр у «Характерах», де згадував усі варті уваги події в житті французького народу ХVІІ ст., писав про завдання та функції преси: «Газетяр повинен повідомляти публіці, що вийшла у світ така-то книга, <…> видрукувана таким-то шри­фтом на хорошому папері, гарно переплетена і коштує стільки-то. Він повинен вивчити все – аж до вивіски на книжковій лавці, де ця книга продається; але боже борони опускатися до критики. Високий стиль газетяра – це пуста балаканина про політику. Отримавши якусь новину, газетяр спокійно лягає спати; за ніч вона встигає протухнути, і вранці, коли він прокидається, її доводиться викидати».