Польсько-українська війна. дипломатична діяльність зунр. 4 страница
Образотворче мистецтво
Національно-демократична революція і жорстока збройна боротьба за захист її завоювань були складною сторінкою в новітній історії українського образотворчого мистецтва. У вогні війни загинули великі художні цінності: картини, скульптури, монументи, архітектурні ансамблі. Але разом з тим побачили світ художні твори, що несли на собі відбиток часу.
Визначним явищем в історії українського мистецтва було утворення Української академії мистецтв. Активно цьому сприяли М. Грушевський - голова Центральної Ради, І. Стешенко — генеральний секретар освіти, М. Біляшівський — директор Київського міського музею, інші визначні політичні діячі, художники, вчені. 4 листопада Центральна Рада затвердила статут Академії, а 5 грудня 1917 р. відбулось урочисте її відкриття. Видатні українські художники Михайло Бойчук, Микола Бу-рачек, Михайло Жук, Василь та Федір Кричевські, Абрам Ма-невич, Олександр Мурашко, Георгій Нарбут стали першими членами Академії мистецтв.
Ректор Української академії мистецтв М. Бойчук згуртував навколо себе талановиту молодь, переважно селянського походження, якій були відомі й зрозумілі традиції народного мистецтва. Твори художників цієї групи були цілком оригінальним явищем, що не мало аналогів у попередні періоди. Школа Бойчука справила значний вплив на подальший розвиток не лише українського, а й світового мистецтва. Його послідовники творили в багатьох країнах світу.
З 1.917 р. в Україні працював видатний графік Г. Нарбут. На замовлення Центральної Ради, а пізніше гетьманського уряду він виконував проекти грошових знаків, поштових марок, державного герба і печатки, форми для війська, обкладинок до ратифікаційних актів, грамот з нагоди різних урочистих подій тощо. За радянських часів цей виняткового таланту художник плідно працював над оформленням книжкових видань, журналів, виступав з нищівними політичними карикатурами на білогвардійців. Його життя урвалося весною 1920 р., під час окупації польськими військами Києва.
У жовтні 1918 р., ще в умовах гетьманату, в Ромнах на Сумщині було відкрито перший в Україні пам'ятник Т. Шевченку. Монумент спорудив молодий скульптор І. Кавалерідзе. Це було всеукраїнське національне свято. На концерті з нагоди відкриття пам'ятника виступили поет Микола Вороний, уславлені співаки Марія Литвиненко-Вольгемут і Михайло Микиша.
У 1919-1920 рр. почалося виконання радянського плану монументальної пропаганди, якому більшовики надавали надзвичайно великого значення як знаряддю ідеологічної боротьби. У травні 1919 р. було опубліковано декрет РНК УСРР «Про знесення з майданів та вулиць пам'ятників, збудованих царям та царським посіпакам». Натомість рекомендувалося відкривати пам'ятники видатним революціонерам. У Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі були відкриті пам'ятники К. Марксу, встановлені погруддя В. Леніна, Я. Свердлова, Р. Люксембург, Ф. Енгельса. Особливої художньої цінності вони не мали і служили своєрідними ідеологічними символами нового режиму. Водночас нищилися встановлені до революції монументи, чимало з яких були творами мистецтва.
Охопивши порівняно невеликий часовий проміжок, культурні процеси 1917-1921 рр. посіли в історії українського народу помітне місце. Вони відбувалися на зламі історичних епох, втілюючи в собі яскраві, неповторні ознаки того часу і багато в чому суттєво сприяли подальшому розвитку української культури.
Релігійне життя
Події української революції і боротьби за збереження державної незалежності справили
істотний вплив на релігійне життя України. Російська православна церква (РПЦ), в лоні якої перебувала більшість віруючих України, відреагувала на крах самодержавства відновленням Московського патріархату, скасованого ще Петром І, і спробами зберегти свій контроль над усіма єпархіями колишньої імперії. У свою чергу, в середовищі духовенства і віруючих України стало поширюватися прагнення до демократизації церковного життя і повернення до статусу незалежності (автокефалії) Української православної церкви. Цей статус московські церковники за допомогою царату знищили в XVII ст., перетворивши православ'я на знаряддя русифікації і зміцнення імперського контролю над Україною.
Вперше бажання мати цілком незалежну від РПЦ Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ) було висловлене на Подільському та Полтавському єпархіальних з'їздах, що відбулися навесні 1917 р. Наприкінці весни 1917 р. з ініціативи протоієрея Василя Липківського було засновано «Братство воскресіння», яке очолило рух за утворення УАПЦ. З часом воно перетворилося на Всеукраїнську православну церковну раду, що прийняла рішення про скликання Всеукраїнського православного собору.
Собор розпочав роботу в січні 1918 р. Але зміна політичної ситуації і захоплення Києва більшовиками не дозволили делегатам дійти логічного рішення - проголошення автокефалії.
Короткочасне панування більшовиків на початку 1918 р. в Україні супроводжувалося терором проти духовенства. В січні 1918 р. в Києві було вбито митрополита Київського і Галицького Володимира.
У червні 1918 р., за гетьмана П. Скоропадського, Всеукраїнський православний собор відновив роботу. Тепер у його складі переважали делегати промосковської орієнтації, які ухвалили, що православні єпархії в Україні залишаються під юрисдикцією Московського патріархату. Проте опір прибічників автокефалії не був зламаний. У жовтні 1918 р. на 3-й сесії Собору виступив О. Лотоцький, член УПСФ, якого гетьман перед цим призначив міністром віросповідань. Новий міністр був відомим українським істориком церковного права, діячем національно-визвольного руху. Від імені уряду він виступив за проголошення автокефалії української православної церкви. Цей заклик реакційне духовенство зустріло вороже.
Після приходу до влади в Україні Директорії ідея автокефалії, нарешті, стала перетворюватися в реальність. 1 січня 1919 р. Директорія УНР, виходячи з принципу, що в незалежній державі повинна бути і незалежна церква, проголосила автокефалію Української православної церкви. Але політична нестабільність 1919 р. не дозволила реалізувати це рішення.
Установивши в 1919 р. контроль над Україною, більшовики повернулися до антицерковної політики. Наприкінці січня 1919 р. Раднарком УСРР ухвалив «Закон про відокремлення церкви від держави і школи від церкви». Цей закон передавав у руки держави храми: і все церковне майно, надавав органам влади право закривати небажані їм храми. Атеїстичне керівництво більшовицької партії повело наступ на релігію і церкву. Тисячі священиків і віруючих стали жертвами червоного терору. Частину храмів і монастирів було закрито, релігія оголошувалася «опіумом для народу», віруючі ставали неповноправними громадянами. Разом з тим, не маючи змоги покінчити з релігією і церквою водночас, держава дозволила діяльність багатьох релігійних громад. Серед них були і автокефальні, які тоді ще не були об'єднані в окрему церкву. Власті йшли на поступки значною мірою під тиском віруючих, а також із метою внести елементи конфронтації в церковне середовище України і одержати додаткові важелі впливу на церкву.
Таким чином, у 1917-1920 рр. відбулися глибокі зміни в становищі церкви в суспільстві. Після перемоги більшовиків вона перетворилася на об'єкт переслідувань і репресій. За цих обставин у православ'ї України посилювався розкол, формувалися передумови для створення Української автокефальної православної церкви (УАПЦ).
ДОКУМЕНТИ
1.Постанова Тимчасового робітничо-селянського уряду України від 18 січня 1919 р. «О передаче всех театров и кинематографов в ведение отдела просвещения»
1. Все театры и кинематографы передать в ведение отдела просвещения.
2. Возложить на отдел просвещения обязанность разработать инструкцию местным Советам о порядке заведования театрами и кинематографами.
Известия Временного рабоче-крестьянского правительства
Украины. - 1919. - 18 января.
2. Декрет РНК УСРР від 7 травня 1919 «Про знесення з майданів та вулиць пам'ятників, збудованих царям та царським посіпакам»
1. Пам'ятники, збудовані царям та царським посіпакам, що не становлять вартості ні з історичного, ні з художнього боку, зносяться з майданів та вулиць і почасти переносяться до музейних склепів, а почасти утилізуються.
2. Всеукраїнському комітетові охорони пам'ятників мистецтва та старовини наказується цей декрет здійснити.
Культурне будівництво в Українській РСР: Збірник документів. -К.: Держполітвидав УРСР, 1959.- Т. 1.-С.47.
6.
«ВОЄННИЙ КОМУНІЗМ» В УКРАЇНІ 1920 РОКУ
Згадай:
1. З якими гаслами поверталися більшовики в Україну наприкінці 1919 - на початку 1920 р.?
2. У чому суть політики «воєнного комунізму»?
Особливості «воєнного комунізму» у 1920 р.
Політика «воєнного комунізму», яку більшовики започаткували в Україні ще 1919 р., мала продовження у 1920 р. Особливо яскраво вона проявилась у промисловості, продовольчій справі і методах керівництва державою. Що ж стосується земельної справи, то тут спроб насадження комун і колгоспів у 1920 р. не спостерігалося. Більшовики врахували гіркий для себе досвід 1919 р.
Земельна політика
Приступаючи до соціально-економічних перетворень, більшовики зосередили увагу на
вирішенні аграрного питання. Це означало: ліквідувати економічну могутність поміщиків, які були головною соціальною опорою білогвардійщини, і завоювати прихильність селянства. 5 лютого 1920 р. Всеукрревком затвердив закон про землю, який передбачав передачу поміщицьких, казенних, монастирських і удільних земель, конфіскованих радянською владою у 1919 р., до рук трудящих селян без всякого викупу. Перевага у наділенні землею надавалася малоземельним селянам і сільськогосподарським робітникам. На відміну від 1919 р., коли радгоспи одержали понад 1 млн дес. землі, у 1920 р. їм було відведено лише 376 тис. дес. Земельні площі цукрових заводів також зменшилися втричі. Що ж до поміщиків, то їх не лише позбавляли землі й реманенту: вони разом з членами сімей підлягали негайному виселенню зі своїх маєтків.
Націоналізація промисловості
Після відновлення більшовицької влади розгорнулася широка націоналізація промисловості, торгівлі, транспорту, фінансів. Протягом 1920 р. в Україні було націоналізовано понад 11 тис. підприємств, на які припадало 82 % зайнятих у промисловості робітників. Таким чином, власності були позбавлені не лише великі й середні капіталісти, але й багато дрібних. Націоналізація відбувалась без належної підготовки та економічного обґрунтування. Характерно, що здебільшого підприємства, які перейшли у власність держави, в умовах розрухи не діяли. Сотні тисяч робітників, рятуючись від голоду й злиднів, переїхали в село. В Україні склалася надзвичайно скрутна економічна ситуація, що загрожувала паралічем промисловості й транспорту. Діючи згідно з принципами «воєнного комунізму», відповідні державні й господарські органи запроваджували у республіці загальну трудову повинність, на свій розсуд перекидаючи на великі підприємства, що працювали на оборону, робітників з дрібних фабрик і заводів.
Хлібна розкладка
Продовольча політика радянської влади швидко розвіяла сподівання й симпатії до неї, викликані законом Всеукрревкому про землю. Наприкінці лютого 1920 р. Раднарком УСРР прийняв закон про хлібну розкладку, що мав забезпечити робітничі центри Росії та України, армію, сотні тисяч радянських службовців продовольством. З березня по вересень 1920 р. з метою зміцнення продорганів ЦК КП(б)У було мобілізовано до продзагонів близько 15 тис. робітників, у тому числі понад 2 тис. членів більшовицької партії.
Улітку 1920 р. В. Ленін висунув грандіозний, але нереальний план пограбування українського села за. допомогою армії. Війська Кавказького фронту, в тому числі й І Кінна армія С. Будьонного, що у цей час перекидалися на російсько-польський фронт, виконували завдання, не гребуючи розстрілами, введенням кругової поруки, іншими формами тиску.
Селянство відмовлялося здавати хліб, а продзагони і військові частини зустрічало кулеметним і рушничним вогнем. До липня 1920 р. загальний план продрозкладки було виконано на 10 %.
Червоний терор 1920 р.
1920 рік ознаменувався подальшим зростанням озлобленості, ненависті, жорстокості в суспільстві. Протиставлячи себе більшості населення, запроваджуючи незрозумілу й ворожу йому політику, влада була приречена на деспотичні методи управління, терор супроти всіх незадоволених. Відомий російський письменник-демократ В. Ко-роленко, який у роки громадянської війни жив у Полтаві, у січні 1920 р. записав у своєму щоденнику: «Більшовики вже вдруге відмінно «вступають», і лише опісля, коли розпочинають діяти їх чрезвичайки, - їх влада починає викликати обурення і часто огиду». Жертвами жорстоких розправ стали як тисячі послідовних противників більшовизму, так і багато випадкових осіб. 2 лютого 1920 р. Всеукрревком оголосив, що в боротьбі з ворогами радянської влади надзвичайні комісії і революційні трибунали не зупинятимуться ні перед чим, у тому числі застосуванням «системи червоного терору». Чекістські органи УСРР у 1920 р. очолював В. Манцев, відряджений в Україну з Москви, де він працював заступником голови ВЧК і головою Московської ЧК. На початку травня 1920 р. в Україну прибув і голова ВЧКФ. Дзержинський, який очолив оперативну групу в складі 1400 досвідчених чекістів. Разом з місцевими чекістами вони розгорнули нову кампанію репресій проти всіх незгодних чи підозрілих, залякуючи потенціальних противників більшовиків.
Особливо жорстоких репресій зазнало селянство Катеринославської губернії, яке в 1920 р. під керівництвом Н. Махна знову піднялося на збройну боротьбу проти більшовиків.
Знаряддям терору були не лише чекісти, а й регулярні частини Червоної армії, особливо сформовані з іноземців і жителів російських губерній. «Червоноармійці з північних губерній, не зв'язані з місцевими умовами, є більш стійким елементом», - говорив В. Манцев.
Невдоволення режимом, який приніс із собою примусову працю, контрибуції, розстріли й страх, поширювалося в середовищі робітників, селянства, інтелігенції.
ДОКУМЕНТИ
1. В. Винниченко про становище в Україні в першій половині 1920 р.
Вважається, що на Україні революцією керує незалежна партія українського пролетаріату й незалежного селянства, що має свою незалежну назву - «Комуністична партія (більшовиків) України». Але це є декларативна, формальна сторона. В дійсності, по суті, партії українського пролетаріату міста й села ще немає. КП(б)У є тільки обласна організація РКП. Більшість відповідальних керуючих партійних діячів організації призначено з центру Політичним Бюро (Політбюро) Центрального Комітету Російської Комуністичної Партії. Весь ЦК Компартії (б) України не є вибраним, а призначеним з Центру органом. Так само більшість керівників місцевих організацій є прислані й призначені Політбюро ЦК РКП... Так само вважається, що Українська Соціалістична Радянська Республіка є самостійна, незалежна робітничо-селянська держава. Але це тільки в деклараціях. У дійсності ж політика абсолютного централізму керівників революції звела не тільки державну самостійність України, але навіть її самодіяльність нанівець. Тут так само все що можна сцентралізовано. Особливо в сфері економіки. Промисловість, транспорт, робітничий ринок, продовольча справа, фінанси - все це залізними дротами прикуто до московського центру, звідки даються накази й директиви, що часто абсолютно не можуть бути погодженими з українськими умовами, але які силою «залізної дисципліни» мусять бути бюрократично виконаними.
Декларативно й формально існує Правительство УСРР. Але воно не є виборне, не є навіть сформоване КП(б)У, призначене Політбюро ЦК РКП. Це є бюрократичний апарат московського центру, який мусить провадити дані йому директиви в дусі загального принципу найстрогішого централізму. І знову через це можна бачити таке ненормальне явище, що більшість урядових інституцій обсаджено елементом не українським, чужим українській національності, незнайомим ні з мовою українських широких мас, ні з особливостями українського життя.
...Уся економічна політика по методу абсолютного централізму приводить до голого викачування з України її матеріальних ресурсів. Яких-небудь серйозних, систематичних, планомірних заходів до організації, підняття й розвивання економічних сил України, рахуючись з її одмінними умовами й особливостями, не робиться. Навпаки, ідея створення власного економічного, господарчого внутрішнього - самостійного центру, що керував би всім економічним життям України, вважається за контрреволюційну. А ті діячі, навіть прислані з Росії, що хочуть совісно поставитися до своїх обов'язків, що, бачачи кричущу необхідність іменно такого центру на Вкраїні, стараються вести свою роботу в такому напрямі, - ті хутко одкликаються назад і навіть обвинувачуються в українському шовінізмі (будучи часто самі по національності руськими!).
...В заявах цілком щиро й охоче прокламується нова повна національно-культурна самостійність, рівноправність усіх мов і т.д. ...Але всі ці декларації, заяви й лозунги мусять лишатися нереалізованими. Ясно через що: коли найважливіші галузі життя не мають своїх центрів на Україні, коли всі апарати уряду і влади обсаджено присланими з московського центру елементами, коли вони залежать тільки від того центру і зносяться тільки з ним, то яка може бути мова про їх українізацію? Для чого? Ясно, що коли економічне життя таким способом централізоване, то так же мусять бути централізовані й усі залежні від нього галузі. І говорити про національно-культурну самостійність при цій умові неможливо. Це буде тільки одною декларацією, а в дійсності пануватиме й культура й мова тої національності, яка управляє економікою країни.
.. .Не диво бачити деяких українських комуністів, членів КП(б)У, які, щоб заслужити права бути «справжніми» комуністами, майже одреклися своєї національності, стали ренегатами й часом з більшою ворожістю виступають проти національних українських змагань, аніж самі неукраїнці.
Українська суспільно-політична думка в XX столітті. -
Т. 1. - С. 466-470.
2. З пропозиції В. Леніна членам Ради праці і оборони РСФРР. Червень, 1920 р.
...Предлагаю разработать следующее постановление:
1. Войскам Кавфронта идти пешком через всю Украину, чтобы в каждую волость (из 1900 приблизительно волостей Украины) заходили дважды, через определенный промежуток времени, сначала конная, потом пешая часть для выполнения (и затем проверки выполнения) следующих задач:
а) сбор продовольствия (по разверстке);
б) составление на месте, т.е. в каждой деревне, под охраной местных крестьян и под их ответственностью двойного (против разверстки) запаса продовольствия (ссыпанного в амбаре, в доме попа, помещика и т.п.)...
в) составление (и проверка) списка «ответственных» крестьян (из местных богачей; сверху, то есть по степени наибольшего богатства выделяется 5-20% и т.д. хозяев на каждое село, смотря по его величине).
«Ответственные» крестьяне лично отвечают за выполнение про-довольственных и других заданий власти.
После ухода войск специальной задачей местной власти (за не-исполнение этой задачи - расстрел) является ведение и сохранение этого списка...
2. В «упорных» волостях или селах воинские части организуют «третье посещение» (войскам), либо остаются на постой подольше (до 2-х недель) для наказания и исправления...
В. Ленин об Украине.- К., 1978.- Т. 2.- С.353- 354.
Радянсько-польська війна і Україна
Згадай:
1. Чим закінчилася війна між Польщею і Західноукраїнською Народною Республікою?
2. Де знаходилися С. Петлюра і залишки військ Директорії наприкінці 1919 - на початку 1920 р.?
Причини Варшавського договору та його зміст
Наприкінці квітня 1920 р. Україна й Білорусія стали ареною радянсько-польської війни. Ця війна назрівала поступово. Правлячі кола Польщі, яка відновила незалежність після поразки Німеччини та її союзників, у своїй «східній політиці» прагнули до відновлення кордонів 1772 р. 25 квітня вони розгорнули наступ на радянську територію.
Вторгненню польських військ у радянську Україну передувало підписання представниками УНР і Польщі Варшавського договору. Перебуваючи в безнадійному становищі, уряд УНР змушений був шукати угоди зі своїм недавнім противником для боротьби проти спільного ворога. Цілком зрозуміло, що рівноправним договір бути не міг. Польська держава визнавала право УНР на незалежне існування, а Директорія та Головний отаман С. Петлюра визнавалися найвищою владою в Україні. Але це визнання вже не мало реальної сили. Петлюра «втратив армію, а ЇЇ залишки перебували на території Польщі під контролем місцевих властей. Згідно з договором Польща одержувала території Східної Галичини, Західної Волині, Холмщини, Підляшшя, Полісся, на яких мешкало загалом 5,2 млн чол. Юридичне становище польських поміщиків в Україні
передбачалося визначити спеціальною угодою. Це означало що їм готувались особливі привілеї, що вони виводилися з-під юрисдикції УНР. Після таких угод від суверенітету УНР залишилося дуже мало. Не випадково, що договір між УНР і Польщею викликав протести навіть у найближчому оточенні С. Петлюри.
З поста прем'єр-міністра подав у відставку І. Мазепа. Угоди критикували В. Винниченко і М. Грушевський, які ще раніше відійшли від С. Петлюри й перебували в еміграції. Особливо гнітюче враження справив Варшавський договір на галицьку громадськість, для якої він перекреслював надії на національне визволення.
Наступ польсько-українських військ
У складі польських військ наступали й війська УНР: дві дивізії під командуванням полковників Удовиченка й Безручка і 5-тисячна військова група, яка на початку травня повернулась із Зимового походу. Загальна кількість військ УНР становила близько 15 тис. чол. Польська армія була в кілька разів більшою. Об'єднаним польсько-українським військам протистояли радянські частини Західного фронту, що діяли на території Білорусії, а також зосереджені в Україні частини Південно-Західного фронту. Чисельність Червоної армії була незначною. Польські армії і частини Директорії мали краще озброєння і спорядження. Це і визначило хід воєнних дій на початковому етапі війни. Фронт було прорвано, і радянські війська стали відступати у напрямку Києва і Одеси. 6 травня польська армія і частини УНР вступили до Києва. 9 травня вони форсували Дніпро, але їх подальший наступ було зупинено на лінії Вишгород-Бровари-Бориспіль. На одеському напрямку польські війська також не виконали поставленого перед ними завдання прорватися до Чорного моря. Масового антибільшовицького повстання, на яке сподівався С. Петлюра, у тилу Червоної армії не сталося через вжиті контрзаходи щодо зміцнення тилу. Пропольські й петлюрівські групи у великих містах України не мали підтримки.
Польський окупаційний режим
На території України, захопленій польськими військами, встановлювався окупаційний режим, створювався польський адміністративний апарат, який відновлював поміщицьку власність на землю, організовував вивезення до Польщі демонтованого промислового устаткування, промислових товарів і сировини. Вплив адміністрації УНР був обмежений. На території Волині та Поділля представників української адміністрації взагалі не було: вся повнота влади тут належала польській адміністрації, що призначалася з польської шляхти і відзначалася особливою жорстокістю щодо місцевого населення.
Більшість населення недовірливо, а часто й відверто вороже ставилася до окупаційної влади. її спроби повернути поміщикам землю і маєтки, репресії, спрямовані проти українського населення, спричинилися до селянських повстань. У тилу польських військ діяли підпільні організації.
Контрнаступ радянських військ
Тим часом готувалися передумови контрнаступу радянських військ. Розроблений радянським командуванням план передбачав вирішальний удар силами військ Західного фронту в Білорусії. Вони мали наступати на Мінськ-Білосток-Варшаву. Військам Південно-Західного фронту відводилася допоміжна роль — наступати у загальному напрямку Рівне-Берестя.
Наступ почався 14 травня успішним ударом радянських військ, у результаті чого польський фронт було прорвано. Проте розвинути цей успіх не вдалося. Поляки підтягнули резерви, перекинули частину сил з України і зуміли виправити становище. Це було досягнуто ціною послаблення тут їхніх позицій. Скориставшись цим, радянське командування 26 травня розгорнуло наступ на Південно-Західному фронті (головнокомандувач - О. Єгоров). Вирішальні бої розпочалися 5 червня, коли Перша кінна армія С. Будьонного, зосереджена в районі Умані, навальною атакою прорвала оборону польських військ. Червоні зайняли Житомир і Бердичів 7 червня. Отже, одеське угруповання польських військ було відрізане від київського, а 3-тя польська армія, зосереджена в районі Києва, опинилася під загрозою оточення, бо фронт на північ від Києва було також прорвано. Кинуті у прорив війська стали просуватися назустріч кінноті Будьонного. Польське командування змушене було відвести частини 3-ї армії з району Києва. 12 червня червоноармійські частини вступили до столиці України.
Переслідуючи противника, радянські війська 27 червня ввійшли у Новоград-Волинський, а 4 липня - у Рівне. Противник змушений був залишити Вінницю, Жмеринку, Проскурів, Кам'янець-Подільський. Воєнні дії переносилися на територію Західної України.
Успішні дії військ Південно-Західного фронту створили умови для наступу Західного фронту, який розпочався 4 липня 1920 р. Війська фронту під командуванням М. Тухачевського прорвали польську лінію оборони й досить швидко витіснили противника з території Білорусії. У другій половині липня радянські війська вступили на територію Польщі. Польща опинилася перед загрозою воєнно-політичного краху. Прагнучи запобігти такому перебігу подій, міністр закордонних справ Англії лорд Керзон за дорученням Верховної ради Антанти ще 11 липня 1920 р. звернувся з нотою до радянського уряду, в якій пропонував Росії перемир'я з Польщею. Польські війська мали відійти за так звану «лінію Керзона», визнану в грудні 1919 р. Антантою східним кордоном Польщі. Ця лінія проходила (з півночі на південь) через міста Гродно-Ялівка-Немирів-Берестя-Дорогуськ-Устилуг, на схід від Грубешова і Криліва і далі на захід від Рави-Руської і на схід від Перемишля до Карпат. У своїй відповіді 17 липня радянський уряд відкинув вимоги Керзона, заявивши, що польський уряд має безпосередньо звернутися до Раднаркому РСФРР. Але наступ радянських військ тривав і після 22 липня 1920 р., коли польський уряд від свого імені запропонував розпочати мирні переговори. Червона армія не зупинилася на етнічному кордоні Польщі, маючи головним завданням оволодіння варшавським регіоном. Радянські керівники все ще перебували в полоні ілюзій, пов'язаних з надіями на «світову революцію», яку мали нести радянські війська в Західну Європу. «Революція іззовні була можлива», -казав пізніше у 1923 р. М. Тухачевський.
Галицька соціалістична радянська республіка
З'явившись у Галичині, більшовики негайно проголосили тут радянську владу. Було утворено Компартію Східної Галичини (КПСГ), серед керівників якої були В. Затонський, І. Немоловський та І. Кулик - наддніпрянські більшовики, що раніше взагалі не бачили Галичини. В Тернополі 8 липня сформовано більшовицький уряд Східної Галичини - Галицький ревком (Галревком), до якого ввійшли керівники та члени КПСГ - М. Баран, Ф. Конар, М. Левицький, К. Литвинович. Головою Галревкому призначили відомого київського більшовика В. Затонського.
15 липня 1920 р. Галревком видав Декларацію до урядів радянських республік і капіталістичних держав, якою проголошувалася радянська влада в Східній Галичині і утворення на її території Галицької соціалістичної радянської республіки. Принесена на багнетах Червоної армії нова влада не була сприйнята в Галичині. Її діяльність обмежилася виданням декількох популістських декретів, які не знайшли схвального відгуку з боку населення. Обіцянка передати поміщицькі маєтки в руки селянства не була виконана. Замість цього селян примусово залучали до збору врожаю на поміщицьких ланах. Більша частина зібраного врожаю передавалась державі, до 1/3 одержували залучені до польових робіт галицькі селяни.
Закінчення радянсько- польської війни і розрив Польщі з УНР
Переоцінка власних сил, безпідставні надії на європейську революцію породжували авантюрні воєнні рішення. Наступ на Варшаву було вирішено провести силами одного Західного фронту. Південно-Західний фронт мав розв'язувати самостійне завдання — наступати на Львів. Все це відбувалося за умов, коли в Польщі замість очікуваного загострення класової боротьби відбувалася консолідація політичних сил на антибільшовицькій основі, а робітники залишалися байдужими до закликів виступити за встановлення радянської влади. Польську армію поповнили тисячі новобранців, із Заходу надходила щедра військово-технічна допомога, прибували військові спеціалісти. На фронті назрівав перелом на користь польської армії, який радянське командування проґавило. Розв'язка наступила 17 серпня, коли поляки з району Дембліна завдали удару у фланг Західного фронту, поставивши варшавське угруповання радянських військ на межу повного розгрому. Почався загальний відступ Західного та Південно-Західного фронтів. Польські та українські війська перейшли Дністер, розгромивши там радянські частини, і вийшли на лівий берег Збруча. Фронт в Україні стабілізувався на лінії Коростень-Житомир-Бердичів. Польща повела переговори з Радянською Росією і уклала з нею 12 жовтня 1920 р. перемир'я. Це означало розрив з УНР. Українські війська продовжували вести боротьбу самостійно. Їхня чисельність зросла до 35 тис. Але, використавши передих, радянське командування перегрупувало свої сили і розгорнуло у листопаді контрнаступ проти українських військ, змушених після тяжких боїв відступити за Збруч. На польській території рештки української армії були інтерновані. Армія УНР перестала існувати як організована військова сила.