Розділ ii. стан інформатизації в україні

Загальна ситуація в Україні у галузі інформатизації на сьогодні не мо­же бути визнана задовільною і не тільки через кризові явища в економіці. Рівень інформатизації українського суспільства порівняно з розвинутими країнами Заходу становить лише 2-2,5 відсотка. Загальна криза та технологічне відставання поставили у скрутне становище галузі, які займають­ся створенням і використанням засобів інформатизації та відповідної еле­ментної бази.

Україна із виробника сучасних машин перетворилася на користувача застарілих іноземних моделей засобів обчислювальної техніки (ЗОТ), що спричинило падіння вітчизняного науково-технічного потенціалу і не­спроможність виробляти конкурентні зразки ЗОТ і елементної бази. Парк обчислювальних машин за станом на 01.01.97, за даними Міністерства ста­тистики України, становив 264 тисячі одиниць порівняно зі 180 тисячами у 1995 році, але майже половина його - застарілі моделі персональних елек-тронно-обчислювальиих машин (ПЕОМ) типу ІВМ РС ХТ286 та їм подібні, 21 відсоток - 386, 26 відсотків - 486 типів. З 1996 року в загальному парку машин з’являються нові типи ЕОМ. Так, з 32,2 тисячі нових ПЕОМ 50 від­сотків становлять 486 та ЗО відсотків - сучасні ПЕОМ типу «Решлит».

За останні п’ять років електронна промисловість України як галузь, що залежить від електронного приладобудування, знизила обсяги виробни­цтва. Падіння виробництва мікроелектроніки у 1992-1996 роках становить 90 відсотків від рівня 1991 року. Якщо у 1991 році заводи мікроелектроніки України виробили і реалізували 316,4 млн інтегральних схем (ІС) на суму майже 500 млн карбованців (в СРСР - 2,2 млрд карбованців), то в 1996 ро­ці випуск ІС становив 8,1 млн штук на суму менше 8,7 млн гривень (2,6 від­сотка), тоді як інформаційна техніка на 90, а засоби зв’язку на 80 відсотків вартості базуються на досягненнях мікроелектроніки.

Виробництво вітчизняних засобів обчислювальної техніки та запас­них частин до них на кінець 1996 року становило 36 відсотків від рівня 1995 року.

Має місце технічне відставання телекомунікаційних систем, мереж пе­редачі даних, які відзначаються недостатньою пропускною здатністю, на­дійністю зв’язку, низькою якістю та незначним обсягом послуг. Переважна більшість установ користується для передачі даних комутованими каналами загального користування. В Україні існує розвинута мережа аналогових лі­ній передачі, які на сьогоднішній день вичерпали свої технічні можливості. Сучасні системи зв’язку, що базуються на методах передачі цифрової інфор­мації, забезпечують більш якісний та надійний зв’язок. Такі системи дозво­ляють організувати стандартні канали передачі зі швидкістю 64 Кбіт/сек, а більш потужні - потоки в 2 Мбіт/сек. У 1996 році в Україні була введена в експлуатацію цифрова мережа з інтегрованими послугами (мережа ISDN). Ведуться роботи по прокладанню волоконно-оптичних ліній зв’язку, які можуть забезпечити передачу даних зі швидкістю 155 Мбіт/сек. Близько 60 відсотків міністерств потребують доступу до міжнародної інформацій­ної мережі INTERNET з метою одержання оперативної інформації. У той же час лише 27 відсотків міністерств та відомств мають вихід до цієї мережі, до того ж обмежений.

Найбільш поширеним типом локальної мережі є Ethernet мережевих операційних систем – NovellNetWare 4.x, Windows for Workgroup 3.11, Windows NТ.

Складовою стратегічних ресурсів країни і одночасно національної інфраструктури є державні інформаційні ресурси. За останній час були створені такі державні інформаційні ресурси: бази даних «Законодавчі та нормативні акти України», «Податки України» (внесено близько 10 ти­сяч документів), «Ресурси України» (постійно актуалізується інформація про 260 тисяч підприємств та організацій України), «Єдиний державний реєстр підприємств та організацій України» (внесено з присвоєнням уні­кального коду більше ніж 600 тисяч суб’єктів господарської діяльності) та інші. Електронна газета «Все - всім» об’єднує декілька десятків баз даних, що включають науково-методичну, банківську, комерційну, законодавчу та іншу інформацію. У більш як 66 відсотках баз даних інформація пода­ється українською мовою, у 26 відсотках - тільки російською та у 8 відсо­тках - іноземними мовами. Але на цей час діяльність державних установ та організацій щодо формування та використання інформаційних ресур­сів є неузгодженою, що призводить до виникнення певних труднощів при формуванні єдиного інформаційного середовища і, як наслідок, до низько­го рівня інформаційного та аналітичного забезпечення діяльності держав­них органів. У 23 міністерствах і відомствах вже існують або створюються електронні інформаційні ресурси, в яких зацікавлені органи виконавчої та законодавчої влади. Невизначеність правової та фінансово-економічної основи діяльності різних суб’єктів у галузі інформатизації призводить до ін­формаційного монополізму управлінських та комерційних структур на від­криті інформаційні ресурси загального користування, знецінення товарної вартості інформаційних ресурсів держави, а також обмеження права на ви­користання інформаційних ресурсів держави для більшості громадян.

Найбільш поширеним операційним середовищем для комп’ютерів зали­шаються старі версії MSDOS та Windows 3.x. Збільшення кількості користувачів, які застосовують сучасні операційні системи Windows 95 та Windows NT, що дають змогу працювати в комп’ютерних мережах, йде дуже повільно і становить 10-15 відсотків. Повільно йде переорієнтація користувачів на сучасні інструментальні засоби створення інформаційних систем, баз та банків даних, таких як Огасlе, Informix, Sybase тощо, здебільшого викорис­товуються застарілі засоби типу Сlіррег, FохРго та інші. На низькому рівні перебуває «озброєність» розробників відповідними інструментально-тех­нологічними засобами підтримки інженерії створення складних, розподі­лених прикладних комп’ютерних систем.

У державі створюється, розробляється або планується розробити де­кілька відомчих та міжвідомчих систем: Міністерства транспорту, Мініс­терства фінансів, Міністерства енергетики та деяких інших міністерств та відомств України. Але є й такі, що не мають серйозної автоматизованої системи. Більшість корпоративних автоматизованих систем є відмінними з огляду як на апаратне, так і на програмне забезпечення. Особливо це сто­сується прикладних задач. Тому на цей час забезпечення взаємообміну між органами державної влади оперативною інформацією через її иеструктуро-ваність та неузгодженість форматів є досить складною проблемою. Загальна інформація здебільшого надходить у неформалізованому вигляді, в різних фізичних формах (від електронних зведень до друкованих видань).

Усе це спричиняється, зокрема, повільним освоєнням перспективних ІТ, до того ж ускладненим через недостатність та неповноту системи гар­монізованих з міжнародними стандартів у галузі інформатизації, через що різко зменшується конкурентоспроможність вітчизняних технічних та про­грамних продуктів на світовому ринку. Нині в Україні кількість стандартів з ІТ становить близько 4 відсотків загальної кількості державних стандар­тів, тоді як в інших країнах ця частка перевищує 10 відсотків. До того ж темпи розвитку міжнародної стандартизації у галузі ІТ є випереджаючими відносно інших галузей і щорічно зростають на 10-15 відсотків. На сьогод­ні міжнародною організацією зі стандартизації (ISO) розроблено та при­йнято більше 1400 міжнародних стандартів з ІТ, стільки ж розробляється. А в Україні за період з 1992 по 1997 роки розроблено та впроваджено лише близько 100 державних стандартів з ІТ, переважно термінологічних. Таку негативну тенденцію відставання України від міжнародного рівня розви­тку стандартизації у галузі інформатизації треба виправляти.

В Україні здійснювалися певні заходи комплексної автоматизації, елек-тронізації, комп’ютеризації у виробничих і невиробничих галузях: розвива­лася мережа підприємств приладобудування та електронної промисловості (вони є практично в усіх великих промислових центрах), значна кількість організацій займається розробленням програмних продуктів, існують спе­ціалізовані науково-дослідні інститути, проектно-конструкторські бюро. Діє система сервісних підприємств, які є складовою інформаційної інфра­структури, але її можливості обмежені.

Україна має значний науково-технічний потенціал, фундаментальні досягнення у галузі інформатики. У світі відомі здобутки українських вче­них у створенні нетрадиційних архітектур обчислювальних машин і у сис­темному аналізі, моделюванні, оптимізації, створенні штучного інтелекту. Україна досягла певного рівня концентрації паукоємних виробництв. По­над 70 відсотків стратегічних матеріалів для електронної промисловості в Європі було вироблено на українських підприємствах, що зумовлює пози­тивні можливості у справі інформатизації.

Проекти інформатизації розроблялися в багатьох галузях і територіаль­них ланках за фундаментальними та прикладними програмами. Всі ці про­грами виконувалися в умовах обмежених фінансових ресурсів, розрізнено, без додержання єдиної державної науково-технічної політики та координа­ції, залучення належним чином до функціональних завдань відповідних органів управління, зокрема регіонами, що призвело до значних соціально-економічних, моральних та інших збитків.

Тому важливим фактором подолання відставання України в галузі інформатизації має бути державна політика інформатизації України, від­повідна Національна програма інформатизації (далі - Програма) та ефек­тивний механізм її реалізації. Необхідно здійснити комплекс масштабних і ресурсоємних завдань (проектів), які в своїй сукупності повинні скласти основу Програми.

Цимбалюк 1.3. Поняття та сутність інформатизації

Інформатизація в Україні

Інформатизація суспільства характеризується високим рівнем використання інформації, що кардинально впливає на економічний розвиток і соціокультурні зміни в суспільстві у технічній галузі. Це виражається у широкому впровадженні інформаційних технологій у виробництво, економіку, ділове життя, у систему освіти та побут. В економічній галузі інформація перетворилася в товар, у соціальній – вона стає головним чинником зміни якості життя. У політичному – вільний доступ.

Ситуація яка склалась з інформатизацією державних органів у нашій країні, не позбавлена парадоксальності. З одного боку, комп’ютерів у різних офісах досить багато: сьогодні майже не має робочого місця, не обладнаного ним. З другого, використання державними чиновниками нечасто виходить за межі виготовлення документів у Word, використовують мережу Інтернет і електронну пошту. Відтак за ефективністю державного управління наша країна катастрофічне відстає від розвинутих країн, де надзвичайно активно використовують технології електронного урядування. Сказати, що причина такого відставання – відсутність стратегії розвитку ІТ у галузі державного управління, було б не зовсім правильно – стратегія у вигляді Національної програми інформатизації (НПІ) існує вже багато років. Назвати головною проблемою відсутність у державному бюджеті коштів на розвиток інформаційних технологій також складно - наприклад, у 2000 році загальний обсяг фінансування проектів різних відомств становив понад 250 млн. гривень. Проте це фінансування розкидане між бюджетами численних державних установ і спрямовується на не узгоджені між собою проекти – закупівлю техніки, створення локальних баз даних, веб-сайтів тощо. При цьому відомчі проекти, як правило, перебувають поза межами НПІ, отож не потрапляють під дію закону України «Про НПІ» та не узгоджуються з уповноваженим на її координацію органом – Державним комітетом зв’язку й інформатизації. Результат такої ситуації – низька ефективність використання ІТ у державному управлінні на тлі широкого їх впровадження.

Фінансування НПІ завжди здійснювали за залишковим принципом. Так на 2002 рік на неї виділено 8 мільйонів гривень, на 2003 лише 5,6 млн. гривень. Водночас усі органи державної влади разом узяті на власні проекти в галузі інформатизації витрачають сотні мільйонів гривень на рік. Однак при цьому ні про яку єдність стандартів на техніку та програмне забезпечення не йдеться. Отож неможливе і створення в державі єдиного електронного простору, тієї ж таки «Електронної України». А потреба в цьому стає дедалі нагальною – вже сьогодні за ефективністю наші органи влади катастрофічно відстають від розвинутих країн. Наприклад, експериментально встановлено: час, потрібний для того, щоб усі місцеві органи влади почали виконувати термінове розпорядження Президента, дорівнює семи дням. Це при тому, що комп’ютерів в органах державного управління в принципі достатньо. Проте наяву – катастрофічна неефективність, безсистемність використання коштів, фактично виділених на інформатизацію: лише мала частина їх іде на системні проекти, а переважна – на масову закупівлю техніки, яку нерідко у державних установах не використовують і на десяту частину її можливостей.

Консультант Держкомзв’язку говорить не лише про «синдром друкарської машинки», під яким мається на увазі звичка використовувати складну техніку лише для виготовлення документів (навіть таким, на своєму рівні ефективним інструментом для роботи з числовими даними, як Ехсеl, у міністерських кабінетах послуговуються порівняно рідко). Дуже гостра проблема «різношерстості» комп’ютерної техніки в держустановах, оскільки всі вони закуповують техніку незалежно, керуючись виключно власними міркуваннями. Навіть попри превалювання серед «державних комп’ютерів» платформи, є величезне розмаїття виробників материнських плат, відеокарт, жорстких дисків, модулів оперативної пам’яті та навіть процесорів. Кожному технареві зрозуміло: на такий парк неможливо без нюансів встановити єдине у межах держорганів програмне забезпечення. Суперечку про те, чи треба для державних органів закуповувалися ліцензійне ПЗ Місrоsоft, чи варто створювати власне програмне забезпечення на основі систем із відкритим кодом, ще не завершено. Обидва підходи мають свої плюси та мінуси.

Держава намагається розв’язати цю проблему досить давно. Так, 1996 року створено Національне агентство з питань інформатизації. У 1998 р. ухвалено Закон України «Про концепцію НПІ», а також Постанову Кабінету міністрів про формування галузевих програм інформатизації. Після прийняття цієї Постанови в структуру обласної адміністрації було введено відділи інформаційного та комп’ютерного забезпечення. Сьогодні, як правило, у них працюють дві-три особи, які роблять усе: від обслуговування кінцевих користувачів до ремонту техніки, її установлення, підтримання в робочому стані локальної мережі та мережі Інтернет. У районних адміністраціях немає і таких відділів. При цьому інформатизацію обласної адміністрації фінансують за рахунок регіональних програм інформатизації, а підрозділів міністерств і відомств – у межах галузевих програм. Це також призводить до збільшення розмаїття використовуваної техніки.

Для створення єдиного інформаційного простору державного управління має бути досягнута уніфікація подання інформації в органах державної влади. При цьому використовують єдиний інформаційний інтерфейс, для якого, в свою чергу, мають бути розроблені типові програмні продукти та їх налаштування для всіх органів державного управління. Це буде набагато дешевше, ніж якщо кожен орган розроблятиме свої програмні рішення. Для можливості установлення такого єдиного програмного продукту необхідна уніфікація вимог до апаратної частини. Сьогодні в Україні 27 регіонів, 490 районів, 450 міст обласного підпорядкування, 11 тисяч місцевих рад. Якщо кожен район витратить за рік на розроблення власної інформаційної системи бодай тисячу гривень, у сумі це дорівнюватиме 4,9 млн. За ці гроші можна було б розробити та встановити в усіх цих районах функціональну систему. Коли замість того, що кожен закуповуватиме техніку та розроблятиме ПЗ на власний розсуд і за власні кошти, здійснюватиме централізоване його розроблення, - вдасться істотно зекономити. Але програмне забезпечення має бути масштабоване та гнучко переналаштоване для забезпечення функції кожного окремо взятого державного органу. Відділи інформатизації обласних адміністрацій слід реорганізувати в управління, зобов’язані експлуатацією інформаційно-аналітичних центрів обласної адміністрацій. У штаті цих центрів повинні бути не лише програмісти й інженери, а й аналітики. Інформаційно-аналітичні центри мають бути оснащені не просто базами даних, а базами знань. Крім того, в обласних адміністраціях слід створити ситуаційні центри, також обладнані системи моніторингу. Діяльність інформаційно-аналітичного центру поділяють на дві складові: власне інформаційна й аналітична. Інформаційна, в свою чергу, передбачає збирання формалізованої інформації, а також її попереднє опрацювання. Аналітична – підготовлення звітів, необхідних для ухвалення рішень. Згадане вище Агентство з питань інформатизації якраз і займалося докладним розробленням проекту такої системи інформаційно-аналітичного забезпечення органу державної влади. Централізоване розроблення такого проекту оцінюється у 8-10 мільйонів гривень. А коли кожен орган витрачатиме 1,5 мільйона гривень у найпростішому варіанті.

Для вирішення всіх цих питань, потрібно докорінно перебудувати фактичний порядок формування програми інформатизації. Раніше всі міністерства й відомства подавали заявки в агентство, відчувалася потреба в 200-300 млн. гривень. А реально виділялось 5-8 мільйонів гривень. Агентство опинилось в наперед негарному становищі, бо не виконувало своїх функцій. 2002 року в бюджеті НПІ закладено 8 мільйонів гривень, тоді як у бюджеті органів держави – по 10, 12, 15 і навіть 54 млн. гривень за статтями «інформатизація, створення інформаційно-аналітичних систем». Через такий порядок виділення коштів на інформатизацію в Україні є значна внутрішня цифрова нерівність як між регіонами, так і між галузями. Так, Київ, Донецьк, Львів, Дніпропетровськ, Харків, Одеса комп’ютеризовані непогано, мають високий рівень підключення до мережі Інтернет. Водночас Закарпаття, Прикарпаття, Кіровоград, Полтава комп’ютеризовані порівняно слабо, і в цих регіонах не виділяють на це гроші. Проблему можна розв’язати лише централізованим виділенням коштів. А за галузями: фінансисти, податківці, транспортники комп’ютеризовані непогано, а медичні, освітні, культурні відділи – майже не комп’ютеризовані.

Сьогодні ситуація, коли відомчі інтереси в галузі інформатизації домінують над загальнодержавними, вже неприпустима. Керівники галузі дедалі частіше говорять про консолідацію, у межах Державної програми інформатизації, коштів, які виділяють всі органи державного управління й інші державні структури на закупівлю комп’ютерної техніки та ПЗ. Крім розв’язання проблем стандартизації та сумісності техніки, це уможливило б виділення коштів на реалізацію необхідних у масштабах держави проектів, таких як єдина система електронного документообігу, створення спеціальних центрів. За деякими даними, у Держкомзв’язку зараз готується пакет документів, серед яких Постанови уряду й зміни до Закону Украйни «Про НПІ». Вони мають передбачати конкретні механізми формування бюджету програми – зокрема, заборону Міністерства фінансів розглядати бюджетні запити державних органів без узгодження з Держкомзв’язку й заборону органам державної влади використовувати кошти держбюджету для оплати робіт у межах власних проектів без аналогічного узгодження. При цьому коштами на такі проекти продовжують розпоряджатися самі державні органи, а не Держкомзв’язку. Останній проводить лише експертну оцінку проектів на відповідність загальній стратегії інформатизації країни; повинен отримати право, наприклад, об’єднувати проекти, які дублюють один одного, контролювати умови тендерів на закупівлю техніки з метою забезпечення «однаковості» техніки тощо. Якщо ж згаданий пакет змін буде ухвалено, в державі з’явиться новий, діє механізм реалізації стратегії інформатизації, тобто у програми з’явиться конкретний господар.

Зрозуміло, що побудова інформаційного суспільства, до якого сьогодні прагне Україна, не зводиться до простого збільшення кількості веб-сайтів і користувачів мережі Інтернет. Щоб сучасні інформаційні мережі справді могли ефективно використовувати для підвищення рівня життя населення нашої країни, необхідно вирішити цілий ряд пов’язаних між собою проблем. Без відповідного правового врегулювання, використання електронних даних в економіці та управлінні не може суттєво підвищити їхню ефективність. Адже взаємодія між різноманітними суб’єктами, як і раніше, відбуватиметься шляхом повільного паперового листування. Наповнення електронного інформаційного простору не буде якісним без правового врегулювання роботи електронних інформаційних ресурсів: захисту авторських прав, відповідальності за достовірність інформації. Ні громадяни, ні підприємства, ні держава не ризикнуть активно бути присутніми у мережі Інтернет без гарантій захисту їхньої інформації, розміщеної в електронному просторі. І це лише мала частина питань, вирішення яких передбачено Концепцією розвитку державної інформаційної політики України, яку нині розробляють.

Використання комп’ютерів як друкарських машинок, що у масовому порядку можна побачити в офісах державних органів, те саме, що забивання цвяхів золотими годинниками. Є проблема неузгодженості, незв’язності інформаційних систем, які вибудовуються нині різноманітними державними структурами, - від чого активно застерігають нас західні колеги, які вже набили собі ґуль на цій проблемі. Йдеться про слабку готовність керівників різних рівнів користуватися ІС – про невміння створювати запити на аналітичну інформацію. Причому невміння як у плані незнання мови запитів конкретної ІС, так і в плані усвідомлення, яке аналітичне зростання необхідне для прийняття конкретних рішень у конкретній ситуації. Йдеться про утруднений доступ до інформаційних баз, коли державні органи змушені знаходити кошти на оплату доступу до мережі Інтернет за цілком не передбаченими для цього статтями витрат зразка 50-х років. Указ Президента про розміщення інформації органів державної влади у мережі Інтернет, лише з прийняттям якого чиновники зрозуміли, що від сайтопобудови і сайтопідтримки в робочому стані дітись нікуди. Сьогодні в адміністрації, як і в уряді, добре розуміють необхідність систематичної, цілеспрямованої інформатизації.