Українські землі в XIV – першій половині XVII ст. Українське козацтво». 3 страница

2. Незначимість присутності скандинавів на землях східних слов’ян .

3. Однаковий рівень соціально-економічного розвитку слов’ян та скандинавів не дає підстав вважати останніх носіями більш розвинутих адміністративно-політичних відносин.

4. Існування у слов’ян значних військово-плмінних союзів.

5. Слово «Русь» походить від назви р. Рось – правої притоки Дніпра.

Звичайно, ніхто не може заперечити впливу варягів на формування давньоруської держави. Наприкінці І тисячоліття н.е. скандинави виявили неабияку воєнно-політичну активність майже на всьому європейському узбережжі – Франції, Німеччині, Англії, Іспанії та ін. Київська Русь не була осторонь цього процесу. Безперечне й скандинавське походження Рюрикової династії. Але формування державності у слов'ян – це складний і тривалий процес, що розвивався в руслі загальноєвропейської традиції, а зародження цієї державності слід шукати в першій половині І тисячоліття н.е. в Антській державі. У будь-якому випадку, з норманами чи без них, слов’яни були у змозі зробити останній крок на шляху від розпаду первісно-общинного устрою до ранньофеодальної спільноти та виникнення держави.

3. Діяльність перших київських князів (Рюрик, Олег, Ігор, Ольга, Святослав).

У 9 ст. з військово-племінних союзів східних слов’ян (поляни, древляни, сіверяни, кривичі і т.д.) утворюються два значні державні об’єднання. Перше виникло на півночі Східної Європи в районі оз. Ільмень з центром в м. Новгород. Воно включало в себе військово-племінні союзи ільмінських словен і кривичів. Саме вони в середині 9 ст. запросили до себе княжити Рюрика та його братів. Друге об’єднання утворилося на півдні Східної Європи у Середньому Подніпров’ї зцентром у м. Києві. До нього увійшли племена полян, сіверян, древлян. Керування цим об’єднанням здійснювали Аскольд та Дир, етнічна приналежність яких точно не встановлена.

Першим князем, який об'єднав під своєю владою усі східнослов'янські землі був сподвижник Рюрика – князь Олег (882 - 912). У 882 р. він захопив Київ і фізично знищив місцевих князів Аскольда і Дира. Після цього було проголошено Київ «матір'ю міст руських», тобто стольним градом усієї Давньоруської держави. Отже, 882 р. для Київської держави не є датою норманського завоювання, а лише роком державного перевороту, який здійснив Олег з допомогою людей з оточення київських князів. Тому княжіння нової династії слід вважати продовженням розвитку Давньоруської феодальної держави, яка на той час пройшла тривалий час свого розвитку. Наполеглива діяльність Олега щодо створення держави дала позитивні наслідки. В останні роки його правління у Києві владі князя підкорилися поляни, ільменські словени, сіверяни, кривичі, радимичі, древляни, уличі, можливо, дуліби й хорвати, а також неслов'янські племенні об'єднання – чудь і меря. Під керуванням Олега давньоруське військо у 911 р. здійснило переможний похід на Візантію, внаслідок чого були завойовані коштовні трофеї, а також була підписана вигідна для Київської Русі торгівельна угода з греками.

Після Олега правити державою почав син Рюрика Ігор (912 – 945 гг.). Йому вдалося приєднати до Давньоруської держави території між Дністром та Дунаєм. Багато часу проводив у військових походах, що були націлені проти печенігів (уклав мир у 915 р.), Дербентського князівства (захопив у 943 – 944 рр.), Візантії (невдала кампанія 944 р.). Через величезні витрати на військові заходи Ігор вдався до непопулярних дій(підвищив розмір данини, періодичність її збирання). В результаті цього був вбитий древлянами у 945 р.

Загибель Ігоря призвела до того, що главою Київської держави стала княгиня Ольга (945 - 964), що була регентом при малому синові – Святославові. Ольга жорстоко помстилася древлянам за вбивство чоловіка(стратила їх послів, спалила столицю князівства – м. Іскоростень). Будучи далекоглядним політиком, Ольга провела податкову реформу, чітко визначивши кількість, строки та місця збору данини. Ольга особисто прийняла християнство під час візиту у Візантію у 957р., встановила дипломатичні відносини з Німеччиною.

Досягнувши повноліття, правителем Київської Русі став Святослав (964 – 973 рр.). Святослав увійшов в історію як князь-воїн, який усі ресурси держави спрямував на завойовницькі походи. Святослав, використовуючи наступальну тактику, швидкість та раптовість розгромив Хазарський каганат, Волжську Болгарію, Дунайські князівства. Вперше на Русі ввів традицію призначати князями в містах держави своїх синів(закріплював єдність країни). Хотів перенести столицю з Києва в Переяслав на Дунаї, що був перехрестям торгових шляхів. Однак у 971 р. після поразки від Візантії був вимушений відмовитися від цього задуму та від захоплених дунайських земель. Повернувшися звідти у Київ із залишками війська у 972 р. загинув у бою з печенігами поблизу одного з дніпровських порогів.

4. Князювання Володимира Великого та впровадження християнства на Русі.

Боротьба з печенігами стала в X ст. основним завданням зовнішньополітичної діяльності Київської держави. Князем, який очолив цю боротьбу, став наймолодший серед синів Святослава Володимир, який у 980 р. після декількох років міжусобиць з братами посів на великокнязівський стіл у Києві.

Затвердившись у Києві, Володимир енергійно заходився зміцнювати і розбудовувати державу. На північному сході до Русі були приєднані вятичі і радимичі. Згодом Володимир вирушає в похід проти Польщі та Угорщини і повертає західні руські землі, що раніше потрапили під їхню владу. За Володимира завершилося об'єднання східнослов'янських земель у складі Київської держави. Значного піднесення набуло землеробство, відбулися якісні зрушення у розвитку ремесла, пожвавилася торгівля. Місцеве управління відтепер було зосереджено в руках великокнязівських намісників і посадників. У важливих політичних центрах Русі – Новгороді, Полоцьку, Турові, Ростові, Муромі, Іскоростені – Володимир посадив своїх синів, чим впровадив династичне правління в державі. Велике значення для утвердження феодальної держави мало запровадження Володимиром християнства на Русі як державної релігії (988 – 989 рр.), яке змінило язичницьку (поганську) релігію слов'ян, що виникла в період первісного суспільства. На початку свого правління Володимир виступав як лідер антихристиянської течії. У межах створення загальнодержавної релігії він створив пантеон язичницьків богів з 6 ідолів. Однак, язичництво вже не відповідало соціальним та політичним вимогам класу феодалів, що невпинно зростав. Потрібні були інші, дієвіші форми ідеологічного забезпечення його панування. Найбільш знайомою, близькою та привабливою для верхівки Київської Русі релігією стало східне(візантійське) християнство. Причини прийняття християнства:

1. Необхідність централізації держави (язичницьке багатобожжя не дозволяло її здійснити).

2. Закріплення феодальних відносин(потрібна віра, яка виправдовує класову нерівність).

3. Прагнення союзу з Візантією(для захисту від печенігів).

4. Підвищення міжнародного авторитету Київської Русі (язичники вважалися варварами та не були рівноправними партнерами на дипломатичних переговорах).

5. Бажання прилучитися до культурної спадщини античності (наука, література, мистецтво, архітектура і т.д.).

У результаті введення у 988 р. на Русі християнства церкву очолив київський митрополит. У великих містах знаходились єпископи, що відали всіма церковними справами єпархій. Митрополит і єпископи володіли землями, селами і містами. Церква мала своє військо, власний суд і законодавство. Християнська релігія сприяла поширенню писемності, розвитку культури й докорінно змінила світосприйняття населення Київської Русі, зблизила давньоруську державу з країнами Європи. Взявши під свій контроль родинне право, церква зміцнювала сім'ю і шлюб. Моральні норми поведінки людей, декларовані церквою, засуджували «сріблолюбство, пияцтво, ненажерливість, скупість, соромослів’я» тощо. Як наслідок за період правління Володимира Київська Русь стала найпотужнішою європейською державою, яка значно впливала на міжнародні відносини.

5. Розквіт Давньоруської держави за часів Ярослава Мудрого.

Спадкоємцем Володимира на Киеїському престолі став його син Ярослав, який у 1019 р. вийшов переможцем з міжусобної боротьби з братами за владу. Велику увагу Ярослав приділяв організації внутрішньополітичного життя. Управління країною він здійснював через своїх синів-намісників. Красномовним доказом його прагнень до державного благоустрою є збірник законів «Руська правда». Давньоруське право стояло на сторожі інтересів феодалів, а також обмеження майнових та особистих прав різних категорій феодально залежного населення (закупів, рядовичів, холопів та ін.). Разом з тим «Руська правда» утверджувала в судовій системі більш цивілізовані відносини, обмежуючи кровну помсту, а в більш пізніх редакціях взагалі її забороняла. Цей законодавчий документ вважається одним з найцінніших джерел вивчення феодальних відносин в Київській Русі. За часів Ярослава зріс рівень культури й освіти в Київській державі. Київ перетворився на одну з впливових столиць Європи, суперничав з Константинополем. За Ярослава у Києві розгорнулося широкое будівництво, проводилася інтенсивна робота з перекладу візантійських книг на давньоруську мову. Була заснована Києво-Печерська лавра, розвинулося літописання, з’явилася перша бібліотека при Софійському соборі. Оборонні споруди «міста Ярослава» – грандіозні земляні вали – були вершиною тогочасного фортифікаційного мистецтва. Визначною пам'яткою архітектури були Золоті ворота з невеликою церквою Благовіщення.

Таким чином, князювання Володимира і Ярослава завершують цілу епоху історії Київської Русі X–XI ст. Оцінюючи її, слід наголосити, що в цей період утворилась одна з наймогутніших держав тодішньої Європи, держава, яка відповідала найвищим зразкам тогочасної цивілізації. Славу Володимиру і Ярославу принесла не експансія на чужі землі, а оборона своїх, турбота про свій народ, встановлення державного порядку в своїй країні. Вони запровадили нову адміністративну організацію, нове державне право, сприяли розвитку культури й писемності серед населення.

Пильна увага Ярослава до першочергових потреб країни, науки та культури було причиною того, що він увійшов в історію під іменем Ярослав Мудрий. Об'єднавши всю Русь, він уникав загарбницьких війн, а основну увагу зосередив на внутрішньому розвитку країни. Метою його воєнних походів було забезпечення цілісності державних кордонів Русі. У 1030–1031 pp. він відвоював у Польщі червенські міста. У 1036 р. Ярослав здобув блискучу перемогу над печенігами. Печеніги були розгромлені вщент, а на місці того бойовища, як сповіщають стародавні перекази, незабаром засяяли золоті куполи Софійського собору. За часів Ярослава Мудрого закінчилося будівництво південної оборонної лінії вздовж р. Рось для захисту від набігів кочевників.
У 1038–1040 pp. Ярослав здійснив походи на ятвягів та Литву, примусив ці народи платити данину. На знак перемоги було засновано місто Юр'єв над Чудським озером (ім'я при хрещенні Ярослава – Юрій).
У зовнішній політиці Ярослав Мудрыи більше покладався на дипломатію, в результаті чого уклав династичні союзи з королівськими дворами Франції, Німеччини, Візантії, Норвегії і т.д. Ярослав Мудрий вів незалежну церковну політику, свідком якої було поставлення за його ініціативою Київським митрополитом російського священника Іллариона.

6. Соціально-економічний розвиток Київської Русі.

У господарстві східних слов'ян періоду Київської Русі X – початку XII ст. провідною галуззю залишалося, як і раніше, землеробство. У різних місцевостях переважали неоднакові системи землеробства: у лісових районах – підсічна, вирубна, на багатоземельних, малонаселених степових просторах – перелогова, у густонаселених місцях, зокрема на Середньому Подніпров'ї, парова система з двопільною або трипільною сівозміною, причому поступово дедалі більше поширювалося трипілля. Головними знаряддями обробітку землі були: на півночі – тризуба соха, на півдні – плуг і рало, якими обробляли землю. Косили хліб залізними косами й серпами. Сіяли пшеницю, жито, ячмінь, овес, просо, гречку, сочевицю, льон та інші культури. На городах і в садах вирощували цибулю, часник, капусту, горох, яблука, вишні, виноград. Важливу галузь господарства на Русі становило скотарство. Розводили коней, велику рогату худобу, овець, кіз, свиней, курей, гусей, качок, голубів. Основною робочою худобою були коні й бики. Східні слов'яни займалися також мисливством, рибальством і бортництвом. У лісах водилося багато різних звірів і диких птахів – білки, бобри, куниці, лисиці, соболі, тури, зубри, лосі, олені, ведмеді, кози, кабани, зайці, лебеді, журавлі, качки, гуси, перепели та ін. Хутро, мед, віск у великих кількостях вивозилися на зовнішні ринки. Ними часто платили данину.

В часи Київської Русі інтенсивно розвивалось ремесло, що в основному зосереджувалося в містах і при дворах князів та бояр. На Русі налічувалося близько 60 різних ремісничих фахів. З руди сиродутним способом виплавляли залізо. З металу ковалі виробляли різноманітні господарські знаряддя, зброю, предмети побуту – лемеші, плуги, серпи, сокири, мечі, стріли, щити, шоломи, кольчуги, панцирі, замки, ключі та ін. Ювеліри, які володіли технікою фігурного литва, емалі, залишили високохудожні вироби зі срібла й золота: браслети, персні, поясні бляшки, застібки, підвіски та ін. Поширеними видами ремесла були гончарство, теслярство, різьбярство, ткацтво і кравецтво, обробка шкіри, льону, вовни і виготовлення тканин, виробництво скла, обробка кістки і каменю.

Високого рівня розвитку досягла будівельна справа. Для будівництва виробляли цеглу (плінфу), декоративні полив'яні плити, а також використовували дерево, граніт, мармур, шифер. Ремісники задовольняли потреби феодалів у відповідних знаряддях і предметах, а також виробляли різні речі на замовлення, працювали й на ринок. У цілому господарство Київської Русі мало натуральний характер. Однак розвиток ремесла, посилення суспільного поділу праці сприяли розширенню обміну, торгівлі. Внутрішня торгівля переважно зосереджувалась на місцевих ринках, які зв'язували економічно окремі райони. Такий характер господарських зв'язків був притаманний взагалі епосі феодалізму.
Проте, хоча основну роль у внутрішній торгівлі відігравали місцеві ринки, існували торгівельні зв'язки й між окремими віддаленими районами Київської Русі. Широко розвивалася на Русі зовнішня торгівля – із східними країнами по Волзі і Каспійському морю, з Візантією, Скандинавією, з країнами Центральної Європи – Чехією, Польщею, Моравією, Південною Німеччиною. Вивозили на міжнародні ринки хутра, мед, віск, льон, льняні тканини, вироби із срібла й заліза та ін. Довозили – головним чином для задоволення потреб феодалів – предмети розкоші (шовкові тканини, парчу, сукно, оксамит, прянощі та ін.), зброю, мідь, ювелірні вироби тощо. Розвиток торгівлі потребував удосконалення грошової системи, яка на Русі виникла ще до утворення Давньоруської держави. Спочатку роль грошей виконувала худоба, потім «куна» (хутро куниці). В обігу були й іноземні монети – візантійські, східні (з VIII ст.), а з X ст. і західноєвропейські – датські, англійські, чеські, німецькі та ін. За часів Володимира (978 – 1015 рр.) почали карбуватися руські монети зі срібла і золота. Уже з XI ст. ми маємо гривні (зливки срібла).

Відокремлення ремесла від землеробства, розвиток обміну і торгівлі сприяли виникненню і розширенню міст. Міста стають торгово-ремісничими і адміністративними центрами, центрами культурного життя, а в окраїнних місцевостях – і фортецями. За даними літописів, у IX – X ст. на Русі існувало понад 20 міст – Білгород (біля Києва), Іскоростень, Київ, Перемишль, Переяслав, Смоленськ, Новгород та ін. В XI ст. літописці згадують ще 32 міста.

Панівним класом у Київській Русі був клас феодалів. Найголовнішим феодалом був великий князь київський. У початковий період – IX ст.– більшість безпосередніх виробників залишалися вільними селянами-общинниками – смердами. Оскільки смерди жили на землі київського князя, вони мусили сплачувати йому натурою: хутром (білками й куницями), медом, воском та іншими продуктами – данину, що накладалася на «дим», «рало», «плуг», тобто на господарство. Походи князів, що їх вони здійснювали щоосені для збирання данини, називалися полюддям. Крім данини, селяни-общинники мали виконувати на князя шляхову й військову повинності, будувати й ремонтувати замки, укріплення та ін. Уже з X ст. і особливо в XI – XII ст. поступово зростає і розвивається велике землеволодіння – князівське, боярське і церковне. Оскільки для утримання дружини і задоволення інших потреб князя та його двору данини не вистачало, князі починають влаштовувати свої власні господарства в селах або невеликих містах чи поблизу від них. Спираючись на ці міста й села, князі поступово захоплювали й навколишні місцевості, перетворюючи їх на приватні, вотчинні володіння, а населення, що там жило, ставив у залежність від себе. Поряд з князівським зростало й землеволодіння бояр. Боярами насамперед ставали князівські дружинники, які з часом замість платні натурою з данини за свою службу почали одержувати землі і осідати на них, у власних селах і містах, відриваючись таким чином від князівського двору. Встановлювалася ленна залежність. До бояр тепер належали й місцеві землевласники, які визнали зверхність князя і стали його васалами. Велике землеволодіння утворювалося різними шляхами: захопленням феодалами общинних земель, закабаленням общинників і відбиранням у них землі, освоєнням нових земель руками залежних людей. Уже з кінця XI ст. в джерелах згадується про боярські села. З прийняттям християнства на Русі з'явилося православне духівництво. Церкви і особливо монастирі швидко стали великими землевласниками. Вони захоплювали общинні землі й пустища, купували їх, діставали внаслідок дарувань князів і бояр. Вони одержували десятину, судове мито, прибутки від лихварства, мито з мір і вагів та ін. Як і в князівське, в церковне землеволодіння входили села, волості і міста.

З дедалі ширшим розвитком великого землеволодіння зростав чисельно й зміцнювався клас феодалів, який складався з князів, бояр та церковної верхівки.
Феодальне землеволодіння ґрунтувалося на експлуатації залежного класу селян. Дедалі більша кількість вільних общинників потрапляла в залежність від феодалів, постійно поповнюючи різні категорії експлуатованого класу: залежні смерди, рядовичі, закупи, ізгої, холопи та ін. Влада феодалів над залежними людьми невпинно посилювалася. Основною формою експлуатації залежних людей у період Давньоруської держави, особливо в XI – XII ст., була натуральна або продуктова рента. Крім цього, багато залежного населення мусило працювати й на полі феодала, тобто була поширеною й відробіткова рента.
Посилення гноблення викликало протест з боку сільського і міського експлуатованого населення. Антифеодальна боротьба виливалася в різні форми: втечі від феодалів, руйнування їхніх маєтків, убивства окремих феодалів і представників адміністрації, а також масові народні повстання в Києві у 1068 р. і 1113 p., а також в Ростово-Суздальській і Новгородській землях в 1071 р.

7. Політичний розвиток Давньоруської держави.

Політичний устрій давньоруської держави в середині X ст. може бути охарактеризований як ранньофеодальна монархія. Очолював державу великий князь Київський. Він керував спільно з радою інших князів, які становили боярську думу. В першій половині X ст. племенні княжіння східних слов'ян ще зберігали певну автономію. Місцеві князі перебували у васальній залежності від Києва. Вони сплачували йому данину і залучались як союзники до участі в походах. Велике значення в той час мала військова дружина князя, яка здійснювала збирання данини й судові функції. Верхівка дружини була панівним прошарком держави. За допомогою дружини князь зміцнював свою владу над населенням. Першою серйозною спробою обмежити владу місцевої знаті, що феодалізувалася, стали реформи княгині Ольги. Вона впровадила більш суворий порядок збирання данини. Податки стали регламентуватися.

Київська Русь була передусім об'єднуючою силою, яка забезпечувала, хоча й відносну, єдність східнослов'янських земель, порядок і спокій для людності, а також захист країни від посягань зовнішніх ворогів. Разом з тим держава в руках феодалів була знаряддям їх панування над залежним від них населенням.
Великий князь київський, верховний власник усіх давньоруських земель, зосереджував у своїх руках усю повноту законодавчої, виконавчої, адміністративно-судової та військової влади. Влада київського князя була спадковою. Окремими частинами держави управляли князі і великі бояри. Спочатку це були місцеві племінні князівські династії, а наприкінці X ст. внаслідок проведеної Володимиром реформи місцевого управління на місця стали призначатися великим князем київським представники великокнязівського роду або намісники і тисяцькі. Князі та великі бояри за свою службу користувалися частиною данини, яка збиралася з підвладних їм територій, що можна розглядати як васальну залежність. Проте з часом бояри й князі почали одержувати землі і перетворювалися на землевласників-феодалів – васалів свого сюзерена – великого князя київського. З установленням влади феодалів народні збори (віче), що існували при родоплемінному ладі, перестали збиратися. При великому князі з'явилася рада найближчих князеві бояр. Опорою влади князів і бояр виступали дружини, засновані на принципі васалітету. До старшої дружини входили бояри та інші великі феодали, що мали свої власні дружини, з якими й несли службу великому князеві. Основну частину князівських військ становила молодша дружина («отроки», «діти боярські», «пасинки»). У разі загальної небезпеки збиралося народне ополчення – «вої», куди входили смерди і городяни.
Весь політичний лад Київської Русі забезпечував інтереси класу феодалів. Відповідним було й право, що знайшло своє відображення в «Руській правді».

8. Культура Київської Русі.

Київська Русь характеризувалася високим рівнем культурного розвитку, що було зумовлене розвитком феодальних відносин; становленням давньоруської державності; відокремленням ремесла від сільського господарства; пожвавленням торгівлі; активізацією та розширенням міжнародних контактів; запровадженням християнства та ін. Тісні контакти Київської Русі з передовими країнами Європи, особливо з Візантією, безумовно, вплинули на її культурний розвиток, але роль цього впливу не була вирішальною. Давньоруська культура є своєрідним синтезом місцевих традицій і досягнень сусідніх народів Заходу та Сходу. Сліди культурних традицій, які сягають глибини віків, чітко простежуються в житловому і фортифікаційному будівництві, прикладному мистецтві, літературі, музиці. Невід'ємною їх складовою були язичницькі пісні, танці, фольклор, весільні та похоронні обряди, епічні легенди. Запровадження християнства сприяло поширенню писемності, яку слов'янські племена знали раніше. Однак наприкінці X ст. про розвиток писемності почала турбуватися князівська влада. Літописець повідомляє, що Володимир Святославович велів представникам феодальної верхівки віддавати своїх дітей «в ученіє кніжноє». Ярослав Мудрий наказував ченцям у Києві та Новгороді вчити людей. У поширенні писемності та освіти велику роль відігравали бібліотеки, зокрема перша, заснована в 1037 р. Ярославом Мудрим при Софійському соборі. Пізніше в Києві виникають інші бібліотеки, серед яких найвідомішою була колекція книг Печерського монастиря. Археологічні джерела, зокрема берестяні грамоти з Новгорода та Смоленська, свідчать про те, що писемність в давній Русі не була привілеєм духівництва та вищих феодальних верств. В архітектурі Київської Русі багато видатних споруд. Серед них Десятинна церква в Києві (X ст.), Спасо-Преображенський собор у Чернігові (XI ст.), Кирилівська, Василівська церкви в Києві (XI ст.). Найбільш вражаючішою з них є Софійський собор (1037), величні архітектурні форми якого втілюють досягнення візантійської культури та слов'янські традиції. Її творцем, а також автором матеріальних і духовних цінностей був народ Київської Русі. Животворним джерелом і основою духовної культури була усна народна творчість, яка зародилася ще в давні віки. У глибоко поетичних творах – історичних і обрядових піснях (весільних, похвальних та ін.), казках, заклинаннях, загадках, приказках, билинах і т. ін. – народ оспівував свою працю, боротьбу проти зовнішніх ворогів і феодалів, виливав свою радість і тугу. Найцікавішими пам'ятками народної творчості Давньої Русі є билини й історичні пісні, в яких звеличується народ, оспівуються любов до рідної землі, народні богатирі, їхні подвиги, селянська праця, непримиренність до соціальної нерівності і неправди. У період Київської Русі розвивалася оригінальна література. Одним з найвидатніших письменників XI ст. був митрополит Іларіон. У своєму творі «Слово про закон і благодать», написаному між 1037 і 1050 рр. Іларіон вихваляє діяльність князя Володимира за те, що зробив Русь відомою в усіх кінцях землі, прославляє Давньоруську державу, виступає проти зазіхань на зверхність з боку Візантії. Серед церковної літератури поширення набули «житія святих» і «повчань». Червоною ниткою у давньоруській літературі проходять ідеї єдності й централізації Київської Русі. В X – XI ст. в Києві виникло літописання. Найвидатнішим є початковий літопис, або «Повість временних літ», яка в її першій редакції була складена в Києво-Печерському монастирі у 1113 р. ченцем Нестором (1056 – 1114 рр.) і в якій виклад доводився до 1110 р. Зусиллями і працею народних мас високого розвитку і досконалості в часи Давньоруської держави досягли архітектура і різні галузі мистецтва. В той час у Русі будували красиві дерев'яні й кам'яні будівлі. З прийняттям християнства широкого розмаху набула кам'яна церковна, цивільна і фортифікаційна архітектура. Розвивається живопис: фрески – малюнки водяними, мінеральними фарбами по сирій вапняній штукатурці; мозаїка – викладання зображення з шматочків різнокольорового скла або смальти, що являла собою сплав свинцю і скла, ці шматочки прикріплювали до стіни спеціальним розчином (вапняний цемент); малювання ікон. Багато високохудожніх предметів із золота і срібла знаходять археологи – намисто, діадеми, персні, сережки, браслети, буси та ін., які свідчать про високий рівень розвитку прикладного мистецтва, про здібності й майстерність староруських майстрів.

9. Феодальна роздрібленість Київської Русі.

Створення феодальних вотчин, посилення міст, економічне і політичне зміцнення окремих земель-князівств, збагачення місцевих землевласників при пануванні натурального господарства спричиняли роздроблення єдиної Давньоруської держави. Якщо при Володимирі (978 – 1015 рр.) Давньоруська держава досягла свого найвищого розквіту, за Ярослава Мудрого (1019 – 1054 рр.) ще зберігала свою могутність, то вже після нього вона поступово ослаблюється і роздроблюється на мало або зовсім не пов'язані між собою князівства. Ознаки політичного роздроблення Київської Русі були помітні вже відразу після смерті Ярослава в 1054 р. Ще за життя він поділив свою державу між своїми синами. Спочатку старші Ярославичі – Ізяслав, Святослав і Всеволод – жили в злагоді, але незабаром почалися чвари й міжусобиці. Це використовували нові страшні вороги Русі – кочівники, які здійснили перший великий напад на руські землі, а також польський і угорський королі. В 30-х роках XI ст. угорські феодали захопили південну частину Закарпатської Русі, а в XII ст. – всю її територію.
Перед загрозою з боку половців князі роблять спроби якось залагодити справу миром і припинити усобиці, для чого скликають князівські з'їзди. Першим із таких з'їздів був з'їзд 1097 р. у м. Любечі. Там було визнано принцип, за яким кожний князь мусить володіти своєю вотчиною, тобто землею, виділеною йому батьком, і не посягати на землі інших князів («кождо да держить отчину свою»). Це узаконювало роздроблення Давньоруської держави на окремі спадкові князівства. Тільки Володимир Мономах (1113 – 1125 рр.) і його син Мстислав (1125 – 1132 рр.) на якийсь час поновили і зміцнили великокнязівську владу, але спинити роздроблення Київської Русі не змогли.

Підсумовуючи вищесказане, до основних причин феодальної роздрібленості Київської Русі можна віднести наступні:

1. Розвиток натурального хозяйства (для нього характерною є економіна відстороненість, технічна консервативність та ринкова замкненість).

2. Насильницьке об’єднання 15 військово-племінних союзів першими київськими князями (збереження опозиції великокнязівської влади на місцях).

3. Наявність у князів власного військово-адміністративного апарата (дружина, суд, податкова служба).

4. «Лествічний» принцип спадкування великокнязівської влади, впроваджений Ярославом Мудрим (не від батька до сина, а від старшого брата до молодшого), що спричиняв спалахи міжусобних війн між багаточисельними представникамидинастії Рюриковичів.

5. Зростання й укріплення міст, що будь-якою ціною прагнули звільнитися від влади князів-феодалів, прискорюючи тим самим центробіжні процеси всередині держави.

6. Великі географічні розміри Київської Русі (неможливість керувати величезною країною в умовах відсутності швидкого зв’язку, надійних шляхів повідомлення, швидкісних транспортних засобів).

7. Зникнення консолідуючої окремі князівствазовнішньої військової погрози на початку XIII ст. (після розгрому половців Володимиром Мономахом).

8. Зміна торгової кон’юнктури (втрата унікального значення шляху «з варяг у греки» після завоювання хрестоносцями в першій половині XIII ст. Палестини та появи альтернативних маршрутів з Західної Європи у країни Сходу).