Втрата української державності: причини і наслідки
Визвольні змагання українського народу 1917 — 1921 р.р. закінчилися невдачею. 18 березня 1921 р. було підписано Ризький мирний договірміж радянськими урядами Росії й України з одного боку та Польщею з іншого. Згідно з цим документом, що, фактично, поховав самостійницькі плани урядів УНР та ЗУНР, Польща в обмін на територіальні поступки, аналогічні тим, які мали місце у Варшавській угоді, визнала Радянську Україну і
зобов'язалася заборонити перебування на своїй території всіх антибільшовицьких організацій, включаючи уряд У ПР. Доля Східної Галичини була вирішена в 1923 р., коли Паризька конференція ухвалила приєднати її до Польщі. Ще раніше, у 1918 р. Румунія окупувала Буковину. У 1919 р. Закарпаття дісталося Чехо-Словаччині.
Поразка українських визвольних змагань була зумовлена цілою низкою причин. Значною мірою — це низький рівень національної свідомості українства, успадкований від довготривалої політичної неволі. Традиція і вага власної державності пригасли в народній масі, а провідна верства, яку здебільшого представляла національна інтелігенція, не виробила спільного напрямку дій. Негативними чинниками були конфронтація, розпорошення державницького потенціалу нації між різними політичними силами, особисте протистояння лідерів. Українцям не вистачило добре підготовлених фахівців для керівництва державними справами як у центрі, так і на місцях. Українське селянство, передусім у Східній Україні, політично незрілим, а національно свідомого робітництва майже не було. Міста з великою перевагою чужого, ворожого українській самостійності елементу були проти національно-визвольних змагань українства. Тим часом, як і відомо, результат революції визначається в місті. Не встигли українці також пройти тривалого еволюційного шляху національного розвитку, який підготував би їх до відновлення державності. Створена революційним шляхом державність ніби впала українцям з неба. Проте вони не виявили єдності й витривалості, необхідних для захисту державності.
Однак, незважаючи на значні недоліки українського національного руху, вирішальними факторами поразки стали зовнішні. Якщо в Західній Україні це була агресія з боку Польщі та Румунії, то на східноукраїнських землях державність було втрачено через загарбницьку навалу більшовицької Росії, керівники якої добре усвідомлювали, що без людського та економічного потенціалу України, її геополітичного розташування «Росія існувати не може». Що ж до позиції західних країн, то вони у кращому випадку дотримувалися нейтралітету, у гіршому — допомагали агресорам загарбувати українські землі.
Культура україни на початку xx ст.
Активізація визвольних змагань українського народу, великі соціальні потрясіння, якими ознаменувався поч. XX ст., вплинули і на духовне життя, збагатили його чималим досвідом, новими знаннями.
Освіта
Цьому значною мірою сприяв розвиток народної освіти як на західноукраїнських землях, так і на сході України. При всій антиукраїнській антинародній спрямованості своєї політики царський уряд змушений був піти на розширення шкільної мережі в Наддніпрянщині. Протягом 1897 — 1911рр. кількість початкових шкілзросла тут з 13 570 до 18 719. За законом від 25 червня 1912 р. було впроваджено новий тип народних шкіл, т. зв. вищих початкових училищ з 4-річним строком навчання. На 1 січня 1916 р. в Україні діяло понад 300 таких закладів. У результаті цього помітно підвищився рівень письменності населення. Так, у 15 повітах Полтавської губернії за 1897 — 1910 рр. грамотність підвищилась з 16,9 до 23,7 %.
Однак кількість шкіл в Україні не відповідала потребам населення у початковій освіті. За даними одноденного перепису шкіл, проведеного 18 січня 1911 р., відсоток дітей, яким відмовлено у прийомі до шкіл, становив у Київському окрузі 21,9 %, в Одеському — 21,1 % загального числа учнів. До того ж обсяг і рівень знань, що їх давала початкова школа, набагато відставали від вимог часу.
У зв'язку з дальшим зростанням потреби в письменних людях і спеціалістах, а також під впливом революційного руху мережа середніх навчальних закладівта учнів у них збільшувалися. У 1914 — 1915 рр. в Україні було 26 тис. загальноосвітніх шкіл, в яких навчалося 12,5 тис. учнів і понад 60 професійно-технічних училищ, де здобували освіту і ремесло бл. 5 тис. чол. Але це все далеко не задовольняло потреб народу. Адже бл. 70 % населення не вміло читати і писати.
Аналогічною була ситуація у вищій школі.Кількість студентів в університетах на поч. XX ст. зросла в середньому більш як у два рази. Так, у Київському університеті у 1895 р. навчалося понад 2300 студентів, а у 1913 р. — майже 5000. Студентів у Новоросійському університеті протягом 1901 — 1914 рр. стало більше в і 3 рази. Усього в 1908—1910 рр. в університетах України навчалося бл. 12,7 тис. чоловік.
Революція 1905—1907 рр. примусила уряд дещо відчинити університетські двері для вихідців з «нижчих» станів. Так, у Харківському університеті в 1908 р. навчалося майже 4300 студентів, з яких дітей дворян, чиновників, духовенства, купецтва — понад 2400, дітей міщан, майстрових, селян — більше як 1400. У 1910 р. студенти «нижчих» станів у Київському університеті становили 36 %, в Новоросійському — 41,7 %. Це були, як правило, діти міських та сільських підприємців. Робітникам і селянам доступ в університети залишався практично закритим.
На всій території України не було жодного вузу з і українською мовою викладання, а в царській Росії — навіть жодної української школи на державному утриманні. Така політика самодержавства щодо української мови, як мови навчання мас, підпорядковувалася меті задушити українську національну культуру. Навіть після офіційної відміни під впливом першої російської революції заборонних документів 1863, 1876 і 1881 рр. Щодо видання книг, показу театральних вистав та проведення інших культурно-освітніх заходів українською мовою царизм так і не дав дозволу на впровадження навчання у школах рідною мовою.
Важким було становище освіти на західноукраїнських землях.Власті імперії Габсбургів, панівні верстви на поч. XX ст., як і раніше, всіляко обмежували і бел того мінімальний доступ дітей трударів західноукраїнських земель до освіти. Бюджетне асигнування на (квіту 1912 р. на одного жителя Галичини було вчетверо меншим, ніж у центральних австрійських провінціях. Власті насаджували школи з німецькою і польською мовами викладання. Для корінного населення були призначені т. зв. утраквістичні школи. Середня школа залишалася недоступною для дітей трудящих.
Найнижчий відсоток у гімназіях становили учні-українці.
Доступною лише для небагатьох залишалася вища школа на західноукраїнських землях. У 1911/12 навчальному році у Львівському університеті було 5271, політехнічному інституті - 1803, ветеринарній академії — 201, лісотехнічній вищій школі — 110 студентів. Частка українців в університеті становила 21 %, політехнічному інституті — 4,4, ветеринарній академії— 10, лісотехнічній вищій школі - 10 %.
Майже всі студенти вищої школи походили із заможних верств, бо тільки вони могли платити за навчання, користування лабораторіями, за практичні заняття тощо. Шлях до вищої освіти був закритим для жінок. Лише в кін. XIX ст. вони отримали дозвіл вступати на філософський і медичний факультети університетів.
З посиленням національно-визвольного руху розгорнулася у Львові боротьба за вивчення української мови в школах, демократизацію освіти. 600 студентів університету залишили в 1901 р. навчання на знак протесту проти дискримінаційної політики уряду в галузі освіти щодо українців. Значного розмаху набув цей рух у наступні роки.
У результаті тривалої боротьби за національну школу галицькі й буковинські українці перед Першою світовою війною добилися відчутних успіхів. У Галичині —у Львові, Перемишлі, Коломиї, Тернополі, Станіславові функціонувало 6 українських державних гімназій. У них, а також у 2510 народних школах українською мовою; навчалося 440 тис. дітей. На Буковині в 1911 р. було 216 чисто українських народних шкіл (із 40 тис. учнів та 800 учителями). Діяли україномовні державна гімназія та семінарія для дівчат. Таким чином, західноукраїнська молоді» порівняно з юнацтвом Східної України мала більшу можливість виховуватись в українському дусі.
Наука
Всіляко перешкоджаючи прагненню народних мас до знань, царський
уряд не міг зупините розвитку науки і техніки. З українського народу вийшло багато талановитих вчених, які збагатили не тільки
вітчизняну, а й світову науку. Значних успіхів досягли вчені України в розвитку природничих наук. У Харківському, а з 1902 р. в Київському університетах плідно працював у галузі математикипрофесор Д.Граве — засновник Київської алгебраїчної школи, яка досліджувала найважливіший розділ алгебри — теорію груп. У Харківському університеті великий внесок у розвиток математики зробили професори, академіки В.Стеклов, Д.Синцов, С.Бернштейн. Для розвитку фізики і радіофізики багато зробив професор Харківського університету Д.Рожанський. Він став основоположником Харківської школи радіофізики.
Розробкою проблем молекулярної фізикиі термодинаміки, зокрема теорії флуктуації, броунівського руху, у Львівському університеті займався М.Смолуховський. Своїми працями він створив основу для молекулярно-кінетичного обґрунтування другого начала термодинаміки.
Низку цінних праць з органічної хіміїстворив професор Київського університету С Реформатський. Вагомих результатів у фізичній хімії досягнув учень М.Бекетова професор Харківського університету І.Осипов. У Львівському університеті питання загальної і фармацевтичної хімії вивчав засновник наукової школи хіміків у Львові Б.Радзішевський. Дослідження з фізичної хімії тут проводили С.Толочко, В.Кемула.
Вагомим був внесок українських вчених у біологію і медицину.Розвиток генетики в Україні пов'язаний з іменами Л.Симиренка та М.Кащенка, які селекціонували та гібридизували рослини. Цінні праці професора Київського університету К.Пурієнича з хімічної філології рослин, зокрема процесів дихання і фотосинтезу. Визначним ботаніком-морфологом був В.Арнольді - засновник Харківської школи альгологів. Великий внесок зробили епідеміологи і мікробіологи М.Гамалія, Д.Заболотний, патологоанатом і бактеріолог В.Високович та інші для подолання таких тяжких хвороб, як чума, холера, тиф, сказ, туберкульоз тощо. Борючись проти епідемій, вони брали участь в експедиціях до Індії, Китаю, Аравії, інших країн Сходу.
На поч. XX ст. Україна зайняла провідне місце в Російській імперії з розвитку повітроплавання.1908 р. в Одесі створили перший у Росії аероклуб. Його члени С.Уточкін і С.Єфремов у 1910 р. в Одесі здійснили перші в Росії польоти на літаку. У Києві збудували літаки й дирижаблі. Російський військовий льотчик П.Нестеров — член Київського товариства повітроплавання — 27 серпня 1913 р. над Сиреньким аеродромом у Києві вперше продемонстрував низку складних фігур вищого пілотажу, зокрема «мертву петлю»
У центрі пильної уваги українського громадянства постійно перебували суспільні науки,покликані дати відповіді на актуальні питання суспільно-політичного життя. На поч. XX ст. продовжувала працювати історик О.Єфименко, яка, зокрема, написала один з перших синтетичних курсів — «Історія українського народу» (1906). Значний внесок у розвиток історичної науки в Україні зробили В.Іконников, Д.Багалій, В.Нарвінський. Неперевершеним істориком запорозького козацтва був Д.Яеорницький. Закінчивши в 1881 р. історико-філологічний факультет Харківського університету, Д.Яворницький протягом усього життя невтомно збирав писемні та матеріальні пам'ятки з життя Запорізької Січі, створив музей старожитностей Катеринославської губернії, для якого надбав 85 тис. експонатів, написав численні праці з історії, археології, фольклору, етнографії, мистецтва, літератури. Переважна більшість цих праць присвячена історії запорізького козацтва.
Ученим зі світовим іменем на поч. XX ст. став М.Грушевський. Закінчивши історико-філологічний факультет Київського університету і
захистивши магістерську дисертацію «Барське староство», М. Гру шевський у 1894 р. очолив кафедру всесвітньої історії Львівського університету, де почав читати лекційний, курс української історії. З 1894 р. став головою Наукового товариства імені Т.Шевченка, редагував його «Записки». 1907 р. очолив Українське наукове товариство в Києві. 1914 р., з початком Першої світової війни, царський уряд заслав М.Грушевського до Симбірська, а потім до Казані. У 1916 р. він переїхав до Москви. Навіть в умовах заслання не припиняв наукової роботи. Серед праць М.Грушевського найбільшою є одинадцятитомна "Історія України-Руси", що охоплює період до 1663 р. Праці М.Грушевського відзначаються багатою джерельною базою. У них широко використані документальні матеріали з архівів Москви, Києва, Львова, Варшави, Австрії, Угорщини, Швеції. М. Гру шевський був одним з керівників багатотомного видання «Джерел до історії України-Русі», у якому зібрано й опубліковано багато цінних історичних документів епохи феодалізму.
Всесвітньовідомий вчений, автор майже 2 тис. наукових праць вийшов на міжнародну арену як один із найвизначніших політичних діячів України. Та після загадкової смерті був безпідставно звинувачений у найтяжчих гріхах. Впродовж багатьох десятиріч в умовах радянського тоталітаризму М.Грушевського характеризували епітетами «буржуазний націоналіст», «сепаратист», «контрреволюціонер» і т. ін. Його славнозвісну «Історію України-Руси», як і всі інші праці, було вилучено з наукового обігу. Небезпечно було навіть згадувати про них. Тепер, на щастя, багатюща наукова спадщина М.Грушевського повертається до нас.
Видатним діячем української історіографії був І. Франко. Він написав понад 100 праць з історії, серед яких найбільш важливі монографії і етапі: «Хмельниччина 1648—1649 рр. у сучасних віршах» (1898), «Що таке поступ» (1903), «Нарис історії українсько-руської літератури» (1910), «Панщина та її скасоване в 1848 р. в Галичині» (1913) та ін.
Плідною була робота українських вчених і в інших Агуманітарних науках. І.Франко, В.Гнатюк, О.Роздольський та ін. розгорнули дослідження з українського фольклору й етнографії. І.Франко опублікував збірку «Галицько-руських народних приповідок», «Студії над українськими народними піснями». В.Гнатюк видав фольклористичні збірники «Коломийки», «Гаївки», «Колядки і щедрівки», «Українські народні банки» та ін., був редактором «Етнографічного збірника» НТШ (усього до 1916 р.
вийшло 36 його томів). Низку важливих праць з українського фольклору, мовознавства й літератури написав видатний учений-філолог, сходознавець, історик А.Кримський. Значною подією в розвитку українського мовознавства було видання в 1909 р. «Українсько-російського словника» В.Дуброеського та в 1907—1909 рр. «Словаря української мови» за редакцією Б.Грінченка. Дослідженнями з історії української літератури, українського, російського і польського театрів, української народної поезії займався професор Київського університету В.Перетц. Йому належать праці «Історико-літературні дослідження і матеріали», «Нариси старовинної малоруської поезії» та ін. Учнем В.Перетца був І.Огієнко - дослідник скарбів рідної культури, автор перекладів численних богослужбових книг і повного перекладу Біблії українською мовою, вчитель і професор, організатор культурно-освітнього церковного життя, церковний ієрарх.
Багатогранну дослідницьку діяльність проводили наукові товариства,які діяли в Україні на поч. XX ст. Завдяки зусиллям М.Грушевського, який з 1897 р. очолював Наукове товариство ім. Т.Шевченка у Львові, воно перетворилося в першу новітню академію наук. Товариство згуртувало навколо себе визначні сили: І.Франко, В.Гнатюк, О. і Ф.Колесси, К.Студинський, І.Раковський, до яких незабаром приєдналися молоді науковці, учні М.Грушевського — С.Томашівський, М.Кордуба, В.Гарасимчук, І.Джиджора, І.Крип'якевич, І.Кривенький та ін. Поряд з ними працювали вчені з підросійської частини України. Розквіт діяльності товариства припав на останні роки перед Першою світовою війною. Крім суспільствознавства, вчені НТШ мали великі успіхи в галузях інших фундаментальних наук.
Багатий досвід діяльності НТШ М.Грушевський використав, ставши в 1907 р. ініціатором створення та керівником Українського наукового товариства в Києві. Завдання товариства, як було підкреслено в його статуті, полягало «в розробці і популяризації українською мовою різних галузей наук». Київські науковці видавали «Записки Українського наукового товариства в Києві» (у 1908— 1918 рр. вийшло 18 томів), «Збірники природничо-технічної секції» (у 1910— 1918 рр. видано 4 книги) та ін. Поряд із науковими дослідженнями товариство випустило чимало популярних видань.
Великим досягненням української культури стало відкриття 24 листопада 1918 р. Української Академії наук.Спочатку вона складалася з трьох відділів: історико-філологічного, фізико-математичного та соціально-економічного. Першими дійсними членами УАН були Д.Багалій, К.Воблий, В.Гнатюк, М.Кащенко, В.Кістяківський, Л.Кримський, В.Липський, А.Лобода, В.Перетц, М.Птуха, М.Сумцов, А.Тутковський, О.Фомін та ін. Першим її президентом став видатний український вчений В.Вернадський.
Література
Складна, драматична ситуація в Україні на поч. XX ст., позначена великими соціальними потрясіннями, боротьбою різних партій, ненавистю до світової кровопролитної бойні, передчуттям революційного вибуху, знайшла яскраве відображення в художній літературі. У численних творах, зокрема казці «Хо», оповіданнях «Лялечка», «Дорогою ціною», новелах «Сміх», «В дорозі» М.Коцюбинський затаврував систему царського самодержавства як ворога українського народу, переконливо показав революційно-визвольну
боротьбу в нових умовах. Глибоким оптимізмом і впевненістю в перемозі українського народу над гнобителями сповнені поезії Лесі Українки «Досвітні огні», «Дим», п'єси «В катакомбах», «Лісова пісня» та інші. Про важке життя українського селянства, його боротьбу за крашу долю йдеться у творах А. Тесленка, С.Васильченка.
Яскравими барвами засяяв самобутній талант глибоко ліричного поета Олександра Олеся (О.Кандиби). Ввійшовши на поч. XX ст. в українську літературу, він з 1907 по 1917 р. видав сім книг поезій. Уже в першій «З журбою радість обнялась» радо привітав російську революцію 1905—1907 рр. У поезіях, написаних на Батьківщині, а потім і за кордоном, О.Олесь закликав до боротьби за волю України, за торжество справедливості, оспівував красу рідної природи. У багатьох творах він сягнув найвищих шевченківських висот української поезії.
«Дійсним чародієм» поезії був талановитий український пост Грицько Чупринка, творчість якого донедавна не знали кілька поколінь читачів. Його численні збірки — «Огнецвіт», «Метеор», «Ураган», «Сон-трава», «Контрасти» та ін. здобули широку популярність на поч. XX ст. Голос Грицька Чупринки згас у серпні 1921 р. у кривавих сутінках червоного терору, а його ім'я надовго було вилучено з історії нашої літератури. Тільки тепер творчість поета-борця повертається із забуття.
Одним із перших відтворив з демократичних позицій, революційні події в Україні поч. XX ст. Гнат Хоткееич. Він яскраво показав боротьбу трудового народу, зокрема робітників, проти царської влади, за соціальне і національне визволення (драматичні твори «Лихоліття», «Вони», «На залізниці», цикли оповідань і нарисів тощо). Письменник поетично змалював історичне минуле Гуцульщини (повісті «Камінна душа», «Довбуш», збірка новел «Гірські акварелі» тощо).
Своєрідним явищем в історії української літератури була творчість Володимира Винниченка, до останнього часу маловідома читацькому загалові. Один із лідерів українських партій — спочатку РУН, а потім УСДРП, у 1917 р. — голова уряду Центральної Ради; В.Винниченко був і надзвичайно плідним письменником. У ранніх творах, зокрема оповіданнях і повістях 1902—1906 рр. — «Голота», «Солдатики», «Голоду «Малорос-європеєць» та ін. автор реалістично зобразив життя селян, наймитів і міської бідноти, в'язнів, показав соціальні контрасти, затаврував ліберальних панів, які удавали народолюбців, глибоко відтворив внутрішній світ героїв. Після поразки революції 1905—1907 рр. В.Винниченко пристрасним словом і ділом продовжував боротьбу за кращу долю українського народу.
Революція 1905—1907 рр. справила великий вилив на суспільно-політичні, філософські й літературно-естетичні погляди Івана Франка. Про це свідчать написані тоді казка «Будяки», поема «Мойсей», вірші «Сійте
більше», «Блаженний муж...», «Вольні вірші» і низку статей: «Сухий нень», «Одвертий лист до галицько-української молодіжі», «Щирість тону і щирість переконань», «Мова історія російської літератури» та ін. Вони сповнені віри в перемогу українського народу, в торжество історичної справедливості.
Важку селянську долю показали письменники Західної України Василь Стефаник, Лесь Мартович, Марко Черемшина (Ю.Семанюк). Найвидатнішою буковинською письменницею була Ольга Кобилянська. Вершиною її творчості стала повість «Земля». Наприкінці XIX — на поч. XX ст. в західноукраїнську літературу прийшли письменники Осип Маковей, Михайло Яцків, Денис Лукіянович, Антін Крушельницький, які продовжували кращі традиції красного письменства.
Справжньою гордістю українського народу став талановитий поет та історичний романіст Богдан Лепкий — найбільш популярна постать на галицькому грунті після І.Франка. Його вірш «Журавлі» — то безсмертна народна пісня «Видиш, брате мій...» для українців усього світу. Визначний
учений і перекладач, професор української літератури в Ягеллонському університеті (Польща), Б.Лепкий не знайшов притулку на рідній землі.
Прагненням пошуку нових шляхів розвитку української літератури, визволення від побутового етнографізму включення у загальноєвропейський процес було пройнято діяльність літературної групи «Молода муза»,яка виникла у Львові 1907 р. До неї належали Михайло Яцків, Петро Карманський, Василь Пачовський, Богдан Лепкий, Степан Чарнецький, Сидір Твердохліб, Остап Луцький та ін. Близьким до цієї групи був юний тоді Михайло Рудницький. До молодомузівців тяжіло чимало молоді, котра працювала в різних галузях мистецтва.
«Молода муза» залишила значний слід і» історії української культури. Цей спід продовжила літгрупа на західних землях України «Митуса»(1922), яка об'єднала вчорашніх поетів-січовиків Василя Бобинського, Олеся Бабія, Романа Купчинського та Юру Шкрумеляка.
Молодшою наддніпрянською сестрою «Молодої музи»було
літоб'єднання «Українська хата», з яким пов'язані імена Грицька Чупринки, Олександра Олеся, Олександра Неприцького-Грановського, Гната Хоткевича, Івана Липи, молодого Максима Рильського. «Українську хату», як і, «Молоду музу», спопелила вогняна іскра чотирнадцятого року. Але слово тліном не стає. Молодомузівські спроби та ідеї знайшли продовження на загальноукраїнському поетичному теремі — у творчості раннього Павла Тичини, Богдана-Ігоря Антонича, Євгена Маланюка. Наполеглива праця над засвоєнням здобутків модерної поезії й боротьба за нові засоби вираження почалися в добу української народної революції в Києві. Найвизначнішим представником цього покоління був Павло Тичина. Він умів майстерно поєднати наївну символіку народної мелодії з новими літературними вимогами. Від суб'єктивної лірики в пантеїстичному дусі та мрійливих революційних настроїв поет згодом перейшов до програмних пролетарських поем. Найвизначнішим представником неокласиків став Максим Рильський
— тоді найбільший епічний поет із дуже широким діапазоном тематики, плідний перекладач. Чільний представник футуризму Михайло Семенко дав не один зразок чистої лірики вільним віршем (верлібром). До цього напряму належав і Гео Шкурупій. Найбільше уваги з'ясуванню взаємин змісту та форми в новій поезії та ваги давніх мистецьких зразків приділяла група неокласиків, до якої, крім М.Рильського, належали М.Зеров і П.Филипович
— врівноважені зрілі поети й тонкі критики, драматург Я.Мамонтов, М.Драй-Хмара, О.Бургардт і ін.
Преса та видавництво
Пожвавлення національно-визвольного руху на поч. XX ст. викликало вихід української преси,якої Східній Україні до 1905 р. фактично не було. Перша українська газета в Східній Україні «Хлібороб» (м. Лубни) почала виходити в 1905 р. після вибуху першої російської революції. Оскільки не було дозволу уряду, після виходу п'яти чисел її закрили. У 1905р. в Полтаві побачили світ перші числа щотижневого журналу «Рідний край». Найважливішими серед наступних українських періодичних видань з 1906 по 1914 р. були газета «Громадська думка», потім «Рада». З ними співпрацювали Д.Дорошенко та С.Петлюра. У 1906 р. в Східній Україні виникли нові періодичні видання: у Києві — газета «Боротьба», журнали «Шершень», «Нова громада», «Українське бджільництво», в Одесі — газети «Народна справа», «Вісті», в Харкові — газети «Слобожанщина», «Правда», у Катеринославі — «Запоріжжя», «Добра порада», у Чернігові — «Десна». Усього на Наддніпрянщині в 1913 р. виходило 19 україномовних періодичних видань, а російських — 226, польських 234, вірменських 21, єврейських — 13. А коли почалася Перша світова війна, царський уряд заборонив українську пресу.
Серед журналів, що виходили в Західній Україні, найзначнішим був «Літературно-науковий вістник» (1898-1914), заснований у Львові НТШ.
Часопис відіграв велику роль у консолідації літературно-громадських сил України. І.Франко майже десять років був його головним співробітником і редактором. До редакційної колегії входили також В.Гнатюк і О.Маковей. Це визначило демократичне спрямування журналу. У «Літературно-науковому вістнику» друкували свої твори Леся Українка, М.Коцюбинський, В.Стефаник, О.Кобилянська, П.Грабовський, Г.Хоткевич, А.Кримський. Журнал публікував у перекладі українською твори зарубіжної класики. 1907р. редакцію журналу, яку очолював М.Грушевський, було переведено зі Львова до Києва.
Головними українськими центрами книговидавництваіз Галичині були НТШ і «Просвіта», які продовжували активну працю для підвищення рівня національної свідомості українства. На поч. XX ст. тривала діяльність у Львові «Українсько-руської видавничої спілки», активну участь у роботі якої брали І.Франко і В.Гнатюк. Спілка видавала кращі твори української та зарубіжної літератури. З часу заснування (1899) до 1917 р. вона випустила бл.600 назв художніх і науково-популярних книг. Українське педагогічне товариство видавало газети «Учитель», дитячий журнал «Дзвінок», шкільні підручники, науково-популярні, освітні книжки для молоді, навчальні карти тощо.
Театр
За важких умов на поч. XX ст. тривала діяльність українського театру в Східній Україні. Численні українські трупи, переслідувані утисками і свавіллям царської адміністрації, гнані матеріальними нестатками, мандрували по всій Україні і просторах Російської імперії, позбавлені змоги десь зупинитися на постійну роботу. Саме тому в репертуарі багатьох українських труп переважали низькопробні водевілі, розраховані на невибагливих глядачів. Передові діячі українського театрального мистецтва і літератури рішуче боролися проти занепадництва, халтури й ремісництва на театральній сцені.
У період революції 1905 — 1907 рр. зростає громадське значення театру як трибуни для пропаганди передових ідей. Нерідко театральні вистави перетворювалися на антиурядові демонстрації і маніфести. Тимчасове послаблення в роки революції обмежень щодо українського друкованого слова і театру створило сприятливіші умови для розвитку українського театрального мистецтва. Важливим завоюванням передової громадськості був перший стаціонарний український театр, який організував 1907 р. М.Садовський у Києві. Згодом М.Заньковецька і П.Саксаганський взялись організовувати Український художній театр на зразок Московського художнього театру. Але завадили брак коштів і війна.
Провідне місце в театральному житті України на поч. XX ст. займали колективи акторів, які очолювали корифеї української сцени П.Саксаганський, І.Карпенко-Карий, М.Садовський. Періодом найвищого творчого піднесення трупи П. Саксаганського — 7. Карпенка-Карого були 1900—1903 рр., коли в ній об'єдналося блискуче сузір'я видатних майстрів української сцени — М.Кропивницький, М.Садовський, П.Саксаганський, І.Карпенко-Карий та М.Заньковецька. У репертуарі трупи тоді було 6л. 60 п'єс — кращі зразки української класичної драматургії.
У 1901 — 1905 рр. трупа поставила п'єси «Хазяїн», «Житейське море», «Суєта» І. Карпенка-Карого, «Супротивні течії», «Нашествіє варваров», «Конон Блискавиченко» М.Кропивницького, «Украдене щастя» І.Франка, «Лісова квітка» Л.Яновської, оперу Б.Підгорецького «Купальна іскра». Особливий успіх випав на долю вистави за комедією І.Карпенка-Карого «Суєта», яку в . жовтні 1907 р. показали 150-й раз — явище небачене для тогочасного українського театру. Цей успіх забезпечили тематична новизна твору і висока мистецька досконалість виконавців.
Діяльну участь у творенні українського театрального мистецтва
брали визначні майстри сцени Г.Затиркевич-Карпинська, Л.Ліницька, Г.Борисоглібська, Ф.Левицький, І.Замичковський, І.Мар'яненко, а також вихованці класичної театральної школи митці молодшого покоління О.Курбас, Г.Юра, Є.Коханенко, А.Бучма, Д.Козачківський, Б.Романицький та багато ін. З російської сцени на українську перейшли відомі режисери О.Загоров, О.Смірнов, О.Іскандер, Б.Кржевецький.
Помітною подією в історії української культури був «Молодий театр»,який заснував у 1917 р. й очолив Лесь Курбас. Усе було незвичне в організації цього театру: і те, що він об'єднував акторів із закінченою театральною освітою, і те, що з самого початку було сформульовано його творчу платформу, і те, що трупа була юридично оформлена й мала затверджений статут, який регламентував права художньої ради, права та обов'язки режисера.
На початку XX ст. пожвавилося театральне життя в Західній Україні. Продовжував діяльність театр «Руської бесіди».Завдяки провідним акторам А.Осиповичевій, І.Рубчаку, К.Рубчаковій, В.Юрчаку, а також режисеру І.Стаднику театр залишався на високому професійному рівні. У його репертуарі були кращі зразки вітчизняної і зарубіжної драматургії. Театр здійснив постановку «Хазяїна» І.Карпенка-Карого, «Украденого щастя» І.Франка, «Запорожця за Дунаєм» С.Гулака-Артемовського, «Катерини» М.Аркаса, а також «Проданої нареченої» Б.Сметани, «Урієля Акости» П.Гуцкова, «Сільської честі» Б.Масканьї.
Міцніли зв'язки західноукраїнського театру з театром Наддніпрянської України. 1905 р. до Львова приїхав К.Садовський, який запросив працювати тут зірку української сцени М.Заньковецьку й згуртував колектив інших талановитих акторів. Побачили світло рампи постановки української народної драми «Бурлаки», п'єси І.Карпенка-Карого «Мартин Боруля», «Суєта», «Хазяїн», «Сто тисяч», кращі драматичні твори М.Старицького, О.Островського. Значно зросла майстерність акторів і режисерів. Чимало їх стали незабаром відомими діячами українського театру.
Музично-пісенна творчість
На поч. XX ст. почалася нова доба у розвитку української музики. Композитори згуртувалися тоді довкола митців Києва і Львова. Важливу роль у підвищенні музичної культури населення, поширенні музичної освіти в Україні відіграло Російське музичне товариство,зокрема його відділення в Києві, Одесі, Харкові, Катеринославі, Полтаві, Херсоні, Чернігові, Умані. Активну участь у діяльності Російського музичного товариства в Україні брав видатний український композитор М.Лисенко. Велике значення для виховання діячів українського сценічного мистецтва — акторів, співаків, музикантів, диригентів — мала Музично-драматична школа М.Лисенка,яку він заснував 1904 р. в Києві.
Талановитими продовжувачами творчих заповітів М.Лисенка були композитори київської школи К.Стеценко, М.Леонтович, Я.Степовий, О.Кошиць.
Учень М. Лисенка К.Стеценко - відомий український композитор, хоровий диригент, педагог і музичний критик — найяскравіше виявив талант у хорових поемах і кантатах, вокальних ансамблях і солоспівах, в обробках для хору і голосу численних народних пісень та інших жанрах вокального мистецтва. Активну участь у творенні української музики брали молоді митці М.Вериківський, Г.Верьовка, Л.Ревуцький, В.Косенко, П.Козицький, Б.Лятошинський. Згодом, за гетьманської доби, було засновано українську державну капелу під керівництвом О.Кошиця, державний симфонічний
оркестр, який очолив О.Горілий. Симфонічні оркестри виникли в Харкові, Катеринославі, Одесі.
У деяких містах України, зокрема Харкові, Полтаві виникли капели бандуристів, професійні хори. Особливо плідно працював у цій галузі композитор МЛеонтович. З ініціативи його побратима К.Стеценка в 1919— 1920 рр. засновано кілька мандрівних хорових капел. Одна з них — «Думка», яка успішно працює й досі, ставши провідним мистецьким колективом України.
Впевнено ставало на професійну основу музичне життя на західноукраїнських землях. Тут вдосконалювали майстерність композитори нової генерації, досягай значного рівня музикознавча думка, музична критика й публіцистика. Важливою подією в музичному житті Західної України стало урочисте відзначення 35-річчя творчої діяльності корифея української музики М.Лисенка (1903), на якому був присутній сам композитор. Чималий внесок у розвиток музичної культури зробив театр руської бесіди», який ставив драматичні п'єси з музичним оформленням М.Вербицького та І.Лаврівського, М.Лисенка, а також твори світової оперної класики. 1903 р. у Львові виникла Спілка співацьких і музичних товариств (з 1907 р. — Музичне товариство ім. М.Лисенка). Завдяки його концертній діяльності тут широко зазвучала музика М.Лисенка, М.Леонтовича, К.Стеценка, Ф. Колесси, С.Людкевича, А.Вахнянина, О.Нижанківського, Г.Топольницького, Д.Січинського.
Того ж 1903 р. у Львові відкрито Вищий музичний інститут,якому 1907 р. було присвоєно ім'я М.Лисенка. Діяльність інституту та його філіалів у інших містах сприяла вихованню музичних кадрів. Вагомо заявили про себе чимало обдарованих музикантів і композиторів, серед яких виділявся СЛюдкевич. 1905 р. у Львові вийшла у світ перша частина його знаменитої кантати-симфонії «Кавказ». Творчість С.Людкевича сприяла дальшому розвитку і зміцненню принципів реалістичної музики. Він прожив довге і плідне творче життя, став одним з найбільших українських композиторів (другим після М.Лисенка), теоретиком музики педагогом-професором. Писав спорадично й поезії. Буї удостоєний звання лауреата
Шевченківської премії (1964). На соті роковини його уродин (1979) тодішня влада навіть удостоїла його золотої зірки героя соцпраці, але він міг обійтися без такої нагороди, бо мав іншу, найвищу —всенародне визнання. У Галичині працювали композитори Д. Сочинськийі О.Нижанківський, які виступали організаторами і диригентам хорових колективів товариства «Боян», збирали українські народні пісні й створювали на їхній основі хорові обробки, були авторами хорів, кантат, солоспівів на слова Т.Шевченка, І.Франка, Л.Українки, Ю.Федьковича.
Багатюще джерело розвитку української музичні культури — народнопісенна творчість. Народні пісні в обробках М.Леонтовича, С.Людкевича все ширше проникали в концертний репертуар професійних виконавців та самодіяльних хорових колективів.
До найвищого рівня світового вокального мистецтва піднялася вихованка Львівської консерваторії, уродженка Тернопільщини Соломія Крушельницька. її голос чарував слухачів багатьох країн Європи, Америки, Африки. Як зазначав відомий італійський музикознавства Р.Кортопассі, у перші десятиріччя XX ст. на сценах світу царювали чотири співаки —і лише одна жінка моглася сягнути їх висот і стати врівень з ними. Це була С.Крушельницька. Всесвітньо відома співачка виступала на сценах в Петербурзі, Одесі. Але виші бажання — побувати в Києві — С.Крушельницькій вдалося здійснити через заборону царських властей, які знали про симпатії співачки до визвольних змагань українського народу, про її близькі стосунки з українськими патріотами М.Лисенком, Л.Українкою.
Образотворче мистецтво
Пожвавлення національно-визвольного руху українства на поч. ХХст. вплинуло на образотворче мистецтво. Художники розширили тематичну основу творів, підвищили їх художній рівень, поглибили зміст.
В українському живописі продовжували плідно працювати відомі
майстри пензля С.Васильківський, О.Світославський, П.Левченко, С.Кишинівський, М.Пимоненко та ін. У цей же період табір українських живописців поповнила велика група молодих художників —О.Мурашко, Г.Світлицький, Ф.Кричевський, О.Кульчицька та ін., які разом з митцями старшого покоління творчо розвивали кращі традиції національного мистецтва.
Найвідомішими художніми навчальними закладамив Україні на поч. XX ст. залишалися Одеська малювальна школа, художнє училище, створене на балі Київської малювальної школи М.Мурашка, та Харківська малювальна школа М.Раєвської-Іванової, реорганізована 1912 р. в художнє училище.
Велику вагу для розвою національного мистецтва мало відкриття в Києві в грудні 1917 р. Української Академії мистецтв, її очолив відомий графік Ю.Нарбут, а членами Академії стали М.Бойчук, О.Мурашко, М.Бурачек, брати Василь та Федір Криченські. Більшовики перетворили цей заклад в один з інститутів.
Лідером мистецького житія західноукраїнських земель на поч. XX ст. був художник 7. Трут. Йому належала велика роль у організації у Львові виставки львівських та київських художників — «Виставки українських артистів», у підготовці та виданні журналу «Артистичний вісник» (1905). Поїздки по Наддніпрянщині та Криму сприяли створенню кращих пейзажів І.Труша — «Могила Шевченка», «Дніпро біля Києва», «Захід сонця в лісі» та одного з кращих портретів Лесі Українки. Новатором серед західноукраїнських живописців був Ю.Панькееич, який проложу вав традиції давнього українського живопису, широко використовував національні елементи. Найкращі його твори «Т.Шевченко на тлі Дніпра», «Портрет І.Франка». На небосхилі мистецького Львова, крім І.Труша та Ю.Панькевича заяскравіли імена О.Новаківського, О.Кульчицької, Й.Куриласа, А.Монастирського та ін. Творчість цих художників сприяла зміцненню позицій українського мистецтва на західноукраїнських землях і
зробила істотний внесок у скарбниці світової культури.
У 1905 р. Товариство прихильників української науки, літератури й мистецтва, яке очолювали І.Труш та І.Франко, влаштувало у Львові виставку «Українське мистецтво та промисли».Поряд з професійними художниками тут вперше виставили твори народні майстри. Метою виставки було пожвавлення художніх ремесел. Рух за збереження народного мистецтва відбувався, під гаслом боротьби з впливом т. зв. віденського модерну та сліпим наслідуванням іноземних зразків.
Значною подією в художньому житті України стало проведення в 1910—1913 рр. конкурсів на проект пам'ятника Т.Шевченкув Києві, у яких взяли участь: відомі українські й російські скульптори Л.Шервуд, С.Волнухін, М.Андреєв,М.Гаврилко, Ф.Балавенський та ін. Проекти українських скульпторів Ф.Балавенського й М. Гаврилка було відзначено другою та третьою преміями (першу премію на цьому конкурсі не присуджено). Однак пам'ятник Великому Кобзареві, внаслідок перепон, які чинив царський уряд, тоді так і не було споруджено.