| Михайло Іванченко – один із сіячів української національної ниви, мав для тієї праці малосприятливі умови. Народився 18 листопада 1923р. в с.Гусаковому на Шевченковій Звенигородщині Київської (тепер Черкаської) області. Його батько, хлібороб Грицько Дмитрович, походив з чумацького роду. Відслужив у війську, з 1914р. воював на австрійському фронті потім у війську УНР і повстанцях та й вернувся до ораниці. Малограмотна мати, Гафія Софронівна, хористка дореволюційної "Просвіти", походила з малоземельної родини. Від них хлопець успадкував любов до землі та рідного краю. Світанки босоногого дитинства у полі за чередою, пташиний щебет гаїв та дібров, сонячні хвилі колосся на ланах зробили з нього сонцепоклонника величного Храму Природи. А читати навчив батько по "Кобзареві", привезеному з фронту. Раптом сонце потьмарилося розкуркуленням і колективізацією. Батько віддав коней з реманентом до колгоспу, а сам завербувався на будову до Краматорська. Голодомор 1932–ЗЗрр. вигубив у селі до 300 душ. Опухлий Михайло добував для родини поживу. Промишляв колгоспну моркву, вивіював біля скирти по жмені зерна, збирав мерзлі буряки, а влітку потай теребив колоски. У школі з хлопцями смалив на багатті і споживав слимаків. Батько, повернувшись до села, меншої доньки вже не застав. Влаштувався конюхом і порятував родину смаженою кониною. Визирнуло сонце. Воскресли пісні на вулиці. Батько забрав хлопця на засновану ним колгоспну цегельню. І той, козлуючи сирець, заробив собі на крамні штани. Вже тоді Михайло читав заборонені книги М.Грушевського, В.Винниченка, А.Кащенка, О.Олеся. Любив малювати і готувався після семирічки поступати до Одеської художньої школи. Несподівано весною 1938р. НКВД репресувало разом з побратимами і розстріляло батька, сотника вільних козаків 1918–19рр. До малярської науки дорога закрилася. Юнак ледь поступив до агротехнікуму у м.Тальне. До іспиту готував одну дисципліну, за день до екзамену визвали на іншу, а запитували з третьої. Вихідними навідувався за 18 км додому за вдовиною хлібиною. Коли оголосили плату за навчання, ходив на підробітки до цукроварні вантажником. Неокомсомолений "син врага народа" під контролем стукачів не занепав. Перше кохання і перші вірші, футбол і книги світили шлях його юності. З прихованої директором (згодом репресованим) у старій вежі забороненої бібліотеки, юнаки крадькома виносили сотні книг. Близько двохсот Михайло переніс додому. Його "Гімн дев'ятої голодної кімнати" наспівували в гуртожитку. Але за ті гріхи більшовики не встигли його вигнати. Виключила після третього курсу війна. Всіх. В колоні не мобілізованих, а зібраних для відправки за Дніпро юнаків Михайло дійшов до Черкас. За Дніпром вже були німецькі танки. Упросився до маршової роти, що формувалася з відступаючих. І з маскувальною гілкою замість гвинтівки поїхав під Умань на фронт. Неушкоджений після нічного бомбування добрався додому. На ранок у селі з'явилися німецькі солдати. Жнивував у полі. Розповсюджував листівки РУН. Поміг оформити сцену для сільської "Просвіти". Невдовзі гестапо заарештувало у Звенигородці і розстріляло в Умані 15 оунівців. Зимові вечорниці дихали тривогою. Віршував, весною орав і сіяв. Згодом впольований поліцією потрапив у задротованому вагоні до німецького арбайтслагеря поблизу Данії. Неволя не зломила Михайла Іванченка. Зухвала втеча з другом через дроти військового заводу подивувала гестапівців, коли хлопці потрапили до їхніх лап. На допитах катували. За писаний олівцем щоденник з прокляттями Гітлерові Михайло чекав страти. Проте втікачів відправили до лагеря цегельні селища Шаррель неподалік Клоппенбурга у Фрісландії. Каторжна праця по 12 годин на добу, знущання майстрів знов змусила готуватися до втечі. На жаль, в аварії скалічився друг. Михайло спізнався з підпільниками Юнацтва ОУН (СУМ). Дістав псевдо – "Леміш". І не без пригод розповсюджував націоналістичну літературу в ближніх таборах остарбайтерів та військовополонених. Його вірші публікувалися в українських часописах "Голос", "Українська дійсність", у журналі "Дозвілля" (Ред. С.Довгаль). Дебютував лірикою в молодій літературній хвилі разом з Петром Ротачем, Герасем Соколенком, Всеволодом Біленком, Василем Онуфрієнком, Леонідом Полтавою, Йосипом Дудкою, Леонідом Лиманом. Там вже друкувалися старші поети Яр Славутич, Олекса Веретенченко, Ганна Черінь та ін. Михайло вчився на заочному курсі українознавства Українського Технічно-Господарського Інституту (м.Подєбради, Чехія). Завжди був спраглим до знань. | |
| Звільнили арбайтслагер 1 травня 1945р. андерсовці, що входили до англійської армії. З пільсудчиками цегельні хлопці конфліктували. Тож довелося вночі вириватися на велосипедах із зони їхньої окупації. Не довго тішились волею. Потрапили до рук мілітар-поліції, але з під арешту втекли. Зошита з віршами Михайло загубив у нічному лісі, втікаючи з під перестрілки між німецькими блукальцями та американцями. Коли добралися до м.Плауена під Чехією, редакції "Дозвілля" там уже не було. Вранці у місто за попередньою передачею регіону всунули совєтські танки. Михайло служив в учбовому батальйоні совєтської армії поблизу Дрездена, потім біля мадярського озера Балатон і на Україні в Сумах та Охтирці. Там його у 1947р. й заарештували. Військовий трибунал у Полтаві за вірші антисталінські, про голодомор та репресії вділив йому 10 літ заполярних зон ГУЛАГу. Слідчий продовжив вирок свого гестапівського колеги. На формулярі поставив тавро "Склонен к побегу". З ним і погнали юнака по штрафних та режимних зонах Полярного Уралу та Ямало-Ненецького округу. Вмирав і воскресав, втрачав друзів. Карався на "501-ой стройкє" залізниці у бригадах упівців, донців та кубанців. Звільнений 1953р. з урахуванням заліків робочих днів став художником кінотеатру м.Салехард, щоби заробити на вдяганку. Наважився навідатися додому, хоч не мав права повернення. Побачився з рідними та й загубився у Лисянському районі. Почув про арешт Берії і легалізувався. Приписався у Тальному художником при клубі. Згодом працював при Будинках та Палацах культури, кінотеатрах і на підприємствах Звенигородщини. Від "гласного і негласного надзора" рятувався з етюдником у Храмі Природи. Закінчив заочний курс малюнка і живопису Московського Народного Університету Мистецтв. Та його не раз звільняли з роботи, знімали картини з виставки, викидали з родиною з квартири, виключили з літоб'єднання. Захопився краєзнавством. Замальовував вітряки, водяні млини, храми, козацькі хрести. Досліджував сліди Трипілля. Зібрав по селах життєписи дев'яти митців-земляків вихованців Петербурзької Академії мистецтв. Рукопис до видання не допустили. Вдалось опублікувати нариси про автора перших пам'ятників Т.Шевченку скульптора Каленя Терещенка, з яким познайомився, та про сходознавця Агатангела Кримського. Публікували дослідження М.Іванченка українські часописи в Польщі "Наше слово" та "Наша культура". Дещо з'явилося в журналі "Народна творчість та етнографія". З допомогою нащадків Т.Шевченка склав родовідне дерево поета з 289 душ але в шевченкознавці не допустили. Першу статтю з праукраїнського язичництва "Знак богині" М.Іванченкові пощастило опублікувати в журналі "Соціалістична культура" (9 вересня 1988). Збирач старовини скульптор Іван Гончар давав йому із своєї скрині потрібні стародруки читати в його майстерні. Відтак за одинадцять літ дослідник створив книгу "Дивосвіт прадавніх слов'ян" (Радянський Письменник, К. 1991). На Всесвітньому Симпозіумі "Голодомор-33" першим виставив власні малюнки про той геноцид українського народу. Згодом дослідження М.Іванченка з'явилися у книзі В.Маняка та Л.Коваленко "Голод-33" (РП, К. 1991) та в зб. "Голодомори в підрадянській Україні" (В-во М.Коць, Київ– Львів–Нью-Йорк, 2003). Він був учасником двох Всесвітніх Конгресів українських політв'язнів, Всеукраїнських зборів Руху, зібрання сповідників РУНВіри. Потім одержав від Старшого проповідника-рідновіра Мирослава Ситника з Канади в дарунок книгу Володимира Шаяна "Віра Предків Наших". І поглибив вивчення призабутої духовності. Опублікував у Харківському журналі "Український Засів", до редколегії якого увійшов з 1993р., своє дослідження "Прадавня Україна". Видано його збірки поезій "Полиновий квіт" (К. 1998) та "Бунчук вітрів" (К. 2001). Він відредагував відновлений альманах "Плуг" (Звенигородка, 2002) заснованої 1922р. Спілки селянських письменників. У видавництві "Молодь" вийшла книжкою його науково-популярна розповідь "Таємниця нашої прадавнини". В ній викладено його версії, гіпотези та висновки про розвиток слов'янської міфології. Зокрема про присутність імені язичницького божества майже в кожному третьому слові української мови похідної від індоєвропейської. В рукописах досі зостаються неопублікованими історичні романи "Кінь Святовита", "Дума про вільних козаків", "Багряні журавлі", збірник зеківських новел, повість, гуморески, вірші. Твори М.Іванченка потрібні читачам і чекають на допомогу спонсорів. Українство повертається з чужого полону до природної віри своїх Предків. М.Іванченко вважає, що: “нація стане монолітною і самостійною, коли на Рідній Землі осягне Рідною Мовою Рідну Віру”. Добрий врожай можна зібрати тільки із засіяного націоналістичною ідеєю інформаційного поля. Григорій Іванченко 27 вересня 2003р. | |
