Окресліть напад фашистської Німеччини на СРСР. Військові дії на території України у 1941-1942 рр.

22 липня 1941 року фашистська Німеччина без оголошення війни напала на СРСР. На Україну спочатку напала група армій "Південь", у задачі якої входило наступні:
розгром радянських військ на Правоберіжжі,
форсування Дніпра,
наступ на Донбас і Крим.
Одночасно румунські війська почали наносити удари на півдні через Молдавію і південні райони Правобережжя до Криму.
Україну обороняли Південний і Південно-Західний фронти. Однак вже в липні-серпні основний склад цих фронтів був знищений. Останні сили потрапили в оточення при узятті Києва 19 вересня. Трагедія Південно-Західного фронту була однією із самих великих невдач Червоної Армії в 1941 році.
Причини цієї й іншої невдач Червоної Армії на початку війни:
Дислокація радянських військ мала істотні недоліки (була расчитана на напад, а не на захист)
Демонтаж інженерних оборонних споруджень (у тому числі на колишній радянсько-польській границі)
Репресії в командуванні Червоною Армією в 1937-1938 роках
Ціною величезних зусиль на початку жовтня 1941 року удалося переформувати Південно-Західний фронт, що зайняв оборону по лінії Краснодар-Новомосковськ. Однак зупинити наступ німецьких військ знову не удалося. 25 жовтня після важких боїв німці захопили Харків.
Наприкінці вересня різко погіршилося положення і частин Південного фронту. Одеса і Севастополь виявилися в глибокому тилу.
Таким чином, у плині літа-осені 1941 року німецькі війська зі своїми союзниками захопили усе Правобережжя і велику частину Лівобережжя і Криму. Неокупованими залишилися тільки східна частина Харківської області, частина Донбасу, а також міста-герої Одеса і Севастополь.
Поразка фашистів у битві під Москвою (30 вересня 1941 - січень 1942 року) переросла в загальний наступ Червоної Армії на всіх стратегічних напрямках, у тому числі і на Південному і Юго-Западному фронтах. На Україні цей наступ повинен був привести до розгрому супротивника в районі Харкова і на Донбасу і захопленню переправ через Дніпро в районі Дніпропетровська і Запоріжжя. Одночасно планувалося вести операції в Криму.
Подальші події показали нереальність і необоснованість цих планів.
18 січня 1942 року почався наступ обох фронтів. Вони прорвали оборону супротивника на ділянці Балакле-червоний Лиман і просунулися на 90 км усередину. У результаті наступу утворився "Барвинковський виступ". На більше у фронтів сил не вистачило. Прорив до Дніпра, розгром Донбаського і Харківського угруповань супротивника виявилися непосильними задачами. У травні супротивник прорвав оборону Південно-Західного фронту. 19 липня було прийняте рішення про припинення наступу, однак війська на Барвинковському виступі були оточені і вже до 29 липня 240 тис. чоловік виявилися в полону. Так само трагічно закінчилися спроби розгрому німецьких військ у Криму. У липні після 250-денної героїчної оборони був узятий Севастополь. 22 серпня 1942 року радянські війська залишили місто Свердловськ у Луганській області і всій території України виявилася під німецької окупацією.
Окупанти знищили територіальну цілісність України. Вона була розділена на 4 частини, які підкорялися різним державним і адміністративним органам. Чернівецькі, Одеські, Миколаївська, південні райони Винницької області були об'єднані в губернаторство Транснистрія і подаровані Румунії за участь у війні. Західно-українські землі (Львівської, Тернопільської, Івано-Франківська області) були включені в Генерал-губернаторство з центором у Кракові. Ченігівська, Сумська, Харківська області і Донбас входили в прифронтову зону і підкорялися військовому командуванню. Інша територія України входила в Рейхскомісаріат України з центром у Рівні (під керівництвом Ерика Коха).
Із самого початку окупації розгорнулася широка фашистська пропоганда. Домагаючись підтримки населення, німці використовували факти, приховувані радянської влади (про те, як реально проходила колективізація, про репресії), обіцяли провести аграрну реформу (подекуди навіть почали закривати колгоспи) і забезпечити вільний розвиток української культури. однак це продовжувалося не довго. З розгортанням партизанського руху німці почали здійснювати план "Ост", по якому Україна повинна була перетворитися в аграрно-сировинний придаток Рейха. Усе населення України підлягало витисненню (міста повинні били перетворитися в населені пункти тільки для німців) і, частково, фізичному знищенню. Тільки лише за перші місяці окупаційного режиму в Києві в Жіночому Яру було знищено 850 тис. Чоловік. Усього за роки окупації було убито 4 млн. мирних жителів і 1.3 млн. військовополонених, а 2.4 млн. чоловік вивезено на роботи в Німеччину. Окупаційна влада як опор використовувала різні каральні органи: Гестапо (таємна поліція), СС (загони націонал-соціалістської партії), СД (служба безпеки). Крім військової і цивільної окупаційної адміністрації на початку війни створювалися також допоміжні каральні загони з місцевого населення.
Угорський режим у Закарпатті і румунський у Транснистрії були більш м'якими, у порівнянні з німецьким режимом.
В антифашистському русі в Україні було два плини:
Радянське (ориєнтувалося на відновлення радянської влади)
У червні-вересні 1941 року на Україні були створені підпільні обкоми партії і комсомолу. Однак вже в перші тижні війни підготовлені до підпільної роботи групи були виявлені і розгромлені (вирішальними фактором провалу стала відсутність підтримки з боку місцевого населення). Тільки з кінця 1941-початку 1942 року (особливо після перемоги під Москвою) почався широкомасштабний партизинський рух в Україні. У деяких районах партизанські загони поєднувалися навіть у великі з'єднання (серед найбільш відомих керівників таких з'єднань Ковпак, Федоров, Мірошник, Наумов, Сабурів, Вершигора й ін.). У червні 1942 року був створений Український штаб партизанського руху під керівництвом Тимофія Строкача. Головною задачею радянського опору стала координація дій з операціями Червоної Армії. Одна з найбільш значних партизанських операцій була проведена 12 липня 1943 року. З'єднання під командуванням Ковпака зробило рейд по трьох західних областях України (Карпатський рейд), ціль якого - виведення зі строю нафтопромислів у районі Борислава й Івано-Франківська - була успішно виконана. Протягом 1943 року найважливішим напрямком діяльності партизанів було руйнування шляхів сполучення, у тому числі залізниць. Разом з партизанськими загонами часто діяли професійні розвідники.
Національне (прагнуло до державотворення)
ОУН (Організація Українських Націоналістів) зародилася ще в 1923 р. на території Польщі, до складу якої входила в цей час Галичина. Керував цим рухом професійний військовий Євгеній Коновалец. Після його убивства в 1938 р. у Голландії агентом КДБ єдиний рух розколовся на дві фракції: на чолі з Мірошником, що підтримував ідею співробітництва з Німеччиною, і на чолі зі Степаном Бандерою, що виступав за створення власної армії і розгортання боротьби за незалежність України, спираючи лише на сили і можливості українського народу. Більшість підтримала Бандеру. На відміну від радянської влади, ОУН завчасно подбало про утворення свого підпілля. Ще до початку війни були сформовані так називані похідні групи. Їхні члени повинні були, випереджаючи німців при відході радянської влади встановлювати в населених пунктах українську владу і готувати масове антирадянське й антифашистське повстання. У жовтні 1942 р. об'єднані загони Мірошника і Бандери створили Українську Повстанську Армію (УПА). Систематичні воєнні дії УПА початку наприкінці 1942-початку 1943 р. Починаючи з листопаду 1941 р. німці почали заарештовувати всіх учасників ОУН-підпілля. Каральні експедиції продовжувалися в плині усієї війни. Теж саме відбувалося і з боку НКВД.