Основні напрями становлення й розвитку політичної системи України

Більшість сучасних вітчизняних політологів, досліджуючи взаємозв´язок державної влади й суспільства, обмежують політичну практику існуванням двох основних типів політичної системи — демократії і диктатури. Демократія визначається як народна форма правління, де народ наділений владою і здійснює її безпосередньо сам або через вільно обраних своїх представників. За диктатури такої можливості немає.
Незалежна Україна обрала демократичний тип політичної системи, що й зазначено в новій Конституції України. Згідно з основними положеннями української Конституції, нині в нашій державі відбувається активний процес формування нової політичної системи. Складниками цього процесу є: утвердження принципів демократії, парламентаризму і політичного плюралізму; забезпечення прав і свобод громадян; поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову; запровадження інституту президентської влади; визнання засобів масової інформації важливим елементом політичної системи; формування системи самоврядування народу тощо. Деякі з цих елементів уже увійшли в життя, а деякі тільки наблизилися до виконання. Крім того, докорінного реформування потребує економіка України. Вона вимагає переходу на ринкові відносини. Але щоб ринкове саморегулювання не перетворилося на розгул базарної стихії, держава та її законодавчі органи, партії і профспілки повинні доповнити його системою законодавчих та інших заходів, спрямованих, насамперед, на забезпечення соціального захисту громадян держави.
Утворення нової політичної системи в нашому суспільстві відбувається складно і суперечливо. Після серпня 1991 р. почали складатися зовсім нові умови суспільного життя. Існуючі політичні інститути були неспроможні діяти ефективно, а нова політична система, яка покликана через відповідні інститути здійснювати управління суспільством, виробляється дуже повільно.
Головною метою формування нової політичної системи є перехід до справжньої, дієвої народної демократії. Для того щоб нова політична система була завжди здатною до самооновлення й адаптації, необхідно, згідно з положенням нової Конституції України, докорінно опрацювати механізм представницької і безпосередньої демократії, широко втілити в суспільне життя елементи самоврядування, зламати бюрократичну машину, обравши справді професіональний, кваліфікований парламент. Виконавча влада повинна бути також висококваліфікованою, а її апарат — невеликим, але здатним ефективно працювати.До основних напрямів становлення й розвитку нової політичної системи слід віднести побудову демократичної, правової, соціальної держави, як записано в Конституції, з ефективно діючим парламентом, професіональним висококваліфікованим, сильним урядом і з незалежними судовими органами — тобто з чітким поділом влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки з розмежуванням їхніх функцій. Важливим завданням є зміцнити законність і правопорядок, виключити можливість узурпації влади та зловживань, ефективно протидіяти бюрократизмові і формалізмові; утвердити верховенство закону, безперечно дотримуватися його на всіх рівнях усім громадянам; забезпечити гідні людини умови життя.Демократизм держави і державного ладу загалом виявляється насамперед у визнанні народу носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні, а також у поєднанні безпосереднього народовладдя зі здійсненням влади через органи державної влади і місцевого самоврядування.
Крім цього, основним напрямом формування нової політичної системи є побудова громадянського суспільства як сукупності вільних людей та їхніх організацій, політичних партій, рухів, профспілок, кооперативів та асоціацій, покликаних виражати й захищати індивідуальні й групові інтереси громадян, встановлювати й реалізовувати відповідні відносини з державою.
Важливим напрямом формування політичної системи є дальший розвиток і вдосконалення політичних відносин шляхом відкривання максимального простору самоврядуванню суспільства на всіх рівнях його соціально-політичної організації, сприяння якнайповнішому виявові ініціативи громадян і представницьких органів влади, партій, об´єднань і рухів та трудових колективів.
Зростання політичної свідомості і політичної культури сус-пільства й особи як на теоретичному, так і на буденному рівнях також є важливим напрямом становлення і розвитку нової політичної системи. Це передбачає запровадження раціональної системи політичної освіти громадян, удосконалення повсякденного практичного політичного досвіду, враховуючи, що буденний рівень політичної свідомості матеріалізується в спостереженнях, звичках, уявленнях і стереотипах, впливає на формування громадської думки.
До основних напрямів і перспектив формування нової політичної системи слід віднести і вдосконалення діяльності засобів масової інформації, зміцнення їхньої ролі в регулюванні політичних відносин, в управлінні суспільством, у формуванні політичної свідомості й політичної культури суспільства і кожного громадянина, особливо для досягнення владно-політичної інтеграції суспільства.

37....Основні теорії походження держави і права.

2.1. Теологічна теорія.

Ця теорія бере свій початок ще з часів Стародавнього Єгипту та країн Месопотамії. Згідно цієї теорії походження кожної держави пов’язане з божественною волею. Це обґрунтовує її вічність, непорушність і святість. Найбільшого поширення ця теорія набула у період становлення феодалізму. Відомими представниками цієї теорії у середньовічній Європі були богослови і мислителі Аврелій Августін і Фома Аквінський. Фома Аквінський стверджував, що процес створення держави є аналогічним процесу створення Землі Богом. У XX ст. палкий послідовник Фоми Аквінського відомий католицький професор і філософ Жак Мартен, виступаючи проти капіталізму і буржуазної демократії, протиставляє їм християнську демократію. Істинне буття, за Ж. Мартеном, - це духовний світ, а держава – це реальність другого порядку, підпорядкована духовному світові й залежна від нього.

Ця теорія багатоаспектна, сьогодні є поширеною в багатьох мусульманських країнах (Саудівська Аравія, ОАЕ та в інших).

2.2. Патріархальна теорія

Ця теорія бере свій початок у Стародавній Греції. ЇЇ засновником вважається Аристотель. Представниками цієї теорії були Платон, Р. Філер та Н. К. Михайлівський, М. Н. Покровський. Сутність цієї теорії полягає у твердженні, що держава походить від сім’ї, є результатом розростання сім’ї. Сім’я, як початковий осередок суспільного життя, розростається у плем’я, а плем’я – у державу. Батьківська влада над дітьми трансформується у владу монарха над своїми підданими.

2.3. Договірна теорія

Представниками цієї теорії були Т. Гоббс в Англії, Г. Грацій у Голландії, Жан Жак Руссо у Франції, О. Радищев у Росії, ректори Київського університету святого Володимира К. Неволін, Я. Ковельський, Дж. Локк. Згідно цієї теорії держава вникає внаслідок укладання між людьми суспільного договору – добровільної угоди для забезпечення спільної справедливості. Держава має забезпечувати безпеку громадян та охорону їхньої власності. У разі порушення правителями умов договору і природних прав людини народ має право замінити правителів.

2.4. Органічна та психологічна теорії

Представником органічної теорії був Спенсер. Він ототожнював процес виникнення і функціонування держави з біологічним організмом. У XIX ст.. Спенсер заявив, що держава – це суспільний організм, який складається з окремих людей, подібно до того, як живий організм складається з клітин.

Психологічна теорія виникла у середині XIX століття. Одним із представників цієї теорії був професор Київського університету святого Володимира, а згодом Варшавського університету Л. Петражицький, Тард.

За цією теорією причини виникнення держави криються у властивостях психіки людей. Психології переважної частини людей притаманна потреба жити у організованому суспільстві, покорятися видатним особистостям. Залежність членів роду, племені від старійшин і вождів згодом закріплюється в праві. На чолі держави мають стояти особистості, наділені особливою волею і талантом керівництва. Отже, представники цієї теорії вважають, що держава є наслідком психологічного розвитку людей.

2.5. Теорія насильства

Представниками цієї теорії були австрійський правознавець і соціолог другої половини XIX – початку XX ст. Л. Гумплович, який стверджував, що у знищенні і підкоренні слабких проявляється природний закон боротьби за існування, а також німецький правознавець і філософ цього ж періоду Є. Дюрінг, на думку якого відносини між людьми з’ясовуються шляхом насильства, так званої „робінзонади”, а також Л. Гумплович. Прихильно ставилися до цієї теорії прибічники нацизму та расизму, вони проголошували насилля найважливішим чинником розвитку, а гуманізм – виправданням слабовілля.

Історія не уявляється нам, - писав Л. Гумплович у кінці XX століття, - жодного прикладу, де б держава виникала не за допомогою акту насилля. Держава завжди з’являлась в результаті насилля одного плем’я над іншим.

2.6. Історико-матеріалістична або соціально-класова теорія базується ця теорія на тезі про економічні заподій (наявність приватної власності) виникнення держави, які породили розпад суспільства на класи з протилежними інтересами. Її виникнення пов'язують з іменами К.Маркса та Ф.Енгельса, часто забуваючи їх попередників, таких, як Л.Морган. Цю теорію намагався розвинути й Володимир Ленін. Сенс цієї теорії в тому, що держава виникає як результат природного розвитку первісного суспільства, розвитку, передусім економічного, який не тільки забезпечує матеріальні умови виникнення держави, а й визначає соціальні зміни суспільства, які також являють собою важливі заподій і умови виникнення держави.