Про суспільну угоду, або принципи політичного права
| foederis aequas Dicamus leges. Верг[ілій]. Енеїд[а]., XI, [321] 1 Передмова Цей невеликий трактат — витяг з більшого за обсягом твору, котрий я колись розпочав, не розрахувавши належним чином своїх сил, і вже давно облишив. Серед різних уривків, які можна було видобути з раніш написаного, цей є найбільш важливим і, як мені здалося, найменш не гідним уваги читачів. Решти вже більше не існує 1. КНИГА I Я хочу дослідити, чи можна запровадити в умовах громадянського ладу який-небудь легітимний і надійний порядок управління 1, припускаючи при цьому, що люди є такими, якими є, а закони такими, якими можуть бути. Я намагатимусь завжди пов’язувати в цьому дослідженні те, що дозволяється правом, з тим, що приписує інтерес, аби справедливість і користь ніколи не поставали відокремленими одна від одної. Я беруся до справи, не доводячи важливості мого предмету. Мене запитають: хіба я повелитель або законодавець, щоб писати про політику? Відповідаю: ні, але саме тому я й пишу про політику. Якби я був повелителем чи законодавцем, я б не марнував часу на | foederis aequas Dicamus leges. Verg. Aeneid. XI Avertissement Ce petit traité est extrait d’un ouvrage plus étendu, entrepris autrefois sans avoir consulté mes forces, et abandonné depuis longtemps. Des divers morceaux qu’on pouvait tirer de ce qui était fait celui-ci est le le pIus considérable, et m’a paru le moins indigne d’être offert au publie. Le reste n’est, déjà plus. LIVRE I Je veux chercher si dans tordre civil il peut y avoir quelque règle d’administration légitime et sûre, en prenant les hommes tels qu’ils sont, et les lois telles qu’elles peuvent être. Je tâcherai d’allier toujours dans cette recherche ce que le droit permet avec ce que l’intérêt prenait, afin que la justice et l’utilité ne se trouvent point divisées. J’entre en matière sans prouver l’importance de mon sujet. On me demandera si je suis prince ou législateur pour écrire sur la Politique? Je réponds que non, et que c’est pour cela que j’écris sur la Politique. Si j’étais prince ou législateur, je ne perdrais pas mon temps à dire ce qu’il faut faire; je le ferais, ou je me tairais. /8/ |
| розмови про те, що мені слід було б не обговорювати, а здійснювати; я або здійснював би це, або мовчав би. Народженому громадянином вільної держави і часткою суверена 2 мені достатньо лише володіння правом голосу, аби вбачати свій обов’язок у вивченні сутності суспільних справ, — яким би слабким не був вплив мого голосу на ці справи; я щасливий з того, що кожного разу, розмірковуючи про способи урядування, неодмінно знаходжу в своїх дослідженнях нові підстави любити той з них, який існує в моїй країні! Розділ І ПРЕДМЕТ ЦІЄЇ ПЕРШОЇ КНИГИ Людина народжується вільною 1, проте скрізь вона у кайданах, а той, хто вважає себе володарем інших, є насправді навіть більшим рабом, аніж вони 2. Як сталася ця зміна? Не знаю. Що може узаконити її? Вважаю, що це питання я спроможний розв’язати. Якби я брав до уваги лише силу і наслідок, до якого вона призводить, я б сказав: оскільки народ підкоряється, коли його примушують підкорятися, він чинить добре; проте він чинить ще краще, коли, тільки-но одержавши нагоду скинути з себе ярмо, скидає його. Бо повертаючи собі свободу за тим же правом, за яким її було в нього вкрадено 3, він або обгрунтовує цим правомірність такого повернення, або доводить, що цю свободу в нього відібрали безпідставно. Проте суспільний лад є тим священним правом, яке слугує основою для усіх інших прав. Але ж це право не встановлюється природою; | Né citoyen d’un Etat libre, et membre du souverain, quelque faible influence que puisse avoir ma voix dans les affaires publiques, le droit d’y voter suffit pour m’imposer le devoir de m’en instruire. Heureux, toutes les fois que je médite sur les gouvernements, de trouver toujours dans mes recherches de nouvelles raisons d’aimer celui de mon pays! Chapitre I Sujet de ce Premier livre L’homme est né libre, et partout il est dans les fers. Tel se croit le maître des autres, qui ne laisse pas d’être plus esclave qu’eux. Comment ce changement s’est-il fait? Je l’ignore. Qu’est-ce qui peut le rendre légitime? Je crois pouvoir résoudre cette question. Si je ne considérais que la force, et l’effet qui en dérive, je dirais: Tant qu’un peuple est contraint d’obéir et qu’il obéit, il fait bien; sitôt qu’il peut secouer le joug et qu’il le secoue, il fait encore mieux; car, recouvrant sa liberté par le même droit qui la lui a ravie, ou il est fondé à la reprendre, ou l’on ne l’était point à la lui ôter. Mais l’ordre social est un droit sacré, qui sert de base à tous les autres. Cependant ce droit ne vient point de la nature; il est donc fondé sur des conventions. Il s’agit de savoir quelles sont ces conventions. Avant d’en venir là je dois établir ce que je viens d’avancer. /9/ |
| отже, воно грунтується на домовленостях. Йдеться про те, щоб довідатись, якими є ці домовленості. Перш ніж просуватися з цим дослідженням далі, я повинен надійно обгрунтувати щойно проголошені тези. Розділ II ПРО НАЙПЕРШІ СУСПІЛЬСТВА Найдавнішим з усіх і єдиним суто природним суспільством є сім’я; діти й нині пов’язані з батьком тільки протягом часу, коли вони не спроможні вижити без його підтримки. Природний зв’язок між ними припиняється, варто лише зникнути потребі в цій підтримці. Тоді діти, звільнившись від обов’язку підкорятися батькові, і батько, звільнившись від обов’язку піклуватися про дітей, знову стають однаково незалежними. Якщо вони й надалі продовжують жити разом, то це відбувається не за велінням природи, а добровільно, та й сама сім’я може зберігатися лише завдяки домовленості 1. Ця спільна свобода є проявом людської природи, чий найперший закон — турбота про самозбереження, а найперше піклування — піклування людини про саму себе. Щойно досягнувши повноліття, людина, одноосібний суддя у визначенні засобів, потрібних їй для самозбереження, стає володаркою самої себе. Таким чином, сім’я, якщо завгодно, становить найперший зразок політичних суспільств: провідник уподібнюється батькові, народ — дітям 2, а всі разом, народжені рівними і вільними, відчужують свою свободу лише задля власної користі. Вся різниця полягає | Chapitre II Des premieres sociétés La plus ancienne de toutes les sociétés et la seule naturelle est celle de la famille. Encore les enfants ne restent-ils liés au père qu’aussi longtemps qu’ils ont besoin de lui pour se conserver. Sitôt que ce besoin cesse, le lien naturel se dissout. Les enfants, exempts de l’obéissance qu’ils devaient au père, le père exempt des soins qu’il devait aux enfants, rentrent tous également dans l’indépendance. S’ils continuent de rester unis ce n’est plus naturellement, c’est volontairement, et la famille elle-même ne se maintient que par convention. Cette liberté commune est une conséquence de la nature de l’homme. Sa première loi est de veiller à sa propre conservation, ses premiers soins sont ceux qu’il se doit à lui-même, et, sitôt qu’il est en âge de raison, lui seul étant juge des moyens propres à se conserver devient par là son propre maître. La famille est donc si l’on veut le premier modèle des sociétés politiques; le chef est l’image du père, le peuple est l’image des enfants, et tous étant nés égaux et libres n’aliènent leur liberté que pour leur utilité. Toute la différence est que dans la famille l’amour du père pour ses enfants le paye des soins qu’il leur rend, et que dans l’Etat le plaisir de commander supplée à cet amour que le chef n’a pas pour ses peuples. Grotius nie que tout pouvoir humain soit établi en faveur de ceux qui sont gouvernés: /10/ |
| у тому, що в сім’ї нагородою батькові за його піклування про дітей є сама його любов до них, а в державі насолода від владарювання замінює собою ту любов, якої провідник не відчуває до свого народу. Гроцій не згоден з тим, що усяка людська влада встановлюється задля тих, над ким здійснюється урядування: як приклад він наводить рабство 3. Найбільш звичним для нього способом міркування є повсякчасне обгрунтування права фактом *. Можна було б застосувати і більш послідовний, проте аж ніяк не більш сприятливий для тиранів метод. Отже, Гроцій полишає нас у сумнівах: чи то людський рід належить якійсь сотні людей, чи то ця сотня людей належить людському родові. Хоча схоже, що протягом усієї своєї книги цей автор схиляється до першого з наведених тверджень; такою є й точка зору Гоббса 5. За цими поглядами людський рід постає як якась худоба, розподілена на череди, кожна з яких має свого провідника, що стереже її, аби <потім> зжерти. Як природа пастуха вища від природи його череди, так само й природа людських пастирів, які є провідниками людей, вища від природи їхніх народів. За оповіддю Філона саме так міркував імператор Калігула, легко зробивши висновок про те, що царі є богами, або що народ — це худоба 6. Міркування цього Калігули нагадує Гроцієве та Гоббсове. Ще раніше Арістотель 7 теж стверджував, що люди від природи не рівні: деякі народжуються для рабства, інші ж — для панування. * «Вчені дослідження державного права досить часто відбивають саму лише історію стародавніх зловживань, а тому марними були зусилля тих, хто прагнув занадто ретельно їх вивчати»: Трактат про інтереси Франції щодо її сусідів п. маркіза д’Аржансона (виданий у Рея в Амстердамі) 4. Саме так вчинив Гроцій. | Il cite l’esclavage en exemple. Sa plus constante manière de raisonner est d’établir toujours le droit par le fait *. On pourrait employer une méthode plus conséquente, mais non pas plus favorable aux tyrans. Il est donc douteux, selon Grotius, si le genre humain appartient à une centaine d’hommes, ou si cette centaine d’hommes appartient au genre humain, et il parait dans tout son livre pencher pour le premier avis: c’est aussi le sentiment de Hobbes. Ainsi voilà l’espèce humaine divisée en troupeaux de bétail, dont chacun a son chef, qui le garde pour le dévorer. Comme un pâtre est d’une nature supérieure à celle de son troupeau, les pasleurs d’hommes, qui sont leurs chefs, sont aussi d’une nature supérieure à celle de leurs peuples. Ainsi raisonnait, au rapport de Philon, l’empereur Caligula; concluant assez bien de cette analogie que les rois étaient des dieux, ou que les peuples étaient des bêtes. Le raisonnement de ce Caligula revient à celui d’Hobbes et de Grotius. Aristote avant eux tous avait dit aussi que les hommes ne sont point naturellement égaux, mais que les uns naissent pour l’esclavage et les autres pour la domination. * «Les savantes recherches sur le droit public ne sont souvent que l’histoire des anciens abus, et on s’est entêté mal à propos quand on s’est donné la peine de les trop étudier. » Traité des intérêts de la Fr. avec ses voisins, par M. le Marquis d’Argenson (imprimé chez Rey à Amsterdam). Voilà précisément ce qu’a fait Grotius. /11/ |
| Арістотель мав слушність, але вважав наслідок причиною: кожна людина, народжена у рабстві, народжується для рабства — навряд чи можна висловити щось більш обгрунтоване. Закуті у кайдани раби втрачають все, навіть бажання звільнитись від них; вони люблять своє рабство так, як Уліссові супутники уподобали свій тваринний стан 8*. Отож, якщо й існують раби за природою, то лише тому, що існували раби всупереч природі. Найперших рабів створила сила, а їх боягузство увічнило це рабське становище. Я нічого не сказав ні про царя Адама, ні про імператора Ноя, батька трьох великих монархів, що поділили між собою світ, як зробили це діти Сатурна, котрих визнавали іноді за цих монархів. Сподіваюсь, мені будуть вдячними за таку поміркованість, оскільки, походячи безпосередньо від одного з цих повелителів і, можливо, від найстаршої лінії, хтозна, чи не виявлюсь я, після перевірки належних документів, законним царем роду людського 9? Як би там не сталось, не можна не погодитись, що Адам був сувереном світу, як Робінзон — свого острова, оскільки в світі не було інших мешканців; і що ця влада надавала йому певних зручностей, оскільки передбачала, що монарх, утвердившись на престолі, міг вже не боятися ані заколотів, ані війн, ані змовників. * Див. невеликий трактат Плутарха під назвою Про те, що тварини користуються розумом. | Aristote avait raison, mais il prenait l’effet pour la cause. Tout homme né dans l’esclavage naît pour l’esclavage, rien n’est plus certain. Les esclaves perdent tout dans leurs fers, jusqu’au désir d’en sortir; ils aiment leur servitude comme les compagnons d’Ulysse aimaient leur abrutissement *. S’il y a donc des esclaves par nature, c’est parce qu’il y a eu des esclaves contre nature. La force a fait les premiers esclaves, leur lâcheté les a perpétués. Je n’ai rien dit du roi Adam, ni de l’empereur Noé père de trois grands monarques qui se partagèrent l’univers, comme firent les enfants de Saturne, qu’on a cru reconnaître en eux. J’espère qu’on me saura gré de cette modération; car, descendant directement de l’un de ces princes, et peut-être de la branche aînée, que sais-je si par la vérification des titres je ne me trouverais point le légitime roi du genre humain? Quoi qu’il en soit, on ne peut disconvenir qu’Adam n’ait été souverain au monde comme Robinson de son île, tant qu’il en fut le seul habitant; et ce qu’il y avait de commode dans cet empire était que le monarque assuré sur son trône n’avait à craindre ni rébellions ni guerres ni conspirateurs. * Voyez un petit traité de Plutarque intitulé: Que les bêtes usent de la raison. /12/ |
| Розділ III ПРО ПРАВО НАЙСИЛЬНІШОГО Найсильніший ніколи не може бути достатньо сильним для того, аби завжди владарювати, якщо не перетворить своєї сили на право, а покірності йому — на обов’язок. Саме звідси походить право найсильнішого; це право сприймають нібито з іронією, проте насправді воно покладається як принцип. Але невже нам так ніколи й не розтлумачать цих слів? Сила — це фізична міць, і не бачу, яка моральність може випливати з результатів її застосування. Поступатися перед силою означає діяти за необхідністю, а не за волею; це не більше, аніж проста обачність. В якому ж смислі вона може стати обов’язком? Припустимо на хвилинку, що це так зване право справді існує. Я стверджую, що з такого припущення випливає лише якась неймовірна нісенітниця; бо коли право створює сила, то наслідок змінюється разом зі зміною причини, оскільки кожна сила, яка переважає попередню, успадковує також і її право. Тільки но з’являється можливість безкарно вийти з покори, як це можна зробити цілком законно; а оскільки найсильніший завжди правий, то йдеться лише про те, аби діяти так, щоб бути найсильнішим. Але що ж це за право, яке зникає із втратою сили? Якщо потрібно підкорятися силі — немає потреби коритися обов’язкові, отже, якщо не змушують підкорятися, то цього й не слід робити. Звідси видно, що слово «право» нічого не додає до сили. Воно в цьому випадку нічого не означає. «Коріться існуючій владі». Якщо це означає — «Поступайтеся перед силою», — то такий припис є гарним, але абсолютно зайвим. Я гарантую, що його ніколи не буде порушено. Кожна влада від | Chapitre III Du droit du plus fort Le plus fort n’est jamais assez fort pour être toujours le maître, s’il ne transforme sa force en droit et l’obéissance en devoir. De là le droit du plus fort; droit pris ironiquement en apparence, et réellement établi en principe: Mais ne nous expliquera-l-on jamais ce mot? La force est une puissance physique; je ne vois point quelle moralité peut résulter de ses effets. Céder à la force est un acte de nécessité, non de volonté; c’est tout au plus un acte de prudence. En quel sens pourra-ce être un devoir? Supposons un moment ce prétendu droit. Je dis qu’il n’en résulte qu’un galimatias inexplicable. Car sitôt que c’est la force qui fait le droit, l’effet change avec la cause; toute force qui surmonte la première succède à son droit. Sitôt qu’on peut désobéir impunément on le peut légitimement, et puisque le plus fort a toujours raison, il ne s’agit que de faire en sorte qu’on soit le plus fort. Or qu’est-ce qu’un droit qui périt quand la force cesse? S’il faut obéir par force on n’a pas besoin d’obéir par devoir, et si l’on n’est plus forcé d’obéir on n’y est plus obligé. On voit donc que ce mot de droit n’ajoute rien à la force; il ne signifie ici rien du tout. Obéissez aux puissances. Si cela veut dire, cédez à la force, le précepte est bon, mais superflu, je réponds qu’il ne sera jamais violé. Toute puissance vient de Dieu, je l’avoue; mais toute maladie en vient aussi. Est-ce à dire qu’il soit défendu d’appeler le médecin? Qu’un brigand me surprenne au coin d’un bois: non seulement il faut par /13/ |
| Бога 1, я визнаю це, проте від Нього також і кожна хвороба. Чи це означає, що Він заборонив кликати лікаря? Якщо розбійник перестріне мене в глухому лісі, то невже я повинен віддати йому гаманець не тільки через загрозу застосування сили, але ще й — коли матиму змогу приховати його, — через докори сумління, які до цього зобов’язуватимуть? Бо, врешті-решт, пістоль в його руках — це також влада. Отже, слід погодитися з тим, що сила не створює права, і підкорятися ми повинні лише законній владі. Таким чином, ми щоразу повертаємось до мого першопочаткового запитання. Розділ IV ПРО РАБСТВО Оскільки жодна людина не має природної влади над своїм ближнім, і оскільки сила не породжує ніякого права, то основою для усякої законної влади серед людей можуть бути лише домовленості. Якщо приватна особа, за словами Гроція, може здійснити відчуження своєї свободи і стати рабом, котрий належить якомусь панові, то чому ж цілий народ не може здіснити відчуження своєї свободи і стати підданим якогось короля?1 Тут вживається багато двозначних слів, які потрібно було б пояснити, але ми зупинимось на поясненні слова «відчужувати». Відчужувати означає віддавати або продавати 2. Але людина, котра стала рабом іншої людини, не віддає себе; вона, щонайменше, продає себе заради отримання того, що необхідне для її існування 3. Проте народ, чому продає себе на- | force donner la bourse, mais quand je pourrais la soustraire suis-je en conscience obligé de la donner? car enfin le pistolet qu’il tient est aussi une puissance. Convenons donc que force ne fait pas droit, et qu’on n’est obligé d’obéir qu’aux puissances légitimes. Ainsi ma question primitive revient toujours. Chapitre IV De l’esclavage Puisque aucun homme n’a une autorité naturelle sur son semblable, et puisque la force ne produit aucun droit, restent donc les contentions pour base de toute autorité légitime parmi les hommes. Si un particulier, dit Grotius, peut aliéner sa liberté et se rendre esclave d’un maître, pourquoi tout un peuple ne pourrait-il pas aliéner la sienne et se rendre sujet d’un roi? Il y a là bien des mots équivoques qui auraient besoin d’explication, mais tenons-nous-en à celui d’aliéner. Aliéner c’est donner ou vendre. Or un homme qui se fait esclave d’un autre ne se donne pas, il se vend, tout au moins pour sa subsistance: mais un peuple pour quoi se vend-il? Bien loin qu’un roi fournisse à ses sujets leur subsistance il ne tire la sienne que d’eux, et selon Rabelais un roi ne vit pas de peu. Les sujets donnent donc leur personne à condition qu’on prendra aussi leur bien? Je ne vois pas ce qu’il leur reste à conserver. /14/ |
| род? Не можна ж сказати, що король надає засоби існування своїм підданим, навпаки, лише від них він отримує засоби власного існування, а король, згідно з Рабле, не живе з дещиці 4. З цього випливає, що піддані віддають комусь самих себе, за умови, щоб привласнили також і їхнє майно? Не бачу, що ж тоді залишається для них? Можуть сказати, що деспот забезпечує своїм підданим громадянський мир 5. Це так, але який їм з того зиск, коли війни, в які їх втягує його честолюбство, його ненажерлива жадібність, утиски з боку його чиновників завдають їм більше нещасть, аніж їх могли б спричинити міжусобні чвари? Який їм з того зиск, коли сам цей спокій є одним з їхніх негараздів? Спокій панує також і у в’язницях, але чи достатньо його, аби добре там почуватися? Кожен з греків, зачинених у циклоповій печері, перебував там у спокої, очікуючи своєї черги, аби бути пожертим 6. Казати, що людина віддає себе без останку, не отримуючи нічого натомість, означає висловлювати щось абсурдне і незбагненне: такий акт є незаконним і недійсним хоча б через те, що той, хто його здійснює, втратив здоровий глузд. Казати ж це про цілий народ все одно, що вважати його народом божевільних, а божевілля не породжує права. Навіть якщо б кожен і міг відчужувати самого себе, своїх дітей він відчужувати не може. Вони нарожуються людьми і вільними, їхня свобода належить їм, і ніхто не має права розпоряджатися цією свободою, окрім них самих. Поки вони не досягли повноліття, батько може від їхнього імені визначити для них певні умови для збереження їхнього життя і для їхнього добробуту, але він не може незворотньо і без будь-яких умов віддати <комусь> своїх дітей, оскільки такий дар суперечить цілям природи і пере- | On dira que le despote assure à ses sujets la tranquillité civile. Soit; mais qu’y gagnent-ils, si les guerres que son ambition leur attire, si son insatiable avidité, si les vexations de son ministère les désolent plus que ne feraient leurs dissensions ? Qu’y gagnent-ils, si cette tranquillité même est une de leurs misères? On vit tranquille aussi dans les cachots; en est-ce assez pour s’y trouver bien? Les Grecs enfermés dans l’antre du Cyclope y vivaient tranquilles, en attendant que leur tour vînt d’être dévorés. Dire qu’un homme se donne gratuitement, c’est dire une chose absurde et inconcevable; un tel acte est illégitime et nul, par cela seul que celui qui le fait n’est pas dans son bon sens. Dire la même chose de tout un peuple, c’est supposer un peuple de fous: la folie ne fait pas droit. Quand chacun pourrait s’aliéner lui-même, il ne peut aliéner ses enfants; ils naissent hommes et libres; leur liberté leur appartient, nul n’a droit d’en disposer qu’eux. Avant qu’ils soient en âge de raison le père peut en leur nom stipuler des conditions pour leur conservation, pour leur bien-être; mais non les donner irrévocablement et sans condition; car un tel don est contraire aux fins de la nature et passe les droits de la paternité. Il faudrait donc pour au’un gouvernement arbitraire fut légitime qu’à chaque génération le peuple fût le maître de l’admettre ou de le rejeter: mais alors ce gouvernement ne serait plus arbitraire. Renoncer à sa liberté c’est renoncer à sa qualité d’homme, aux droits de l’humanité, même à ses devoirs. Il n’y a nul dédommagement possible pour quiconque renonce à tout. Une telle renonciation est incompatible avec la nature de l’homme. /15/ |
| вищує межі батьківських прав 7. Отже, аби кожне самочинне урядування могло перетворитися на законне, необхідно, щоб кожне покоління вирішувало — приймати його, чи відкинути; але тоді це урядування не було б самочинним 8. Відмовлятися від своєї свободи — все одно що відмовлятися від себе як людини, від прав людської природи і навіть від її обов’язків. Кожен, хто відмовляється від усього, не може розраховувати на будь-яке відшкодування втрат. Така відмова несумісна з природою людини. Позбавити людську волю свободи — все одно що позбавити людські вчинки моральності. Нарешті, домовленість позбавлена сенсу і суперечлива, якщо передбачає для однієї з сторін абсолютну владу, а для іншої — необмежену покірність. Хіба не очевидно, що ми не можемо мати ніяких обов’язків стосовно тієї людини, від якої маємо право вимагати чого завгодно? І хіба вже сама ця умова, яка не передбачає ані еквівалентності у відносинах, ані обопільності обов’язків, не призводить до неправомірності такого акту? Бо ж які права може мати проти мене мій раб, коли все, що він має, належить мені; а коли його право є моїм, то чи не буде це моє право, спрямоване проти мене самого, просто словом, позбавленим щонайменшого сенсу 9? Гроцій та інші вважають ще одним джерелом виникнення так званого права рабовласництва війну 10. За цим вченням, переможець має право вбити переможеного, але той може викупити своє життя ціною власної свободи. Ця домовленість стає ще більш законною від того, що <нібито> сприяє обопільній вигоді. Але очевидно, що це так зване право вбити переможеного ніяк не випливає із стану війни. Хоча б тому, що люди, живучи в умовах первісної незалежності, не мають настільки сталого зв’язку між собою, щоб міг виникнути або стан війни, або стан миру — вони аж | et c’est ôter toute moralité à ses actions que d’ôter toute liberté à sa volonté. Enfin c’est une convention vaine et contradictoire de stipuler d’une part une autorité absolue et de l’autre une obéissance sans bornes. N’est-il pas clair qu’on n’est engagé à rien envers celui dont on a droit de tout exiger, et cette seule condition, sans équivalent, sans échange n’entraîne-t-elle pas la nullité de l’acte? Car quel droit mon esclave aurait-il contre moi, puisque tout ce qu’il a m’appartient, et que son droit étant le mien, ce droit de moi contre moi-même est un mot qui n’a aucun sens? Grotius et les autres tirent de la guerre une autre origine du prétendu droit d’esclavage. Le vainqueur ayant, selon eux, le droit de tuer le vaincu, celui-ci peut racheter sa vie aux dépens de sa liberté; convention d’autant plus légitime qu’elle tourne au profit de tous deux. Mais il est clair que ce prétendu droit de tuer les vaincus ne résulte en aucune manière de l’état de guerre. Par cela seul que les hommes vivant dans leur primitive indépendance n’ont point entre eux de rapport assez constant pour constituer ni l’état de paix ni l’état de guerre, ils ne sont point naturellement ennemis. C’est le rapport des choses et non des hommes qui constitue laguerre, et l’étal de guerre nepouvant naître des simples relations personnelles, mais seulement des relations réelles, la guerre privée ou d’homme à homme ne peut exister, ni dans l’état de nature où il n’y a point de propriété constante, ni dans l’état social où tout est sous l’autorité des lois. /16/ |
| ніяк не є ворогами за природою 11. Війну породжує зв’язок між речами, а не між людьми; оскільки стан війни може народитися не з простих особистих, а лише з майнових відносин, то приватної війни, або війни людини проти людини, не існує ані в природному стані, де немає ніякої сталої власності, ані в стані суспільному, де все перебуває під владою законів. Поєдинки між приватними особами, дуелі, сутички є актами, котрі ніякою мірою не породжують певного стану. Стососовно ж тих приватних війн, які було дозволено установленнями Людовіка IX, короля Франції, і які переривалися періодами Божого миру 12, то це було ніщо інше як зловживання феодального урядування, системи, найбезглуздішої з усіх, які будь-коли існували, побудованої всупереч принципам природного права і будь-якій добрій політії 13. Отже, війни аж ніяк не є відносинами людини з людиною, але — відносинами держави з державою, за яких приватні особи стають ворогами лише випадково, тобто зовсім не як люди і навіть не як громадяни*, а як солдати; не як члени своєї батьківщини, а як її захисники. Зрештою, кожна держава може мати ворогів лише серед інших держав, а не серед людей — з огляду хоча б на те, що між різними за природою речами не може бути справжнього зв’язку. Цей принцип відповідає також максимам, які встановлювалися в усі часи, і поведінці, узвичаєній усіма цивілізованими народами. Оголошення війни — це попередження не стільки владі, скільки * Римляни, котрі розуміли і поважали право війни більше ніж будь-який інший народ світу, були в цьому питанні настільки прискіпливими, що не дозволяли громадянинові добровільно служити у війську, якщо той не зобов’яжеться воювати тільки з ворогом, і саме з конкретним ворогом. Коли легіон, в якому Катон-син починав під орудою Попіллія свою військову службу, було переформовано, його батько, теж на ім’я Катон, написав Попіллієві: якщо той хоче, аби син продовжував служити під його орудою, він повинен зобов’язати його ще раз скласти військову присягу, оскільки перша складена ним присяга вже втратила чинність, і тому він не може надалі виступати зі зброєю в руках проти ворогя 14. Той самий Катон-батько вимагав у листі до сина, аби він неодмінно уникав участі в битвах, не склавши цієї нової присяги. Знаю, що мені можуть протиставити випадок з облогою Клузіума 15, а також інші окремі факти, проте я веду мову про закони, звичаї. Римляни є тим народом, який найменше порушував власні закони, і до того ж єдиним з народів, чиї закони були такими прекрасними 16. | Les combats particuliers, les duels, les rencontres sont des actes qui ne constituent point un état; et à l’égard des guerres privées, autorisées par les établissements de Louis IX roi de France et suspendues par la paix de Dieu, ce sont des abus du gouvernement féodal, système absurde s’il en fut jamais, contraire aux principes du droit naturel, et à toute bonne politie. La guerre n’est donc point une relation d’homme à homme, mais une relation d’Etat à Etat, dans laquelle les particuliers ne sont ennemis qu’accidentellement, non point comme hommes ni même comme citoyens*, mais comme soldats; non point comme membres de la patrie, mais comme ses défenseurs. Enfin chaque Etat ne peut avoir pour ennemis que d’autres Etats et non pas des hommes, attendu qu’entre choses de diverses natures on ne peut fixer aucun vrai rapport. Ce principe est même conforme aux maximes établies de tous les temps et à la pratique constante de tous les peuples policés. Les déclarations de guerre sont moins des avertissements aux puissances qu’à leurs sujets. L’étranger, soit roi, soit particulier, soit peuple, qui vole, tue ou délient les sujets sans déclarer la guerre au prince, n’est pas un ennemi, c’est un brigand. Même en pleine guerre un prince juste s’empare bien * Les Romains qui ont mieux entendu et plus respecté le droit de la guerre qu’aucune nation d u monde portaient si loin le scrupule à cet égard qu’il n’était pas permis à un citoyen de servir comme volontaire sans s’être engagé expressément contre l’ennemi et nommément contre tel ennemi. Une /17/ légion où Caton le fils faisait ses premières armes sous Popilius allant été réformée, Caton le Père écrivit à Popilius que s’il voulait bien que son fils continuât de servir sous lui il fallait lui faire prêter un nouveau serment militaire, parce que le premier étant annulé il ne pouvait plus porter les armes contre l’ennemi. Et le même Caton écrivit à son fils de se bien garder de se présenter au combat qu’il n’eût prêté ce nouveau serment. Je sais qu’on pourra m ’opposer le siège de Clusium et d’autres faits particuliers mais moi je cite des lois, des usages. Les Romains sont ceux qui ont le moins souvent transgressé leurs lois et ils sont les seuls qui en aient eu d’aussi belles. |
| її підданим. Чужинець — нехай це буде король, приватна особа чи народ, — який грабує, вбиває або поневолює підданих, не оголосивши війни принцепсові, постає не як ворог, а як розбійник. Справедливий принцепс, навіть у розпал війни, привласнюючи в чужій країні все те, що належить народові, поважає особистість і майно приватних осіб; він поважає ті права, на яких будується його власне право. Метою війни є знищення ворожої держави, і тому цілком правомірно вбивати її захисників, коли ті тримають зброю в руках; проте варто їм скласти зброю і здатися у полон, як вони вже не є ворогами або знаряддями ворога і стають просто людьми. Відтоді вже ніхто не має права на їхнє життя 17. Іноді можна вбити державу, не вбивши нікого з її членів 18. Отож, війна надає лише ті права, що необхідні для досягнення її мети. Ці принципи не є принципами Гроція, вони грунтуються не на авторитетах поетів 19, а випливають з природи речей і засновані на розумі. Стосовно права завоювання слід сказати, що воно не має іншого підгрунтя, окрім права найсильнішого. Якщо війна не надає переможцеві ніякого права на знищення переможених народів, то це право, котрого він позбавлений, не може прислужитися й для обгрунтування його права перетворювати переможених на своїх рабів. Право вбити переможеного ворога виникає лише тоді, коли його не можна перетворити на раба, отже, право зробити когось | en pays ennemi de tout ce qui appartient au public, mais il respecte la personne et les biens des particuliers; il respecte des droits sur lesquels sont fondés les siens. La fin de la guerre étant la destruction de l’Etat ennemi, on a droit d’en tuer les défenseurs tant qu’ils ont les armes à la main; mais sitôt qu’ils les posent et se rendent, cessant d’être ennemis ou instruments de l’ennemi, ils redeviennent simplement hommes et l’on n’a plus de droit sur leur vie. Quelquefois on peut tuer l’Etat sans tuer un seul de ses membres: or la guerre ne donne aucun droit qui ne soit nécessaire à sa fin. Ces principes ne sont pas ceux de Grotius; ils ne sont pas fondés sur des autorités de poètes, mais ils dérivent de la nature des choses, et sont fondés sur la raison. A l’égard du droit de conquête, il n’a d’autre fondement que la loi du plus fort. Si la guerre ne donne point au vainqueur le droit de massacrer les peuples vaincus ce droit qu’il n’a pas ne peut fonder celui de les asservir. On n’a le droit de tuer l’ennemi que quand on ne peut le faire esclave; le droit de le faire esclave ne vient donc pas du /18/ |
| своїм рабом не випливає з права його вбити. Таким чином, примушувати переможеного купувати життя, на яке ніхто не має ніякого права 20, ціною власної свободи, означає здійснювати несправедливий обмін. Невже не очевидно, що ми потрапляємо у хибне коло, засновуючи право життя і смерті на праві рабовласництва, а останнє — на праві життя і смерті? Навіть припущення законності цього жахливого права всіх вбивати не завадить мені зробити висновок про те, що раб, захоплений на війні, або завойований народ не має перед своїм володарем ніяких обов’язків, окрім одного — підкорятися, коли його до цього примушують. Приймаючи від нього еквівалент його життя, переможець не надає йому цим ніякого помилування: замість того, щоб убити його без жодного зиску, він вбиває його з користю. Отже, він не отримує щодо нього ніякої іншої влади, окрім влади, заснованої на силі, а тому стан війни продовжує існувати між ними, як і раніше, і сам їхній зв’язок є наслідком цього стану. Використання права війни не передбачає ніякого трактату про мир. Вони уклали домовленість; нехай, але ця домовленість не тільки не скасовує стану війни, а й навпаки — передбачає його продовження21. Отож, якого б смислу ми не надавали цим речам, право рабовласництва є недійсним не лише тому, що воно незаконне, а ще й тому, що воно безглузде і позбавлене будь-якого значення. Саме поєднання слів «рабство» і «право» є суперечливим; ці слова обопільно виключають одне одного. Я укладаю з тобою домовленість цілковито за рахунок твоїх прав і цілковито задля моєї вигоди; цієї домовленості я дотримуватимуся доти, доки бажатиму, а ти — теж доки я бажатиму. Таке міркування буде завжди однаково позбавленим сенсу: як тоді, коли йдеться про відносини людини з людиною, так і тоді, коли йдеться про відносини людини з народом. | droit de le tuer: c’est donc un échange inique de lui faire acheter au prix de sa liberté sa vie sur laquelle on n’a aucun droit. En établissant le droit de vie et de mort sur le droit d’esclavage, et le droit d’esclavage sur le droit de vie et de mort, n’est-il pas clair qu’on tombe dans le cercle vicieux? En supposant même ce terrible droit de tout tuer, je dis qu’un esclave fait à la guerre ou un peuple conquis n’est tenu à rien du tout envers son maître, qu’à lui obéir autant qu’il y est forcé. En prenant un équivalent à sa vie le vainqueur ne lui en a point fait grâce: au lieu de le tuer sans fruit il l’a tué utilement. Loin donc qu’il ail acquis sur lui nulle autorité jointe à la force, l’état de guerre subsiste entre eux comme auparavant, leur relation même en est l’effet, et l’usage du droit de la guerre ne suppose aucun traité de paix. Ils ont fait une convention ; soit: mais cette convention, loin de détruire l’état de guerre, en suppose la continuité. Ainsi, de quelque sens qu’on envisage les choses, le droit d’esclave est nul, non seulement parce qu’il est illégitime, mais parce qu’il est absurde et ne signifie rien. Ces mots, esclavage et droit, sont contradictoires; ils s’excluent mutuellement. Soit d’un homme à un homme, soit d’un homme à un peuple, ce discours sera toujours également insensé. Je fais avec toi une convention toute à ta charge et toute à mon profit, que j’observerai tant qu’il me plaira, et que tu observeras tant qu’il me plaira. /19/ |
| Розділ V ПРО ТЕ, ЩО ЗАВЖДИ СЛІД ДОШУКУВАТИСЯ ПЕРШОПОЧАТКОВОЇ ДОМОВЛЕНОСТІ Навіть коли б я погодився з усім тим, що до цього часу відкидав, прихильникам деспотизму це нічого не дало б. Завжди існуватиме велика різниця між упокоренням натовпу і управлінням суспільством. Коли окремі люди, кожен у свою чергу, стають рабами однієї людини, то, якою б не була їхня кількість, я бачу тут лише володаря і рабів, а не народ і провідника; це, якщо завгодно, скупчення, а не об’єднання. Тут немає, ані суспільного блага ані політичного тіла. Ця людина, навіть якщо вона підкорила пів-світу, завжди буде лише приватною особою. її інтерес, відокремлений від інтересу інших, завжди є лише приватним інтересом. Варто тільки цій людині загинути — її імперія розпорошується і втрачає внутрішні зв’язки 1; так дуб, спалений вогнем, перетворюється на купу попелу. Народ, каже Гроцій, може віддати себе під владу короля. Таким чином, на думку Гроція, народ є народом ще до того, як віддасть себе під цю владу. Але вже саме таке віддавання є громадянським актом, воно передбачає рішення народу. Отже, перш ніж досліджувати акт, за допомогою якого народ обирає короля, не завадило б дослідити той акт, через який народ стає народом, оскільки цей акт, з необхідністю передуючи іншому, є справжньою основою суспільства 2. Дійсно, якщо не існує жодної попередньої домовленості, то звідки ж виникає обов’язок меншості коритися виборові більшості, коли думки не виявляються одностайними? І чому та сотня, яка бажає для себе володаря, голосує також за той десяток, котрий не бажає його зовсім? Закон переважання більшості голосів над мен- | Chapitre V Qu’il faut tuojours remonter à une première convention Quand j’accorderais tout ce que j’ai réfuté jusqu’ici, les fauteurs du despotisme n’en seraient pas plus avancés. Il y aura toujours une grande différence entre soumettre une multitude et régir une société. Que des hommes épars soient successivement asservis à un seul, en quelque nombre qu’ils puissent être, je ne vois là qu’un maître et des esclaves, je n’y vois point un peuple et son chef; c’est si l’on veut une agrégation, mais non pas une association; il n’y a là ni bien public ni corps politique. Cet nomme, eût-il asservi la moitié du monde, n’est toujours qu’un particulier; son intérêt, séparé de celui des autres, n’est toujours qu’un intérêt privé. Si ce même homme vient à périr, son empire après lui reste épars et sans liaison, comme un chêne se dissout et tombe en un tas de cendres, après que le feu l’a consumé. Un peuple, dit Grotius, peut se donner à un roi. Selon Grotius un peuple est donc un peuple avant de se donner à un roi. Ce don même est un acte civil, il suppose une délibération publique. Avant donc que d’examiner l’acte par lequel un peuple élit un roi, il serait bon d’examiner l’acte par lequel un peuple est un peuple. Car cet acte étant nécessairement antérieur à l’autre est le vrai fondement de la société. En effet, s’il n’y avait point de convention antérieure, où serait, à moins que l’élection ne fût unanime, l’obligation pour le petit nombre de se soumettre au choix /20/ |
| шістю сам встановлюється згідно з певною домовленостю і передбачає, що принаймні одного разу одностайність досягалася 3. Розділ VI ПРО СУСПІЛЬНИЙ ПАКТ Припустимо, що люди досягли такої межі, коли спротив тих перепон, які зашкоджують їхньому перебуванню в природному стані, переважає сили, котрі кожний індивід спромагається застосувати задля утримання себе в цьому стані. Відтоді цей первісний стан більше не може існувати, і людський рід загинув би, коли б не змінив свого способу буття 1. Але, позаяк люди здатні не породжувати нові сили, а лише об’єднувати і спрямовувати ті, котрі є у наявності, то для них не існує іншого засобу самозбереження, окрім як скласти таку суму сил, яка могла б узяти гору над вищезазначеним спротивом, привести ці сили в дію за допомогою єдиного двигуна і примусити їх діяти узгоджено. Ця сума сил може утворитися лише за спільної взаємодії багатьох людей. Проте як обмежити силу і свободу, ці найперші засоби самозбереження, притаманні кожній людині, не завдаючи їм шкоди і не зневажаючи того піклування, котре кожна людина повинна виявляти щодо себе? Це складне завдання може бути — стосовно мого предмету дослідження — визначене наступними словами: «Віднайти таку форму об’єднання, котра усією спільною силою забезпечувала б особистості та майну кожного з об’єднаних індивидів захист і покровительство, і завдяки котрій кожен, приєднуючись до всіх, підкорявся б, однак, лише самому собі і зали- | du grand, et d’où cent qui veulent un maître ont-ils le droit de voter pour dix qui n’en veulent point? La loi de la pluralité des suffrages est elle-même, un établissement de convention, et suppose au moins une fois l’unanimité. Chapitre VI Du pacte social Je suppose les hommes parvenus à ce point où les obstacles qui nuisent à leur conservation dans l’état de nature l’emportent par leur résistance sur les forces que chaque individu peut employer pour se maintenir dans cet état. Alors cet état primitif ne peut plus subsister, et le genre humain périrait s’il ne changeait sa manière d’être. Or comme les hommes ne peuvent engendrer de nouvelles forces, mais seulement unir et diriger celles qui existent, ils n’ont plus d’autre moyen pour se conserver que de former par agrégation une somme de forces qui puisse l’emporter sur la résistance, de les mettre en jeu par un seul mobile et de les faire agir de concert. Cette somme de forces ne peut naître que du concours de plusieurs: mais la force et la liberté de chaque homme étant tes premiers instruments de sa conservation, comment les engagera-t-il sans se nuire, et sans négliger les soins qu’il se doit? Cette difficulté ramenée à mon sujet peut s’énoncer en ces termes: «Trouver une forme d’association qui défende et protège de toute la force commune la personne et les biens de chaque associé, et par laquelle chacun s’unissant à tous n’obéisse pour- /21/ |
| шався б так само вільним, як і раніше». Саме цю засадничу проблему розв’язує суспільна угода. Статті цієї угоди настільки зумовлені природою самого акту, що навіть найменша зміна робить їх неплідними і нездатними призвести до жодних <позитивних> наслідків. Хоча їх, мабуть, ніхто й ніде формально не проголошував, вони скрізь є одними й тими ж і скрізь мовчазно приймаються і визнаються 2 — аж до тієї миті, коли, унаслідок порушення суспільного пакту, кожен повертається до своїх первісних прав і знову отримує свою природну свободу, натомість втрачаючи свободу, передбачену домовленостями, заради якої він колись відмовився від природної 3. Якщо грунтовно осмислити ці статті, то виявиться, що, зрештою, всі вони становлять одну-єдину, яка передбачає повне відчуження кожного члена об’єднання і всіх його прав на користь спільноти; оскільки перш за все кожен цілковито відає себе всім, то виникає становище, для всіх однакове; а однакове для всіх становище ніхто не зацікавлений робити обтяжливим для інших. Понад те, коли це відчуження здійснюється без жодних винятків, спілка досягає найвищого з усіх можливих ступенів досконалості, і ніхто з її членів вже не може більше нічого вимагати. Бо якщо в приватних осіб залишаються якісь права, то їх, через це, не має жодна спільна для цих осіб вища інстанція, яка могла б розв’язувати суперечки між ними і народом. І тоді кожен, маючи у деяких речах право бути собі суддею, невдовзі почне зазіхати й на те, щоб бути собі суддею в усьому. Наслідком цього стало б про довження існування природного стану і неминуче перетворення об’єднання на тиранічне або неплідне. Зрештою, кожен, віддаючи себе під владу усіх, не віддає себе ні під чию окрему владу. І оскільки не існує члена об’єднання, щодо | tant qu’à lui-même et reste aussi libre qu’auparavant." Tel est le problème fondamental dont le contrat social donne la solution. Les clauses de ce contrat sont tellement déterminées par la nature de l’acte que la moindre modification les rendrait vaines et de nul effet; en sorte que, bien qu’elles n’aient peut-être jamais été formellement énoncées, elles sont partout les mêmes, partout tacitement admises et reconnues; jusqu’à ce que, le pacte social étant violé, chacun rentre alors dans ses premiers droits et reprenne sa liberté naturelle, en perdant la liberté conventionnelle pour laquelle il y renonça. Ces clauses bien entendues se réduisent toutes à une seule, savoir l’aliénation totale de chaque associé avec tous ses droits à toute la communauté. Car, premièrement, chacun se donnant tout entier, la condition est égale pour tous, et la condition étant égale pour tous, nul n’a intérêt de la rendre onéreuse aux autres. De plus, l’aliénation se faisant sans réserve, l’union est aussi parfaite qu’elle ne peut l’être et nul associé n’a plus rien à réclamer: car s’il restait quelques droits aux particuliers, comme il n’v aurait aucun supérieur commun qui pût prononcer entre eux et le public, chacun étant en quelque point son propre juge prétendrait bientôt l’être en tous, l’état de nature subsisterait et l’association deviendrait nécessairement tyrannique ou vaine. Enfin chacun se donnant à tous ne se donne à personne, et comme il n’y a pas un associé sur lequel on n’acquière le même droit qu’on lui cède sur soi, on gagne l’équivalent de tout ce qu’on perd, et plus de force pour conserver ce qu’on a. /22/ |
| якого інші не мають такого ж права, яке вони йому надали щодо самих себе, то всі здобувають рівнозначне відшкодування втраченого, і більшу силу для збереження того, що мають. Отже, коли відкинути від суспільного пакту те, що не належить до його сутності, він звучатиме так: кожен з нас перетворює свою особу і всю свою силу на спільне надбання, яке перебуває під верховним керівництвом загальної волі, а кожного з членів тіла ми визнаємо невід’ємною часткою цілого. Цей акт об’єднання, замість приватної особи кожного з учасників угоди, одразу утворює юридичне і колективне тіло, складене із стількох членів, скільки голосів нараховує об’єднавча асамблея; це тіло отримує внаслідок зазначеного акту свою єдність, своє колективне я, своє життя і свою волю. Така громадська особистість, що відтак утворюється через поєднання усіх інших особистостей, колись називалася громадянською спільнотою *, а сьогодні іменується республікою, або політичним тілом, котре отримує від своїх членів назву держави, коли воно пасивне, суверена, коли воно активне, суверенної держави — коли воно порівнюється з подібними до нього тілами.Що стосується членів об’єднання, то всі разом вони називаються народом, а кожен окремо — громадянином, оскільки бере участь у здійсненні суверенної влади, або підданим, оскільки підкоряється державним законам. Ці терміни часто плутають один з одним. Тому буде достатньо вміти розрізняти їх тоді, коли вони вживаються у їхньому найточнішому значенні. * Справжній сенс цього слова майже зовсім стерто у слововжитку наших сучасників; більшість вважає місто громадянською спільнотою, а городянина громадянином. Їм невідомо, що місто складається з будинків, а громадянська спільнота — з громадян 4. Ця ж помилка колись дорого коштувала карфагенянам. Я ніде не читав, щоб звання cives 5 колись давали підданим якого-небудь повелителя: ані в давнину, серед македонян, ані у наші дні, серед англійців, хоча саме їх можна вважати найбільш вільними (порівняно з усіма іншими). Лише для французів ім’я громадянин цілком звичне, оскільки вони не мають про нього жодного істинного уявлення, про що свідчать їхні словники; інакше, узурпувавши звання громадянина, вони скоїли б злочин зневажання величності; для них воно виражає певну чесноту, а не право. Коли Боден заповзявся розповісти про наших громадян і городян, він припустився серйозної хиби, вважаючи перших за других 6. Натомість п. д’Аламбер, розглядаючи це питання, не помилявся, і у своїй статті Женева чітко розрізнив чотири прошарки 7 (навіть п’ять, враховуючи іноземців нешляхетного походження), які існують у нашому місті і лише два з яких утворюють республіку. Жоден з відомих мені французьких авторів не розумів справжнього смислу слова громадянин. | Si donc on écarte du pacte social ce qui n’est pas de son essence, on trouvera qu’il se réduit aux termes suivants: Chacun de nous met en commun sa personne et toute sa puissance sous la suprême direction de la volonté générale; et nous recevons en corps chaque membre comme partie indivisible du tout. A l’instant, au lieu de la personne particulière de chaque contractant, cet acte d’association produit un corps moral et collectif composé d’autant de membres que l’assemblée a de voix, lequel reçoit de ce même acte son unité, son moi commun, sa vie et sa volonté. Cette personne publique qui se forme ainsi par l’union de toutes les autres prenait autrefois le nom de Cité*, et prend maintenant celui de République ou de corps politique, lequel est appelé par ses membres Etat quand il est passif, Souverain quand il est actif, Puissance en le comparant à ses semblables. A l’égard des associés ils prennent collectivement le nom de Peuple, et s’appellent en particulier citoyens comme participants à l’autorité souveraine, et sujets comme soumis aux lois de l’Etat. Mais ces termes se confondent souvent et se prennent l’un pour l’autre; il suffit de les savoir distinguer quand ils sont employés dans toute leur précision. * Le vrai sens de ce mot s’est presque entièrement effacé chez les modernes; la plupart prennent une ville pour une cité et un bourgeois pour un citoyen. Ils ne savent pas que les maisons font la ville mais que les citoyens font la cité. Cette même erreur coûta cher autrefois aux Carthaginois. Je n’ai pas lu que le titre de vives ail jamais été donné aux sujets d’aucun prince pas même anciennement aux Macédoniens, ni de nos jours aux Anglais, quoique plus près de la liberté que tous les autres. Les seuls Français pren nenl tout familièrement ce nom de citoyens, parce qu’ils n’en ont aucune véritable idée, comme on peut le voir dans /23/ leurs dictionnaires, sans quoi ils tomberaient en l’usurpant dans le crime de lèse-majesté: ce nom chez eux exprime une vertu et non pas un droit. Quand Bodin a voulu parler de nos citoyens et bourgeois, il a fait une lourde, bévue en prenant les uns pour les autres. M. d’Alembert ne s’y est pas trompé, et a bien distingué dans son article Genève les quatre ordres d’hommes (même cinq en y comptant les simples étrangers) qui sont dans notre ville, et dont deux seulement composent la République. Nul autre auteur français, que je sache, n’a compris le vrai sens du mot citoyen. |
| Розділ VII ПРО СУВЕРЕНА З цієї формули стає очевидним, що акт об’єднання містить взаємні зобов’язання народу в цілому і приватних осіб, а кожен індивід, який бере участь в укладанні цієї, так би мовити, угоди з самим собою, є подвійно зобов’язаним: як член суверена, він має обов’язки перед приватними особами, а як член держави — перед сувереном. Але тут недоречно звертатися до тієї максими громадянського права, згідно з якою зобов’язання перед самим собою ні до чого не зобов’язують, бо існує велика різниця між зобов’язаннями перед самим собою і зобов’язаннями перед цілим, частку якого ти становиш. Слід зазначити, окрім того, що рішення народу в цілому, котре може зобов’язати всіх підданих щодо суверена на підставі тих двох різних стосунків, в межах яких кожен з підданих розглядається нами, не здатне, з протилежних міркувань, зобов’язати суверена перед самим собою. Таким чином, несумісним з природою політичного тіла є те становище, за якого суверен підкоряє себе законові, | Chapitre VII Du souverain On voit par celle formule que l’acte, d’association renferme un engagement réciproque du public avec les particuliers, et que chaque individu, contractant, pour ainsi dire, avec lui-même, se trouve engagé sous un double rapport; suvoir, comme membre du souverain envers les particuliers, et comme membre de l’Etat envers le souverain. Mais on ne peut appliquer ici la maxime du droit civil que nul n’est tenu aux engagements pris avec lui-même; car il y a bien de la différence entre s’obliger envers soi ou envers un tout dont on fait partie. Il faut remarquer encore que la délibération publique, qui peut obliger tous les sujets envers le souverain, à cause des deux différents rapports sous lesquels chacun d’eux est envisagé, ne peut, par la raison contraire, obliger le souverain envers lui-même, et que, par conséquent, il est contre lu nature du corps politique que le souverain s’impose une /24/ |
| котрого не може скасувати. Маючи змогу розглядати себе лише в одному і тому ж відношенні, він потрапляє в становище приватної особи, що укладає угоду з собою. Отже, стає очевидним, що для суверена не існує і не може існувати жодного засадничого закону, обов’язкового для усього тіла народу — навіть якщо йдеться про суспільну угоду 1. Це не означає, що згадане тіло не може мати ніяких зобов’язань перед іншим таким самим тілом стосовно речей, які не порушують суспільної угоди; адже по відношенню до іноземця, воно становить просту істоту, індивіда. Однак політичне тіло, або суверен, отримуючи своє буття лише від святості угоди 2, навіть у стосунках з іншим політичним тілом ніколи не може брати на себе зобов’язань, котрі порушували б цей первинний акт, як, наприклад, щодо відчуження певної частки самого себе або ж — підпорядкування себе іншому суверенові. Порушення акту, завдячуючи якому він існує, означало б його самознищення, а те, що нічого собою не становить, нічого й не породжує. Щойно згадана юрба таким чином об’єднається в тіло, як вже неможливо заподіяти шкоду одному з його членів, не скоївши замаху на тіло, й поготів — заподіяти шкоду тілові так, щоб цього не відчули його члени. Таким чином, обов’язок та інтерес однаково зобов’язують обидві сторони, що уклали угоду, взаємно допомагати одна одній, і, до того ж, одні й ті ж люди, перебуваючи у цьому подвійному відношенні, повинні прагнути до поєднання усіх переваг, ним зумовлених. Отже, суверен, утворений виключно з приватних осіб, які входять до його складу, не має й не може мати інтересу, що суперечить їхнім інтересам. Тому немає потреби вимагати від суверенної влади гарантій забезпечення нею інтересів підданих, оскільки неможливо, | loi qu’il ne puisse enfreindre. Ne pouvant se considérer que sous un seul et même rapport il est alors dans le cas d’un particulier contractant avec soi-même: par où l’on voit qu’il n’y a ni ne peut y avoir nulle espèce de loi fondamentale obligatoire pour le corps au peuple, pas même le contrat social. Ce qui ne signifie pas que ce corps ne puisse fort bien s’engager envers autrui en ce qui ne déroge point à ce contrat; car à l’égard de l’étranger, il devient un être simple, un individu. Mais le corps politique ou le souverain ne tirant son être que de la sainteté du contrat ne peut jamais s’obliger, même envers autrui, à rien qui déroge à cet acte primitif, comme d’aliéner quelque portion de lui-même ou de se soumettre à un autre souverain. Violer l’acte par lequel il existe serait s’anéantir, et ce qui n’est rien ne produit rien. Sitôt que cette multitude est ainsi réunie en un corps, on ne peut offenser un des membres sans attaquer le corps; encore moins offenser le corps sans que les membres s’en ressentent. Ainsi le devoir et l’intérêt obligent également les deux parties contractantes à s’entraider mutuellement, et les mêmes hommes doivent chercher à réunir sous ce double rapport tous les avantages qui en dépendent. Or le souverain n’étant formé que des particuliers qui le composent n’a ni ne peut avoir d’intérêt contraire au leur; par conséquent la puissance souveraine n’a nul besoin de garant envers les sujets, parce qu’il est impossible que le corps veuille nuire à tous ses membres, et nous verrons ci-après qu’il ne peut nuire à aucun en particulier. Le souverain, par cela seul qu’il est, est toujours tout ce qu’il doit être. /25/ |