Поняття злочину та його ознаки
У кримінальному праві існують два центральних поняття – злочин і покарання. Історично склалося існування формального й матеріального визначення того, що є злочином. У багатьох закордонних державах (Естонія, Латвія, Польща) прийняте формальне визначення злочину, відповідно до якого злочином вважається діяння, передбачене кримінальним кодексом відповідної країни. Матеріальне визначення злочину включає такі ознаки, які визначають, чому дане діяння є злочином. Насамперед, це вказівка на суспільну небезпеку й об'єкти посягання.
В КК України 2001 р. використане так зване «змішане або формально-матеріальне визначення» злочину та встановлюється, що «злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину» (ч. 1 ст. 11 КК). У визначенні злочину містяться такі обов'язкові ознаки злочину:
1) злочином є лише діяння (дія або бездіяльність);
2) діяння має бути вчинене суб'єктом злочину;
3) діяння є винним;
4) вказане діяння є суспільно небезпечним;
5) відповідне діяння повинно бути передбачене чинним КК;
6) кримінальна караність.
Відсутність хоча б однієї з цих ознак вказує на відсутність злочину взагалі.
Злочин як свідомий вольовий вчинок людини повинен бути виявлений у конкретній дії (активна поведінка) або бездіяльності (пасивна поведінка). Думки, погляди, переконання, що не знайшли свого вираження в актах дії або бездіяльності, навіть якщо вони суперечать інтересам суспільства, злочином визнаватися не можуть. Разом з тим, і конкретна дія або бездіяльність, позбавлена психологічної основи діяння, – свідомого і вольового елементів (наприклад, рефлекторні, інстинктивні вчинки), – не є злочином.
Суспільна небезпечність, як матеріальна ознака злочину, полягає в тому, що діяння або заподіює шкоду відносинам, які охороняються кримінальним законом, або містить у собі реальну можливість заподіяння такої шкоди. Це – об'єктивна властивість злочину, реальне порушення відносин, що склалися в суспільстві. Оцінка суспільної небезпечності діяння, як ознаки злочину, відбувається на двох рівнях: по-перше, на законодавчому, коли законодавець в КК встановлює, які діяння є суспільно небезпечними (криміналізує їх); по-друге, на правозастосовному, коли слідчий, прокурор, суддя оцінюють суспільну небезпечність вчиненого злочину. Критерієм оцінки суспільної небезпечності виступають об'єктивні і суб'єктивні ознаки злочину: об'єкт, на який посягає злочин, наслідки, спосіб вчинення злочину, мотив і мета тощо. Суспільна небезпечність злочину характеризується двома показниками – її характером і ступенем. Характер суспільної небезпечності – це її якісний критерій (якісна ознака), що залежить від важливості об’єкта злочину. Ступінь суспільної небезпечності являє собою її кількісний критерій (кількісну ознаку) і визначається характеристикою конкретного посягання, зокрема, місцем, способом, обстановкою його вчинення, ступенем реалізації злочинного наміру тощо. Визначальну роль для оцінки ступеня суспільної небезпечності злочину відіграють заподіяні злочином наслідки.
Ще однією обов’язковою ознакою злочину, що виражає його внутрішній психологічний зміст, є винність. У цій ознаці відбивається найважливіший принцип кримінального права – принцип суб'єктивного ставлення у вину, тобто відповідальності тільки за наявності вини, що випливає зі ст. 62 Конституції України. Частина 2 ст. 2 КК закріпила цей принцип, вказавши, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Вина, характеризуючи внутрішній зміст діяння, впливає на ступінь його тяжкості, адже у скоєному певним чином поєднуються його об’єктивні властивості (суспільна небезпечність) і суб’єктивне ставлення (свідоме, вольове) до діяння.
Визнання певного діяння протиправним являє собою офіційне визнання діяння суспільно небезпечним з боку держави. У кримінальному законі вичерпно визначено коло посягань, які являють собою злочини, це зроблено у статтях Особливої частини КК. Тому не може вважатися злочином діяння, не передбачене кримінальним законом, хоча воно може й становити небезпеку для суспільства.
Караність – це ознака, яка прямо не вказана у законодавчому визначенні загального поняття злочину, а випливає з інших ознак, перш за все, з ознаки протиправності діяння. Караність полягає у правомірній загрозі застосування за вчинення злочину покарання, встановленого у кримінально-правовій санкції. Її не можна змішувати з реальним застосуванням покарання за вчинення злочину, оскільки існують законні підстави для звільнення особи від кримінальної відповідальності або від покарання, але це не виключає визнання вчиненого особою діяння злочином.
Злочин є лише одним із видів правопорушень. Тому виникає питання про місце злочину в системі правопорушень: адміністративних, дисциплінарних, цивільно-правових. В кримінальному праві визнається, що саме матеріальна ознака злочину – суспільна небезпечність є тим основним критерієм, який має бути покладений в основу відмежування злочину від інших правопорушень. Іншими критеріями, за якими можна відмежувати злочини від інших правопорушень, є наступні: а) визначеність злочинів тільки законами, тоді як цивільні правопорушення можуть визначатися й договорами; б) злочини посягають на найбільш цінні суспільні відносини (національна безпека, життя та здоров’я особи); в) суб’єктами злочинів можуть бути тільки фізичні особи, суб’єктами цивільних правопорушень можуть бути й юридичні особи; г) за злочини застосовуються покарання, які призначаються судом, тоді як за інші правопорушення – стягнення, що можуть застосовуватися й іншими уповноваженими органами та службовими особами; д) тільки вчинення злочинів та застосування покарання викликає особливий правовий стан особи – судимість.
У кримінально-правовій літературі вже десятки років обговорюється, а у зв’язку з прийняттям Концепції реформування кримінальної юстиції України (затверджена Указом Президента України від 08.04.2008 р. №311/2008) та Кримінального процесуального кодексу України від 13.04.2012 р., стала нагальною потреба у передбаченні поряд із злочинами такого виду правопорушень, як кримінальні проступки, в які слід трансформувати певну частку злочинів та адміністративних правопорушень.