Лекція 38. правова свідомість.

Свідомість людини являє собою форму відображення (пізнан­ня) навколишнього світу, яка знаходить свій вияв у різних оцінках, критичних зауваженнях і пропозиціях щодо функціону­вання певних явищ і процесів, які таким чином включаються у сферу життєдіяльності людини і суспільства. Однією з найваж­ливіших складових частин свідомості є правова свідомість люди­ни. Правосвідомість — це сукупність суб'єктивних елементів правового регулювання: ідей, теорій, емоцій, почуттів та пра­вових установок, за посередництвом яких відображається пра­вова дійсність, формується ставлення до права та юридичної практики, ціннісна орієнтація щодо правової поведінки, бачен­ня перспектив і напрямків розвитку правової системи з точки зо­ру забезпечення гідного існування людини, справедливості у міжлюдських стосунках, ефективної організації життєдіяльності держави і суспільства.

Для правової свідомості характерні такі риси.

Правосвідомість є одним з різновидів суспільної свідомості. їй, як і іншим формам суспільної свідомості (філософській, релігійній, моральній, політичній, естетичній), властиво відобра­жувати навколишній світ, однак не увесь, а лише певний його ас­пект — правову дійсність. В умовах формування засад правової, демократичної державності правова складова суспільної свідо­мості дістає додаткові стимули для свого розвитку, становлення як однієї з найважливіших її частин.

Носіями правосвідомості є різні суб'єкти права: особис­тість, громадські об'єднання, політичні партії, державні органи і їх посадові особи, юристи-науковці, юристи-практики, суспіль­ство в цілому. В правовій свідомості відбивається ставлення суб'єкта до права, юридичної практики, поведінки (діяльності) інших суб'єктів правовідносин, їх оцінка. Правосвідомість знахо­дить свій вияв на всіх стадіях механізму правового регулювання, впливає на функціонування практично кожного елемента право­вої системи.

Об'єктом пізнання правосвідомості зазвичай є чинне право в усій багатоманітності його виявів. Разом з тим вона може містити в собі оцінку права минулого (аналіз правових пам'яток, наприклад Римського права, Руської правди) або формувати уяв­лення про право бажане, майбутнє.

На певних етапах розвитку суспільства правосвідомість може розглядатися як одна з форм права.

Правосвідомість є одним з найважливіших чинників розвит­ку праворозуміння. Право, яке складається об'єктивно, відпо­відно до існуючих, інколи досить суперечливих, уявлень, підходів суспільства щодо регулювання тих чи інших суспільних відносин, не може бути досконалим. У ньому неминуче виникають певні прогалини, внутрішні суперечності. Аналіз, оцінка права і прак­тики його застосування дозволяє виявити існуючі недоліки.

З урахуванням негативних оцінок формуються пропозиції щодо удосконалення окремих правових норм або цілих сегментів права (інститутів і галузей). Інколи, передусім на етапах трансфор­маційних змін суспільства, переходу від однієї до іншої моделі державності (наприклад, від феодальної до буржуазної держа­ви), чинне право вступає в суперечність з об'єктивною необхід­ністю розробки нових підходів до регулювання суспільних відно­син, в першу чергу економічних стосунків. Ця ситуація спонукає прогресивні суспільні сили до пошуку нового бачення змісту, соціального призначення права. Отримані напрацювання об'єд­нуються в різних правових теоріях, концепціях. Таким чином, в історії розвитку права складаються різні школи права — природ­но-правова, історична, позитивістська, класова, психологічна та інші, які застосовували різний методологічний інструментарій до пізнання права, по-різному його розглядали і оцінювали.

Правосвідомість можна розглядати як своєрідний механізм саморегуляції поведінки (діяльності) людей. Це пояснюється її здатністю орієнтувати суб'єктів права в різних правових ситуа­ціях, робити правомірний вибір, приймати юридичне значущі рішення.

Усвідомленню сутності правосвідомості сприяють проведені за різними критеріями класифікації. Так, з точки зору глибини відображення правової дійсності вирізняють три рівня пра­восвідомості.

Побутова (емпірична) правосвідомість — це найпоши­реніший рівень правової свідомості, який формується відповідно до набутої правової освіти на основі повсякденного досвіду лю­дей у сфері правового регулювання. Як правило, вона має емоційний, поверховий характер, отже, в її структурі домінує правова психологія. Для людей з таким рівнем правосвідомості характерне знання в загальних рисах окремих принципів права, а також поєднання правових поглядів з моральними, етичними на­становами.

Професійна правосвідомість притаманна юристам-професіоналам. Вона формується внаслідок отримання спеціальної професійної (юридичної) підготовки, а також під час роботи в юридичній сфері (в правоохоронних органах, суді, адвокатурі, нотаріаті тощо). Носії професійної правосвідомості, як правило, не лише володіють спеціалізованими, конкретизованими знання­ми чинного законодавства, але й вмінням, навичками його засто­сування. Разом з тим слід зазначити, що професійній правосвідо­мості, внаслідок певної спеціалізації юристів, властивий дифе­ренційований характер. Так, найвищий рівень правосвідомості серед юристів-практиків притаманний суддям, які в процесі здійснення правосуддя зустрічаються з найрізноманітнішими правовими і пов'язаними з правом явищами.

Для юристів рівень правової підготовки має вирішальне зна­чення. Він є вищим за рівень знань пересічного законослухняного громадянина. Цей рівень обумовлений як необхідністю знати і розуміти право, так і вмінням його застосовувати. Так, у процесі правозастосування існують окремі етапи (встановлення фактич­них обставин справи, юридична кваліфікація діяння, тлумачення норм права, прийняття рішення у справі), кваліфіковано викона­ти які можуть тільки юристи.

Наукова, теоретична правосвідомість у цілому притаманна науковцям, викладачам вищих навчальних закладів юридичного профілю, які займаються теоретичною розробкою загальних або галузевих правових проблем. На відміну від буденної наукова пра­восвідомість передбачає не лише наявність юридичної освіти, але й уміння оперувати правовими категоріями, принципами, теоріями, концепціями, здійснювати широкі і глибокі узагальнення правово­го матеріалу, тобто має систематизований, комплексний характер. Сутність та особливість наукової правосвідомості розкривається також через співвідношення її структурних елементів — у ній пра­вова ідеологія превалює над правовою психологією.

За суб'єктами (носіями) правосвідомість поділяється на індивідуальну, групову, масову та суспільну. Разом з тим зазна­чимо, що суспільна, групова і масова правосвідомість не існує по­за індивідуальною.

Індивідуальна правосвідомість — це система особистих по­глядів, уявлень, почуттів з приводу права. Вона формується під впливом індивідуальних обставин життя, зовнішнього середови­ща і залежить від рівня правової освіти особи.

Групова правосвідомість існує на рівні різних соціальних груп (політичних партій, громадських об'єднань, профспілкових організацій тощо), верств населення, класів. На процес її форму­вання впливає спільність інтересів, традицій, умов життя, а також авторитет лідера групи. Діапазон відмінностей правосвідомості різних груп може бути надзвичайно широким: від можливості створювати тимчасові союзи для досягнення спільної мети (на­приклад, передвиборчі блоки або утворення парламентської більшості з представників різних фракцій) до прямого протисто­яння між ними.

Від групової слід відрізняти масову правосвідомість, яка ха­рактерна для нестабільних, тимчасових суспільних утворень, на­приклад натовпу, учасників мітингів, демонстрацій. Масовій пра­восвідомості не властиве досягнення згоди учасників таких утворень з широкого кола правових питань, ці об'єднання мають ситу­ативний характер.

Суспільна правосвідомість притаманна великим соціальним утворенням (населенню країни, окремого регіону, певному етно­су). Наприклад, низкою характерних особливостей відрізняється класична юридична правосвідомість, яка заснована на вірі в право і порядок, справедливість суду, тоді як для пострадянських країн властиві ознаки підміни правосвідомості етичними поглядами, по­ширення правового нігілізму, зневажливе ставлення до права і за­кону. Слід підкреслити, що протягом десяти років в українському суспільстві зроблені важливі, але тільки перші реальні кроки для утвердження принципів верховенства права, непорушності прав і свобод людини.

Правовий нігілізм.

У цілому взаємодія права і правосвідомості має конструктив­ний характер. Разом з тим на певних етапах розвитку держави і права можуть створюватися історичні передумови для форму­вання дефектної правосвідомості, яка є антиподом високої пра­вової культури. Деформація правосвідомості проявляється у ви­кривленні уявлень про цінність права. Традиційно її зводять до правового нігілізму. Однак він є лише одним з різновидів назва­ного явища. Іншими проявами дефектної правосвідомості є: пра­вовий інфантилізм, правовий ідеалізм, правовий дилетантизм та “переродження” правосвідомості. Спільним для всіх видів де­формації є правова неосвіченість, низький рівень правосвідо­мості і політико-правової культури суб'єктів права. Разом з тим кожен з названих видів деформації має і свою специфіку.

Правовий інфантилізм проявляється у несформованості пра­вових знань або їх недостатній глибині, однак при особистій пере­конаності в наявності належної юридичної підготовки. Він розгля­дається як відносно м'яка за наслідками форма деформації пра­восвідомості. Найбільшого поширення правовий інфантилізм набуває серед працівників правоохоронних та інших правозастосовчих органів, які не здобули фундаментальної юридичної освіти.

Правовий ідеалізм (романтизм) характеризується таким ста­ном правосвідомості громадян, зокрема посадових осіб держав­ного апарату, при якому відбувається переоцінка реальних мож­ливостей форм права впливати на суспільні відносини і процеси.

Хоча ідеалізм і має протилежну нігілізму спрямованість, та за своїми деструктивними наслідками він становить не меншу загро­зу для суспільства. Очікування від права результатів, які воно об'єктивно не здатне забезпечити, закономірно призводить з ча­сом до розчарування в ньому і далі до нігілістичних поглядів і оцінок права. Так, на етапі виборення незалежності України і прийняття її Конституції значна частина суспільства мала ілюзію щодо можливості шляхом прийняття нового законодавства, копіювання зарубіжного досвіду забезпечити європейський рівень життя. За 10 років незалежності тільки парламентом було прийнято близько 2000 законів, а ще 10 000 підзаконних норма­тивно-правових актів видано Президентом України, Кабінетом Міністрів, іншими органами виконавчої влади. Однак помилко­вий вибір предмета регулювання, відмова від проведення попе­редньої правової, економічної, соціальної експертизи норматив­них актів, недосконалість використовуваної законодавчої техніки, відсутність системного підходу при реформуванні певної сфери суспільних відносин і, нарешті, відсутність необхідних політичних, економічних, соціальних, культурних передумов для їх реалізації унеможливило досягнення очікуваних результатів, а відтак породило кризу довіри значної частини суспільства до за­конодавства і парламенту.

Правовий дилетантизм означає вільне поводження із зако­ном (поверхове або неадекватне тлумачення правових норм, відсутність системного підходу при їх оцінці тощо) або з оцінкою юридичної ситуації, що в цілому обумовлено легковажним став­ленням до права. Особливої небезпеки ця форма може набути в разі тиражування таких підходів через засоби масової інфор­мації (наприклад, всупереч дії презумпції невинуватості тверд­ження про визнання особи до судового рішення винною в скоєнні злочину).

Правова демагогія передбачає легковажне або свідоме здійс­нення такого впливу окремої особи або громадських організацій на свідомість людей, наслідком якого стає формування од­нобічного або викривленого уявлення про правову дійсність. Не­безпека правової демагогії полягає в тому, що особа, яка на неї орієнтується, припускає наявність певної цінності права, усвідом­лює існування довіри до нього з боку інших і саме тому викорис­товує його для досягнення власних корисливих інтересів, прикри­ваючи свої наміри розмовами про суспільне благо. Найбільшого поширення така форма деформації правосвідомості набуває під час проведення виборів або референдумів і супроводжується ви­користанням широких можливостей засобів масової інформації та реклами впливати на суспільну думку (чорний піар).

Найпоширенішою, а відтак і особливо небезпечною, формою викривлення правової свідомості є правовий нігілізм, який має широкий діапазон проявів: від скептичного ставлення до права, негативного ставлення до правових форм організації суспільних відносин, через заперечення соціальної цінності права і до свідо­мого ігнорування вимог закону. Правовий нігілізм слід відрізняти від конструктивної критики чинної системи права, юридичної практики, діяльності правоохоронних органів, яка сприяє вияв­ленню існуючих недоліків і спрямована на удосконалення право­вої системи держави.

Проявів правового нігілізму багато. Найпоширенішими серед них є:

“війна законів”, тобто видання суперечливих або таких, що виключають дію один одного, нормативно-правових актів, невід­повідності законів конституції, а підзаконних нормативних актів законам (наприклад, існування в старому Кримінальному кодексі статті, яка передбачала смертну кару, при запереченні існування такого покарання статтями 3 та 21 Конституції України);

неузгодженість дій окремих гілок влади у проведенні право­вої політики;

підміна законності політичною, ідеологічною або прагматич­ною доцільністю;

свідоме недотримання або невиконання правових приписів органами державної влади, організаціями та громадянами (на­приклад, ухилення від сплати податків суб'єктами підприємниць­кої діяльності);

порушення прав і свобод людини і громадянина;

неповага до правоохоронних органів, протидія їх законним вимогам тощо.

Правовий нігілізм може існувати як на рівні ідеології, так і на рівні практики. В першому випадку йдеться про розробку таких те­орій, концепцій, доктрин (наприклад, ідеологія марксизму-ленінізму), в яких на теоретичному рівні обґрунтовуються думки про те, що право не має самостійної соціальної цінності, а має цінність лише інструментальну, внаслідок чого розглядається як щось друго­рядне, як похідне від держави явище. Значно більшу небезпеку ста­новить правовий нігілізм, коли погляди реалізуються на практич­ному рівні. Це втілюється в протиправну поведінку (діяльність) лю­дей та їх організацій або, як найбільш негативний прояв, в протиправну політику державної влади, яка втілюється в масовому порушенні прав і свобод громадян або навіть терорі стосовно окре­мих осіб, етнічних, релігійних, соціальних груп, політичних сил.

Причини правового нігілізму можуть бути різними. Так, по­ширення нігілістичних поглядів на право пояснюється історич­ними чинниками. Україна протягом тривалого часу входила до складу Російської імперії і Союзу РСР, де порушення прав і сво­бод людини, створення репресивного законодавства, недоско­налість правосуддя і його залежність від виконавчої влади було нормою життя. В ті часи не людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека, а влада вважалася найвищою соціальною цінністю, що кваліфікувалася як одна із визначних засад російської-радянської історії. Внаслідок цього право і за­кон розглядалися як другорядні щодо держави явища. Теоретич­ним підґрунтям правового нігілізму тривалий час була ідея про буржуазний за своєю сутністю характер держави і права, які при­речені на відмирання після перемоги соціалістичної революції, та про диктатуру пролетаріату як владу, що не може бути пов'яза­ною або обмеженою законом.

На етапі переходу України від тоталітарного минулого до де­мократичного устрою суспільного і державного життя певний розвиток нігілістичних поглядів на право обумовлений політич­ними, економічними та соціальними кризовими явищами, неза­вершеністю конституційної, адміністративної, правової і судової реформ, невідлагодженістю механізму реалізації прийнятих за­конів, розвитком правового ідеалізму тощо.

Розвитку нігілістичних поглядів та установок, особливо серед молоді, на сьогодні суттєво сприяє романтизація злочинного світу в кінематографі, в художній літературі та інших сферах мистець­кої діяльності.

В Україні, яка стала на шлях просування до демократичної, правової державності, де діють принципи верховенства права і правового закону, боротьба з деформацією правової свідомості повинна розглядатися як пріоритетний напрямок діяльності ком­петентних державних органів і суспільства в цілому. На рівні дер­жавної політики повинен бути розроблений комплекс спеціаль­них засобів протидії деформації правосвідомості, зокрема право­вому нігілізму. До таких напрямків слід віднести: завершення конституційної, правової, адміністративної, судової реформ; по­долання політичної та економічної кризи; підвищення ролі та ефективності суду; удосконалення організації та забезпечення ефективності функціонування системи правоохоронних органів; організація системи правового виховання і освіти, здійснення ефективної профілактики правопорушень; якісна підготовка і пе­репідготовка юридичних кадрів тощо.