Політичні процеси й репресії наприкінці 20-х — у 30-ті роки

Ліберальний шлях розвитку

§ За умови продовження НЕПу ситуацію можна було б виправити продовженням ринкових реформ, підняттям сільського господарства через кооперацію та механізацію, зміцненням фінансової системи

§ Відмовитись від унітарного федералізму устрою СРСР і дотримання закладеного в конституцію 1924 р. принципу державного суверенітету країн, що увійшли до складу СРСР

§ Ці заходи дали б змогу поступово індустріалізувати економіку СРСР, не знижуючи життєвого рівня населення


Адміністративний шлях розвитку
- Згорнути НЕП як шлях розвитку, що ставив під сумнів доцільність монополії РКП(б) на політичну й економічну владу
- Повернутися до методів жорсткого адміністративного контролю часу «воєнного комунізму».
- Відмовитися від поступального розвитку й зробити «стрибок» в соціалізм
- Зміцнившись економічно й збройно, вистояти проти Заходу до настання світової комуністичної революції. У разі, якщо вона затримається, чи не відбудеться взагалі, продовжувати будівництво соціалізму самотужки

Перший шлях був можливий лише за умов одночасного проведення політичних реформ, просування країни шляхом парламентської демократії. Але тоді постало б питання про правомірність диктатури пролетаріату, диктатури однієї партії й однієї особи. Тому був обраний другий шлях, який давав комуністам значний виграш у часі.

У 1926 р. ВКП(б) проголосила курс на те, щоб «наздогнати і перегнати» країни Заходу за економічними показниками. Цього результату мало бути досягнуто під час виконання п'ятирічних планів. До початку Другої світової війни відбулося дві п'ятирічки (1928-1932 рр. - перша, 1933-1937 рр. - друга) виконання третьої (1938-1942 рр.) перервала війна.

Під час п'ятирічок їхні плани неодноразово змінювалися у бік підвищення показників, проте країні бракувало сил виконати навіть нижчі завдання. Причини невдач влада пояснювала протидією «шкідників» та інших «ворогів народу». Над ними влаштовувалися показові судові процеси, звинувачуваних змушували обмовляти себе та інших, часто навіть незнайомих їм, людей.

Так, у 1928 р. був проведений так званий «шахтинський процес» над «шкідниками» у вугільній промисловості, з яких 5-х засудили до розстрілу, а 6 отримали по 10 років ув'язнення.

1930 р. відбувся процес над «Промпартією». До заарештованих застосовували моральні й фізичні тортури, вимагаючи зізнання в тому, що, буцімто, вони мали намір зірвати радянську індустріалізацію. За такого судочинства на суді звинувачені зізналися навіть у зв'язках із засновником газети «Утро Россіи» П. Рябушинським, який помер ще в 1924 р.

Хоча Радянському Союзу й не вдалося досягти запланованого, проте результати перших трьох п'ятирічок були вражаючими. Постали нові потужні електростанції (Штерівська, Волховська, Дніпровська), тракторні заводи (Харківський, Челябінський, Сталінградський), було збудовано Уральський машинобудівний завод (Уралмаш), підприємства важкої промисловості в Ростові, Керчі, Краматорську, автомобільні заводи в Москві та Нижньому Новгороді, металургійні - у Магнітогорську й Кузнецьку.

При цьому, з одного боку, помітним було трудове завзяття багатьох людей. Так, у країні масового поширення набув рух за перевиконання планів, пов'язаний з ім'ям донбаського шахтаря Олексія Стаханова, який в 1935 р. перевиконав виробничу норму в 14 разів. Його приклад наслідували машиніст П. Кривонос, коваль О. Бусигін, ткачихи сестри Виноградови та ін. Для морального стимулювання стахановців (послідовників О. Стаханова) було затверджено державні нагороди за трудові досягнення: ордени Трудового Червоного Прапора, Леніна та «Знак Пошани». Щодо матеріального рівня життя, то, за винятком стахановців, він залишався вкрай низьким, адже перевиконання планів не супроводжувалося підвищенням оплати праці. Навпаки, рекорди одинаків відразу запроваджувалися як норма для всіх інших при збереженні тієї ж заробітної плати.

Умови праці були дуже тяжкими, адже багато об'єктів зводилися в тундрі, відкритому степу; бракувало техніки, житла, найнеобхідніших продуктів тощо. При цьому багато працівників свідомо йшли на жертви, щиро прагнучи зробити свій внесок у загальну справу створення індустріальної країни.

У СРСР також широко застосовувалися найрізноманітніші методи примусу, як-то: запровадження паспортного режиму, невиправдано жорсткі методи боротьби з порушниками трудової дисципліни тощо. Також використовувалась праця в'язнів ГУТБу (Головного управління трудових таборів і трудових поселень). Політичні та кримінальні в'язні видобували до 50 % золота і хромонікелевих руд, понад 30 % платини й деревини. В'язні збудували міста Ангарськ, Магадан, Норильськ та інші, Біломорсько-Балтійський канал та канал Москва-Волга, спорудили тисячі кілометрів залізниць та автошляхів.

Наприкінці II п'ятирічки до ладу вступили 4500 нових підприємств, а валова продукція зросла в 2,2 раза. На початку III п'ятирічки промисловість у цілому стала прибутковою, а СРСР за обсягами виробництва посів друге місце у світі після США, значно поступаючись західним країнам за рівнем життя людей. За ці успіхи було заплачено дорогу ціну, насамперед селом.

3.Колективізація.

Здійснення індустріалізації потребувало значних коштів. На закордонні позики СРСР не міг розраховувати, оскільки Росія відмовилася повернути довоєнні борги, отож джерелом фінансування було обране сільське господарство. Для придбання на Заході машин, обладнання, технології важкої промисловості необхідні були товарні ресурси. І хоч Й. Сталін стверджував, що в країні є необхідні для індустріалізації ресурси, реальним джерелом валюти був лише хліб. Але він був у руках селян, які за роки НЕПу звикли до вільної торгівлі, й зголошувалися віддати хліб лише в обмін на потрібні їм промислові товари. їх же в держави якраз і не було.

Щоб розірвати це замкнуте коло, було вирішено відібрати хліб у селян силою, для чого спочатку об'єднати їх у колективні господарства (колгоспи), а потім уже звідти вилучати хліб.

Наступ на приватних сільських господарів розпочався майже відразу після взяття влади більшовиками. Улітку 1918 р. з цією метою було створено «комбіди» («комітети бідноти»), які за півроку свого існування відібрали у господарів, яких радянська влада називала не інакше як «куркулями», 50 млн га землі з 75-80 млн га. У роки НЕПу сільське господарство відродилося. Та наприкінці 1927 р. в СРСР через «ножиці цін» сталася хлібозаготівельна криза - селяни відмовлялися задарма віддавати хліб. Мобілізувавши близько 30 тис. комуністів, Й. Сталін особисто виїхав до Сибіру й організував насильне вилучення хліба в селян. Спеціальні «продовольчі загони» по всій країні відбирали хліб, на дорогах стояли загороджувальні загони, суди ледь встигали виносити вироки. У відповідь лише в 1929 р. вибухнули близько 1300 селянських повстань, які були жорстоко придушені.

У переліку ознак «куркульських» господарств, видрукуваному в 1930 р., визначалися наявність млина, крупорушки, олійниці та інші підприємства і пристрої, де застосовувався механічний двигун; постійне здавання у найм складної сільськогосподарської техніки з механічним двигуном, заняття торгівлею тощо. «Куркульськими» вважалися господарства, які мали хоча б одну з цих ознак, а також якщо розмір прибутку становив більше 300 рублів у рік на одного члена сім'ї, але не менше 1 500 рублів на господарство.

Влада не тішила себе ілюзіями, що селянство не чинитиме опору, тому було прийнято «антикуркульське» законодавство й прийнято рішення про «розкуркулювання» села. Ще в 1928 р. Й. Сталін переконував, що в країні «куркульські» господарства становлять 5 %, з них 2-3 % - дуже заможні.

У період «розкуркулювання», яке, одночасно з проголошенням курсу на суцільну колективізацію, розпочалося в 1929 р., було ліквідовано щонайменше 3 млн господарств і репресовано понад 10 млн сільських жителів. Отож було знищено не 5 %, а 11-12 % найпрацьовитіших, умілих і старанних хліборобів.

Так було покладено початок першій і найтрагічнішій сторінці «розселянювання», тобто знищення селянства як численної соціальної, якісно відмінної від інших групи населення, з її особливим місцем у виробництві, особливим складом соціальної психології, особливим укладом селянського життя. У 1929 р. було запроваджено надзвичайні «трійки», які вершили скорий суд над «куркулями». Для проведення колективізації на село були направлені понад 25 тис. комуністів («двадцятип'ятитисячники»); колгоспам надавалася державна підтримка технікою, посівним матеріалом.

Колективізація та «розкуркулення» здійснювалися поспіхом. Потрібно було створити атмосферу страху, щоб послабити опір селянина, і якнайшвидше, поки цей страх тримався, сформувати колгоспи. Відповідно до вказівок Й. Сталіна, людей насильно заганяли до колгоспів, усуспільнювали їхній реманент, худобу, а коли це спричинилося загальним обуренням, Й. Сталін у статті «Запаморочення від успіхів» усю відповідальність переклав на місцевих керівників. Та вже через півроку він висунув гасло: колективізацію за два роки. Колгоспників перетворили з господарів у найманих працівників, для свого споживання вони отримували не свою долю в спільно вирощеному врожаї, а лише оплату праці. Так, у 1931 р. за трудовий день колгоспники отримували щонайбільше 1,5 кг хліба.

З осені 1932 р. радянська влада розпочала справжню війну проти селянства. За законом, названим «законом про п'ять колосків», 55 тис. селян були засуджені до 10 років в'язниці та концтаборів та до смертної кари за спробу «крадіжки» зерна чи худоби. Продовольчі загони за сприяння місцевих комуністів відібрали у селян практично всі продукти харчування. За таких умов селяни намагалися забивати худобу для власного споживання, щоб вижити в умовах голоду, який настав з 1931 і тривав до 1933 р. Небачений в історії голод охопив Україну, Нижнє Поволжя, Північний Кавказ, степові райони Дону й Кубані. Випадки людиноїдства й смерті цілих сіл були настільки частими, що це нікого не дивувало. Масштаби голоду були катастрофічними, й дотепер не відома точна кількість померлих. Так, щодо України називаються цифри від 3 до 12 млн людей.

У 1937 р. колективізацію було в основному завершено. На кінець 30-х рр. у колгоспи було об'єднано майже 97 % селянських господарств

Політичні процеси й репресії наприкінці 20-х — у 30-ті роки

Наприкінці 20-х років сталінський тоталітарний режим перейшов до широкого та систематичного терору проти власного народу. Терор був викликаний передусім прагненням Сталіна захистити й зміцнити свою владу (у деяких партійців були наміри зняти Сталіна з поста генсека, що обговорювалося, наприклад, у кулуарах XVII з'їзду ВКП(б) у 1934 р.). У розгулі терору велику роль відіграли масова звичка до насильства, що культивувалася починаючи з років громадянської війни і каталізувалася в період колективізації та досягла апогею у 1937 p., а також цілковите безсилля окремої особи перед державою, психологія бездумних «гвинтиків», взаємовідчуженість людей. У тоталітарній системі сформувалася своєрідна підсистема каральних органів, для яких репресії стали самоціллю, оскільки давали змогу зробити кар'єру. На розгортання репресій вплинула поведінка самого Сталіна, особисті риси його характеру: підступність, жорстокість, мізантропія (людиноненависництво).

Для виправдання репресій Сталін висунув тезу про загострення класової боротьби у процесі будівництва соціалізму. В Україні добавилася «наявність повзучих націоналістичних ухилів». Створювалась атмосфера загальної підозри, пошуку «ворогів народу» та замаскованих «троцькістів», «буржуазних націоналістів», фабрикування справ і розгортання політичних процесів, здебільшого проти інтелігенції.

Першим політичним процесом стала так звана «Шахтинська справа» (1928 р.). За неї були притягнуті до відповідальності інженери та техніки Донецького басейну, яких обвинувачували у свідомому шкідництві, організації вибухів на шахтах, злочин них зв'язках з колишніми її власниками, закупівлі непотрібного імпортного обладнання, порушенні техніки безпеки, законів про працю. У справі проходили деякі керівники української промисловості, які нібито були членами «харківського центру». За даними обвинувачення, шкідницькі організації Донбасу фінансувались західними капіталістами. Насправді ніякої організації не існувало, хоча факти безгосподарності, порушення техніки безпеки, несумлінного ставлення до справи, безумовно, були. Однак вони не могли бути підставою для політичного процесу. Здебільшого обвинувачення у шкідництві, зв'язках з «контр революційними» організаціями додавали під час слідства до різних кримінальних обвинувачень або взагалі видумувались чекістами. Загалом цей процес мав на меті списати на технічних спеціалістів труднощі реконструктивного періоду, пояснити причини економічних невдач; залякати інтелігенцію, яка бачила недоліки в політиці радянської влади, нерідко не схвалювала її, тобто мала зухвалість думати по-своєму, що за тоталітарного режиму було неприпустимим. Суд повинен був підтвердити на явність класової боротьби в країні, створити атмосферу напруженості, підготувати ґрунт для нових репресій, відволікти увагу незадоволених від Компартії. План Сталіна полягав у тому, щоб використати створені через власну політику труднощі й провали собі ж на користь, набути цим процесом нового політичного капіталу.

«Шахтинська справа» зачепила до 1000 осіб. Деякі підсудні визнали лише частину обвинувачень, інші — повністю їх відкинули; були й такі, які визнали себе винними з усіх статей обвинувачення. 11 осіб засудили до вищої міри покарання — розстрілу, більшість була ув'язнена на строк від 4 до 10 років.

Поняття «шахтинці» стало узагальнюючим, синонімом «шкідництва». «Шахтинська справа» стала приводом до розгортання спеціальної кампанії на зборах в пресі, репетицією для організації нових процесів. У газетах було відкрито постійні рубрики: «Шкідники індустріалізації», «Методологія і практика шкідництва» та інші.

Через два роки після завершення «шахтинської справи» було організовано новий процес, спрямований проти шкідницької організації — буржуазно-кадетської «Промислової партії». Стверджувалося, що організація нараховувала до 2000 осіб (судили 8), сферою її діяльності були основні промислові райони Донбасу. Вона нібито намагалась повалити радянську владу й відновити капіталістичний устрій шляхом систематичного підриву економічного потенціалу СРСР. Цього разу на суді всі обвинувачені змушені були визнати себе винними у «шпигунській та шкідницькій діяльності», 5 з них були засуджені до розстрілу. Цей процес, як і «шахтинську справу», також було сфальсифіковано.

Після цих процесів найнезначніші неполадки в роботі можна було списати на шкідництво. До середини 1931 р. половину всіх інженерно-технічних працівників Донбасу було притягнуто до службової відповідальності, внаслідок чого їх було засуджено до різних строків ув'язнення.

Одним з перших в Україні був політичний процес у справі «Спілки визволення України» (СВУ), за яким на лаві підсудних опинилося 45 осіб, в основному представники української інтелігенції, їх звинувачували в підготовці терористичних актів, шкідництві, намаганні повалити радянську владу, відокремити Україну від СРСР, сприянні іноземній інтервенції в Україну. Це був справжній політичний спектакль над невинними діячами української культури. Усі звинувачення ґрунтувалися на зізнаннях підставних свідків, які перебували на лаві підсудних. Жодних документальних, речових доказів, які підтверджували б існування СВУ, суд не одержав. За вироком суду «члени СВУ» отри мали різні строки ув'язнення, але й після цього «філіали СВУ» продовжували «розкривати» ДПУ в інших містах України, що спричинило нові хвилі репресій.

У 1931 р. була сфабрикована справа «Українського національного центру» (УНЦ), в яку було втягнуто визначних українських істориків М. Грушевського та М. Яворського. Усіх 50 «членів УНЦ» у позасудовому порядку прирекли до різних строків ув'язнення. Пізніше 33 з них було засуджено повторно: 21-го роз стріляли, іншим подовжили строки ув'язнення.

Новий виток репресій почався у 1933 р. Приховати таке мас штабне лихо, як голод і смерть мільйонів людей, було неможливо, тому влада намагалася відвести від себе можливі звинувачення і перекинути їх на «шкідників» — передусім фахівців сільського господарства. У 1933 р. Сталін обвинуватив професорів-аграрників у тому, що вони спеціально «прищеплюють худобі в колгоспах і радгоспах чуму, сибірку, сприяють поширенню менінгіту серед коней та тощо». У березні 1933 р. колегія ОДПУ СРСР розглянула («за списком») справу 75 службовців наркоматів землеробства і радгоспів України, Білорусі та Північного Кавказу. На розгляд справи 75 осіб витратили менше доби. За вироком 35 осіб було розстріляно. Справжній погром було вчинено в харківських сільськогосподарському та зоотехнічному інститутах. Науково-дослідні установи та університети України втратили до 270 професорів і викладачів.

Так, наприкінці 20-х — на початку 30-х років, в умовах утвердження тоталітаризму, в партійно-державній політиці на мітилося посилення репресивних заходів щодо інтелігенції. На думку влади, інтелігенція старої генерації вже виконала свою місію. Промисловість була відбудована, індустріалізації потре бувала людей нового типу, з психологією, яка не передбачала сумнівів щодо доцільності партійно-державних директив, а виявляла готовність виконувати їх будь-якою ціною. До того ж політика підготовки кадрів технічної інтелігенції, в основі якої був класовий принцип, дала свої результати. Серед кадрів технічної інтелігенції стало менше спеціалістів старої генерації, збільшилась кількість «молодих інженерів».

Посилення тоталітарного режиму передбачало ліквідацію верств населення, які могли критикувати існуючий лад. Владі не потрібна була інтелігенція як носій демократичних традицій, їй необхідні були люди, які повністю підтримували б її політику, не розмірковуючи щодо її доцільності.

Масштаби репресій значно зросли після вбивства С. Кірова — одного з керівників Компартії, що сталося 1 грудня 1934 р. Того ж дня за пропозицією Сталіна було прийнято постанову ЦВК СРСР «Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів», яка ліквідувала будь-які гарантії прав обвинувачених з цієї категорії справ. Строк розслідування зменшувався до 10 днів, обвинувачення мало бути вручене за добу до суду, де справа розглядалась без участі сторін (тобто без прокурора та адвоката). Касаційне оскарження вироку та клопотання про помилування не дозволялось, а вирок виконувався негайно. 9 грудня 1934 р. Г. Петровський підписав постанову ВУЦВК «Про внесення змін до кримінально-процесуального кодексу УСРР», яка врахувала вищезгадані положення, що стали основою беззаконня на наступні роки в Україні.

Одразу ж було «викрито» велику кількість «терористів» у Москві, Ленінграді та Києві. У Києві відбувся суд (13-15 грудня 1934 р.) над учасниками об'єднання українських націоналістів — організації, що начебто мала на меті повалення радянської влади шляхом терористичних актів, шкідництва та диверсій. Розглядалися справи 37 осіб, 28 з яких були засуджені до розстрілу, інші — на 8-10 років ув'язнення. Серед них — громадський діяч, журналіст із Західної України Ю. Бачинський, письменник А. Крушельницький та його сини Іван і Тарас, письменники К, Буревій, Г. Косинка та інші.

У березні 1935 р. відбувся новий процес, тепер уже у справі «боротьбистів», за яким О. Полоцький, Ю. Мазуренко, Г. Епік, О. Ковінька та інші колишні члени УКП (боротьбистів) звинувачувалися у підривній роботі проти КП(б)У, підготовці терористичного акта щодо Сталіна тощо. Усі 17 осіб, які проходили за процесом, у тому числі й М. Куліш, який ніколи не належав до партії боротьбистів, були засуджені до позбавлення волі строком на 7-10 років. У 1937 р. більшість з них була розстріляна (процес «бороть-бистів-2»).

У 1936 р. «за участь у контрреволюційній троцькістській організації» був заарештований Ю. Коцюбинський — син відомого українського письменника М. Коцюбинського, член першого українського радянського уряду. Його засудили до заслання строком на 5 років, але вже наступного року розстріляли. Усього за 1936 р. в Україні було «викрито» до 10 «троцькістських організацій».

Найжорстокішим щодо репресій був 1937 р. Суттєво змінила ся спрямованість репресій. Якщо наприкінці 20-х—на початку 30-х років вони в основному були спрямовані проти непманів, «куркулів», старої інтелігенції, то у 1935-1936 pp. — проти учасників колишньої опозиції, ухилів, небільшовицьких партій. З 1937 р. репресії захопили широкий загал партійних, радянських працівників, командний склад армії, господарників.

Максимальний строк позбавлення волі у справах про держав ні злочини збільшився з 10 до 25 років. Справи осіб, притягнутих до відповідальності за політичними звинуваченнями, з ініціативи Кагановича розглядали в позасудовому порядку із застосуванням вищої міри покарання. Ураховуючи велику їх кількість, за пропозицією Молотова покарання почали визначати за списками. Особлива нарада діяла у формі трійки, а потім і двійки: нар ком внутрішніх справ і прокурор СРСР. На місцях теж виникали трійки і двійки. Загалом судовий порядок розгляду справ мало чим відрізнявся від позасудового.

У 1937-1938 pp. до «філіалів» різних «контрреволюційних» організацій стали зараховувати переважно ортодоксальних більшовиків, у тому числі з вищого керівництва України, Багато з них, зокрема С. Косіор, П, Постишев, В. Затонський та інші, раніше доклали чимало зусиль для боротьби з «ворогами на роду», а в ті роки самі стали жертвами терору. Перелік жертв репресій поповнили й співавтори сталінського «великого терору» — діячі, які очолювали НКВС України у 20-ті роки — В. Балицький, І. Леплевський, О. Успенський. Усього в республіці було знищено 1193 керівних працівники НКВС.

Усього в Україні з 1930 по 1941 рік було «розкрито» більше 100 різних «центрів», «блоків», «організацій». За сфабрикованими справами розстріляно сотні тисяч людей. Репресовано багато видатних діячів культури: письменника Остапа Вишню, режисера, засновника театру «Березіль» Леся Курбаса, засновника школи монументального мистецтва Михайла Бойчука, письменниківМиколу Куліша, Олександра Досвітнього та інших, (до 500 українських письменників).

Особливо страшного удару зазнали військові кадри. Був повністю знищений штаб Київського військового округу, який очолював Й. Якір. З 11 членів Політбюро Компартії України було знищено 10. Під кулі йшли цілі райкоми, міськкоми, обкоми партій, а вслід за ними — нові склади партійних комітетів, які ледве встигали приступати до роботи. Репресії здійснювались за планом під централізованим керівництвом. За деякими даними, репресій зазнали до 270 тис. членів КП(б)У. Про масштаби репресій в Україні свідчить хоча б те, що в післясталінські часи було реабілітовано більше 500 тис. осіб.

Репресії сталінського режиму завдали відчутного удару по усьому суспільству. Була понівечена доля мільйонів людей. В атмосфері страху, наклепів, насильства виховувалось ціле покоління людей. Україна зазнала величезних демографічних втрат, був знищений цвіт її інтелігенції, зруйновано генофонд. Засобами репресій в Україні утвердився сталінський тоталітарний режим.

У 30-ті роки насаджувався ідеологічний монополізм, культивувались особисті смаки Сталіна, переслідувались учені, освітяни, літератори, чиї погляди або творчість не вписувались у контекст сталінізму.

Тим часом індустріалізація вимагала кваліфікованих кадрів, тому значна увага приділялась ліквідації неписьменності, роз витку освітніх установ та навчальних закладів. З 1932 р. існувало три типи шкіл: початкова (4 роки), неповна середня (7), середня (10). Були запроваджені єдиний день початку навчального року — 1 вересня, п'ятибальна система оцінювання знань. Основною формою викладання став урок, а замість комплексної системи запроваджувалась предметна.

Після одержання телеграми Сталіна і Молотова (грудень 1932 р.) з вимогою «припинити українізацію» всі школи були переведені в основному на російську мову навчання.

На початку 30-х років було здійснено уніфікацію вищої та середньої освіти. Вищим навчальним закладом став інститут, а середнім спеціальним — технікум. У 1934 р. було скасовано плату за навчання в усіх вузах і технікумах, запроваджені наукові ступені кандидата й доктора наук, вчені звання професора, доцента, ліквідовано бригадно-лабораторний метод навчання, запроваджено індивідуальне оцінювання знань, обов'язкове складання заліків та іспитів. На 1 січня 1941 р. в УРСР діяли 173 вузи (197 тис. студентів) і 693 середні спеціальні навчальні заклади (196 тис. учнів). Наприкінці 30-х років в Україні в основному було вирішено проблему створення кадрів нової інженерно-технічної інтелігенції. Чисельність фахівців перевищила 500 тис. осіб. Проте в навчальних програмах домінували політичні предмети, виробничий ухил, витісняючи загальноосвітні дисципліни.

Попри диктат, утиски сталінського тоталітарного режиму багато галузей науки досягли значних успіхів. У 1932 р. в Українському фізико-технічному інституті (м. Харків) вперше в СРСР було штучно розщеплене атомне ядро. Того ж року електрозварювальна лабораторія Є. Патона була реорганізована в Інститут електрозварювання. Всесвітньої слави здобув офтальмолог В. Філатов.

У 1936 р. у структурі Української академії наук було утворе но суспільствознавчі інститути. У 1936 р. ВУАН було перейменовано на АН УРСР, а багатьох його співробітників репресовано. Репресії стали невід'ємним елементом сталінської «культурної революції». Діяльність митців, які змушені були прославляти Сталіна, Компартію, стала настільки регламентованою, що почала втрачати ознаки творчості. У 1934 р. різноманітні літературні об'єднання були закриті й злиті у Спілку письменників України. За письменниками об'єднувалися у творчі спілки інші працівники мистецтва. Це дало змогу партії легше керувати «культурним фронтом». Культурні процеси були уніфіковані за допомогою єдиного методу — «соціалістичного реалізму», який вимагав передусім оспівування соціалізму. Поширилося нігілістичне ставлення до пам'яток культури. Були знищені поховання багатьох гетьманів України, зруйновані культові споруди (церкви), які мали велику архітектурну цінність. Історично-художні цінності з музеїв за безцінь продавалися за кордон.

Національно-культурне відродження 20-х років було жорстоко придушене сталінізмом та ввійшло в історію як «розстріляне відродження».-

-

Наши рекомендации