Джерела та характеристика права. 3 страница
Таким чином, «Великий березневий ордонанс» заклав підвалини організації в державі впливового представницького органу парламентського типу. Однак далі добрих побажань справа не пішла. Королівський уряд, домігшись від Генеральних штатів згоди на запровадження постійних податків, зробив все можливе, щоб «Ордонанс» не був втілений в життя. Виїхавши із столиці, король став збирати сили для розправи з бунтівними депутатами. У цей час розгортається велике селянське повстання — жакерія (1358 р.). Міський патриціат надав королю допомогу у придушенні повстання, після чого на знак «вдячності» король приборкав бунтівну столицю.
За умов тривалої і виснажливої Столітньої війни, у 1439 р., король Карл VII домагається від Генеральних штатів затвердження постійного прямого податку — тальї. Отримавши постійне джерело поповнення казни, правитель проводить військову реформу, яка заклала основу регулярної армії. З точки зору королівського уряду Генеральні штати виконали призначену їм роль, і подальша їхня діяльність могла призвести до втручання у прерогативи королівської влади.
Упродовж XVI — початку XVII ст. правителі намагалися скликати Генеральні штати щонайрідше, виконуючи формальний ритуал. За цей час було скликано всього п’ять засідань. Останній раз станово-представницька установа Франції була скликана у 1614 р., швидко розпущена, після чого зійшла з політичної арени. Замість неї королі скликали збори нотаблів із числа найвищих представників трьох станів. Формально рекомендації цього органу не мали для короля обов’язкового характеру, але королівська влада не могла ігнорувати думку аристократії, олігархії і духовенства.
Центральне і місцеве управління. Встановлення станово-представницької монархії суттєво не вплинуло на органи влади та управління в державі. Колишні посадовці тепер перетворилися у придворних, а канцлер став найближчим помічником короля. Будучи главою королівської канцелярії, він складав численні королівські акти, призначав королівських суддів, головував у королівській курії.
Важливе місце в системі центрального управління посідала Велика рада, до складу якої входили легісти (юридичні радники), представники найвищої світської і духовної знаті. Вона скликалася один раз на місяць, маючи дорадчі повноваження. З плином часу монарх все рідше вдавався до послуг цього органу, скликаючи замість нього Таємну раду з вузьким колом відданих йому людей. В центральному королівському апараті з’являються посадовці, які добиралися з числа відданих королю незнатних осіб – клерки, секретарі, нотаріуси, контролери тощо. Посади нерідко запроваджувалися довільно, без чіткого визначення повноважень, а самі високопосадовці не були організаційно об’єднані в єдиний апарат управління.
Перебудова управління державою охопила армію і судову вистему. Колишнє феодальне ополчення зберігалося, але воно не завжди могло стати опорою короля у його спробах централізувати владу і приборкати місцевий сепаратизм. Тому вже з ХІУ ст.. монархи запроваджують обов’язкову військову службу для всього дворянства. Отримавши в 1445 році від Генеральних штатів дозвіл на стягнення постійного податку (тальї), правителі взялися за створення найманої армії з централізованим керівництвом і чіткою організаційною структурою.
Здійснювалися заходи по уніфікації судової сфери. З цією метою була обмежена церковна і витіснена сеньйоральна юстиція. Найвищим судовим органом став Паризький парламент, судді якого з 1467 року призначалися королем довічно. Він розглядав справи феодальної знаті і був найвищою апеляційною інстанцією. Крім чисто судових функцій, Паризький парламент в першій половині ХІУ ст.. набув права реєстрації королівських актів. Якщо він знаходив у королівських ордонансах чи інших документах якісь неточності чи суперечності з іншими законами, він міг заявити ремонстрацію (відмову у реєстрації), і таким чином закон не набував юридичної сили. Подолати ремонстрацію можна було шляхом особистої участі короля в засіданні парламенту. Це право надавало Паризькому парламенту статусу впливового державного органу, ставало суттєвою перешкодою на шляху утвердження одноосібної влади французького монарха.
Органами місцевої адміністрації були прево і бальї, запроваджені ще в добу раннього Середньовіччя. З ХІУ ст.. вони втрачають військові функції, котрі переходять до лейтенантів і генерал-лейтенантів. Під їхнє управління підпадали адміністративні округи, які з ХУ ст.. стали називатися провінціями.
Становлення та розвиток станово-представницької монархії в Англії. Соціально-економічні передумови становлення станово-представницької форми правління в Англії дещо відрізнялися від Франції.
Англія представляла собою одну із чотирьох основних областей Британського архіпелагу, до якого впродовж тривалого часу приєднувалися інші частини[19]. З кінця VIII ст. Англія стає об’єктом нападу з боку датчан та норвежців. У 1066 р. герцог Нормандії Вільгельм І Завойовник вторгся до Англії і після успішних військових дій став її королем. Норманське завоювання встановило традицію, за якою всі барони та рицарі королівства були землекористувачами і знаходилися у васальній залежності від короля як головного власника землі. Барони та рицарі прийшли на зміну англосаксонській знаті. Надання феодалам, а потім і всім вільним підданим, можливості заміни обов’язкової військової служби сплатою щитових грошей[20] підірвало воєнну могутність знатних королівських сімей і дозволило королю утримувати професійне рицарське військо.
За часів правління Іоанна Безземельного (поч. ХІІІ ст.) в державі виникла кризова ситуація, викликана невдалою війною проти Франції, конфліктами короля з Папою Римським, численними поборами з населення на користь казни, зловживаннями владою королівських чиновників. Опозиція в особі баронів, рицарів, духовенства та міщан під тиском своїх озброєних загонів змусила короля підписати 15 червня 1215 р. «Велику хартію вольностей»**.
Король вельми неохоче пішов на такий крок, але на підписання «Хартії» його змусив ультимативний характер поставлених вимог. У традиційній для того часу договірній манері англійський король урочисто запевняв своїх духовних та світських васалів, «всіх вільних людей королівства» у тому, що вони та їхні спадкоємці будуть володіти переліченими вольностями. Текст документа, написаний латиною, містив 63 статті, які можна узагальнити в такі основні групи.
По-перше, йдеться про права церкви. Король підтвердив, що англійська церква є вільною і володіє своїми правами і вольностями недоторканно.
По-друге, закріплювалися права і вольності баронів та інших вільних людей. Статті 12 та 14 передбачали створення Ради королівства, яка б обмежувала владу правителя. Ці положення згодом стали юридичною підставою для утворення в Англії станово-представницької установи. Особлива увага надавалася охороні права власності феодалів і присіканню зловживань королівських чиновників (статті 7—11, 21, 37, 44, 46). Регулювався порядок несення рицарської служби як умови отримання земельного лена. Однією з найважливіших була ст. 39, у якій перераховувалися гарантії особистої та майнової недоторканності для всіх вільних людей королівства. Йдеться про підтримку в королівстві режиму законності.
По-третє, давалися гарантії з боку короля щодо забезпечення їм прав і вольностей. Королівська юстиція була обмежена у своїх повноваженнях. Розгляд майнових спорів передавався у місцеві сеньйоріальні суди. На посади передбачалося призначати лише кваліфікованих чиновників і суддів. Регулювався порядок накладення штрафів.
По-четверте, визначалися гарантії дотримання «Хартії» баронами. З цією метою утворювалася Рада 25 баронів, яка за заявою будь-яких чотирьох осіб з її складу, підтриманою місцевою общиною, мала право після 40-денного терміну очікування «примушувати та тіснити короля усіма способами, які лише є, тобто шляхом захоплення замків, земель, володінь тощо» (ст. 61).
Офіційно «Хартія» вважається першим конституційним актом держави. Основні її положення були спрямовані на обмеження влади короля і задоволення інтересів духовних та світських феодалів. Російський письменник М. Карамзін у «Листах російського мандрівника» (1790 р.) так відгукнувся про «Хартію»: «Запитайте у англійця, у чому її головні висновки? Він скаже: «Я живу де хочу, упевнений у тому що маю, не боюся нічого, окрім законів…».
Підписавши «Хартію», Іоанн Безземельний невдовзі відмовився від неї. Конфлікт між баронами і королем наростав.
У середині ХІІІ ст. загострення політичної кризи в країні призвело до відкритого виступу опозиції. Його наслідком стало підписання королем Генріхом ІІІ у червні 1258 р. «Оксфордських провізій», що надало магнатам нову можливість встановити в державі баронську олігархію. Згодом розпочалася громадянська війна, в ході якої антикоролівські сили отримали перемогу, і вся повнота влади опинилася в руках зведеного брата Генріха ІІІ — Сімона де Монфора. Одним із напрямів політичної реформи стало скликання у 1265 р. першого в історії Англії парламенту[21], до складу якого поряд із баронами та духовенством були запрошені рицарі (по 2 від кожного графства) і представники від міст (по дві особи від кожного міста).
Після придушення опозиційного до короля парламенту і загибелі його організатора англійські монархи дійшли висновку про корисність таких зборів. У 1295 р. король Едуард І скликав так званий «зразковий парламент», який став моделлю для наступних станово-представницьких установ.
Починаючи із середини ХІV ст. парламент став двопалатним. До палати лордів входили барони і духовенство, до палати громад — рицарі та міщани. Після такого поділу в одній (нижній) палаті опинилися рицарі (дрібні дворяни) і міщани (майбутня буржуазія), які не дозволили королівській владі в майбутньому ліквідувати цю установу.
Спочатку парламент не мав законодавчих повноважень, а міг лише подавати королю петиції про прийняття бажаних законів. На початку ХV ст. палата громад почала не лише клопотатися про прийняття законів, а й давала згоду на їх видання. Надалі клопотання парламенту виявлялося у вигляді подання королю готових законопроектів, які правитель міг або затвердити або відхилити. Тобто парламент набув законодавчої ініціативи. Починаючи з ХІІІ ст. парламент встановлював розміри податків.
Зростаюча роль станово-представницьої установи у політичному житті країни викликала намагання правителів обмежити її вплив. У 1539 р. король видав статут, за яким нормативні акти, видані королем за участі його Ради, мали таку саму юридичну силу, як і закони. Але в 1547 р. парламент скасував цей статут. Надалі конфлікти між королівською владою і парламентом періодично загострювалися.
3.Станово-представницька монархія в Німеччині.
Як самостійна феодальна держава Німеччина утворилася на землях східних франків після розпаду імперії Карла Великого у середині ІХ ст.. Важливою особливістю політичного розвитку Німеччини в середньовічні часи був поступовий розпад її на окремі князівства, які зберегли свою самостійність до початку ХІХ століття. Це пояснюється цілою низкою причин, зокрема: по-перше, економічний розвиток держави відбувався нерівномірно і набув регіонального відокремленого характеру. Економічні інтереси окремих провінцій нерідко розходилися і вони не були пов’язані між собою сферою товарного обігу.
По-друге, німецькі правителі вже з другої половини Х століття прагнули завоювати Італію. В цьому вони досягли певних успіхів. Імператори коронувалися в Римі як ″імператори римлян″, одержуючи корону з рук Папи Римського, претендуючи тим самим на духовне і політичне лідерство у християнському світі. Дещо пізніше Німецька держава отримала офіційну назву ″Священна Римська імперія германської нації″. Такі вектори зовнішньої політики німецьких правителів послаблювали їхню владу всередині держави. Вони були змушені робити поступки місцевим феодалам з метою отримання їхньої збройної підтримки.
По-третє, імператорська влада не зуміла встановити необхідний зв'язок з містами, зробити бюргерство своєю опорою у боротьбі за єдиновладдя, як це було, наприклад, у Франції.
Головною тенденцією у розвитку Німеччини впродовж всієї доби феодалізму була, як вже зазначалося, децентралізація. Зміна форм держави тут простежується нечітко і лише в межах окремих німецьких князівств та земель. Починаючи з ХШ ст.., вони перетворюються у самостійні держави, будучи лише формально пов’язаними між собою імператорською владою. Якщо спробувати дати характеристику форм правління в Німеччині в період феодалізму, то її можна охарактеризувати як сеньйоральну монархію з окремими елементами станово-представницької монархії (ХІУ-ХУІ ст..) і абсолютну монархію (ХУП-ХУШ ст..).
Становлення феодальної державності обумовило формування суспільних станів. Найвищим серед них вважався стан князів, серед яких відокремився прошарок світських і духовних аристократів – курфюрстів (князів-виборців), які обирали імператора.
З феодальної станової ієрархії майже повністю зникло середнє дворянство. Частина його піднялася до становища князів, інша перейшла в ряди нижчого служилого дворянства – рицарства. З появою вогнепальної зброї значна частина рицарів розорилася.
Відбувалася диференціація і в середовищі духовенства, яке чітко поділялося на вище (єпископи, абати) та нижче (сільські і міські священики). Вище духовенство було багатшим і численнішим, ніж в інших країнах Європи, воно за статусом прираховувалося до князів, в тому числі входило в число курфюрстів. Нижче духовенство за умовами життя і статками наближалося до трудового населення.
Соціальне розшарування в німецьких містах призвело до утворення в них трьох верств. Міська верхівка (патриціат) утримувала в своїх руках міські посади, які нерідко передавалися у спадок. Окремі з бургомістрів були депутатами рейхстагу. Дві інші групи були представлені бюргерством (середній прошарок міщан) і міським плебсом (підмайстрами, робітниками, збіднілими міщанами тощо).
Становище головної маси населення – селянства в різних князівствах було різним, але практики прикріплення селян до землі і їхньої особистої залежності від феодала вже не існувало. Мало місце відпущення селян на волю без землі з наступною її орендою. Деякі поміщики замінювали панщину грошовим оброком. А на колонізованих німцями східних землях селяни отримали значні земельні наділи, економічну самостійність і особисту свободу. Однак вже з другої половини ХІУ ст.., подібно до Англії, тут спостерігалося захоплення феодалами общинних і приватних земель, що призвело до утворення в східнонімецьких регіонах тієї форми землеволодіння, яка згодом стала іменуватися прусським юнкерським помістям.
Зміна форм феодальної держави простежується в Німеччині не стільки в масштабах всієї імперії, скільки в окремих самостійних князівствах і землях. Свою негативну роль у політичному об’єднанні країни відігравало довготривале суперництво німецьких правителів з папством. На рубежі ХП-ХШ ст.. папська влада переживала епоху піднесення. Папа Інокентій Ш, зміцнивши свою владу в Італії, став проводити ідею про главенство папської влади над всім християнським світом і на цій основі безцеремонно втручався у внутрішні справи західноєвропейських держав. Дійшло до того, що папські уповноважені у деяких країнах навіть збирали податки на користь римської церкви.
У боротьбі з папською владою правляча німецька династія Гогенштауфенів загинула, і на десятиліття в країні запанували хаос та міжусобиці. Для подолання такого безвладдя була запроваджена виборна монархія, коли імператори обиралися з числа представників правлячих кланів. Це ще більше посилило самостійність окремих земель. Феодальна роздрібненість Німеччини була закріплена виданою імператором Карлом ІУ у 1356 році ″Золотою буллою″.
Цей документ остаточно відсторонив Папу Римського від втручання у внутрішні справи Німеччини, оскільки він був позбавлений права брати участь у виборах імператорів. Було урегульоване питання про порядок виборів правителя держави – колегією курфюрстів (трьома духовними і чотирма світськими). Вибори проводилися простою більшістю голосів. Колегії курфюрстів передавалося вирішення всіх важливих державних справ, а самі вони мали право чеканити в своїх регіонах власну монету.
″Золота булла″ узаконила приватні війни, крім воєн васалів проти своїх сеньйорів. Були заборонені союзи німецьких міст, більшість з яких мали статус окремих держав.
Помітний вплив на закріплення феодальної роздрібненості Німеччини виявило завоювання слов’янських земель. На відміну від завойовницької політики інших держав, тут її проводили окремо імператори і місцеві феодали: імператори вели боротьбу за Італію і протистояли папству, а місцеві князі намагалися захопити слов’янські землі на схід від Ельби. В першій половині ХШ ст.. зусиллями двох духовно-рицарських орденів – лівонського і тевтонського – завойовуються обширні прибалтійські території. Це ще більше посилило роздрібненість країни і зміцнило місцевий сепаратизм князів.
Починаючи з ХУ ст.., місцеві правителі у князівствах стали почувати себе настільки впевнено, що фактично сприяли передачі влади одній правлячій династії Габсбургів із застереженням, що ті відмовляться від спроб об’єднати Німеччину.
Початок становлення станово-представницької монархії в Німеччині припадає на ХІУ століття і був тісно пов'язаний з децентралізацією державної влади. Саме це обумовило так звану дворівневу структуру станово-представницьких органів держави. В межах всієї країни найвище керівництво формально зосереджувалося в руках імператора з досить слабкою владою. При ньому діяла колегія курфюрстів, до повноважень якої входило обрання імператора, надання порад правителеві у важливих державних справах. Станово-представницькою установою Німеччини був рейхстаг, який бере свій
| рейхстаг | ||
| Колегія курфюрстів | Колегія князів, графів і вільних панів | Колегія представників імперських міст |
початок з доби феодальних з’їздів (ХШ ст.), а у ХІУ ст.. оформився у державну установу.
Колегія курфюрстів була кількісно невеликою і включала в себе великих духовних і світських феодалів – аристократію. До другої колегії входили великі землевласники і служила знать. Третю колегію складали представники міст загальнодержавного значення. Інші категорії міст (вільні міста, які не сплачували податки і користувалися повним самоврядуванням; князівські міста, які належали феодалам) не входили до складу третьої колегії.
Рейхстаг скликався імператором на свій розсуд. Однак вже з початку ХУІ ст.. колегія курфюрстів набула права здійснювати нагляд за періодичністю скликання рейхстагів (кожні шість років). Цей орган видавав обов’язкові для всієї імперії законодавчі акти, затверджував закони та укази, прийняті імператором за час перерви в роботі рейхстагу. Лише цей орган станового представництва дозволяв імператорові встановлювати додаткові податки.
Процедура обговорення питань і прийняття рішень рейхстагом була дещо своєрідною. Подібно до Генеральних штатів у Франції порядок обговорення питань теж був попалатним, але прийняття остаточного рішення відбувалося в ході переговорів між палатами до тих пір, поки не буде досягнуто консенсусу. Рішення рейхстагу імператор міг прийняти, відхилити або запропонувати зміни до нього. У випадку прийняття останнього рішення документ повертався до рейхстагу на повторне обговорення.
Слабкою стороною рейхстагу як станово-представницької установи Німеччини було, по-перше, обмеженість представництва від бюргерства, яке так і не стало опорою імператорської влади;. по-друге, відсутність представництва від дрібного дворянства (рицарства), а також селянства; по-третє, слабкість центральної влади призводила до того, що рішення рейхстагу втілювалися в життя адміністрацією земель і князівств, і проконтролювати їх виконання було практично неможливо; по-четверте, духовенство як важливий і впливовий прошарок середньовічного суспільства було розпорошене у всіх трьох палатах; і нарешті, рейхстаг не мав вигляду єдиного державного органу, оскільки усі три палати завжди засідали окремо, ніколи не збиралися на пленарні засідання і лише колегія курфюрстів і князів могли іноді засідати разом.
Таким чином, рейхстаг в Німеччині мав вигляд не стільки органу станового представництва, скільки органу представництва окремих соціально-політичних угрупувань: курфюрсти представляли інтереси своїх держав (земель); князі – князівств: бургомістри – окремих імперських міст. Компетенція рейхстагу не була чітко окреслена, а його акти, як правило, не були обов’язковими і впроваджувалися в життя місцевими органами влади.
У порівнянні із загальноімперським рівнем станового представництва риси нової форми феодального правління чіткіше виявлялися на місцевому рівні. Починаючи з ХІУ ст.., окремі держави-князівства стали станово-представницькими монархіями класичного типу. В них сформувалися ландтаги як поєднання трьох окремих курій – духовенства, дворянства і городян. Такі станово-представницькі установи дещо обмежували владу місцевих князів. Це стосувалося, зокрема, фінансових питань. Згода ландтагу була обов’язкова для встановлення нових податків. Її без особливих зусиль міг отримати місцевий князь, спонукавши до позитивного голосування представників перших двох курій. А тим більше, вони взагалі були звільнені від сплати будь-яких податків – як загальноімперських, так і місцевих. Якщо ж негативне ставлення цих прошарків до встановлення нового податку і виявлялося, то це не було виявом піклування про своїх підданих, а турботою про те, щоб не втратити власне джерело прибутку.
Отже, станово-представницька монархія в Німеччині була дворівнева і відображала феодально роздрібнений політичний устрій країни. Слабка центральна влада не забезпечила перетворення рейхстагу у впливову державну установу, і лише на рівні держав-князівств станово-представницька монархія мала властиві їй ознаки та характеристики.
Московія доби станово-представницької монархії. Аналіз станово-представницької монархії в Московії варто розпочати із характеристики процесу формування Московської держави, який сягає часів Київської Русі, коли вже фактично на її руїнах у ХІІ ст. виникають Володимиро-Суздальське князівство і Новгородська феодальна республіка. За доби закладення підвалин Московського князівства історична ситуація у Верхньому Поволжжі сприяла зміцненню тут сильної централізованої влади. Перші кроки у цьому напрямі зробив новгородський князь Олександр Невський, за якого у ХІІІ ст. московські землі стали полем битви двох цивілізацій. Азійсько-деспотичну уособлювали монголо-татари, а європейську — Лівонський орден рицарів-хрестоносців. Олександр Невський зробив вибір на користь Азії, спрямувавши свої сили не проти татар, які на той час вже розгромили та пограбували Київську державу східних слов’ян, а проти експансії католиків із Заходу. Фактично своїми перемогами над шведськими і німецькими рицарями у 1240—1242 рр. він відстояв право північно-східної Русі на азійський шлях розвитку, на поширення в ній деспотичних форм правління.
Із утворенням Московського осередку майбутньої держави і приходом монголо-татар остаточно утверджується абсолютна влада, започаткована князем Андрієм Боголюбським. Зародки необмеженого самодержавства стали благодатним ґрунтом для укорінення в князівстві ординської моделі східного типу. Після утворення Золотої Орди Московія увійшла у партнерські стосунки з монголо-татарами і стала важливою державною структурою нової імперії — «Руським Улусом». Московський князь Юрій І оженився на дочці хана Золотої Орди Узбека, за що отримав ярлик на Велике князівство у колоніальній півночі, став намісником хана та його баскаком. З цього часу ярлик на Велике (Московське) князівство і збирання данини стає спадковим, перетворившись на могутній засіб збагачення московських правителів та зміцнення їхньої влади серед подібних собі феодалів.
За часів Івана ІІІ (Калити) княжа влада стає ще сильнішою. Він з повним правом уособлює представника Золотої Орди. Правитель відразу скористався цим, прибравши до рук більшу частину колишніх руських, а тепер татарських земель. «Вогнем і мечем», погрозами і шантажем, обманом і всілякими посулами розпочався процес «збирання» земель Московської держави, де остаточно закріпився варіант золотоординської деспотії самодержавного типу. Відмежовуючи від претензій на владу інших князів, московський правитель домігся не тільки посади глави золотоординської адміністрації на Верхній Волзі, а й отримав у 1485 р. титул «Великого князя всієї Русі».
І все ж класична модель східної деспотії, яка спиралася на військово-бюрократичний служилий прошарок, сформувалася у Московії за часів правління Івана ІV (Грозного), який віддав перевагу абсолютній владі перед іншими формами державного облаштування. Самодержавні тенденції стають домінуючими в державному устрої.
Отже, станово-представницька монархія в Московії формувалася в умовах централізації країни, починаючи з другої половини ХІV ст. Наразі відбувалася реорганізація всієї соціально-політичної структури країни. Вона полягала, по-перше, у перебудові ранньофеодальної системи сюзеренітету-васалітету. Колишні великі князі (Рязанський, Володимирський, Суздальський, Тверський та ін.) стають васалами Московського князя. Формується ієрархія феодальних чинів. По-друге, набуває ієрархічної форми система придворних чинів. Відтепер московські князі надавали посади своїм васалам за службу, в результаті чого сформувалося службове дворянство, яке стало опорою московського князя в боротьбі з феодальною аристократією. По-третє, консолідується верхівка міського населення, яка чи не найбільше була зацікавлена у боротьбі з феодальним сепаратизмом і активно підтримувала політику централізації країни.
Таким чином, у першій половині ХVІ ст. у суспільному устрої Московії остаточно сформувалися три привілейовані соціальні стани — феодальна аристократія, служиле дворянство та верхівка міського населення, які склали основу станово-представницької системи правління.
У державному устрої домінуючими стають азійсько-самодержавні тенденції. Сформувався тип самодержавної влади як абсолютно ні від кого не залежної та суверенної. У 1547 р. Великий Московський князь став іменуватися царем, відокремивши тим самим інших феодалів від претензій на верховну владу. Московія перехопила у Візантії її державну символіку (двоголового орла). Формується приказна система управління. Прикази стають галузевими і територіальними органами управління (Посольський, Розбійний, Ямський, Рейтарський, Пушкарський, Малоросійський, Сибірський тощо). Вони зосереджували в своїх руках адміністративні та судові повноваження.
Ідеологічним підґрунтям Московської державності стає політична концепція «Москва — третій Рим». Вона започаткувала тенденцію до проголошення Московії єдиним у світі православним царством, якому властива світова історична місія. Була обґрунтована претензія Москви на ідеологічну зверхність над усіма православними народами.
На рубежі переходу від станово-представницької форми правління до абсолютизму у Московії була здіійснена церковна реформа. Вона розпочалася у 1653 р., коли патріарх Никон дав розпорядження щодо зміни двох обрядів у богослужінні – поклону і перстоскладання. Спеціальню памяткою, розісланою по всіх церквах і монастирях, віруючим предписувалося не падати на коліна, а поклонятися у пояс і хреститися не двома, а трьома пальцями. Ніякого обгрунтування необхідності таких змін не давалося. До того ж розпорядження партіарха не було підкріплене авторитетом церковного собору. Такий початок церковної реформи навояд чи можна назвати вдалим, що і викликало невдоволення віруючих.
Наступні рішення Никона були більш поміркованими і підкріплювалися авторитетом церковного собору й ієрархів грецької церкви. Зміни в обрядах були здійснені на основі тодішніх грецьких книг і практики констинтинопольської церкви. Церковні собори, скликані у березні 1655 р. і квітні 1656 р., ліквідували розходження в церковно-обрядовій практиці між руською і константинопольською церквами. Впродовж 1653-1656 рр. проводилися виправлення богослужбових книг, мотивуючи це тим, що у стародруках було багато помилок, вставок, доповнень тощо. Новий служебник був ухвалений церковним собором 1656 р. і опублікований.
Більшість духівництва поставилася до цих нововведень негативно. Впровадження нових обрядів і богослужіння по виправлених книгах сприймалося як запровадження нової віри, відмінної від колишньої, «істинно-православної». Виник ряд прихильників старої віри – старообрядців, розкольників, родоначальниками яких були провінційні ревнителі старих обрядів. Вони стали ідеологами руху, до якого приєдналося немало малозабезпечених служителів церкви. Головну масу прихильників «старої віри» становили посадські люди і селяни, незадоаолкні зміцненням феодально-кріпосницького режиму і погіршенням свого становища, які вони повязували з нововвдеденнями у світській та духовній сферах.
Царська влада активно підтримала церкву у боротьбі з розколом, застосовуючи ідеологічні та силові засоби впливу. Відповідно до указу 1684 р., розкольників належало катувати з тим, щоб схилити їх до «істинної віри». Якщо це не лопомагало, їх страчували. А тих, хто спочатку скорився церкві, а потім знову повертався до розколу, предписувалося «стратити смертю без іспиту» (без допиту).