Modern Concepts of European Security: Cooperative Security System

Ярополк Тимків

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська 1, м. Львів 79000, Україна, тел (0322) 964-132

У статті розглядається один з підходів до формування європейської безпеки – концепція кооперативної безпеки. Проводиться висвітлення загальних рис та аналіз основних підходів у трактуванні складових елементів концепції кооперативної безпеки. Обґрунтовується також необхідність детальнішого вивчення, вдосконалення та активної участі України, у формуванні системи кооперативної безпеки в Європі.

Ключові слова: безпека, концепції міжнародної безпеки, європейська безпека, концепція кооперативної безпеки.

Після подій 11 вересня 2001 року безумовно змінилися уявлення про зміст безпеки як у науковому усвідомленні, так і на побутовому рівні. Зрозуміло, що цей процес мав не одномоментний характер. Розробка нових концепцій безпеки проводилася протягом усієї другої половини ХХ століття.

Здатність окремих держав протистояти новим загрозам безпеці і впливати на хід світових подій традиційними методами зовнішньої політики зменшується. Одночасно з поступовою психологічною підготовкою нового європейського мислення виявилася повна неспроможність існуючих механізмів нейтралізації загроз безпеці, що мають спільний для європейської спільноти, і не тільки, характер. Мабуть, не випадково найчастіше в наукових дискусіях стала згадуватися концепція кооперативної безпеки. Її розробка мала на меті заповнити вакуум узгоджених і координаційних дій для нейтралізації загроз спільного характеру. Причому ці загрози, будучи у своїй основі загрозами внутрішнього характеру в рамках національної держави, в умовах формування Європейського Союзу отримували характер загроз внутрішніх для всієї Європи, але зовнішніх для окремих її держав. Іншими словами, межа між суто внутрішнім і зовнішнім характером загрози розмивалася. Це відноситься до таких загроз для європейської безпеки, як тероризм і організована злочинність, екологічні загрози і ядерна безпека, етнічні і релігійні конфлікти, неконтрольовані міграції та нові релігійні рухи.

В українській науковій думці вже частково були спроби розгляду концепції кооперативної безпеки [2; 4], але й надалі частина науковців забуває чи не надає відповідної уваги цій концепції [3, c.25], або якось по своєму інтерпретує її [1, c.44, 52]. Тому важливим стає завдання правильного розуміння поняття кооперативної безпеки, і висвітлення загальних рис та основних підходів у трактуванні складових елементів концепції кооперативної безпеки.

Використання терміну “кооперативна безпека” (cooperative security) сягає часів ведення переговорів про роззброєння, що велися між двома блоками в період холодної війни. В контексті верифікації договорів про роззброєння термін цей означав допущення зацікавленою державою інспекції на місці. Для цього потрібна була співпраця, чи іншими словами – кооперація. Забезпечення кооперативної безпеки мало полягати на протидії надмірному нагромадженню засобів, що могли послужити збройній агресії проти суверенності та територіальної цілісності іншої держави. Це вимагало загального акцептування щодо обмеження військової могутності [7, p.10; 11, p.66; 10, s.68].

Термін “кооперативна безпека” використовувався також у дискусіях, що велися в першій половині 90-х років в межах ООН. Він означав цілий комплект ознак і способів реагування на проблеми безпеки. Отже, кооперативна безпека розумілася як:

- широка і багатовимірна;

- основана на взаємних гарантіях, а не на залякуванні;

- відкрита з огляду на членство, а не ексклюзивна;

- така, що надає перевагу багатостороннім розв’язанням двостороннім коштом;

- така, що користується як військовими засобами, так і іншими, не військовими;

- така, що бере за основу, що держави є головними суб’єктами системи безпеки, але також можуть бути і інші суб’єкти, а саме формальні інституції безпеки;

- така, що наголошує на виробленні “вміння вести діалог” в багатосторонніх переговорах [10, s.69].

Чимало декларацій про необхідність створення нової моделі безпеки для Європи, основаної на концепції кооперативної безпеки, є у документах НБСЄ 90-х років. Роздумами над ідеями кооперативної безпеки, в межах повсталої в 1990 році робочої групи, керував шведський прем’єр Ґуннар Карлсон (Gunnar Carlsson). Діяльність групи полегшила закінчення Віденської наради НБСЄ, а також підписання в листопаді 1990 року в Парижі першої угоди про скорочення озброєнь в Європі (Договір про звичайні збройні сили в Європі (СFE)) і Паризької хартії для нової Європи. Після року праці робочої групи 22 квітня 1991 року було прийнято “Стокгольмську Ініціативу в справі глобальної безпеки і світового порядку” (The Stockholm Initiative on Global Security and Govername).

Вищезгадана ініціатива виходила з думки, що в межах “спільної відповідальності” держави повинні створювати нову систему безпеки і новий міжнародний порядок на глобальному та регіональному рівнях. Вона вказувала на потребу розбудови ролі ООН і реалізації на зразок НБСЄ регіональних врегулювань безпеки та міжнародної співпраці. Вона закликала до дій, що обмежували б міжнародні загрози безпеці, а розвивали б міжнародне право, демократію і права людини, апелювала до держав, щоб ті розвивали зусилля скеровані на створення реальної системи кооперативної безпеки.

Цілі системи кооперативної безпеки визначаються по різному, та основні можна звести до наступного:

- ефективна відповідь на регіональні загрози;

- запобігання конфліктам і кризам, за допомогою дипломатичних засобів та розміщення збройних сил;

- можливість врегулювання та розв’язання конфліктів, якщо вони вибухнуть;

- надання кооперативними засобами різної форми допомоги (адміністративної, гуманітарної ітд.) у постконфліктний період.

Нормативні основи для кооперативної безпеки складають як і вищезгадані цілі, сам факт співпраці (кооперації), так і мотивація для окремих інституцій в європейській системі безпеки. І тут основною з мотивацій є та, що більша частина сучасних викликів і загроз для європейської безпеки потребує для свого вирішення нових, у тому числі невійськових, підходів. Разом з тим непристосованість до нових реалій виявилися фактично у всіх інститутах міжнародної безпеки – від ООН до ОБСЄ та НАТО [6, c.128]. Підтвердження цьому знаходимо в Римській декларації НАТО від 1991 року – тоді було визнано, що виклики котрі стоять перед європейською спільнотою не можуть бути ефективно вирішені однією інституцією, а тільки через мережу взаємно підтримуваних організацій, а в 1996 в одному з комюніке читаємо, що НАТО є “інтегральною частиною зароджуваної широкої структури європейської кооперативної безпеки” [10, s.70].

Отже термін “кооперативна безпека” виражає також інституційне врегулювання системи безпеки в Європі, що формується після закінчення холодної війни. На цю рису звертає увагу Джейн Нолан згідно з якою: “кооперативне заангажування є стратегічною підставою, що полягає на спробі досягнення цілей скоріше через інституційну згоду, ніж через загрозу матеріального чи фізичного примусу” [12, p.4-5].

Олег Бодрук, звертаючи увагу на розбіжності у трактуванні концепції кооперативної безпеки, виділяє такі загальні її риси:

- концепція кооперативної безпеки виходить з того, що держави повинні, скоріше, співпрацювати (кооперуватися) між собою, а не конкурувати з метою забезпечення власної безпеки;

- в основі концепції лежить теорія демократичного миру;

- кооперативна безпека розглядається як багатоаспектне поняття, рамки якого не обмежуються лише військовою міццю;

- концепція розглядає, нарівні з державою, кожну окрему людину як об’єкт безпеки;

- поняття “дилема безпеки” є ключовим для розуміння руху в напрямі кооперативної і загальної безпеки з початку 1990-х років;

- основна мета заходів щодо забезпечення кооперативної безпеки полягає в запобіганні війні, головним чином шляхом недопущення нагромадження сил і засобів для здійснення успішної агресії і, отже, в усуненні необхідності для держав, що перебувають під цією загрозою, починати свої відповідні контрзаходи [2, c.73].

Що ж до самого трактування складових елементів концепції кооперативної безпеки, то в науковій літературі можна зустріти три основні підходи.

Для американських авторів, представників Маршалл-Центру, Річарда Коена та Міхала Міхалкі, кооперативна безпека – це стратегічна система створена навколо ядра демократичних держав [8, s.18-20]. Безпека окремих держав пов’язана чотирма взаємно підсилюючими концентричними колами безпеки, де в центрі знаходиться індивідуальна безпека, пов’язана з охороною прав людини в окремих державах. Друге коло – це колективна безпека, котра забезпечує гарантування миру та стабільності демократичних держав. Третє коло – це колективна оборона членів системи перед зовнішніми загрозами. Четверте коло – сприяння стабільності – полягає в активній участі за допомогою політичних, економічних та військових засобів для більшої стабільності на територіях з підвищеним конфліктогенним чинником. Див. Мал. 1.

Мал. 1. Кооперативна безпека. Чотири кола.

Джерело: Cohen R., Michalka M. Cooperative Security: New Horizonts for International Order // The Marshall Centre Papers.- 2001.- №3.

Цей підхід, як приклад, у своїх наукових аналізах приводять українські дослідники безпеки [2, c.74; 4, c.31].

Інші американські дослідники Е. Картер, У. Перрі та Дж. Стейбруннер, представники Брукінгського інституту стверджують, що кооперативна безпека це “механізм стримування агресії через створення зустрічних загроз та нанесення поразки тому, від кого вона виходить” [7, p.7]. Заходи, спрямовані на досягнення кооперативної безпеки потрібно приймати після згоди сторін, а не нав’язувати силою, а сама кооперативна безпека повинна ґрунтуватися на передумовах, що сприймаються широкою громадськістю як легітимні. Подібні дії повинні бути відкритими (інклюзивними) – у тому розумінні, що всі країни мають право приєднатися до них. А самі країни зобов’язуються, в свою чергу, дотримуватись духу кооперативної безпеки, брати участь у виробленні її правил [6, c.136].

Вони підкреслюють, що система "кооперативної безпеки" не повинна ні набувати форми окремого всеосяжного політичного режиму, або угоди по контролю озброєнь, ні прагнути до створення міжнародного уряду. Кооперативна безпека, у їхньому розумінні, не претендує на те, щоб знищити всі озброєння, запобігти усім формам насильства, гармонізувати всі політичні цінності. Її ціль – запобігти нагромадженню засобів для серйозної, навмисної, організованої агресії. “Зосереджуючись на скороченні організованих військових приготувань, кооперативна безпека сама по собі не адресується безпосередньо до субдержавного насильства, що є головним джерелом хронічних конфліктів і людської убогості у світі. Кооперативна безпека дає міжнародному співтовариству основу – дійсно необхідну основу – для організації відповідей на насильство перед цивільними” [7, p.8-10]. Далі автори наводять базові компоненти кооперативного порядку, що включають: досвід ядерного залякування і кооперативну денуклеаризацію; оборонну конфігурацію звичайних сил; узгоджену міжнародну відповідь на агресію; зменшення військових інвестицій і поширення зброї масової ураження; транспарентність усіх засобів.

Автори Брукінгського Інституту розглядають кооперативну безпеку як “модель міждержавних відносин, у якій суперечки можуть повставати, але будуть піддаватися обмеженням в межах узгоджених норм і процедур. Визнаючи різноманітність, а навіть ворожість між різними державами і культурами, цей тип міжнародної системи забезпечує розв’язання конфліктів без вдавання до масового насильства. […] Кооперативна безпека відрізняється від традиційної ідеї колективної безпеки так, як профілактичне лікування відрізняється від інтенсивної терапії”. Далі автори стверджують, що обидві стратегії взаємно не виключаються, а насправді взаємодоповнюються, бо в повній мірі розвинута структура кооперативної безпеки може охоплювати постулати про колективну оборону, як остаточну гарантію для своїх членів на випадок агресії” [12, p.5-6].

І нарешті, кооперативну безпеку можна представити за допомогою так званого трикутника безпеки, концепцію запропонував Оле Вейвер [13]. По вершинах цього трикутника знаходяться найважливіші міжнародні організації: НАТО, ЄС і ОБСЄ. В моделі цікаво розподілено завдання, де кожна цих з організацій відповідає за іншу сферу діяльності: НАТО за військові справи, ЄС – за політичні і економічні, в той же час ОБСЄ разом з ООН – за формулювання процедурних норм в міжнародних відносинах та за наглядом дотримання міжнародного права.

При цьому за окремими інституціями стоять держави, котрі інакше бачать своє місце і впливи в окремих організаціях, через що у різний спосіб визначають їх потенційну роль. Рівень підтримки для даної інституції залежить не тільки від функції, яку вона виконує, а також від рівня впливу держави в цій організації. І тут відповідно, зазначає Яцек Чапутовіч, за НАТО стоять США, за ЄС – Франція та Німеччина, а за ОБСЄ – Росія [10, s.71].

Між вершинами трикутника знаходяться інститути посередництва, котрі не є самостійними суб’єктами системи безпеки. Їхніми цілями є залагодження непорозумінь та полегшення співпраці між основними інститутами. Отож, між НАТО і ЄС знаходився ЗЄС, в період свого існування він поєднував елементи обох організацій, і його основним завданням було полегшення співробітництва між ними. Сьогодні, цю роль відіграє ЄПБО.

З іншого боку між НАТО і ОБСЄ знаходиться Рада євроатлантичного партнерства (РЄАП) та “Партнерство заради Миру”, котрі створюють відповідно політичний і військовий інструмент впливу в руках НАТО на держави-члени ОБСЄ, що не належать до нього. Подібну роль виконують спеціальні зінституціовані (організаційно сформульовані) відносини НАТО з Україною та Росією. Елементом відносин НАТО з тим простором також є процес розширення.

Між ЄС та ОБСЄ знаходиться заснований у 1991 році Європейський Банк Реконструкції та Розвитку (ЄБРР), Пакт про стабільність в Європі від 1995 року^[1], Договори про співпрацю з окремими державами Центрально-Східної Європи та переговори про вступ з державами-кандидатами. Графічно трикутник безпеки зображено на Мал.2.

Отже можемо стверджувати, що, теоретично, кооперативна система безпеки – це система, де найважливішу роль відіграють міжнародні організації, і тільки за ними проглядаються інтереси окремих держав. Але якщо говорити про реальну ситуацію, то змальовані підходи систем кооперативної безпеки, хоча й графічно виглядають довершеними, але все ж викликають суттєві сумніви.

Мал. 1. Трикутник європейської безпеки.

формулювання процедурних норм

ОБСЄ (Росія)

ЄБРР
Пакт про стабільність в Європі,
Договори про співпрацю,
Переговори про вступ

РЄАП,
Партнерство заради миру,
Постійна спільна рада НАТО-Росія,
Комісія НАТО-Україна,
процес розширення НАТО

ЄПБО (ЗЄС)

ЄС (Франція/Німеччнина)
політико-економічний устрій

НАТО (США)
військова міць

Джерело: Czaputowicz J. Teoretyczne założenia i elementy składowe kooperatywnego systemu bezpieczeństwa // NATO w systemie bezpieczeństwa europejskiego. Seria:zeszyty, 37. (red.) Cziomer E.- Kraków, 1999.- s.72.

Російський вчений Павєл Циганков підкреслює принципові недоліки перших двох підходів. Недоліки підходу Маршалл-Центру до концепції кооперативної безпеки полягають в його ексклюзивному, в остаточному підсумку, характері (тобто концепція призначена лише для обраних), що замикається головним чином на НАТО, вважаючи його основним інструментом забезпечення “людської безпеки” (а це фактично порушує діючу структуру міжнародного права), нехтує моральними і політичними наслідками застосування сили, несанкціонованого світовим співтовариством. У той же час підхід Брукінгської групи недооцінює загрози невійськового характеру і не приділяє належної уваги небезпекам (викликам), котрі зв’язані із внутрішніми конфліктами. Крім того, прихильники обох підходів явно недооцінюють значення національних інтересів. При цьому прихильники першого підходу, що схильні поділяти учасників міжнародних відносин на “добрих” і “поганих”, виходять із зменшення ролі національного суверенітету, що, з одного боку, є абсолютизацією дійсно наявних тенденцій, а з іншого – містять чималу долю політичного лукавства. Очевидним є замах на основу концепції кооперативної безпеки – теорію демократичного миру. Довільний (а точніше визначений на свій розсуд, відповідно до критеріїв, що можуть щоразу змінюватися) вибір об’єкта “гуманітарного втручання”, робить демократію непередбачуваною, всупереч основному постулатові зазначеної теорії [6, c.137].

Сумніви щодо третього підходу стосуються сили та значення окремих інституцій, що є у його вершинах, та поділу завдань. Концепція кооперативної безпеки базується на взаємному зміцненні і доповненні окремими організаціями; іншими словами, це певний синергічний союз між окремими елементами системи. В реальності ці елементи швидше конкурують між собою, поділ завдань береться під сумнів, а організації і держави, що стоять за ними, змагаються між собою. Держави прагнуть виокремити “свою” організацію і перебрати на неї якнайбільше повноважень, за рахунок інших організацій.

Навіть, якщо прийняти останній підхід за ідеальну модель системи кооперативної безпеки, то мусимо констатувати, що насправді це не є рівнобедрений трикутник. Очевидна деформація виникає з того, що тягар, розташований на одній з вершин і представлений НАТО та США, є більший порівняно з рештою вершин. НАТО є сьогодні головною організацією кооперативної системи безпеки в Європі. Цієї думки дотримується американець Річард Коен [8], українські експерти Олег Бодрук і Олександр Сенченко [2; 4] та польські дослідники Марек Чайковскі і Рафал Піепшик [9, s.79-99].

Річард Коен стверджує, що НАТО є єдиною у світі працюючою моделлю системи кооперативної безпеки [8, s.20], а Олександр Сенченко підкреслює, що “на практиці, для сьогоднішньої Європи не існує альтернативи НАТО для вирішення завдань у галузі безпеки” [4,c.34]. Хоча, потрібно підкреслити, така ситуація має місце за рахунок обмеження повноважень інших організацій – ЄС, ООН та ОБСЄ [10,s.75].

Також не можна погодитись з тим, що за ОБСЄ стоїть Росія. ОБСЄ є радше тією організацією, в якій певною мірою більший вплив мають великі держави, але все ж де-юре всі держави представлені на рівних правах. І саме на основі цієї організації шляхом удосконалення всього політико-правового механізму, обговорення та прийняття правил “гуманітарного втручання” для виконання завдань кризового врегулювання, запобігання і розв’язання конфліктів, повинна створюватись у європейському регіоні система кооперативної безпеки.

Як стверджує Ришард Зємба, “Європа після розпаду СРСР найкраще реалізовує концепцію кооперативної безпеки” [14, s.51]. А у Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу від 11 червня 1998 року в першому розділі у пункті третьому під назвою “Інтеграція України до ЄС у контексті загальноєвропейської безпеки” зазначено: “Безпека України у контексті загальноєвропейської безпеки ґрунтується на тому, що розвиток i зміцнення ЄС поглиблюють загальноєвропейську безпеку в усіх її вимірах. […] Кооперативна безпека, пошук підходів до якої, поряд з іншими європейськими i трансатлантичними структурами, активно веде ЄС, має стати для України гарантією власної безпеки” [5]. Тому Україні, якщо вона не хоче залишитися на задвірках глобальних процесів, необхідно прийняти участь у процесі побудови кооперативної моделі європейської безпеки.

____________________________________

1. Баймуратов М.О., Делінський О.А. Міжнародно-правові аспекти становлення і розвитку європейської безпеки на порозі ХХІ століття: Монографія (Рос. мовою).- Одеса:Юридична література,2004.- 184 с.

2. Бодрук О.С. Воєнно-політичні аспекти забезпечення безпеки // Стратегічна панорама.- 2002.- №2.- с. 65-74.

3. Заворітня Г. Етимологія та розвиток поняття “спільна політика безпеки” // Вісник Львівського університету. Серія Міжнародні відносини.- 2004.- Вип. 11.- с. 22-27.

4. Сенченко О.А. НАТО на шляху до кооперативної безпеки: перспективи євроатлантичного партнерства для України // Стратегічна панорама.- 2002.- №1.- с. 29-36.

5. Стратегiя iнтеграцiї України до Європейського Союзу затверджена Указом Президента України вiд 11 червня 1998 року N 615/98. Доступний з: <http://www.mfa.gov.ua/>.

6. Цыганков П.А. Безопасность: Кооперативная или корпоративная. Критический анализ международно-политической концепции // Политические исследования.- 2000.- №3.- с.128-140

7. Carter A., Perry W. and Steinbruner J. A new Concept of Cooperative Security.- Brooking Occasional Papers.- Washington,1992.

8. Cohen R., Michalka M. Cooperative Security: New Horizonts for International Order // The Marshall Centre Papers.- 2001.- №3. Цит. за: Kryteria bezpieczenstwa miedzynarodowego panstwa.- Warszawa:PISM, 2002.- 280 c.

9. Czajkowski M., Pieprzyk R. Nato jako trzon kooperatywnego systemu bezpieczenstwa w Europie // NATO w systemie bezpieczenstwa europejskiego. Seria:zeszyty, 37. (red.) Cziomer E.- Krakow, 1999.- 194 s.

10. Czaputowicz J. Teoretyczne zalozenia i elementy skladowe kooperatywnego systemu bezpieczenstwa // NATO w systemie bezpieczenstwa europejskiego. Seria:zeszyty, 37. (red.) Cziomer E.- Krakow, 1999.- 194 s.

11. Hadler Chayes A., Hayes A. Regime architecture. Elements and Principles // Global Enlargement. Cooperation and Security in the 21st Century. Nolan J. (ed.).- Washington, 1994.

12. Nolan J. (ed.) Global Enlargement: Cooperation and Security in the 21st Century.- Washington DC:The Brookings Institution, 1994.

13. Waever O. The European Security Triangle // Centre for Peace and Conflict Research. Working Papers.- № 12.-Copenhagen, 1994.

14. Zieba R. Instytucjonalizacja bezpieczenstwa europejskiego.- Warszawa:SCHOLAR,2004.- 461 s.

Modern Concepts of European Security: Cooperative Security System.

Yaropolk Tymkiv

Ivan Franko National University of Lviv

vul. Universytetska 1, Lviv 79000, Ukraine, tel: (0322) 96-41-15

The article analyzes one method of forming European security system – cooperative security concept. General outlines and analysis of main methods in interpreting of components of cooperative security concept have been considered. The necessity of fundamental research and active participation of Ukraine in creating of cooperative security system in Europe has been substantiated.

Key words: security, concepts of international security, European security, cooperative security concept.

Джерело

http://comeuroint.rada.gov.ua/komevroint/control/uk/publish/article?art_id=49792&cat_id=45642