Інструменталістська» версія

Серед сучасних підходів до визначення суті явища під назвою «нація» особливої уваги заслуговує підхід, який Е. Сміт та Дж. Гатчинсон досить влучно назвали «інструменталістським» (його називають також «функціоналістським»).

Характерно, що авторами суб’єктивістських «інструменталістських» підходів до вивчення природи нації були представники марксистської (Е. Гобсбаум) та промарксистської (Б. Андерсон) інтелектуальної традиції. Щоправда, до них приєднався й Е. Ґелнер, який завжди був серйозним і послідовним критиком догматичного марксизму. Привертає увагу й те, що праці, в яких були викладені погляди цих авторів, вийшли одночасно — у 1983 р.

Почнемо з уже відомої нам версії Б. Андерсона: «нація — уявлена спільнота». Зрозуміло, що тут ідеться не про те, що уявлені спільноти існують лише в людській уяві. Але саме як спільноти вони існують значною мірою завдяки цій уяві, здатності індивідуума осягнути, усвідомити себе як частину певної спільноти і зрозуміти факт наявності цієї спільноти. В наші дні, зауважує Андерсон, ми уявляємо французьку аристократію часів ancien régime як клас, проте цілком очевидно, що такий спосіб уяви виник не так давно. В ті часи на запитання «хто такий граф А.?» відповідь була б не «представник класу аристократів», а щось на зразок: «хазяїн маєтку А.», або «родич барона В» і т. ін. Отже, спосіб уявлення (і самоуявлення) спільноти був іншим. Спільнота під назвою «аристократія» існувала «об’єктивно», але спосіб уявлення про неї належав до «суб’єктивної» сфери, «класового підходу», винайденого, розробленого та імплантованого в масову свідомість уже в XIX—XX ст. Це стосується й політичних спільнот, які стали називатися «націями». Можливо, відмінність полягає в тому, що уявлена спільнота-«нація» значною мірою формувалась саме під впливом уявлення. «Нація» не стала новою назвою чогось, що існувало завжди під іншим ярликом, вона виникає завдяки уявленню про неї, сформованому або завдяки збігові обставин, або цілеспрямовано.

Неодмінним елементом існування нації як уявленої спільноти є її обмеженість у просторі. Навіть найбільша з існуючих націй має свої кордони, реальні чи уявлені (не обов’язково державні), поза якими існують інші нації. Жодна нація не уявляє себе тотожною з усім людством і жодний найпалкіший націоналіст не мріє про те, щоб одного дня весь людський рід увійшов би до складу його нації. Такий світогляд був характерний для представників іншої уявленої спільноти: варто згадати змагання християнської церкви за навернення всього людства до «справжньої віри».

Нація, стверджує Андерсон, уявляється як суверенна спільнота, яка має право і мусить існувати незалежно. Сама ідея нації як політичної спільноти з’явилася в епоху Просвітництва і Французької революції, коли поширення ідеї духовної суверенності особистості збіглося з розпадом ієрархічної династичної системи в Європі й виникненням ідеї суверенності народу.

Нарешті, нація уявляється саме як спільнота, оскільки, незважаючи на очевидну нерівність і наявність експлуатації всередині кожної нації, вона завжди сприймається як цілісність, об’єднана системою міцних «горизонтальних» зв’язків, які перетинають класові, станові, професійні, релігійні та інші кордони ⁶⁸. Це почуття єдності підштовхує мільйони людей уже протягом двох століть не стільки навіть убивати, скільки вмирати за ці «уявлення».

Зрозуміло, що Б. Андерсон не першим звернув увагу на соціально-психологічні аспекти буття нації, на інструменталістське значення самого терміна «нація». Основи цього підходу закладалися ще Е. Ренаном і М. Вебером, «австромарксистами» тощо. Побіжні згадки про нації як уявлені, розумово сконструйовані утворення можна знайти у працях початку 1970-х років (Е. Сміт, Б. Шейфер та ін.). Проте саме йому вдалося вперше простежити на величезному історичному матеріалі процес визрівання передумов створення націй саме як «уявлених спільнот» і, зрештою, функціонування їх у цій якості.

Е. Гобсбаум у свій спосіб висловив подібну ідею, стверджуючи, що нації — це, значною мірою, наслідок «винаходу традицій» — масштабного і цілеспрямованого процесу ідеологічної «імплантації» певних спільних культурно-політичних символів у масову свідомість з метою створення «уявленої спільноти» (Гобсбаум цього терміна не використовував). «Нація» у цьому варіанті — результат суспільної інженерії, свідомо сконструйована спільнота ⁶⁹.

Визнаючи ці чинники неповними, недостатніми для повномасштабної характеристики нації, Ґелнер також наголошував на їхньому принциповому значенні. Отже, «культурницький» і «волюнтаристський» елементи колективної свідомості в його концепції є також визначальними в розумінні природи нації. Усі компоненти, які можуть складати визначення нації, але водночас, у конкретних випадках, можуть і заперечувати його (спільна територія, економіка тощо), Ґелнером вилучені з дефініції. У цьому відношенні його також можна вважати наступником традицій М. Вебера і Е. Ренана.

Типологія націй

Одна з перших спроб типології націй була здійснена Геґелем у «Філософії історії» (будемо вважати її «побічним продуктом» його загальної концепції, бо навряд чи Геґель переймався питанням саме типології націй). Без перебільшення можна стверджувати, що вона стала «першопоштовхом» для цілої низки пізніших класифікацій, автори яких свідомо чи несвідомо копіювали геґелівський підхід, навіть тоді, коли вони не погоджувалися з ним у принципових моментах. Цікаво й те, що сама гегелівська дихотомія «перестрибнула» зі сфери суто філософських міркувань до сфери практичної політики й публіцистики завдяки Ф. Енгельсові, який надзвичайно активно використовував її у своїх публіцистичних працях.

За Геґелем, нації чи народи (він вживав як тотожні поняття Volk та Nation) поділялись на «історичні» і «неісторичні». Історія світу, за Геґелем, — це прогрес в усвідомленні свободи. Відповідно, історію людства він поділяв на такі цивілізаційні, історичні стадії: Східну (ту, де лише одна людина — деспот, правитель — була вільною), Греко-Римську (де панувало усвідомлення того, що лише деякі люди, а не людина як така, є вільними) і, зрештою, — цивілізацію германських народів, які під впливом християнства усвідомили, що людина має бути вільною сама по собі. Кожний народ робив свій внесок у процес реалізації Розуму (Духу) й свободи. Цей процес розвитку усвідомлення свободи є реалізацією «проекту» світового Духу, Розуму і знаходить своє найвище втілення й уособлення в державі. Держава — це «шлях Бога у світ». Відтак народи (нації), які не мали своєї держави, не мають й історії, вони — «неісторичні» і приречені на зникнення. Загалом, народи, які протягом певного часу не довели своєї спроможності створити власну державу, не здатні на це в принципі. Натомість державні нації є «історичними», мають право на подальше існування.

«Резолютивна» частина цієї схеми, фактично вирвана із загального контексту теорії Геґеля, стала надзвичайно популярною і використовувалась у багатьох наукових розробках, передусім завдяки тому, що її «популяризували» фундатори марксизму, які користувалися цією типологією в ідеологічній полеміці. Цікаво й те, що Енгельса і Маркса іноді навіть називають авторами цієї типології.

При цьому, як зауважує професор Гарвардського університету Г. Грабович, визначення Геґеля обмежувалися сферою суто спекулятивної філософії: «як об’єкти, так і знаряддя їхнього дослідження є чистими сутностями і чистими ідеями». Проте гранично абстрактні поняття метафізичної й ідеалістичної схеми були перенесені до сфери емпіричної (не в останню чергу — до історичних досліджень), що призвело до зловживання дихотомією «історичні/неісторичні» нації й, відповідно, — до понятійної плутанини ⁷⁰.

Отже, поділ націй на «історичні» і «неісторичні» значною мірою має сенс лише в рамках певної філософської теорії, навіть більше, окремої частини цієї теорії. Застосування її у сфері конкретно-історичних досліджень у кращому випадку може призвести до термінологічних непорозумінь, у гіршому — до хибних уявлень про суспільні явища й людську історію загалом, а часом — до хибної і антигуманної політики, коли одні нації проголошуються носіями вищих якостей, а інші — потрапляють до лав «неповноцінних».

Пізнішими модифікаціями геґелівської дихотомії можна вважати, наприклад, поділ націй на «повні» й «неповні». З соціологічно-історичного погляду, одні нації, здебільшого «неісторичні», мали недорозвинену, неповну соціальну структуру, їм бракувало власних політичних, економічних чи культурних еліт, отже, вони були «неповними». «Повні» нації, зрозуміло, мали «гармонійну» соціальну структуру, власні політичні еліти (які й робили ці нації «історичними») і власну культуру «світового» рівня.

Досить цікава полеміка розгорнулася з цього приводу між Г. Грабовичем, який заперечував науковість геґелівської дихотомії (її використав український вчений Д. Чижевський у своїй «Історії української літератури»), та І. Лисяком-Рудницьким, котрий вважав її корисною і продуктивною (щоправда, останній уживав цю типологію, виходячи дещо з інших засновків, ніж Геґель, тобто скористався більше формальною дефініцією, аніж суттю). Для Г. Грабовича поділ націй на «історичні» і «неісторичні» (й відповідний поділ культурних надбань цих націй), оскільки він має оціночний характер, «...належить не до наукової сфери, а, так би мовити, до політичної пропаганди» ⁷¹.

І. Лисяк-Рудницький вважав, що поняття «історичності» й «неісторичності» (або, відповідно, «повноти» й «неповноти») націй є повновартісними категоріями історичного пізнання ⁷². Визначальна риса, властива «історичній» нації, за Лисяком-Рудницьким, — це наявність провідних соціальних верств цієї нації за будь-яких умов її існування. Ці верстви (чи верства) є носіями політичної свідомості й «високої» культури. Отже, «неісторична» нація на певному етапі свого розвитку або ж утратила свою еліту, або ж ніколи її не мала, її «репрезентативний клас» (потенційний носій національної свідомості) зведений до безмовної народної маси ⁷³. Нація без провідних верств — неповна, неструктурована. І. Лисяк-Рудницький у цьому пункті, на думку сучасного українського дослідника В. Потульницького, повторює тезу своїх попередників В. Старосольського та О. Бочковського про «смерть нації», яка втратила еліту ⁷⁴. Можна зауважити в такому випадку — чи варто взагалі вести мову про «націю»? Якщо втрата еліти — це «смерть» нації, то «неісторична» нація - це вже не «нація», а щось інше. У цьому варіанті, очевидно, типологія націй за принципом «історичні/неісторичні» стає неспроможною з суто логічного погляду.

Утім Г. Грабович запропонував свою систему аргументів. По-перше, поняття «історичність/неісторичність», «повнота/неповнота», «вищі/нижчі» стосовно націй він вважає категоріями оціночними, а отже, неприйнятними з науково-аналітичного погляду.

По-друге, нація, на його думку, — це великий, багатоступеневий і, насамперед, відкритий колектив і система. Тому поняття «неповноти» нації є хибним, оскільки «система компенсує різні обставини й прилаштовується до них. Це динамічна, а не статична сутність. Коли групі бракує структур і динаміки, потрібних для усталеної моделі «нації», то логічніше й інтелектуально чесніше визнати, що це не є «нація», а якесь «нижче» утворення на штаб етнічної групи чи племені...» ⁷⁵. Отже, визначати місце нації, яка є складною системою, посилаючись лише на один, нібито «вирішальний», критерій, було б явним редукціонізмом.

Зрештою, сам термін «нація» є «полісемантичним і часто-густо аморфним», отже, застосування нормативних критеріїв щодо нього призводить до понятійної плутанини.

Визнаючи ці зауваження Г. Грабовича цілком слушними, все ж таки звернемо увагу на деякі прогалини в його системі аргументів. По-перше, критикуючи І. Лисяка-Рудницького за «оціночний» характер його міркувань, Г. Грабович сам удається до такого роду суджень, наголошуючи на певних моральних втратах від застосування геґелівської дихотомії та її відгалужень у суспільній практиці. По-друге, цілковите заперечення згаданих бінарних класифікацій хибує на однобічність: у певній системі аналітичних координат ці класифікації можна застосовувати досить продуктивно.

Очевидним відлунням бінарної геґелівської класифікації став також поділ націй на «вчасні», і «ті, що спізнилися», «розбудовані» і «недобудовані», «передові» і «відсталі» тощо. Ця традиція простежується й у інших типологіях, які вплинули на формування досить поширених наукових підходів у вивченні націй.

Видатний німецький історик Фрідріх Майнеке (1862—1954) запропонував поділ націй на «культурні» (Kulturnation) і «політичні», чи державницькі (Stagnation). В основі політичної нації — ідея самовизначення індивіда (особистості) чи колективу (спільноти). Особистість чи особистості стають спільнотою під назвою «нація» шляхом вільного суб’єктивного вибору, вони самі визначають свою лояльність цій спільноті. Це, пригадаємо вислів Е. Ренана, «щоденний плебісцит». Існування нації залежить від волі й вибору особистостей, громадянство ототожнюється з національною належністю. Конкретні історичні приклади «політичних» націй можна знайти у Франції, Англії, США. В усіх цих країнах внутрішній політичний розвиток привів до формування «нації» як спільноти політично свідомих громадян, рівних перед законом, незалежно від їхнього соціального й економічного статусу, етнічного походження й віросповідання ⁷⁷.

В «культурній» нації (і відповідних концепціях націй) домінують «об’єктивні» чинники і критерії — спільна історична спадщина й мова, територія, релігія, звичаї тощо. «Культурна» нація може існувати й без наявності держави та політичних інститутів, останні не обов’язково потрібні для підтримки почуття належності до нації. Особистість у такому випадку не вільна визначати власну національну належність — це її «природна» риса, така ж, як і здатність дихати. Наочні приклади «культурної» нації — поляки після втрати державності, німці та італійці до об’єднання у другій половині XIX ст., центрально- та східноєвропейські нації ⁷⁸.

Поділ націй на «політичні» і «культурні» загалом збігається також з поділом на «політичні» й «етнічні», «державні» й «недержавні», оскільки «політична» нація Майнеке є, передусім, державною (Staatnation). У цьому пункті коло замикається — ми повертаємося до геґелівської дихотомії, в якій «неісторичні» нації належали саме до категорії «недержавних». Цікаво й те, як згодом класифікація Майнеке вплинула на інші типології. Зокрема, Ганс Кон, відокремлюючи суб’єктивістську та об’єктивістську концепції нації, відповідним чином класифікував націоналізм на «західний» і «східний» (див. нарис 6).

Сучасні дослідники Я. Крейчі (Англія) та В.Велімськи (Бельгія) дещо доповнюють класифікацію Майнеке. Вони пропонують поділ націй на повномасштабні, які можна ідентифікувати як за мовною, так і за державницькою ознакою (тобто вони є одночасно і «політичними», й «етнічними»), етнічні в термінології Майнеке — «культурні» (англійці, французи, італійці, голландці та ін. Цікаво, що українці потрапили до складу повномасштабних націй у 1981 p., коли була сформульована ця типологія). Далі йдуть політичні нації, які мають власну державу, але не мають окремої власної мови як чинника самоідентифікації (бельгійці, австрійці, швейцарці, населення «мікродержав» Монако, Андорри, Ліхтенштейну). Третя група націй — етнічні, тобто ті, що мають власну літературну (стандартизовану) мову, але не мають держави чи федерального статусу в рамках іншої держави (валлійці, бретонці, каталонці, баски, галісійці, лапландці, сардинці та ін. — подекуди явне ототожнення етнічних груп з «нацією»). Зрештою, Велімськи і Крейчі виділяють ще один тип, з ознаками перехідного — окрему етнічну групу. Вона не має ані власної літературної мови, ані держави чи федерального статусу, проте характеризується досить чітко визначеною етнічною самосвідомістю ⁷⁹.

Англійський історик Г’ю Сетон-Вотсон, критикуючи геґелівську концепцію «історичних» і «неісторичних» націй, запропонував власну дихотомію: «нові» і «старі» нації. До «старих» він зараховував ті нації, в яких національна ідентичність (свідомість) сформувалася до виникнення доктрини націоналізму (іншими словами — до кінця XVIII ст., епохи Французької революції). У 1789 p., на думку Сетона-Вотсона, «старими» націями могли вважатися: англійці, шотландці, французи, голландці, кастильці і португальці (на заході Європи), датчани і шведи — на півночі, й угорці, поляки та росіяни — на сході. Крім шотландців, угорців і поляків, усі з них мали безперервну традицію «національної» державності, отже, не потребували організації національних визвольних рухів. Щоправда, безперервним у них був розвиток національної свідомості.

У «перехідному» стані (між «старими» і «новими» націями) наприкінці XVIII ст. перебували німці, італійці і, певною мірою, каталонці та норвежці. У цих націй процес формування національної свідомості, навіть у еліт, ще не завершився, хоча загалом ці еліти були свідомі своєї історії і культурної спадковості.

Решта європейських та позаєвропейських націй, які сформувалися після Французької революції, мали кваліфікуватися, за Сетоном-Вотсоном, як «нові» ⁸⁰.

Отже, «старі» нації мають тривалу традицію державності й розвинуту національну свідомість уже напередодні модерної епохи. «Нові», за прикладом перших, прагнуть досягнути того ж, і мірилом їхньої перспективи у цьому напрямі є здатність організувати національний рух, піднести національну свідомість і створити національну державу.

Якщо у «старих» націй процес націотворення за згаданими напрямами відбувався повільно, «природним» шляхом, протягом століть, то «нові» нації формувалися прискореними темпами, оскільки вони, по-перше, мали приклад і досвід «старих», а по-друге, зростали комунікативні можливості суспільства, що полегшувало поширення національної свідомості й вироблення почуття національної солідарності. Сила національних рухів, які привели до формування «нових» націй, вважає Сетон-Вотсон, полягала в тому, що завдання національно-визвольної боротьби пов’язувались у них із прагненням до соціального визволення, чого не було у процесі формування «старих» націй ⁸¹.

Очевидно, докладний коментар до цієї типології буде зайвим. Звернемо увагу лише на такі основні моменти: вважаючи геґелівську дихотомію невдалою, неповною чи, скажімо, невідповідною реальній історичній практиці, Сетон-Вотсон фактично не виходить за її межі. Згідно з його концепцією, «старі» нації стають відповідником «історичних», «нові» — колишніх «неісторичних», які, щоправда, мають шанс потрапити в історію. Проте часовий критерій, обраний Сетоном-Вотсоном, видається значно нейтральнішим, аніж геґелівська типологія, до того ж деякі «нові» нації можуть претендувати на «призабуте» національне минуле, що відроджується на новому етапі націотворення. Недарма англійський вчений називає «старі» нації також «тяглими» чи «усталеними» (continious), порушуючи тим самим надзвичайно складну й цікаву проблему безперервності й перервності в націогенезі (докладніше про це йтиметься у наступному нарисі).

Зрештою, варто згадати про поділ націй, вироблений в ідеологемах ортодоксального марксизму. В Енгельса, наприклад, «історичні» й «неісторичні» нації у 1848 р. перетворилися також на «революційні» (німці, поляки, угорці) й «контрреволюційні» (всі інші національні групи Імперії Габсбургів). Домінування вульгарно-класового підходу в концепціях ідеологів більшовизму (В. Ленін, Й. Сталін та ін.) призвело до поділу націй також на «капіталістичні» і «соціалістичні» з відповідним протиставленням останніх, як носіїв прогресу, першим, як носіям реакційності.

Усі наведені типології можна розцінювати як спроби осягнути феномен нації в різних ракурсах, з різних методологічних та ідеологічних позицій, у рамках різних інтелектуальних шкіл. Очевидно, що усі вони мають суто прикладне значення (особливо, коли стають частиною ідеологічних схем). Отже, їхня пізнавальна цінність не піддається якійсь узагальненій оцінці. Кожна з цих типологій має право на життя, і кожна з них дає можливість не стільки «впорядкувати», «розкласти по полицях» конкретно-історичний матеріал, скільки підштовхує до порівняльно-історичного аналізу.

* * *

Таким чином, концептуальний поділ у розумінні й осмисленні феномена нації відбувається за кількома напрямами. Найзагальніший рівень диференціації між аналітичними підходами визначається прагненням зосередитися на об’єктивних і суб’єктивних чинниках формування, розвитку та життєдіяльності нації і, відповідно, на тому, яким з них віддати перевагу. Більшість дослідників погоджується з тим, що необхідно враховувати як суб’єктивні, так і об’єктивні чинники, розбіжності стосуються здебільшого співвідношення перших і других, а також питання про те, які з них стають вирішальними в той історичний момент, коли можна говорити про факт існування нації.

У рамках цього поділу дискусії розгортаються на конкретніших рівнях узагальнення: ролі етнічних і політичних складників у формуванні нації; співвідношенні понять «нація» і «держава», «нація» і «етнос» тощо. Відповідно формулюються й типології націй.

Зрозуміло, що жодний з цих підходів не дає вичерпної відповіді на питання «що таке нація?», отже, кожний з них має значення, передусім, як науковий інструментарій, який доцільно чи не доцільно застосовувати залежно від конкретного аналітичного завдання. Слід наголосити, що тут йдеться не про методологічний еклектицизм, а про аналітичний плюралізм, якого не можна уникнути при розгляді такого багатофункціонального і поліморфного явища, яке перебуває у стані постійного розвитку.

Попередня Головна Наступна Бібліографічні посилання

// // //

Нарис 3.

ГЕНЕЗА НАЦІЙ

Модерністський підхід

Примордіалістська версія

«Нації до націоналізму»