Українська преса та видавництва

Розвиток культури на початку XX ст.

С.О. № 15 "Українська культура на поч ХХ ст."

https://www.youtube.com/watch?v=KK1XwS9Pz7Y

https://www.youtube.com/watch?v=5c_8J3QSDvY

https://www.youtube.com/watch?v=ChN1nzIsK6U

Характерні риси розвитку культури

1. Поділ українських земель під владою двох імперій — Російсько; та Австро-Угорської — на початку XX ст. не сприяв розвиткові культури.

2. Великодержавна політика колонізаторів гальмувала розвиток українського народу, бо проводилася антиукраїнська політика в галузі освіти і культури.

3. Культура розвивалася, за умов зростання національно-визвольного, революційного руху, який набув особливого піднесення в період революції 1905-1907 pp.

4. Негативний вплив на розвиток культури мала шовіністична політика царизму, що продовжувала русифікаторство і репресії стосовно української культури.

5. Негативним чинником розвитку культури було й глибоке культурне розшарування українського суспільства, внаслідок чого більшість населення не змогла познайомитися зі здобутками національної культури.

6. Економіка вимагала кваліфікованих грамотних кадрів для промисловості й сільського господарства, що сприяло розвиткові спеціальної професійної освіти (ремісничих, гірничих, комерційних училищ).

Освіта

1. Російська й Австро-Угорська імперії гальмували розвиток освіти в Україні, Рівень освіти був незадовільним.

2. Напередодні Першої світової війни на українських землях у складі Російської імперії на кожну тисячу осіб навчалося лише 67 учнів, не було обов’язкового початкового навчання.

3. В Україні діяло 26 тис. загальноосвітніх шкіл з 2,6 млн учнів. Було лише 452 середні школи, в яких навчалося 140 тис. учнів, та 19 вишів, де налічувалося 26,7 тис. студентів.

На території України не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання, а під владою царської Росії — жодної української школи на державному утриманні.

5. Серед сільського населення лише 20% вміло читати й писати.

6. На західноукраїнських землях діяло лише 3 тис. початкових шкіл, 6 державних і 15 приватних гімназій.

Зокрема:

у Галичині:

• понад 980 сіл (із 6240) не мали шкіл;

• середніх шкіл у Галичині було 9, із них з українською мовою навчання лише 4;

на Буковині:

• основна маса населення була неписьменною;

• діяла лише одна українська гімназія на Закарпатті:

• шкільне навчання велось лише угорською мовою.

7. 1911 р. у Львівському університеті студенти-українці становили 21%, у Чернівецькому — 17,6%, у Львівському політехнічному інституті — лише 4,4%.

Висновки

1. Політика правлячих кіл обох імперій була спрямована на гальмування прагнення мас до освіти, боячись зростання загальнополітичної і Національної самосвідомості українського народу.

2. Освіта всіх рівнів була доступна лише заможним верствам, а основна маса населення залишалася неписьменною або малописьменною.

Наука. Видатні вчені

Економічні потреби значно прискорили розвиток вітчизняної науки й техніки.

Розвиток техніки

М. Курако (1872-1920) — розробив і впровадив у життя проект доменної печі, що відповідала кращим європейським зразкам

Л. Лутугін (1864-1915) — склав карту геологічної будови Донбасу, яку 1911р. на Всесвітній виставці відзначено золотою медаллю; За професією Л. Лутугін — гірничий інженер і багато працював для промислового розвитку Донбасу.

Історична наука

М. Грушевський (1866-1934) — його праці початку XX ст. об’єктивно висвітлювали основні події минулого України.

- Праці «Очерк історії українського народу» (1904 р.) та ілюстрована історія України (1911р.);

- багатотомна «Історії України — Руси» - перший фундаментальний виклад української історії від стародавніх часів до середини XVII ст.

- очолював Наукове товариство імені Шевченка, в Києві. Завдяки невтомній праці Михайла Грушевського, Івана Франка Наукове товариство до 1914 р. випустило близько 3 тис. різноманітних видань. З 1898 р. Товариство почало видавати Літературно-науковий вісник, на сторінках якого друкувалися твори молодих літераторів і публіцистів. Воно друкувало також наукові праці українською мовою, зазнаючи цензурних переслідувань і заборон.

О. Єфименко (1848-1918) — перша жінка-історик, доктор історії. Написала працю «Історія українського народу».

І. Лучицький (1845-1918) — досліджував розвиток аграрних відносин багатьох країн. У 1912 р. написав працю «Стан землеробських класів у Франції напередодні революції і аграрна реформа 1789-1793 pp.». Багато працював у закордонних архівах.

Д. Багалій (1857-1932) — автор багатьох праць з історії Харкова, Харківського університету, з історії культури Слобідської України.

О. Левицький (1848-1922) - глибоко вивчав народний побут, звичаї та обряди населення України в далекому минулому. Праці: «Нариси народного життя у Малоросії XVII ст.», «Волинські оповідання» тощо.

М. Довнар-Запольський (1867-1934) - досліджував період Великого князівства Литовського, становище руських земель періоду феодалізму, а також почав вивчати історію декабристів. Праці: «Таємне товариство декабристів», «Ідеали декабристів».

М. Аркас (1852-1909) — написав узагальнювальну книгу «Історія України — Руси», видану українською мовою 1908 р. Видано досить великим тиражем для того часу — 7 тис. примірників — і її дуже швидко розкупили. На власні кошти М. Аркас відкрив народну школу з українською мовою навчання, але влада її заборонила.

Мовознавство

Б. Грінченко (1863-1910) - зробив значний внесок у розвиток української лінгвістики. У 1907-1909 рр. вийшов його чотиритомний «Словник української мови».

A. Кримський (1871-1942) — у 1905-1908 pp. написав тритомну «Українську граматику». Вільно володів майже шістдесятьма мовами, а також знав усі діалектні особливості української мови.

B. Гкатюк (1871-1926) — вивчав фольклор українців Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття. Упорядкував і видав фольклористичні та етнографічні праці.

Медицина

Д. Заболотний (1866-1929) — перший у світовій науці дослідив шляхи поширення чуми і запропонував ефективні засоби боротьби з цією страшною хворобою.

І. Мечников (1845-1916) — тривалий час працював в Одеському університеті, переїхав до Парижа, де заснував лабораторію та став лауреатом Нобелівської премії (1908 р.) за досягнення в новій галузі біології та медицини — імунології (вчення про захисні властивості організму від інфекційних захворювань). Створив теорію походження багатоклітинних організмів.

Ботаніка

С. Навашин (1857-1930), В. Липський (1863-1937) — одні з перших дали науковий опис рослинного світу Індонезії, Тунісу, Алжиру, Середньої Азії.

Антропологія

Ф. Вовк (1847-1918) — зібрав великий антропологічний матеріал, який покладено в основу близько 200 його праць. У своїх роботах дійшов висновку, що українці за антропологічними ознаками близькі до південних слов’ян і відмінні від східнослов’янських народів.

Розвиток авіації

1908 р. В Одесі було відкрито перший аероклуб. Вихованці цього клубу М. Єфімов (1881-1920) і С. Уточкін (1876-1916) брали участь у вітчизняних і міжнародних авіаційних змаганнях, досягаючи значних успіхів.

1913-1914 pp. Військовий льотчик П. Нестеров (1887-1914) під час служби в Україні продемонстрував кілька способів найвищого пілотажу, зокрема й «мертву петлю», що стала відома як «петля Нестерова».

У Києві діяло Товариство повітроплавання, у якому працювали:

Д. Григорович (1883-1938) — конструктор першого у світі гідролітака (1912 р.).

І. Сікорський (1889-1972) — авіаконструктор, один із піонерів авіації, конструктор перших у світі багатомоторних літаків, його також вважають «батьком вертольотобудування». У 1911 р. на літаку власної конструкції встановив світовий рекорд швидкості з екіпажем. У 1918 р. емігрував до Франції, а потім до США, де працював над конструюванням літаків. До 1939 р. збудував близько 15 типів літаків. Помер у США.

Українська преса та видавництва

Масове видання газет і журналів українською мовою розпочалося з кінця 1905 р. Під могутнім революційним натиском царизм Законом від 21 листопада 1905 р. дозволив видавати літературу національними мовами, друкувати газети й журнали. В цілому у 1906 р. їх налічувалося 18, а протягом 1905-1907 pp. виходило 25.

Першою щоденною українською газетою стала «Громадська думка» (пізніше «Рада»).

- «Рада» виходила з 15 вересня 1906 р. по 2 серпня 1914 р.

- Загальну лінію газети визначали діячі Товариства українських поступовців, яке було створене у 1908 р.

- Із газетою співпрацювали провідні діячі української культури, зокрема М. Грушевський, І. Франко, О. Олесь, В. Винниченко та інші.

- Щоденні газети «Громадська думка», «Рада», «Нова громада» утримував меценат Є. Чикаленко.

Значні видання вітчизняних досліджень здійснювало Українське наукове товариство, засноване 1907 р. у Києві. Його члени у 1908-1918 pp. видали 18 томів «Записок Українського наукового товариства у Києві», чотири книги «Збірників природничо-технічної секції», чимало наукових і популярних праць.

Рух національно свідомої інтелігенції за відродження української школи зумовив появу підручників рідною мовою: буквар Б. Грінченка, читанка А. Білоусенка, буквар і читанка Т. Лубенця, граматика української мови П. Залізного і Т. Шерстка.

Конфіскаціями, грошовими штрафами, переслідуваннями російська адміністрація намагалася знищити українські; видавництва.

- З виданих у 1913 р. в Україні 5283 книг лише 175 написано українською мовою.

- 1913 р. в Україні виходило лише 19 україномовних видань, тоді як у Галичині — 66. Російських газет та журналів видавали 226.

На початку Першої світової війни царизм заборонив будь-які періодичні видання українською мовою. Те саме сталося й у 1915 р. на території Галичини, коли її захопили царські війська.

На початку XX ст. на західноукраїнських землях видавали чимало газет та журналів, на сторінках яких велися дискусії про українську незалежність. Видавнича справа стояла на вищому рівні, ніж у Наддніпрянській Україні.

У Львові і Чернівцях друкувалися численні видання, на сторінках яких вміщувалися і матеріали про Наддніпрянську Україну.

Популярними були партійні видання: «Добра новина» (1903 р.), «Селянин» (1905-1907 pp.), «Праця» (1904-1905 pp.), «Гасло» (1902-1903 pp.), а також видавалися різноманітні брошури, листівки, відозви.

На сторінках редагованого М. Грушевським та І. Франком «Літературно-наукового вісника» (1898-1907.pp.) друкувалися найкращі літературні сили України: М. Вороний, М. Коцюбинський, Леся Українка, В. Винниченко, П. Грабовський, І. Нечуй-Левицький та інші.

Кращі твори світової й української літератури популяризувала Українсько-руська видавнича спілка, яка у 1899- 1917 pp. випустила понад 300 видань науково-популярної літератури.

Література

Михайло Коцюбинський (1863-1913) — талановитий український письменник. Найвищим досягненням української прози вважається повість «Фата моргана», в якій зображено трагічні сторінки із життя села в роки революції 1905-1907 pp.

Олександр Олесь (Кандиба) (1878-1944) — видатний український поет, романтик, уся творчість якого пройнята демократичними ідеалами. У своїх поетичних творах закликав до боротьби проти самодержавства, за волю, справедливість, оспівував рідну українську природу. Свою творчість він присвятив розбудові української держави.

Микола Чернявський(1868-1946) — великою популярністю і користувалися його поетичні твори, в яких він звертається до козацького минулого України. Його називали «поетом моря й степу». Він перший в українській літературі засудив війну як засіб розв’язання міжнародних конфліктів.

Володимир Винниченко (1880-1951) — видатний громадський і революційний діяч, написав багато оповідань, повістей, романів. У своїх творах показує важке життя бідняків, процес пролетаризації українського села («Контрасти», «Хто ворог», «Голота» тощо). В його оповіданнях та повістях є цікаві образи з побуту пролетаріату, відгомін революційних настроїв та переживань, описи життя тюрми тощо. Після поразки революції 1905-1907 pp. у, своїх романах «Чесність з собою», «Рівновага», «Заповіти батьків» та інших змальовує образи інтелігенції, яка зневірилася в ідеалах соціалізму.