Легальні українські партії
У міжвоєнний період в західноукраїнських землях діяли три основні течії: партії, які обмежувалися легальною діяльністю, націоналістичні підпільні організації, комуністичний рух. У Східній Галичині наймасовішою і найвпливовішою легальною українською організацією стало Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), яке було утворено на з'їзді членів Української народно-демократичної партії (до 1919 р. націонал-демократичної партії) та інших дрібних угруповувань. 11 липня 1925 р. головою УНДО було обрано Д.Левицького. УНДО більше нагадувало широкий національний рух, а не партію. У ньому не було точного реєстру членів, членських внесків, жорсткої партійної дисципліни.
УНДО орієнтувалось на мирні, легальні методи досягнення незалежності України. Програма УНДО, прийнята на його другому з'їзді у листопаді 1926 р., базувалась на ідеології соборності, державності і антикомунізму. У цій програмі визначалось, що "політичною метою УНДО є здобуття соборної і незалежної демократичної Української держави, і тому партія відстоює політичне самовизначення українського народу на всіх його етнографічних землях, бореться за суверенні права українського народу, обстоює конституційно-парламентський устрій та загальне, рівне, безпосереднє, таємне та пропорційне виборче право до всіх законодавчих і самоуправних установ". Визначними діячами УНДО були С.Баран, В.Мудрий, С.Витвицький, М.Рудницька, І.Кедрин-Рудницький, В.Бачинський та ін.
Серед членів УНДО було багато представників західноукраїнської інтелігенції — вчителів, літераторів, журналістів, адвокатів, священників та ін. УНДО підпорядкувало своєму впливові такі масові економічні, культурно-освітні, спортивні спілки, як "Просвіта", Центросоюз, Ревізійний союз кооперативів, "Рідна школа", "Дністер" тощо. УНДО мало свою пресу, зокрема видавало газети "Діло", "Свобода", "Нарід". На середину 1930-х років УНДО мало найбільше серед усіх українських політичних об'єднань представництво в польському сеймі (17 депутатів) і сенаті (три депутати). Своєю "органічною роботою" УНДО захищало економічні, політичні і культурно-національні інтереси українського населення.
Продовжувала в Східній Галичині діяльність і радикальна партія. У ній були незгоди між різними угруповуваннями. Але більшість радикалів виступали за незалежність України, проти орієнтації на Польщу чи Радянську Україну, проголошували "політику власних сил". Українська радикальна партія визнавала себе організацією працюючих мас України, що стоїть на соціалістичних позиціях, яка "прагне здійснити в українській незалежній державі з республіканським устроєм і владою всіх працюючих, та домагається соціалізації всіх засобів продукції". В аграрній програмі містилося гасло: "Вся земля селянам без викупу". Лідерами радикалів були Л.Бачинський, С.Макух, М.Стахів та ін. У 1926 р. партія стала називати себе "Українська соціалістична радикальна партія" (УСРП).
Українська соціал-демократична партія (УСДП) еволюціонувала у сторону радянської влади. Остаточно на платформу радянської влади вона перейшла на своєму VI з'їзді 18 березня 1923 р. Старі лідери Л. і М.Ганкевичі, П.Буняк, І.Квасниця та інші були усунуті і до керівництва УСДП прийшло ліворадикальне крило — А.Чернецький, М.Парфанович та ін. У політичній резолюції з'їзд записав, що основною метою партії є "перемога пролетаріату над буржуазією", яка повинна привести до "об'єднання всіх українських земель в одну радянську соціалістичну республіку". Оскільки УСДП фактично стала легальною комуністичною організацією, польські власті 30 січня 1924 р. її заборонили, партійне майно конфіскували, але у 1928 р. УСДП відновила свою діяльність.
Розмаїтим було політичне життя в Закарпатті. Закарпатські українці називали себе русинами, не вкладаючи здебільшого у це поняття ніякого особливого змісту. Широким там був народовецький (українофільський) рух, очолював який А.Волошин. Народовці відстоювали єдність закарпатських українців з усім українським народом і вимагали автономії Закарпаття в складі Чехословаччини. Так звані русофіли, що об'єднувались навколо "Общества Духновича", вважали русинів частиною єдиного російського народу. Мадярофіли, або "карпатороси", "мадяророси", вважали русинів окремою національністю, намагалися приєднати Закарпаття до Угорщини. Їхнім лідером був А.Бродій.
На Буковині з 1927 р. діяла Українська національна партія (УНП), керівником якої був В.Залозецький. Вона намагалася шляхом компромісу з урядом Румунії, легальними методами поліпшувати становище українців.
Велику роль у духовному і суспільно-політичному житті західноукраїнських земель відігравала церква. У Східній Галичині і Закарпатті більшість українців були греко-католиками, на Волині і в Буковині — православними. На чолі греко-католицької церкви з 1900 р. стояв митрополит Андрій Шептицький, який користувався загальною повагою. У Галичині з 1930 р. діяла Українська католицька народна партія (з 1931 р. — Українська народна обнова), якою керували єпископ Г.Хомишин та О.Назарук. Ця партія, основою якої було греко-католицьке духівництво, лояльно ставилася до Польщі і відстоювала мирне співжиття українців і поляків. Такі ж погляди проповідувало і Волинське об'єднання (ВУО), очолюване П.Певним, С.Тимошенком і С.Скрипником.
Комуністичні організації
Розгортали в західноукраїнських землях свою діяльність комуністи. Створена в лютому 1919 р. Комуністична партія Східної Галичини (КПСГ), яка з травня 1919 р. була обласною організацією КП(б)У, в 1921 р., у зв'язку з окупацією Східної Галичини Польщею, ввійшла до складу Комуністичної Партії Польщі (КПП) на правах крайової автономної організації. Оскільки з осені 1923 р., за рішеннм II з'їзду КПП, КПСГ свою діяльність поширила і на Волинь, Полісся, Холмщину та Підляшшя, вона була перейменована в Комуністичну Партію Західної України (КПЗУ). Керівні діячі: А.Бараль (Савка В.), М.Заячковський (Косар), Г.Іваненко (Бараба), Й.Крілик (Васильків), Р.Кузьма (Турянський), К.Саврич (Максимович), М.Теслюк (Ернест) та ін.
Комуністична партія Буковини, заснована в листопаді 1918 р., деякий час перебувала в складі КП(б)У як її крайова організація, а в 1926 р., за рішенням V Конгесу Комінтерну, ввійшла до складу Комуністичної Партії Румунії (КПР) і діяла як її буковинська крайова організація. Видатними діячами комуністичної організації Буковини були В.Гаврилюк, С.Галицький, С.Канюк, Л.Тодоракі та ін.
На Закарпатті з листопада 1918 р. діяла "Група комуністів Руської країни", яка в березні 1920 р. на з'їзді (конгресі) в Ужгороді разом з лівими соціалістами створила Міжнародну соціалістичну партію Підкарпатської Русі (МСП), що примкнула до III Інтернаціоналу. Із заснуванням у травні 1921 р. Комуністичної партії Чехословаччини Міжнародна соціалістична партія Підкарпатької Русі стала її крайовою організацією. Активними діячами закарпатської комуністичної організації були О.Борканюк, І.Ваш, І.Туряниця та ін.
У своїй діяльності комуністи як Західної України, Північної Буковини й Закарпаття, так і комуністичні партії Польщі, Румунії і Чехословаччини були повністю підпорядковані Комінтерну, який діяв за вказівками ЦК ВКП(б).
У Західній Україні під керівництвом комуністів у 1926 р. була створена й діяла масова легальна революційна організація трудящих "Українське селянсько-робітниче соціальне об’єднання" ("Сельроб"), на Буковині під впливом комуністів перебувала заснована в 1929 р. Масова легальна організація трудящих "Визволення", а на Закарпатті крайова комуністична організація вела широку роботу в масах через створення нею в 1932 р. "Союзу працюючого селянства", а після заборони його діяльності в 1932 р. — через "Об’єднання трудящого селянства".
Але великі ускладнення і труднощі в діяльності комуністів Західної України внесла криза в КПЗУ в 1927—1929 рр., спровокована Сталіним і його посланцем в Україні Кагановичем, що з квітня 1925 р. до липня 1928 р. був генеральним секретарем ЦК КП(б)У. Нарком освіти УСРР Шумський, вважаючи, що Каганович неспроможний здійснювати керівництво КП(б)У, зокрема правильне проведення національної політики, поставив перед Сталіним питання про усунення його з поста генерального секретаря ЦК КП(б)У. Каганович обвинуватив Шумського в націоналізмі і під його тиском лютнево-березневий пленум ЦК КП(б)У 1927 р. погодився на звільнення Шумського з посади наркома освіти і його виїзд з України. На цьому пленумі секретар Закордонного бюро допомоги КПЗУ, член ЦК КПЗУ і кандидат у члени ЦК КП(б)У К.Саврич (Максимович) сказав, що він не бачить принципового розходження Шумського з політичною лінією ЦК КП(б)У, зокрема в національному питанні, і висловив своє непогодження з рішенням пленуму про звільнення Шумського і його від’їзд з України. Позицію К.Саврича підтримали більшість членів і кандидатів у члени ЦК КПЗУ, зокрема Р.Турянський (Кузьма), Й.Крілик (Васильків), М.Теслюк, І.Калатинський, Б.Копач (Ковальський) та ін. Каганович та його прихильники стали розглядати діяльність як керівників, так і КПЗУ в цілому під кутом зору перманентної зради і націоналізму. У цих умовах виконком Комінтерну 18 лютого 1928 р. своєю постановою виключив керівників КПЗУ Й.Крілика (Васильківа), Р.Турянського (Кузьму) та їхніх прихильників з партії і Комінтерну. З партії і Комінтерну було виключено і К.Саврича (Максимовича).
Розгром керівництва і розкол, який відбувся на цій основі, завдали великої шкоди КПЗУ, яка втратила 2/3 своїх членів. На III з’їзді КПЗУ, який відбувся у червні–липні 1928 р., було представлено всього 600 комуністів (до кризи в 1927 р. було близько 1800 чол.). III з'їзд обрав новий склад ЦК КПЗУ, який очолили М.Заячковський (Косар), Г.Іваненко (Бараба) та ін. Нове керівництво КПЗУ розгорнуло діяльність з відродження й активізації партії, внаслідок чого в 1933 р. КПЗУ зросла до 4400 членів. Але в 1933 р. Заячківський, Іваненко та інші керівні діячі КПЗУ були обвинувачені у націоналізмі та зраді, оголошені замаскованими агентами УВО та ОУН і репресовані. Це внесло деморалізацію в КПЗУ. Виконком Комінтерну влітку 1938 р. розпустив Комуністичну партію Польщі та її складову частину — Комуністичну партію Західної України.