Мал. 6. к. кольман. повстання 14 грудня 1825 року. 8 страница
2. Політика «воєнного комунізму» та Голод 1921-1923 рр.
Після завершення революції і громадянської війни політичне і соціально-економічне становище України було надзвичайно важким. У 1921 р. промислове виробництво становило лише 5-10%довоєнного. В роки громадянської війни радянська влада запровадила політику «воєнного комунізму». Відповідно до неї проводилася націоналізація всієї промисловості й торгівлі, на селі запроваджувалася продрозкладка, за якою селянам залишали мінімальні норми продовольства, решта ж конфісковувалась державою. Заборонялася приватна торгівля і запроваджувався розподіл продуктів за картковою системою, вводилася обов'язкова трудова повинність.
Ситуацію ускладнили катастрофічна засуха 1921 р.і голод, який стався в Україні у1921-1922 рр. Головною його причиною були не лише засуха, але й наслідки політики "воєнного комунізму". Адже селянство залишалося основною суспільною силою, яка продовжувала чинити опір радянській владі в Україні, саме тому, незважаючи на загрозу голоду до Росії з України продовжували вивозити хліб, так 8 травня 1921 р. секретар ЦК РКП(б) В. Молотов повідомив Х. Раковського про постанову партії - відправляти не менше 40 залізничних ешелонів з продовольством на місяць у розпорядження наркомпроду РСФРР. В УСРР такої кількості зерна не було, за допомогою збройної сили вдалось зібрати і відправити до РСФРР 522 тис. пудів хліба лише в травні 1921 р. Вже 6 липня 1921 р. Ленін підписав постанову, в якій вимагав не менше 74 вагонів хліба щодобово з України в Росію. Партійне керівництво республіки довгий час приховувало масштаби голоду, відмовлялося від міжнародної допомоги. Тільки в другій половині 1922 р. було дозволено діяти міжнародній організації "Американська адміністрація допомоги". У той же час на територію України прибуло близько 440 тис.переселенців із голодуючих районів Росії. За словами історика С. Кульчицького Голод 1921-1923 рр. безпосередньо пов'язаний з економічною політикою державної партії, яка проводилась до березня 1921 р. та підлеглим становищем формально незалежної республіки щодо московського центру.
Мал. 2. Голодні діти (Бердянськ, 1922)
3. НЕП в Україні.
Перехід до нової економічної політики був пов'язаний з провалом воєнного комунізму та необхідністю відбудови економіки, зруйнованої світовою та громадянською війнами. Крім того, неп мав допомогти більшовикам закріпитися при владі, адже повстання матросів та робітників Кронштадта, які були основною рушійною силою Жовтневого перевороту засвідчило про значне падіння довіри народу до більшовицької партії. Суть непу Ленін визначав як вимушений та тимчасовий відхід від будівництва соціалізму. 15 березня 1921 р.рішенням X з'їзду РКП(б) було прийнято постанову "Про заміну розкладки натуральним податком", нова економічна політика (НЕП) передбачала систему заходів, спрямованих на обмеження методів директивного управління, на використання елементів ринкових відносин. Мова велася, зокрема, про заміну продрозкладки продподатком, денаціоналізацію частини промислових підприємств, насамперед дрібних і середніх, про допуск приватного капіталу, заохочення іноземних інвестицій в різних формах, упровадження вільної торгівлі, нормалізацію фінансової системи, розвиток кредитно-банкової системи, вдосконалення податкової системи, про подолання інфляційних процесівтощо.
Промисловість. З переходом до непу більшовики поклали відповідальність за хід виробництва безпосередньо на фабрики та заводи, керівників підприємств. Також було скасовано головні комітети, якими керувала Вища рада народного господарства, підприємства були об'єднані в госпрозрахункові трести, госпрозрахунок базувався на самоокупності трестів. Майже подвоїлось виробництво промислової продукції. Значно активізувалась підприємницька діяльність, торгівля і фінанси. Було проведено грошову реформу, почала спадати інфляція та безробіття. Таким чином, фактично задіювались ринкові методи стимулювання виробництва. Це позитивно повпливало на розвиток економіки, і вже в 1925/1926 господарських роках довоєнний рівень промисловості було перевищено, це дозволило спрямувати капіталовкладення у новобудови. Проте вже з середини 1920-х рр. розпочинається гальмування нової економічної політики, що позначилось на капіталі непманів(підприємців), було запроваджено руйнівний податок на всіх приватників, більше того самі непмани були позбавлені всіх політичних прав.
Сільське господарство. Швидкими темпами розвивалося сільське господарство, зростала його продуктивність. 19 травня 1923 р. ВУЦВК і РНК УСРР прийняли декрет про запровадження єдиного сільськогосподарського податку в грошовій формі, основний тягар податку лягав на заможні верстви населення. Заміна продрозкладки продподаток позитивно вплинуло на розвиток сільськогосподарського виробництва, і вже в 1927 р. оброблялося на 10 % землі більше, ніж у 1913 р.В усіх селах займалися переробкою м'яса, працювали майстерні кушнірського ремесла, перероблялась вовна. Поступово розпочався і процес кооперації, в 1925 р. в УСРР діяло понад 11300 виробничих сільськогосподарських кооперативів(машинно-тракторних, тваринно-молочних, буряківничих, насінницьких), які охоплювали 30% від кількості селянських господарств.
Мал. 3. Більшовицький агітаційни плакат 1923 р.
4. Українське національне відродження 1920-х рр.
Українізація.Політика "коренізації", проголошена XII з'їздом РКП у квітні 1923 р.Перед місцевим апаратом ставилися вимоги поповнення своїх лав за рахунок національних кадрів, користування рідною мовою в державних установах і закладах, сприяння розвиткові національної культури. Український різновид цієї політики дістав назву українізації. Процес українізації проходив у складних умовах. Але попри труднощі й перешкоди українізація давала перші результати. Серед службовців державного апарату в 1923-1927 рр. частка українців зросла від 35 до 54 %.Якщо в 1922 р. українською мовою здійснювалося 20 % діловодства, то в 1927 р. - уже понад 70 %.У 1929 р. навчання українською мовою вели понад 80% загальноосвітніх шкіл, понад 75% технікумів і 30% вузів. Основними діячами політики українізації були наркоми освіти УСРР Олександр Шумський та Микола Скрипник.Таким чином, українська мова фактично перетворилась на державну мову УСРР. Українізація здійснювалась навіть за межами УСРР - у місцях компактного проживання українців, зокрема Кубанський округ Північно-Кавказького краю. Частка українців в КП(б)У з 20% в 1920 р. зросла до 52 % в 1927 р.Однак в ЦК українців було не більше чверті, керівниками ж партії були виключно неукраїнців. Важлива роль відводилась ліквідації неписьменності (лікнеп). За 5 років зусиллями Всеукраїнської комісії у справах боротьби з неписьменністю на чолі з Г. Петровським, неписьменність було подолано у 2 млн населення. Відсоток письменних у містах виріс удвоє, а на селі - більше ніж утричі. Було відкрито 7 тисяч вечірніх шкіл та гуртків, до 50 тисяч чоловік було охоплено індивідуальним навчанням. На кінець 20-х рр. 51,9 % населення вміли читати та писати.
Чимало позитивних змін сталося в літературі, мистецтві. З еміграції в Україну повернулися М. Грушевський, С. Рудницький та інші відомі діячі науки, освіти, культури. Виникали національні культурніі літературні організації ("Гарт", "Плуг","Авангард"тощо). У 1925 р. постає Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), яка об'єднала талановитих письменників, активних учасників руху за відроджені української духовності. Видатним діячем української сцени був Л. Курбас, який у березні 1922 р. організував унікальний театральний колектив "Березіль". Це був новий крок на шляху оновлення національної театру. В 1927 р. була створена Київська кіностудія.Водночас відбувався процес пролетаризації та політизації культури, таким чином практикувався класовий підхід до культури, більшовики намагались примусити діячів культури робите, що буде вигідно для радянської влади.
Мал. 4. Літературні об'єднання 1920-х рр.
Вкрай складним було становище церкви. Проте ще 14 жовтня 1921 р. з дозволу влади на Всеукраїнському православному синоді в Києві була створена незалежна від російської православної церкви національна церква - українська автокефальна православна церква (УАПЦ), очлови її митрополит Василь Липківський. Більшовики вважали, що створення нової церкви сприятиме занепаду Російської православної церкви та послабить її вплив. Проте УАПЦ не виправдала сподівання більшовиків, а її лідери стали відкртими ворогами режиму, оскільки боролись за самостійну Україну. Вже в 1924 р.УАПЦ мала 30 єпископів, півтори тисячі священиків і понад тисячу парафій.
Боротьба з націонал-комунізмом. Наприкінці 20-х років процес українізації, який постійно наштовхувався на перешкоди й спротив, практично припинився. Почався цілеспрямований наступ на всенаціональне. В українському націоналізмі були звинувачені О. Шумський, М. Хвильовий, М. Волобуєв, який у своїй праці "До проблеми української економіки"заявив, що Україна економічно експлуатується радянською Росією. 7 липня 1933 р., звинувачений у причетності до контрреволюційної організації, покінчив самогубством головний провідник політики українізації - М. Скрипник.Загинула також величезна кількість рядових учасників процесу українізації.
 Мал. 5. Олександр Шумський |  Мал. 6. Микола Хвильовий |
Тема 32. РАДЯНСЬКА МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНИ (1929-1939 РР.)
1 РАДЯНСЬКА МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНИ (1929-1939 РР.)
1. Індустріалізація.
У 1920-ті рр. промисловий потенціал України, яка належала до одного з найрозвинутіших економічно регіонів Російської імперії, було майже повністю відновлено. Але відбудова здійснювалась переважно на існуючій основі з відчутними диспропорціями розміщення промислових об'єктів. В промисловості переважали переважно добувні галузі. Тому об'єктивною необхідністю стало здійснення індустріалізації країни, що дозволило б подолати відсталість від країн Заходу та показати переваги соціалістичного будівництва над капіталізмом. Курс на індустріалізацію визначив XV з'їзд ВКП(б) (грудень 1927 року), затвердивши директиви першого п'ятирічного плану розвитку господарства на 1928/29 - 1932/33 роки.
Україна визначалась як основний плацдарм здійснення індустріалізації в СРСР та отримала 20 % усіх капіталовкладень СРСР, 400 із 1500 промислових підприємств планувалось спорудити у нас в першій п'ятирічці. Ставилося за мету забезпечити переважаючий і першочерговий розвиток галузей групи А (паливної, енергетичної, хімічної, машинобудівної та ін.). Це дало б змогу перетворити СРСР на могутню індустріальну державу з великим військово-промисловим потенціалом. Матеріальні стимули, які наочно продемонстрували свої переваги в період НЕП, часто замінювались моральними, політико-ідеологічними. В грудні 1929 р.Цк ВКП(б) прийняв постанову "Про реорганізацію управління промисловістю", згідно якої основною ланкою управління ставало підприємство, а не трест, який перетворювався в органи технічного управління. Розпочався перехід радянської економіки до адміністративно-командних принципів функціонування. Створювалась економіка з найвищим рівнем централізації управління, ніхто не брав до уваги того, що крайній ступінь централізації призведе до втрати реального контролю над економічними процесами, паралічу ініціативи та величезних непродуктивних витрат ресурсів.
Передбачався перехід до централізованих державних перспективних планів розвитку економіки - п'ятирічок. Перший п'ятирічний план розпочався з жовтня 1928 р.Сталін прогнозував темпи промислового зростання до 37,7 % за рік.Проте навіть офіційні статистичні дані показують, що середньорічний темп промислового зростання за роки п'ятирічки становив 15,7%. Генсек спеціально ставив неможливі для виконання цілі, аби згодом звинуватити в саботажі своїх опонентів. Водночас початок індустріалізації мав наслідком погіршення становища населення, взимку 1928-1929 рр. в містах України було запроваджено нормавану торгівлю хлібом за картками, лише з 1935 р. карткову систему постачання продовольства було ліквідовано.
Серед промислових об'єктів перших п'ятирічних планів в СРСР виділялось 35 гігантів-новобудов, з них в УРСР розміщувалось 12 об'єктів - 7 новобудов та 5 докорінно реконструйованих підприємств. До новобудов належали Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь, Дніпрогес, Дніпроалюмінійбуд, Краммашбуд, Хартківський тракторний завод. Серед реконструйованих підприємств були Луганський паровозобудівний завод, чотири металургійні заводи: у Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпропетровську й Алчевську.Було розгорнуто будівництво великих районних електростанцій і заводських електростанцій. Найбільшим в світі комбайновим заводом став Запорізький завод "Комунар". У харчовій промисловості виникли нові галузі - маргаринова, олійна, хлібопекарська.Було збудовано 67 механізованих хліюзаводів та 5 м'ясокомбінатів.Став до ладу Херсонський консервний завод потужність 128 млн банок на рік. У роки індустріалізації було запроваджено величезну кількість машин, агрегатів, механізмів, що викликало необхідність істотного підвищення освіти і перш за все технічної грамотності кадрів, масового оволодіння новою технікою, різноманітними професіями, технологічними процесами. Усе це також мало прогресивне значення.
 Мал. 1. Будівництво ДніпроГЕСу 1930 р. |
 Мал. 2. Перший серійний трактор України СХТЗ 15-30 |
Виробниче змагання.Важливу роль в проведенні індустріалізації відіграв людський чинник, адже від рівня професійності та відданості робітинків залежав успіх модернізації. З цією метою 1929 р. було прийнято постанову ЦК ВКП(б) "Про соціалістичне змагання фабрик та заводів". У ніч з 30 на 31 серпня 1935 р.вибійник шахти "Центральна-Ірмине" в Кадіївці О. Стахановза допомогою двох помічників-кріпильників видобув 102 тонни вугілля при нормі 7 тонн, розрахованої тільки на вибійника, у 14,5 разаперекривши норму виробітку. Абсолютний рекорд на відбійному молотку встановив у лютому 1936 р. М. Ізотов, за допомогою 12 кріпильників він нарубав за зміну 607 т вугілля. Керований партійними та профспілковими організаціями стахановський рух швидко поширювався по всій країні. Проте рекорди стахановців були підставою для істотного підвищення норм виробітку і планових завдань. Що не могло не призвести до перенапруження виробничого процесу і неминучих зривів, які влада розглядала як шкідництво або саботаж з метою підриву соціалістичного будівництва.
Наслідки індустріалізації:
- у 1940 р. рівень промисловоговиробництва у порівняні з 1913 р. збільшився у 7 разів;
- за обсягом виробництва важкої промисловості Україна випередила ряд розвинутих європейських країн: друге місцев Європі по випуску машин (після Великобританії ) і виплавці чавуну (після Німеччини); четверте місце в світі за видобутком вугілля;
- Україна із аграрної країни перетворилася в індустріально - аграрну. Було ліквідовано безробіття, з'явилисятисячі нових робочих місць.
2. Колективізація сільського господарства.
Іншою складовою сталінського курсу була так звана соціалістична колективізація сільського господарства.Цей напрям був визначений у 1927 р. на XV з'їзді ВКП(б).Напочатку 1928 р. Сталін та його оточення внесли в рішення з'їзду корективи, суть яких полягала в ще більшому обмеженні елементів ринку, що залишилися від НЕП, у насильницькій ліквідації всіх форм сільськогосподарської кооперації, а також "куркульства як класу". Гасло суцільної колективізації офіційно було проголошено листопадовим (1929 р.) пленумом ЦК ВКП(б).Колективізація мала забезпечити нееквівалентний обмін між містом і селом, полегшити викачування селянських ресурсів у державний бюджет. Єдиною формою організації виробництва на селі мали стати колгоспи й радгоспи. Все це мало здійснитися за три-чотири роки. Тих, хто виступив проти "лінії партії", оголосили "ворогами народу" і репресували (М. Бухаріна,М. Рикова, О. Томського та ін.). З цих же причин сталася розправа над видатними вченими-аграрниками: О. Чаяновим, К.Кондратьєвим та ін.
У 1929 р. на пленумі ЦК ВКП (б) було зазначено, що Україна повинна в найкоротший термін упровадити колективізацію, показуючи приклад іншим республікам СРСР. В постанові ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 р. "Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації" передбачалась боротьба із заможними верствами сільського населення від депортації в північні регіони СРСР до ізоляції в тюрмах. Встановлення колгоспно-радгоспної системи супроводжувалося насильницькою експропріацією землі, худоби, реманенту. Тяжкими були для України й наслідки масових депортацій. Наприкінці 20-х років 850 тис.українських селян були примусово переселені в необжиті райони Кольського півострова та Сибіру.На розселянювання хліборобів була спрямована і політика "ліквідації куркульства як класу". Всього було експропрійовано близько 200 тисяч селянських господарств.Це була справжня війна радянської влади з українським селянством, яке залишалось найбільш відкритим опозиціонером більшовицькій політиці на селі.
 Мал. 3. Розкуркулення селян в с. Удачному на Донеччині, 1931 р. |
 Мал. 4. Сім'ю "куркуля" виганяють з власного двору, Донеччина, 1930 р. |
Нова хвиля колективізації розпочалась восени 1930 р., і вже до кінця 1932 р. у республіці було колективізовано понад 70% селянських господарств та понад 80% посівних площ.За працю в колгоспах селяни не одержували майже нічого, вироблена продукція діставалась державі. У 1930-1931 рр. дезорганізація і деградація колгоспної системи позначилась не лише на поставках державі, але і на матеріальному становищі селян. Така політика держави природно викликала опір зі сторони українського селянства, форми спротиву були різними від відмов вступати до колгоспу до відкритих виступів проти більшовицької влади. У 1930 р. в Україні загальна кількість повстанців становила майже 40 тисяч, які становили реальну загрозу більшовицькій владі в найбільшій національній республіці СРСР. У відповідь Москва розпочала терор голодом.
3. Голодомор 1932-1933 рр. - геноцид українського народу.
До конкретних причин голодоморутреба віднести:
- завищені норми державних хлібозаготівель;
- партійно-державне керівництво на чолі з Й. Сталіном намагалось здійснити індустріалізацію за рахунок селян. Експорт зерна за кордон продовжувався навіть тоді, коли в УСРР спостерігалась масова смертність селян від голоду;
- примусова колективізація та розкуркулення;
- значні втрати зерна при зборі врожаю1932 р.;
- покарання радянським керівництвом українського селянство за спротив колективізації голодом;
- приховування факту голоду.
В сучасній вітчизняній історичній науці голодомор розглядається як вияв антиукраїнської політики сталінського керівництва. Він був геноцидом українського народу. Замість того, щоб узгодити хлібозаготівельні плани з реальними можливостями сільського господарства та впорядкувати оплату праці в колгоспах, влада зробила ставку на виконання плану хлібоздачі силовими методами.
З червня до жовтня 1932 р.з колгоспників та одноосібників вдалось витиснути 132 млн пудів хліба, тобто менше половини порівняно з минулим роком. Москва надіслала в Україну з надзвичайними повноваженнями хлібозаготівельну комісію на чолі з В. Молотовим, ця комісія викачала з села весь хліб у рахунок хлібозаготівель, але не виконала плану. 7 серпня 1932 р. ВЦВК та РНК СРСР ухвалили власноручно написану Й. Сталіним постанову «Про охорону майна державних підприємств,колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». В народі ця постанова згодом отримала назву «закон про п’ять колосків». Згідно з цією постановою акт розкрадання колгоспного майна карався розстрілом,а за «пом’якшува - льних обставин» – позбавленням волітерміном не менше 10 років.
На місця відряджалися надзвичайні комісії, які стали основними виконавцями репресій щодо сіл, звинувачених у злісному саботажі хлібозаготівель. До багатьох сіл входили регулярні
 Мал. 5. Голодні діти |
війська та підрозділи ДПУ, які здійснювали силові реквізиції зерна. Обшуки з метою вилучення усього продовольства здійснювались на всій УСРР, крім прикордонних сіл. Конфіскація хлібних запасів, здійснена комісією В. Молотова в рамках хілбозаготівель, була основним, але не єдиним фактором голодомору 1932 - 1933 рр. Після вилучення усього зерна в колгоспників залишались інші продукти з присадибних ділянок (фрукти, овочі), які могли би врятувати від голодної смерті. В УСРР та в Кубанському окрузі Північного Кавказу комісії не обмежились конфіскацією хліба. Вони запровадили для покарання боржників у хлібозаготівлях «натуральні штрафи»: якщо у селян не було хліба, конфісковували інше продовольство, що знаходили під час обшуку на селянському подвір’ї. За словами С. Кульчицького, терор голодом спрямовувався не проти етнічних українців поза часом і простором, а проти українців як носіїв державного начала.Населення Кубані (61,5% етнічних українців) постраждало через те, що виявило намір підвищити свій державний статус возз'єднанням з УСРР.
Якщо «натуральні штрафи» позбавляли українських селян останніх продовольчих запасів, то інші репресивні заходи ізолювали їх економічно і не давали можливості ці запаси поповнити шляхом торгівлі чи обміну. Як зазначалось, за невиконання хлібозаготівель колгоспи та села виносили на «чорні дошки», що означало припинення в них державної та кооперативної торгівлі. Селяни позбавлялись можливості купувати промтовари, сірники, гас тощо. Наприкінці грудня 1932 р. на «чорні дошки» було занесено 400 сіл, які оточувались військами, пересування селян там заборонялося.
Запроваджувались також «товарні репресії» – санкціоноване владою призупинення будь-якого продовольчого постачання у сільські райони (в грудні 1932 р. його застосовували у 82 районах Дніпропетровської,Чернігівської, Одеської, Харківської та Сталінської областей). Щоб запобігти масовим міграціям з охоплених голодом районів, 27 грудня 1932 р.на території СРСР запроваджено єдиний паспортний режим та інститут прописки. Селяни не отримували паспортів, отже, не могли змінити місце проживання і працевлаштуватись у містах чи інших регіонах. Голодуючі селяни намагались дістатись до великих міст, де голоду не було. Проте тут тоді діяла карткова система, тому купити продовольство було проблематично. Одночасно з голодомором в українському селі продовжувались політичні репресії, «розкуркулення» та депортації.
Мал. 6. Жертва геноциду
Безпосередніми організаторами геноциду українського народу на найвищому рівні були генеральний секретар ЦК ВКП(б) Й. Сталін; секретар ЦК ВКП(б) і голова надзвичайної хлібозаготівельної комісії на Північному Кавказі Л. Каганович; голова РНК СРСР і голова надзвичайної хлібозаготівельної комісії в УСРР В. Молотов; секретар ЦК ВКП(б) П. Постишев; заступник голови ОДПУ СРСР і особоуповноважений ОДПУ по УСРР В. Балицький.Перелічені особи, крім Постишева, очолювали в СРСР всі вертикалі влади - компартійну (Каганович), радянську (Молотов) і чекістську (Балицький). Очолював їх безпосередньо Сталін.
Наслідки геноциду. Голодомор 1932-1933 рр. мав жахливі наслідки в усіх сферах суспільного життя, в т. ч. в економіці: втрата значної частини трудових ресурсів українського села; велика частина врожаю втрачена; експорт зерна не припинявся навіть у період масової смертності від голоду, але внаслідок голодомору він зменшився майже в 3 рази; зменшення експорту зерна примусило керівництво СРСР відмовитись від прискорених темпів індустріалізації та безрозмірних хлібозаготівель; сільське господарство в своєму економічному розвитку відкинуто на багато років назад. Соціальні наслідкиголодомору в Україні: збільшення кількості сиріт, безпритульних дітей, інвалідів, хворих і непрацездатних осіб; різке падіння життєвого рівня населення. До політичних наслідків треба віднести: припинення опору колективізації та іншим насильницьким акціям радянської влади з боку українських селян, які відтоді керувались принципом – «лиш би не було війни і голоду, а все інше переживемо»; низьку громадську та політичну активність українського селянства. Етно-демографічні наслідкибули жахливими: загибель 3,5-5 млн. мешканців України; значне послаблення демографічного потенціалу української нації; зменшення частки українського населення в УСРР.
4. Суспільно-політичне життя.
Політичні репресії.У вересні 1929 р.відбулися арешти визначних діячів української науки, культури, релігії - як членів вигаданої ОДПУ "Спілки визволення України". У 1930 р. відбувся процес над 45 "керівниками" СВУ Серед них - академік С. Єфремов, професори Й. Гермайзе, М. Слабченно, письменники Мівченко, Л. Старицька-Черняхівська та ін.В 1931 р.відбувся ще один процес - так званого Українського національного центру за яким були репресовані 50 представниківукраїнської інтелігенції. За фальшивими звинуваченнями були засуджені та розстріляні Г. Косинка, К. Буревій, Д. Фальківський, О. Близько , І. Крушельницькийта багато інших українських поетів та письменників. Репресії не обминули й театр. У 1933 р. було заарештовано видатного режисера Л. Курбаса, а організований ним театр "Березіль" - закрито. У грудні 1934 р. у справі так-званого "Українського центру білогвардійців-терористів" було засуджено до розстрілу 28 представників української інтелігенції. У цілому за ці роки Україна втратила близько 500 талановитих письменників.Непоправних втрат зазнали військові кадри (в передвоєнні роки було репресовано понад 40 тис.найдосвідченіших командирів Червоної армії, в т. ч. 1800 генералів).