Сутність, структура і функції політичної системи
Поняття “політична система” дає змогу найповніше і послідовно розкрити суспільно-політичну природу суспільства, існуючі політичні відносини, інститути, норми і принципи організації влади. Це поняття покликане відобразити два моменти в політичній науці:
1) цілісність політики як самостійної сфери суспільства, що представляє сукупність взаємодіючих елементів (партій, держави, лідерів, права та ін.);
2) характер зв´язку політики із зовнішнім оточенням (економічною, соціальною і культурною сферою, іншими державами).
Уведення поняття “політична система” має й практичне значення. Воно допомагає виділити чинники, які забезпечують стабільність і розвиток суспільства, розкривають механізми узгодження інтересів різних груп населення.
За Д. Істоном, у системи є вхід і є вихід. На вхід з навколишнього соціального й культурного середовища надходять імпульси — вимоги і підтримка. На виході системи здійснюються політичні рішення й політичні дії, спрямовані на реалізацію цих рішень.
Вимоги — це перший вид імпульсів на вході системи. Ці імпульси можуть бути різними — від вимог до властей підвищити заробітну плату, справедливо розподіляти блага і забезпечувати якість і освіту, охорону прав і свободи громадян, унормувати тривалість робочого дня до питань охорони здоров´я, забезпечення громадського спокою тощо.
Другий вид імпульсів на вході – це підтримка. Вона можлива в різних формах: від матеріальних (виплата податків, праця на громадських засадах, військова служба і т. ін.) через виконання законів та інших актів державної влади до шанобливого ставлення до влади і духовної символіки.
Д. Істон називає три об´єкти підтримки:
1) політичне суспільство — група людей, які взаємопов´язані в одній структурі завдяки розподілові діяльності в політиці;
2) ”режим” — основними компонентами його є цінності (цілі та принципи), норми і структура влади;
3) правління, до якого відносять людей, що беруть участь у щоденних справах політичної системи, визнаються більшістю суспільства відповідальними за свою діяльність.
Підтримка, яку виявляють системі, може посилюватися, коли система задовольняє потреби і вимоги громадян. Тому без достатньої підтримки політична система не може ефективно й надійно працювати.
Отже, політична система становить складне й специфічне явище в життєдіяльності суспільства, з внутрішньо організованими зв´язками і властивостями елементів. її можна визначити як системну сукупність політичних взаємин, правових і політичних норм, інститутів та ідей, пов´язаних із формуванням, здійсненням влади та з управлінням суспільством.
Яке ж методологічне значення категорії “політична система” для аналізу державного політичного управління?
По-перше, за її допомогою значно легше відокремити політичну сферу від державної, розкрити її взаємодію.
По-друге, легко зіставити елементи державної політики і політики суспільства, відрізнити державне управління від управління в суспільстві загалом.
По-третє, системний підхід дає змогу знайти багато спільного в різних типах політичних систем, визначити тенденції модернізації їх і шляхи зближення.
По-четверте, можливості цієї категорії дають змогу вивчати динаміку різних національних політичних структур у порівняльному плані протягом довгого часу, допомагають оцінювати політичний клімат країни і на цій основі приймати найоптимальніші політичні рішення.
Політична система функціонує як динамічна цілісна система в органічному взаємозв´язку з іншими системами: економічною, культурною, етнічною, соціальною, релігійною та ідеологічною. Усі системи суспільства взаємозв´язані і взаємозалежні.
Визначальною щодо всіх систем, зокрема й політичної, виступає економічна система. Адже серед численних і різноманітних інтересів соціальних груп провідними є саме економічні. Правлячі групи, їхні партії та організації утворюють такий економічний організм, який задовольняв би насамперед їхні інтереси. Тому саме економічна система визначає сутність, структуру і функції політичної системи. А політична система, зі свого боку, справляє регулятивний вплив на економічну систему, забезпечує існування саме такого економічного організму, який потрібен правлячим соціальним групам.
Аналіз політичної системи дає змогу розкрити її структуру. Це — внутрішня організація цілісної системи як специфічного способу взаємозв´язку і взаємодії компонентів, які її утворюють; стійка впорядкованість елементів; закономірні зв´язки між елементами. Структура дає змогу зрозуміти, як саме системне ціле організоване.
Звернімося до поглядів на структуру політичної системи, які найчастіше трапляються в сучасній вітчизняній політичній літературі.
Першим фундаментальним елементом політичної системи суспільства є політичні відносини між індивідами, соціальними та етнічними групами, між націями й державами; між державою й громадянами, громадянами та їхніми організаціями щодо влади, вироблення й здійснення політики. Тут політична діяльність виступає формою функціонування політичних відносин. Вона є усвідомленою, цілеспрямованою діяльністю соціальних суб´єктів щодо реалізації своїх політичних інтересів у конкретній політичній діяльності людей, їхніх соціальних груп, громадсько-політичних об´єднань.
Політична діяльність починається з виникнення певного інтересу і завершується його реалізацією, тобто практичним результатом.
Одним із центральних елементів політичних відносин і політичної діяльності є політичні ролі. Аналіз показує, що, якою б стабільною не була система, політичні ролі її суб´єктів завжди в динаміці.
Стабільність політичних відносин полягає в чіткості визначення й закріплення в законах і нормах (правових, політичних і моральних) ролей, тобто кола прав, обов´язків і відповідальності суб´єктів політичної системи. Тому найважливіше політичне діяння складається з утворення, зміцнення і виконання ролей, пов´язаних з поєднанням елементів політичної системи з певними зв´язками. Такі ролі — ролі формування політичної системи та її функціонування — відіграють “офіси”, сукупність “офісів” (мається на увазі система органів і посад державних, партійних і громадських організацій).
У зв´язку з цим стрижневим елементом політичної системи виступає політична організація суспільства, яка включає державу та її установи, політичні партії, громадсько-політичні організації та рухи і трудові колективи зі своїми органами самоврядування.
Важливим елементом політичної системи є політична свідомість як невід´ємний компонент політичної діяльності людей. Вона є відображенням політичного життя суспільства в ідеях, поглядах, уявленнях, традиціях, соціально-політичних почуттях людини, соціальної групи, нації й народу. Політична свідомість — це розуміння суспільством самого себе як політичної цілісності; в реальному житті така свідомість виступає як сукупність відповідних знань і оцінок.
Значну роль у політичній системі відіграє політична культура, яка характеризує якісний стан політичних відносин і діяльності в суспільстві, а також розкриває ступінь соціально-культурного розвитку людини і міру її активності в перетворенні політичної дійсності.
Політичні й правові норми виступають важливим регулівним елементом політичної системи. Якщо політичні норми діють і реалізуються у вигляді принципів і настанов, які регулюють діяльність політичних інститутів і громадян як суб´єктів політичного життя, то правові норми — це сукупність затверджених або санкційованих державою загальнообов´язкових правил політичної поведінки (норм), дотримання яких забезпечується певними заходами державного впливу (кримінальне, адміністративне, державне і громадянське право). На основі політичних і правових норм утворюються регулятори суспільних відносин щодо влади й закріплюються основні принципи діяльності суб´єктів політики.
Визнаним елементом політичної системи суспільства є засоби масової інформації як засоби духовного спілкування великих мас людей, духовно-політичного спілкування держави і суспільства, людини і держави та держави з іншими політичними інститутами та іншими державами і міжнародними організаціями. Засоби масової інформації використовуються, насамперед, для політичного та ідеологічного впливу на електорат з метою легітимації влади або щоб захопити її, зміцнити й реалізувати в інтересах певних соціальних сил.
Існують й інші погляди на структуру політичної системи. Переважна більшість сучасних західних і значна частина російських учених у структурі політичної системи виділяють такі підсистеми, як інституційна, нормативна, комунікативна, культурна і функціональна.
Основним елементом політичної системи є інституційна підсистема, тобто сукупність інститутів (державних, партійних, суспільно-політичних), які виражають і представляють різні за значенням інтереси: від загальнозначущих до групових і приватних. Найважливішим інструментом реалізації суспільних інтересів є держава. Вона зосереджує в своїх руках владу і ресурси, розподіляє цінності й блага, спонукає населення до обов´язкового виконання її рішень. Крім держави, в інституційну підсистему входять як політичні організації, наприклад партії і групи тиску, так і неполітичні організації, що мають значні можливості впливати на владу й суспільство, — засоби масової інформації, церква і т. ін. Рівень інституційної підсистеми визначається ступенем диференціації та спеціалізації ролей і функцій їхніх структур. Завдяки спеціалізації ця підсистема може швидко й ефективно реагувати на нові потреби та вимоги населення.
Інститути влади виконують найрізноманітніші ролі на основі різних норм — політичних, правових, культурних, моральних і т. ін. Уся ця сукупність норм, які регулюють політичні відносини, складає нормативну підсистему. Норми виконують роль правил, на основі яких відбувається політичний вплив. Ці правила можуть фіксуватися в конституціях, правових актах, а можуть передаватися з покоління в покоління у вигляді традицій, звичаїв і символів.
Керуючись формалізованими і неформалізованими правилами, політичні суб´єкти вступають у взаємодію. Форми цих взаємодій, що ґрунтуються на злагоді чи конфлікті (наприклад, між особою і державою), на їхній інтенсивності й направленості, становлять комунікативну підсистему. Система комунікації характеризує відкритість влади, її здатність до діалогу, прагнення до злагоди, до обміну інформацією з суспільством.
Політична взаємодія зумовлюється характером культурно-релігійного середовища, його однорідністю. Сукупність субкультур і релігійна система визначають пріоритетні цінності, переконання, стандарти політичної поведінки й політичну ментальність і складають культурну підсистему. Вона надає загальнозначущого сенсу політичним діям і відносинам різних суб´єктів, стабілізує суспільство, лягає в основу взаєморозуміння і злагоди. Чим вищий рівень культурної однорідності суспільства, тим вища ефективність діяльності політичних інститутів. Базовим елементом культурної підсистеми є панівні в суспільстві політична культура й релігія, що визначають модель взаємодії індивідів, стандарти індивідуальної поведінки.
Бажані моделі суспільства, які віддзеркалені в системі культурних цінностей та ідеалів, визначають сукупність методів і засобів реалізації влади. Ця сукупність політичних технологій становить функціональну підсистему. Переважання методів примусу чи злагоди в реалізації владних взаємин визначає характер взаємовідносин влади і громадянського суспільства, засоби інтеграції його та досягнення цілісності.
Усі підсистеми політичної сфери поєднані зв´язками взаємозалежності. Взаємодіючи, вони забезпечують життєдіяльність політичної системи, допомагають ефективно реалізувати її функції в суспільстві. Отже, політична система — це жива, відкрита, динамічна система, що виконує свої, тільки їй властиві функції.
У науковій літературі є різні погляди на функції політичної системи, але є і певні спільні наукові підходи. Один із таких поглядів узагальнює погляди більшості вітчизняних учених щодо функції політичної системи. Вони збігаються в тому, що кожна функція повинна відображати певну системну якість. У зв´язку з цим можна виокремити такі основні функції політичної системи суспільства:
1) визначення цілей і завдань суспільства;
2) мобілізація ресурсів;
3) владно-політична інтеграція суспільства;
4) регулювання режиму соціально-політичної діяльності;
5) легітимація, під якою розуміється досягнення необхідного ступеня відповідності реального політичного життя офіційним політичним і правовим нормам.
Головні функції політичної системи — це визначення цілей і завдань суспільства, а також мобілізація всіх ресурсів для досягнення цих цілей і врегулювання режиму політичної діяльності.
Функції інтеграції й легітимації є функціями не лише політичної системи, а й духовно-культурної, економічної та інших систем.
Виконуючи свої функції, політична система забезпечує цілісний керівний вплив на суспільство як на єдиний організм, яким ефективно управляє політична влада.
Характерною ознакою політичного управління є те, що це управління свідоме, воно пов´язане з визначенням стратегічних, довготермінових пріоритетів, цілей, мети діяльності людей, їхніх угруповань і суспільства загалом. Політичне управління повинне формувати й підтримувати певний соціальний порядок, забезпечувати його захист, виправдовувати його існування.
Сьогодні Україна тільки починає розбудовувати свою нову політичну систему — систему демократичної діяльності й відносин, правових гарантій і політичної відповідальності всіх суб´єктів демократичного процесу.
Тому в реальному житті нашої країни, як і в інших країнах, які ще формують свої нові політичні системи, відбувається постійне суперництво двох чинників, двох основних тенденцій. З одного боку — чинник випадковостей, тенденція до дезорганізації, до руйнування старої політичної системи, з іншого — чинник управління й самоуправління, тенденція до організованості, впорядкування й стабілізації розвитку і прогресу політичної системи. Важливо, щоб усі ці процеси та явища були вузько детермінованими і мали можливість для різних ліній свого розвитку. Можливість управління визначається самим існуванням випадковостей, і це дає змогу уникати одноваріантного призначення. Тому одна з основних умов управління — це умова мати певний вибір; друга умова — щоб управляти, треба мати зворотний зв´язок між усіма елементами політичної системи.
Інша точка зору щодо функцій будь-якої системи виходить з того, що політична система забезпечує стабільність суспільства, його прогрес через збалансованість різних груп інтересів. Виходячи з цього, можна виділити такі функції політичної системи, використовуючи класифікацію сучасних американських політологів Г. Алмонда і Дж. Павелла:
1. Функція висловлення інтересів. Політична система через різні організації повинна представляти в суспільстві інтереси різних соціальних груп. Інакше вони можуть знаходити інші, часто досить руйнівні форми відображання своїх вимог.
2. Функція узагальнення інтересів. Розмежованість інтересів різних соціальних груп та індивідів у суспільстві може бути дуже великою. Тому виникає потреба узагальнювати, перекладати вимоги на мову програм і доводити їх до влади. Цю функцію виконують переважно партії.
3. Функція відпрацювання правил і норм. Цю функцію виконують законодавчі органи, видаючи закони й нормативні документи.
4. Функція застосування правил. Виконання цієї функції є прерогативою виконавчих органів, які реалізовують накази законодавців.
5. Функція контролю застосування правил. Цю функцію виконують судові органи й органи насилля чи примусу.
6. Функція політичної комунікації. Вона припускає різні форми взаємодії та обміну інформацією між різними структурами політичної системи, між лідерами і громадянами.