Соціально-економічний розвиток Київської Русі

Культура Київської Русі

Культура Київської Русі є результатом тривалого процесу як внутрішнього розвитку східнослов'янського суспільства, так і зовнішнього впливу світової цивілізації.

З глибокої давнини бере початок усна народна творчість - казки, легенди, пісні. Найдавнішими і значними у культурному відношенні є билини Володимирового циклу, які створювалися в Х-XI ст. Першими письмовими творами у Київській Русі були літописи - зводи записів про історичні події, викладені у хронологічній послідовності.

Найдавнішим літописом, який дійшов до наших днів, є «Повість временних літ» (малюнок), створена на початку XII ст. Вона збереглась у Лаврентіївському (1377 р.) та Іпатіївському (початок XV ст.) списках. Відомі також «Київський літопис» XII ст., «Галицько-волинський літопис» XIII ст.

Літописи є основним джерелом з історії Київської Русі IX-XIII століть. Але, окрім них, із письмової спадщини можна згадати філософську проповідь митрополита Іларіона «Слово про закон і благодать», «Повчання дітям» Володимира Мономаха та ін.

Особливе місце у давньоруській літературі посідає «Слово про Ігорів похід», написане на основі конкретного історичного факту. Невідомий автор цього твору закликав князів забути міжусобиці й об'єднатися в ім'я захисту рідної землі.

Розвиток літератури Київської Русі був безпосередньо пов'язаний із поширенням освіти, створенням бібліотек. Уже за Володимира Святославича існували державна школа і школа при Софійському соборі. Ярославом Мудрим створюється перша відома на Русі бібліотека.

Значного розвитку набула архітектура. За Володимира Святославича будується храм Богородиці, який потім назвали Десятинною церквою (на його утримання князь брав десяту частину доходів своїх підданців). Вона була прикрашена фресками, мозаїкою. В 1037 р. зведено найбільший храм Київської Русі - Софійський собор. За його зразком у Чернігові будується Спаський собор, у Новгороді та Полоцьку - Софійські собори. Ярослав Мудрий споруджує у Києві Золоту браму.

Центрами культури у Київській Русі були монастирі. Одним з них був Києво-Печерський монастир, заснований за Ярослава Мудрого преподобним Антонієм, на взірець того, який він же започаткував у Чернігові.

В усіх великих містах існували іконописні майстерні. Розвивається книжкова мініатюра «Остромирове євангеліє», написане у середині XI ст., прикрашене чудовими заставками і мініатюрами.

Розквітає ювелірне мистецтво. Київські майстри володіли різними способами обробки коштовних металів - зерню, сканню, перегородчастою емаллю.

Зростання економічних і культурних зв'язків Київської Русі, піднесення суспільного життя зумовили наступний розвій її культури.

Важливе значення для культури Київської Русі мало запровадження християнства.

Після укладення ряду договорів, особливо зміцніли зв’язки з Візантією, а прийнятття християнства поєднало Русь із традиціями візантійського православ’я, політичною думкою та культурними досягненнями.

Київська Русь стала своєрідним центром слов’янської культури, яка, у свою чергу, мала на собі вплив культур країн ісламу, Заходу, Закавказзя і Східного Середземномор’я.

Літературні та археологічні джерела засвідчують існування у східних слов’ян писемності ще до прийняття християнства. Болгарський письменник Храбр у праці «О письменах» говорить про два види письма – примітивні піктографічні знаки (риски і зарубки), та грецьке й латинське письмо, що не передавало багатьох слов’янських звуків. Писемність у дохристиянські часи була поширена у зовнішньополітичній, економічній і торгівельній сферах суспільного життя, а також у язичницькому культі.

Проникнення християнства на Русь зумовило виникнення у східних слов’ян письма, якого потребувала держава і церква. Це письмо називалось «кирилиця», воно прийшло на Русь разом із писцями і богослужебними книгами із Болгарії Важливими писемними пам’ятками є знайдені у Новгороді, Звенигороді та інших містах, берестяні грамоти

Оригінальними пам’ятками давньоруського письма є графіті ХІ – ХІV ст., що містяться на стінах Софійського собору, Кирилівської церкви, Видубицького монастиря, Успенського собору Печерського монастиря, церкви Спаса на Берестові та Золотих воріт.

Цікавими пам’ятками є стилі (залізні, бронзові і кістяні писала) для письма на воскових дощечках, бересті і штукатурці

У школах вивчали основи письма, читання, арифметику, спів, музику, поетику, риторику, іноземні мови (передусім грецьку і латинську). Вищу освіту визначали філософія і риторика. Центрами освіти були міста Київ, Новгород, Полоцьк, Чернігів, Галич та Володимир-Суздальський. Освітнім центром у Києві був собор Святої Софії. Тут складено літописний звід 1037 р., написано і виголошено «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, сформовано основи першого збірника законів Київської Русі «Руська Правда», створено «Ізборник» Святослава» 1076 р., написано у 1056–1057 рр. відоме «Остромирове євангеліє». Тут містилася книгозбірня Ярослава Мудрого, переписувалися книги.

Освітнім і художнім центром був також і Печерський монастир, у якому знаходились художня і книгописна майстерні. У його стінах була створена визначна пам’ятка історії Київської Русі «Повість минулих літ» та ін.

Утворення шкіл і поширення писемності були пов’язані з соціальними та культурними вимогами давньоруського суспільства.

3 ГЕТЬМАН ІВАН ВИГОВСЬКИЙ У БОРОТЬБІ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ ВІД МОСКВИ

Щойно в Москві стало відомо про смерть Б. Хмельницького, як у Чигирин прибула місія В. Кікіна, що мала скористатися з цієї нагоди для своїх загарбницьких цілей. Передусім почалося суто московське крутійство з обранням гетьмана. За варіантом договору від 14 березня 1654 року регламентувалося, що Військо Запорозьке обирає гетьмана і повідомляє про його особу царю. Та після смерті Хмельницького у Москві почали наполягати, щоб кандидатуру на гетьмана повідомляли заздалегідь і погоджували її з царем. Тому двічі обраного Івана Виговського цар не визнавав.

За правилом, однобічно встановленим Москвою, Виговського мали обрати в присутності московського спостерігача. 7 лютого 1658 року в Переяславі й відбулась нова рада. Та в посла були не тільки належні повноваження. Він мав царське доручення здійснити ряд антиукраїнських акцій: домогтися згоди гетьмана на впровадження воєвод у Чернігів, Ніжин, Переяслав, Білу Церкву, Корсунь, Полтаву і Миргород та на утримання «ратних людей» місцевим коштом; скасувати козацтво в Білорусії; надіслати Швеції ультиматум про її примирення з Москвою; збирати податки в російську скарбницю. На такі домагання Виговський формально дав згоду, але з обмовкою, що для залагодження всіх цих питань він поїде в Москву.

Розглядаючи підданство України як поступове її поглинання, Москва прискіпливо стежила за трактуванням союзу гетьманами. Тож, коли Іван Виговський вжив до свого титулу «вільний підданий», йому зауважили, нагадавши, що Богдан Хмельницький підписувався «його царської величності підданий». Також і щодо найменування козаків — велено було замість «вільні піддані» вживати — «вічні піддані».

Москва пильно додивлялася до внутрішніх неузгод і конфліктів в Україні й не проминала нагоди урвати з тієї колотнечі зиск. У цьому їй підігравало запорозьке козацтво, яке вона прихиляла щедрими дарунками. Воно не визнавало обрання гетьмана Івана Виговського, що відбулося не на Січі.

Доноси в Москву слав і полтавський полковник М. Пушкар, який претендував на булаву. Там усіляко підтримували опозицію. Пушкар уже тішив себе гетьманом і обіцяв піти на поступки, які обмежували б права України.

Умовляння з боку Івана Виговського та митрополита Діонісія Балабана цього марнословця не вгамували. Довелось діяти оружно, — Мартин Пушкар під час бою загинув.

Після кривавої авантюри Пушкаря Виговський вважав союз з Москвою остаточно розірваним. У своїй політиці він опирався на козацьку старшину, але його польська орієнтація відлякувала народ, в якого ще ятрилися рани від визиску й знущань шляхтичів, від міжконфесійних чвар. Та все ж Москві, яка несла Україні руїни і згубу, було кинуто заклик. Виговського підтримала генеральна старшина, більшість полковників із своїми козаками, духовенство, яке чинило опір намаганням підпорядкувати українську церкву московському патріархові.

16 вересня 1658 року в Гадячі було підписано трактат між Україною та Польщею, за яким Українська держава під назвою «Велике князівство Руське» у складі Києвського, Черніговського та Брацлавського воєводств входила у федерацію з іншими двома вільними республіками — Польшею і Великим князівством Литовським (Литва і Білорусія) під зверхність короля, якого мали обирати всі члени союзу.

Гадяцька угода передбачала для козаків широкий простір для розбудови освіти і культури (дозвіл на дві академії, колегіуми, книгодрукування).

Неабияким досягненням для України була заборона польським військам стояти на її території, тобто Великого Князівства Руського, встановлення свого незалежного трибуналу. Польський король у переговорах з Московією не повинен був торкатися України без її відома.

24 жовтня 1656 року цар Олексій Михайлович звернувся до українського народу з грамотою, в якій Івана Виговського оголошено зрадником і клятвовідступником

Наприкінці березня 1659 року Іван Виговський звернувся з універсалом до українського народу, в якому перерахував сподіяні й очікувані кривди від царя; які й змусили його неминуче «о/я держави російської одложитися». Він запевняв народ, що краще здобути вольності кров’ю, ніж жити «у залізній московській неволі».

А в квітні стотисячне російське військо під проводом князя О. Трубецького посунуло на Україну. Містечко Срібне, яке пробував оборонити прилуцький полковник Петро Дорошенко, було зруйноване, а людність вигублена. Після цього російські війська «обгорнули найщільнішою облогою» Конотоп, але його впродовж 70 утримував ніжинський полковник Григорій Гуляницький з п’ятьма тисячами козаків. Тим часом російскі загони сплюндрували місто Борзну, винищили багато жителів, не даючи пощади жінкам і дітям, а вцілілих, ніби татари, погнали в ясир у Москву. Те ж скоїлося і в Ніжині.

Маючи війська значно менше, Виговський поспішив до Конотопа, вдаючись до традиційної козацької кмітливості. Завдяки тактичному маневрові, він розгромив коло багнистої річки Соснівки загін Пожарського, полонивши цього князя.

Там лягло тридцять тисяч царських ратників. Трубецькой з-під стін Конотопа мусив утікати до Путивля.

«Цвіт московської кінноти… загинув в один день, і ніколи вже після того московський цар не був спроможний вивести в поле такого блискучого війська, — так оцінює ту поразку Сергій Соловйов. — В жалобній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах напав на Москву… Царська столиця Москва тепер затремтіла за свою власну безпеку: з наказу царя люди всіх станів поспішили на земляні роботи для укріплення Москви. Сам цар із боярами раз-у-раз приходив дивитися на ці роботи. Мешканці околиць зі своїми родинами та майном наповнили Москву, і йшла чутка, що цар виїздить за Волгу, за Ярославль».

Але той переполох був даремний, бо гетьман, не піддаючись на намову свого союзника кримського хана і найманих військ із сербів та німців, не захотів на територію московської держави вступати. Цим він переконливо підтвердив, що війна з боку України носила суто оборонний характер, що вона не мала загарбницьких осягів.

Під Конотопом Іван Виговський здобув блискучу перемогу, але не зумів її належним чином закріпити. До того ж він не вигнав з України російських воєвод. Озлоблені стрільці київської залоги вчинили страшний погром містечок і сіл (Гоголів, Вороньків, Трипілля, Стайки та ін.), спалили їх, а жителів винищили. Є свідчення, що воєвода Барятинський ходив на лови за «зрадниками» і всі шляхи до Києва обставив шибеницями, на яких вигубив понад три тисячі людей.

Виговський згаяв час, погодився на переговори з Трубецьким, що дало останньому оклигати від поразки й зібратись із силами.

Гетьман 11 вересня 1659 року зібрав раду в Германівці під Києвом, на якій опозиціонери звинуватили його в тому, що він проміняв козацьку свободу на шляхетські привілеї. Українських депутатів до варшавського сейму Сулиму й Верещаку, які збиралися прочитати гадяцькі статті, зарубали на місці. Виговський мусив вдатися до втечі. Згодом у Білій Церкві на його місце було обрано Юрія Хмельницького.

В опозиції до Івана Виговського опинився і полковник Іван Богун, тобто, може, й мимохідь став лити воду на млин царських поневолювачів. А невдовзі перед тим він у своєму посланні затаврував за зраду прихильника Москви наказного гетьмана Івана Безпалого.

Той був маріонеткою в руках провідників царської політики в Україні. Звичайний військовий товариш, генеральний судця, він з намови князя Ромодановського, був обраний запорожцями, котрі були в опозиції до Виговського, наказним гетьманом і потверджений «монаршим іменем та словом». Як іронізує Самійло Величко, Іван Безпалий

«тримався боку Ромодановського та інших російських князів, як вовк кужуха, боячись хоть трохи віддалитися набік, щоб не потрапити до рук Виговського».

Москва заохочувала це братовбивство і пригрівала перекинчиків із табору Виговського. Водночас ремствувала проти тих, хто мав до неї нехіть і збуджував її в масах. Так, коли в гетьманській ставці появився Юрій Немирич, людина могутньої інтелектуальної і духовної потуги, з російської столиці посипалися листи, в яких вимагалося вислати з Чигирина цього, як його називано, «німчина», «лютера» і «єврея». Коли ж цей, такий потрібний і незамінний для України, діяч загинув у сутичці з заколотниками проти гетьмана, Москва втішалася, що, нарешті, позбулася «найбільшого злодія і єретика».

Трагічна доля спіткала і колишнього гетьмана Івана Виговського. Коли на початку 1663 року Юрій Хмельницький склав з себе гетьманство і постригся в ченці, булаву було передано за ухвалою Чигиринської ради Павлу Тетері. Розумний і освічений, він водночас був дуже жорстоким себелюбцем. Вважаючи Виговського за потенційного суперника, він вирішив збавити йому життя. 1664 року у містечку Рокитному на Київщині Тетеря з польським полковником Маховським заарештували Виговського, обвинуватили його у зраді і, без слідства і суду, не зважаючи на його високий статус (Київський воєвода і сенатор), наказали розстріляти.

Але трагічний відбиток лежить не тільки на долях Івана Виговського та його сподвижника Юрія Немирича — а й на короткій, дворічній добі, що ввійшла в історію під назвою «Виговщина», доби змагань за унезалежнення України.

Та були і внутрішні непереборні причини. Руйнівним чинником не тільки Івана Виговського, а й наступних опонентів Москви, були чвари у вищих старшинських колах, які переходили в маси і призводили до взаємосутичок, а то й до громадянської війни — одні козаки йшли оружно на інших, як то було, коли Іван Сірко наступав на Чигирин. Було й явне перекинчество — наказний гетьман Безпалий ішов на Виговського разом з російським військом. Це дало пізніше Івану Мазепі сказати: «Пред невзгоду всі пропали…»

«Новий гетьман (Виговський)… був чоловік дуже досвідчений, розумний, бувалий, не кепський політик, притім без сумніву, — патріот український, завзятий автономіст… що щиро бажав забезпечити свободу і незайманість України». (Михайло Грушевський).

Іван Нечуй-Левицький, перу якого належить нарис та історична повість про гетьмана, дав своєму героєві таку оцінку:

«Неспокійне було життя й сумна й нечиста смерть гетьмана Івана Виговського, доброго, щирого патріота, тонкого політика, оборонця прав України, чоловіка великого розуму та європейської просвіти.

Виговський щиро любив Україну, встоював за її політичні і національні права, дбав про науку й просвіту на Україні, був, може, вищий за всіх своїх сучасників, окрім гетьмана Богдана та Немировича. Його можна поставити врівні з найліпшими діячами тих часів, з Богданом Хмельницьким, Дорошенком, Мазепою».

4Типи історичних джерел.

Вивчення історії України, як і інших країн, ґрунтується на історичних джерелах, дослідженням яких займається спеціальна наукова дисципліна —джерелознавство. Під історичними джерелами розуміються всі пам'ятки минулого, які свідчать про історію людського суспільства. Історичні джерела слід відрізняти від історичного дослідження, написаного на основі аналізу джерел. У науці розрізняють п'ять основних типів історичних джерел:

1) речові — пам'ятки матеріальної культури — археологічні знахідки (знаряддя виробництва, предмети побуту, монети тощо), архітектурні пам'ятники;

2) етнографічні — пам'ятки, в яких знаходимо дані про характер і особливості побуту, культури, звичаїв того чи іншого народу;

3) лінгвістичні джерела, тобто дані з історії розвитку мови;

4) усні джерела — народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів'я, приказки та ін.;

5) писемні джерела, які є основою історичних знань.

Писемні джерела, в свою чергу, можна поділити на дві основні групи:

1) актові матеріали — джерела, що є наслідком діяльності різних установ, організацій і офіційних осіб: грамоти, договори, протоколи, циркуляри, накази, статистичні дані, стенограми і т.п.;

2) оповідні пам'ятки—літописи, спогади, щоденники, листи, записки, публіцистичні, економічні, літературні та інші твори.

Джерел, на базі яких вивчається історія України, надзвичайно багато.

Джерела з історії України.

Для вивчення життя людей у найдавніші часи найбільше матеріалів дають археологічні розкопки, з найдавніших часів коли здобуваються матеріальні до кінця XVIII ст. предмети — знаряддя праці, залишки жител та інших будівель, культові споруди та ін. На цій основі археологи й історики реконструюють господарство і життєвий уклад первісних людей. Про життя народів, які населяли територію України в давні, до київські часи — кіммерійців, скіфів, сарматів, слов'ян та інших, розповідається в джерелах, — розповідях грецьких, римських, західноєвропейських, арабських авторів.

Найважливіші джерела з історії Київської держави — це зокрема «Повість временних літ», «Руська Правда», договори Русі з греками, найдавніші грамоти на пергаменті і бересті (Новгород, Смоленськ, Вітебськ), князівські і церковні устави, а також літературні твори XI — XIII ст. — «Слово о полку Ігоровім», «Моління Даниїла Заточника», «Повчання Володимира Мономаха», «Слово про загибель Руської землі» (у зв'язку з поразкою на Калці в 1223 р.), «Києво-Печерський патерик» та ін.

Для періоду феодальної роздробленості як історичні джерела велике значення мають місцеві, обласні літописи

Важливими джерелами є привілеї (жалувані грамоти) великого князя місцевим князям, шляхті і т.д., щоденники сеймів і сеймиків, книги земських і магістратських судів, устави на волоки, інвентарі, Литовські статути та ін. Серед літописів до XV— XVI ст. найбільше значення для історії України мають: так званий «Короткий Київський літопис» (закінчений у XVI ст.), що є частиною Супрасльського рукопису (знайдений у Супрасльському монастирі біля Білостоку) —в ньому охоплюються події за 862—1515 pp. і Густинський літопис (знайдений у Густинському монастирі біля Прилук на Полтавщині), який розповідь починає з давніх часів, але має й самостійну частину про події в Україні за 1300—1597 рр.

Як історичні джерела з історії України можуть бути використані твори письменників-полемістів кінця XVI — першої половини XVII

Серед джерел, в яких висвітлюються визвольна війна 1648—1654 pp., приєднання України до Росії та події другої половини XVII ст., найбільше значення мають козацько-старшинські літописи: літопис Самовидця, що найдокладніше описує період 1648—1672 рр., події доводить до 1702 p., а в деяких списках — до 1734 p.; літопис Самійла Величка, який починає опис подій з далеких часів, але докладніше з часів Сагайдачного і до 1700 р. Літопис Григорія Грабянки починається з стародавніх часів, але найбільше говориться про період козацтва, його походження, боротьбу, про визвольну війну, приєднання України до Росії і подальші події до виборів гетьмана Скоропадського в 1709 р. Є й інші козацько-старшинські літописи — Хмільницький (назва за м. Хмільник, звідти, мабуть, походив автор), у ньому описуються події 1636—1650рр., Львівський літопис (знайдений у Львові) — охоплює час від 1498 р. до 1649 р. та ін.

До джерел історії України XVIII ст. належать акти державного управління — законодавчі акти царського уряду, гетьманські універсали; пам'ятки українського права, зокрема збірник «Права, за якими судиться малоросійський народ» (1743), матеріали Законодавчої Комісії 1767 р. і особливо накази українського шляхетства своїм депутатам; різноманітні документи центральних і місцевих адміністративних установ (Сенату, Малоросійського приказу, Кабінету Міністрів, Першої Малоросійської колегії (1722—1727), Другої Малоросійської колегії (1764—1786рр.), Генеральної військової канцелярії та ін.); ревізії та ревізькі реєстри (переписи оподатковуваного населення козаків, посполитих, міщан); матеріали Генерального слідства про маєтності, проведеного в 1729—1730 pp. в усіх десятьох полках Лівобережної України. Велике значення мають матеріали т. зв. Румянцевського опису Лівобережної України, проведеного за розпорядженням генерал-губернатора Малоросії графа Румянцева в 1765— 1769 pp., а також матеріли описів намісництв — Новгород-Сіверського, Чернігівського (1780), топографічні описи намісництв — Чернігівського, Київського, Харківського (80-ті роки XVIII ст.), матеріали генерального межування земель у 80-х роках XVIII ст., картографічні матеріали. Значний інтерес являють мемуари козацьких старшин — «Щоденник» генерального підскарбія Я. М. Марковича (1690—1770), «Діаріуш» Миколи Ханенка (написано 1722 p.), «Щоденник» Петра Апостола, сина гетьмана Данила Апостола (охоплює час 1725—1727 рр.) та ін., а також історичні твори (П. Симоновського, О. Рігельмана, В. Рубана, С. Митецького та ін.).

5 Петро Могила походить з давнього та знатного молдавського роду. Він народився 21 грудня 1596р. в сім'ї молдавського господаря Симеона. У 1610р. в боротьбі за владу помирає батько Петра. Петро з матір'ю змушений втікати до родичів у Польщу. Там вони дістали прихисток у родичів матері – князів Потоцьких. Багато допомагали Могилам і інші свояки – Корецькі та Вишневецькі [6,с.256].

Перебуваючи у вигнанні Могили не забували своїх традицій, ревно дотримуючись православ'я. Початкову освіту він отримав вдома. Пізніше навчався у школі Львівського братства, а згодом здобував ґрунтовні знання у кращих університетах Європи. Закінчивши навчання Могила оселяється при дворі гетьмана Жолкевського, який був його опікуном

Року 1625 Петро Могила стає ченцем Києво-Печерської лаври. Вступ у чернецтво такої знатної особи спорідненої з впливовими польськими родами підтримувало православну справу. У 1627р. Могила стає архімандритом. Молодий архімандрит розвиває велику діяльність, заводить нагляд над богослужіннями, карає нерадивих монахів

Особливу увагу приділяв Петро Могила освіті священників. Його стараннями оновлювалися старі та будувалися нові церкви, великі кошти йшли на прикрасу печер. При Могилі лаврі став підпорядковуватись Пустинно-Миколаївський монастир та заснувалася Голосіївська пустинь. Власним коштом Могили при лаврі було засновано богодільню. Він мав задум створити при монастирі школу на зразок єзуїтських колегій. Для підготовки вчителів він починає відправляти за кордон молодих обдарованих людей власних коштом. Між ними були: Сильвестр Косів, Ісайя Трофимович та інші. Місце для школи було вибране біля Троїцької церкви

Найважливішою своєю справою Могила вважав примирення уніатів та православних. Це було нелегкою справою. Одні розцінювали дії Могили як щирі та беззастережні, інші ж вважали дії архимандрита по примиренню церков підступними, націленими на те, щоб підпорядкувати православних Папі та розірвати будь-які зв'язки з іншими східними патріархами, особливо з Росією. 2.3 Спадщина митрополита

Очоливши 1633 року Київську митрополію, Петро Могила починає приділяти велику увагу впорядкуванню церковного життя, яке занепало за роки безправності і утисків. Були відновлені тісні зв'язки з матір'ю-церквою Константинопольським патріархатом.

Митрополит Могила наполегливо й неустанно дбав, щоб звести одностайність у богослужінні. Для цього ним був виданий «Евкологіон» або ,,Требник'' – збірник богослужінь, що стосуються священних відправ. При укладанні цієї книжки використовували требники грецькі, старослов'янські, московські, а деколи навіть і римські. Зокрема з римських требників були взяті ,,Пассії'' – читання Євангелія про страсті Ісуса Христа. В своєму требнику Могила не обмежився тільки викладом молитов та обрядів, а й додав до нього роз'яснення та повчання на різні випадки життя [ 2,с. 26].

Крім ,,Требника'' Петро Могила видав ,,Катехізис'' – книгу про віру православну. Ця книга була необхідною, адже під впливом католицького вчення православне зазнавало різних догматичних неточностей, що приводило до порушення норм та догматів східної церкви. Але ,,Катехізис'' був виданий аж по смерті Могили, надрукований спершу в Європі, а в 1696 році в Москві в перекладі з грецької мови. ,,Катехізис” був зарахований православною церквою до символічних видань, тобто таких, які містять найавторитетніший виклад її віровчення[5,с. 571].

Авторству Могили також належить і ,,Служебник” – книга яка містить чини богослужінь та відправ Божественної літургії, Вечірньої, Ранньої, Північниці, Повечір'я та Часів. І в наш час ,,Служебник” являє собою яскравий взірець богослужбової книги, що є незамінним помічником православним священикам, та основою для догматичного та обрядового вчення православної віри.

За митрополита Петра Могили були видані численні полемічні твори спрямовані проти унії, латинства, кальвіністів, а також історичні твори. Видавнича діяльність зосереджувалася в Києво-Печерському монастирі, де діяла своя друкарня[1,c. 95].

Перу митрополита Могили належить збірка доповнень до ,,Печерського патерика”.Завдяки цим доповненням до нашого часу дійшли відомості про діяльність та життя ігумена Манявського монастиря–Йова Княгиницького.

Та все ж головною справою свого життя митрополит вважав школу, яку було відкрито у Києві. Історія школи бере свій початок з лаврського гуртка просвітницького характеру. Після свого обрання Могила перетворив Київську братську школу в колегію. Був відкритий і новий монастир, в якому жили тільки викладачі колегії, переважно монахи з Печерської лаври. На утримання монастиря і колегії Петро Могила записав дві лаврські волості зі всім майном та людьми [4,c. 322 ].

Мета Київської колегії була переважно релігійна: треба було створити покоління вчених та свідомих духовних осіб, а також і світських людей, які б пильнували інтересів східної церкви

Київська колегія поділялася на дві конгрегації: вищу і нижчу. Нижня конгрегація, в свою чергу, поділялася на шість класів, що являли собою початковий ступінь освіти. Вища ж конгрегація мала два класи і являла собою вищий ступінь в освітній програмі колегії. Всі науки в колегії викладалися, за винятком слов'янської граматики та катехізису, латинською мовою. Це захоплення латинською мовою в колегії не раз приводило до бунтів та прерікан

7 Розвиток людського суспільства в первісні часи

Первісну епоху розпочинає доба появи первісних людей і завершують часи формування перших держав. Первісна організація життя людей існувала на українських землях до початку нової ери, а на півдні України — до І тис. до н. е. (табл. 1). Вона характеризується низьким рівнем розвитку виробництва й дуже повільними темпами його вдосконалення, рівноправним користуванням природними багатствами і результатами праці в колективі (з певною перевагою сильніших, старших і мудріших людей), відсутністю приватної власності й пригнічення основної маси населення певними групами людей.

На території України найдавніші люди з'явилися ще в період палеоліту понад 1 мли років тому. Вони жили невеликими групами, що утворювали первісне людське стадо, користувалися вогнем, уміли застосовувати каміння і дерев'яні палиці, виготовляли примітивні знаряддя праці. Основними заняттями були полювання та збиральництво.

Близько 40—35 тис. років тому з'явився новий тип людини, що вже належала до сучасного фізичного типу — Homo sapiens, або "людина розумна". Переважним джерелом добування їжі було полювання на великих тварин. Досконалішою стала мисливська зброя. Основними формами житла залишалися чум чи яранга, а також землянки і напівземлянки.

На зміну первісному стаду прийшла родова община. Рід стає основною суспільною ланкою, об'єднуючи родичів за материнською лінією, що свідчить про виникнення матріархату* Роди консолідуються у племена, формується племінна організація суспільства. Виникли давні форми релігійних вірувань: анімізм, магія, тотемізм, фетишизм.

Нових успіхів людське суспільство досягло в епоху мезоліту (IX—VI тис. до Н. X.). У-результаті потепління складалися ландшафтно-географічні зони, близькі до сучасних. Змінився рослинний і тваринний світ. Відповідно змінювалися й умови життя людей, зокрема добування їжі. Завдяки винайденню лука і стріли мисливець уже міг полювати здобич на відстані й у більшій кількості. Одним з основних занять стає рибальство. Було створено інструменти для обробки дерева; з'явилися нові вироби з кістки та дерева з крем'яними пластинами.

На цю епоху припадає початок приручення диких тварин, насамперед собаки, потім — свині.

У зв'язку з підвищенням продуктивності праці відпала потреба в існуванні багатолюдних колективів. Відбуваються масові переселення людей з однієї місцевості до іншої, поширюється досвід господарювання.

Завершальною стадією кам'яного віку стала епоха неоліту (VI—IV тис. до Н. X.). Зароджуються нові форми господарювання — скотарство і землеробство. Процес переходу від присвоювальних форм господарювання до відтворювальних отримав назву неолітичної революції.

Основу виробничих відносин становила спільна власність роду на знаряддя та продукти праці. Одним із важливих досягнень стає виготовлення глиняного посуду. Для виготовлення знарядь праці, крім простого оббивання, з'являються нові методи обробки сировини — пиляння, шліфування, примітивне свердління.

. Якісно новим періодом розвитку первісного суспільства став енеоліт (IV—ІП тис. до Н. X.). З'являються перші металеві вироби — мідні й золоті. Основними заняттями населення стають землеробство і скотарство. Зароджується орне землеробство. Було винайдено колесо, а відтак і колісний транспорт.

Розвиток землеробства, скотарства, ремесла та обміну зумовив значні зміни у стародавньому суспільстві. Замість матріархату поступово утверджується патріархат. Родова організація змінюється сусідською общиною. Господарською основою стала патріархальна сім'я, що складалася з кількох поколінь родичів.

8 За правовим становищем селяни поділялися на похожих (вільних), котрі мали право відходу від свого володаря, та непохожих (отчичів), позбавлених такого права. До найзаможніших належали служилі селяни - слуги, котрі перебували на службах, за що отримували 1-2 волоки землі й звільнялися від інших повинностей.

Вільними залишалися данники, що виплачували данину державі. Тяглові селяни за користування землею виконували відробіткову повинність (оранка поля, засівання зерна та ін.) зі своїм тяглом (робочою худобою) на користь держави чи землевласника. Серед селянства було чимало збіднілих: сусіди й підсусідки, котрі селилися при дворах заможних селян; коморники, які не мали свого житла і наймали комори; городники, що володіли тільки городами, та халупники, котрі мали лише хати. Упродовж ХІУ-ХУ ст. раби, челядь та холопи перетворювалися на залежних селян.

Селяни виплачували податки й виконували повинності. Основним державним грошовим податком у Литві був податок на військові потреби. Селяни маєтків, які належали великим землевласникам, виплачували податки натурою й грошима. Відбували й державні повинності: споруджували й ремонтували замки, зводили мости, греблі тощо.

1 Копа - сільська громада.

2 Волока - земельна ділянка та одиниця инміріовання сільськогосподарської землі; у різних місцевостях дорівнювала від 16.8 до 21,4 га.

В XV ст. панщина іноді сягала 14 днів на рік. Набувало поширення фільваркове господарство (особливо у Галичині, Західному Поділлі й Західній Волині), що мало своїм наслідком закріпачення' селян. З середини XV ст. вони потрапляють під присуд великих землевласників, обмежується їхнє право на переходи. Польський сейм у 1503 р. заборонив їм переселятися на інші землі без дозволу шляхти.

Щоденне життя селян значною мірою залежало від їхнього становища. Особливо нелегким воно було у залежних селян, котрим доводилося все більше працювати на користь землевласника. Панщина й кріпацтво позбавляли їх особистої свободи. Робочий день тривав зі сходу сонця до його заходу. Відпочивали селяни лише в неділю та великі релігійні свята.

3 розвитком середньовічних суспільних відносин все більша частина селян втрачала свободу, потрапляючи в залежність до шляхти; водночас зростали податки іі повинності.

10 Розселення первісних людей на території України

На сучасній території України стародавня людина з'явилася близько 150 тис. років тому. На той час тут панував досить теплий, вологий клімат. Давню історію людства умовно поділено на доби залежно від матеріалу, з якого виготовлялася більшість знарядь праці: кам'яну, мідно-кам'яну (енеоліт), бронзову та залізну. Кам'яна доба, у свою чергу, поділяється на палеоліт («палайос» - давній і «літос»

Соціально-економічний розвиток Київської Русі

Суспільство Київської Русі поділялося на три основні групи: вільні люди, напіввільні та невільні. До верхівки вільних людей належали бояри, купці (які поділялися на власне купців — тих, хто торгує, і гостів, — тих, хто вів закордонну торгівлю). Міська еліта називалася «старці градські», «нарочиті мужі». З прийняттям християнства з'явилася така соціальна верства, як духівництво. Основну групу вільних складали так звані «люди» або «чернь». Юридично всі вони були вільні, рівноправні з боярами, але фактично залежали від останніх. До цієї верстви належали ремісники, дрібні торговці.

Нижчу групу вільного населення становили селяни — смерди. Разом з сім'єю смерд господарював на своїй земельній ділянці, яку надавав йому князь за виконання певних служб і сплату данини. Смерди відбували військову повинність з власною зброєю та кіньми.

До напіввільних людей належали закупи — селяни, що були залежними від того, хто дав їм «купу» — позичку. Вони тимчасово втратили волю, але могли знову її здобути. Рядовичі — селяни, які уклали з феодалом «ряд» — договір на виконання певних робіт. Прагнучи закріпити за собою закупів, землевласники вимагали від них «купу» — у збільшеному розмірі. За злочин закупа відповідав його господар.

Ще одна особлива соціальна верства — ізгої — люди, які ви були з тієї групи, до якої належали, але не вступили до іншої. Ізгої були двох видів: вільні і залежні. Різниця у становищі за лежала від того, з якого стану люди потрапили в ізгої. До них належали звільнені холопи, збанкрутілі купці, сини священиків, що не навчилися грамоти.

Невільні люди називалися челяддю або холопами. Джерелами холопства були: народження від холопів, полон на війні, шлюб з холопкою, продаж збанкрутілого купця, втеча закупа. Холоп міг стати вільним, якщо викупляв себе на волю або якщо пан звільняв його. Він був позбавлений усіх прав і закон трактував його нарівні з худобою.

Жінки в Київській Русі користувались значною свободою і незалежністю як у правовому, так і в соціальному плані. Але в цілому давньоруський рід належав до патріархального типу. Життя жінки оцінювалося у два рази дешевше, ніж життя чоловіка з тієї ж соціальної групи.

Домінуючою тенденцією в соціально-економічних процесах був розвиток феодально-кріпосницьких відносин — зростання феодального землеволодіння і феодальної залежності селян. При феодалізмі земля, яка знаходилась у її власників, була основним засобом виробництва. Власність на неї створювала економічний базис для отримання феодалами земельної ренти від залежних селян. За користування землею селянин повинен був певний час працювати у господарстві феодала або віддавати йому частину продуктів, одержаних з власного господарства, чи сплатити грошовий податок. Велику роль у цьому відігравав позаекономічний примус, оскільки феодал мав над населенням фактично необмежену владу.

У цей період було три основні джерела державних доходів: прямі податки, доходи від суду та штрафи із злочинців за здійснені злочини, а також мито і податки на торгівлю.

Смерди поступово втрачають господарську самостійність і особисту свободу. Пануючою формою феодального землеволодіння була вотчина, або помістя. Вона поділялася на доменіальні землі, якими користувався безпосередньо феодал, і селянські. Господарським, адміністративним і військовим центром вотчини був феодальний замок, який мав назву двір.

У добу раннього феодалізму основною формою експлуатації селян була данина (полюддя або повоз). Данина збиралася в несільськогосподарських районах з кожного «диму» (тобто печі), а в сільськогосподарських — з кожного землеробського знаряддя (рала чи плуга). Великі міста були звільнені від сплати прямих податків. У подальшому звільнення від податків мало соціальний характер: люди з вищих і середніх кланів не платили данини. Селяни, крім того, виконували також ряд повинностей: давали підводи, будували дороги, фортеці. З розвитком феодальних відносин данина почала перетворюватись на феодальну ренту — економічну реалізацію земельної власності. Були три види ренти: відробіткова, натуральна, грошова. Переважала натуральна рента — оброк.

Економічною основою селянського господарства був двір — дим. Розмір індивідуального селянського землекористування дорівнював у середньому одному «плугу», що був одиницею оподаткування і становив близько 15 га землі. 10-15 димів об'єднувалися у дворища.

Провідною галуззю економіки залишалося землеробство, яке поділялося на рільництво, городництво і садівництво. Середня врожайність зернових досягала 8 ц з га. З овочів найдавніше культивували капусту, а також часник, цибулю, ріпу. Широко го розвитку набуло садівництво — вирощували яблука, груші, сливи, вишні, черешні. Важливою галуззю було тваринництво. Основною робочою худобою були коні та бики. Велика увага приділялась мисливству, особливо добуванню хутра і бортництву (вилученню меду). Хутро, мед і віск у великих кількостях вивозилися за кордон і були дуже вигідним товаром.

Високого рівня розвитку досягло ремесло. Налічувалося близько 60 різних ремісничих фахів. Провідними галузями були чорна металургія та обробка заліза. Найпоширенішими — дерев'яні ремесла (виготовлення возів, бочок, меблів). Одним з найстаріших ремесел була вичинка шкір і виробництво з них одягу та взуття. Високого рівня досягло ювелірне мистецтво. Серед інших ремесел відомі ткацтво, кравецтво, обробка льону, вовни, кістки, каменю. Великі успіхи були в будівельній справі — виготовлялася цегла, декоративні полив'яні плити, використовувалися граніт, мармур, шифер.

У цілому господарство Київської Русі мало натуральний характер. Розвиток ремесел та підвищення продуктивності праці сприяли розширенню обміну, торгівлі, що покращувало забезпечення продуктами харчування, сировиною, ремісничими ви робами ті регіони, де вони не вироблялися. Внутрішня торгівля зосереджувалася у містах, де були «торги», «торговища». Тут мешкало 15% населення. У країні налічувалося 240 міст і селищ.

Головним напрямком давньоруської зовнішньої торгівлі був східний (з Візантією, Кавказом, Близьким Сходом). Основною торговою артерією був Дніпро. Поступово відбувається переміщення торгових шляхів, більшого значення набуває торгівля з Західною Європою. Пріоритетними предметами імпорту були шовк, парча, посуд, вино, ювелірні вироби. У період феодальної роздробленості на зміну одному місту, яке централізувало зовнішню торгівлю всієї держави (Київ), прийшло декілька.

З розвитком торгівлі в Київській державі формувалася грошова система. Спочатку роль грошей виконувала худоба, потім «куна», коли за гроші правили хутра куниці. «Куна» грошова система була досить складною і об'єднувалася лічильною одиницею — гривнею. В ІХ-ХІ ст. 1 гривня = 20 ногатам = 25 кунам = 50 резанам. Київська гривня важила від 160 до 196 г. срібла. За часів князювання Володимира Великого вперше розпочали карбувати власні гроші — золоті і срібні. На монетах зображувався тризуб — родовий знак Володимира, який був верхньою частиною скіпетра — символу влади.

Наши рекомендации