Проблеми лідерства і вождізму в політичній психології.

Проблема особистості в політиці є чи не основною для політичної психології. Надзвичайна складність проявів самого «людського фактора» у політиці породила безліч концепцій і теорій, що намагаються пояснити механізми поводження людини в сфері політики, виявити сутність феномена політичного лідерства тощо. Так, наприклад, представники психоаналітичного напрямку концентрували основну увагу на аналізі внутрішньої активності політика. У психоаналітичних трактуваннях політичної активності індивіда позначилися два основних розуміння даного феномена:

1. Розвиток політичної активності як засіб подолання якогось внутрішнього конфлікту «цілком нормальної особистості» політика.

2. Розвиток політичної активності в зв'язку з очевидними психопатологічними характеристиками особистості, що і забезпечують політикові його успіх.

Представники гуманістичної психології виступали за урахування емоційно – мотиваційної сфери особистості при аналізі політики. Американський політичний психолог С. Реншон виходив з того, що тільки та система, яка задовольняє базові людські потреби, може ефективно залучати в політичну активність своїх громадян і розраховувати на їхню підтримку. Однією з таких потреб, важливою для становлення демократії, є потреба людини в участі, що на психологічному рівні виражається у встановленні особистого контролю над ситуацією.

Резюмуючи різні підходи і позиції, дослідниця Ф. Грінстайн виділила три основних фактори, що визначають роль окремої особистості в політиці:

1. Ситуації появи нових політичних обставин, що не мали аналогів в історії.

2. Поява складних і суперечливих ситуацій з великим ступенем невизначеності.

3. Виникнення ситуацій з вибором між різними силами, що припускають різні політичні рішення.

У цілому ж, роль особистості в політиці тим вище, чим більш сприйнятливе середовище до того, що їй пропонує особистість, чим сильніше позиції людини в політичній системі і чим яскравіше «Я» конкретного політика.

Інтерес, безпосереднє ставлення людини до політики обумовлені багатьма факторами (вік, стать, соціальний статус, національні традиції, рівень освіти і інформованість і т.д.). У цілому, можна погодитися з такою типологією політичних ролей:

• Рядові громадяни (об’єкт політики і політичних процесів).
• Рядові громадяни, опосредованно включені в політичну практику як члени профспілок і виробничих колективів.
• Політичні активісти.
• Професійні політики.

Приймаючи участь у політиці, людина переважно керується двома мотивами: альтруїстичним і егоїстичним. Мотиви, у свою чергу, визначають мету і програму політичної діяльності. Мотивуючим фактором політичної діяльності є потреби в самовираженні, самореалізації, визнанні, волі, владі тощо. Як правило, потреби тісно переплетені і взаємозалежні. Щоб зрозуміти дійсну мету політичної діяльності будь-якого суб'єкта політики, передбачити її результати, необхідно проаналізувати характер і особливості, що стимулюють його діяльність.

Кожне суспільство характеризується властивою лише йому системою й ієрархією цінностей. Саме ця система багато в чому і визначає політичну орієнтацію громадян. Політична орієнтація – це уявдлення людини про відповідну її потребам мету політичної діяльності, а також про способи досягнення цієї мети.Політична орієнтація обумовлює політичний вибір, який, у свою чергу, може бути груповим і/або індивідуальним. Перший, часто робиться автоматично, під впливом групи, особливо на етапі ранньої соціалізації особистості у випадку її низької політичної культури. Другий, властивий людині з високим рівнем соціально-психологічного, духовного розвитку, громадсько-політичної активності. Виділяють чотири основних підходи до детермінації політичного вибору:

1. Ситуаційний підхід – будь-яка політична орієнтація – не що інше, як реакція на конкретно-історичну ситуацію.

2. Соціологічний підхід – припускає аналіз взаємозалежності між індивідуальним і груповим політичним вибором відповідно до тих соціально-політичних обставин, що склалися в конкретному суспільстві.

3. Маніпуляційний підхід – люди роблять свій вибір у результаті психолого-політичної обробки їхньої свідомості.

4. Індивідуально - психологічний підхід – в основі вибору лежать особистісні психологічні риси і якості. Саме вони – уроджені або набуті впливають на суспільно-політичну позицію індивіда.

У цілому ж, вибір політичної орієнтації – це не одноразова дія. Такий вибір людина робить практично постійно. У цьому процесі індивід деякою мірою ідентифікує себе з окремою особистістю і/або групою. Політичні переваги, як правило, складаються в результаті макрогрупової ідентифікації.

У політико-психологічному аналізі діяльність індивіда розглядаються як вбудовування в систему політичної культури нації або групи, що і додають їй загальний зміст і спрямованість. Незалежно від того, якою методологією користуються психологи, вони розрізняють три форми прояву людської активності:

1. Інстинктивну – уроджені моделі поводження, визначені біологічно. Наприклад, інстинкт самозбереження – штовхає політиків на боротьбу за владу, пояснює нераціональні вчинки в політиці.

2. Навички – визначені вміння, необхідні для виконання ролей і функцій учасника політичного процесу.

3. Розумна дія – ступінь усвідомлення політичних дій. Головною характеристикою даної форми політичної поведінки є виражене визначення мети.

Для розуміння самого феномена політичної активності необхідно бачити її як причинно обумовлену і спрямовану на досягнення визначених цілей. При цьому важливо враховувати наступні моменти:

1. Зовнішнє середовище, що посилає стимули суб'єктові поведінки.

2. Потреби індивіда.

3. Мотиви, якими керується суб’єкт.

4. Настанови, цінності, орієнтації, переконання і цілі суб’єкта.

5. Особистісні особливості ролі, стилю поводження, стилю прийняття рішень.

6. Зворотній зв'язок між поведінкою і умовами, які її сформували.

Можна виділити наступні типи політичної дії індивіда:

1. Раціональна– його агент має чітке уявлення про цілі, яких він має намір досягти, знає адекватні цим цілям методи, здатний ефективно застосовувати їх, встановлювати систему пріоритетів.

2. Ірраціональна – ґрунт політичних ілюзій, здатних стимулювати рух широких мас. (Реальна політична дія являє собою сполучення різних ступенів раціональності й ірраціональності).

3. Інерційна – агенти обмежуються відтворенням існуючих форм поводження. Даний тип політичної дії властивий стабільним політичним системам.

4. Творча – вносить у політичну систему нові елементи. Політична система функціонує саме на основі 3 і 4 типів дії, по черзі переживаючи стадії стабільності і змін.

У політичній діяльності індивідів психологи виділяють три найбільш розповсюджені моделі:

· Конформізм – орієнтація на чужу думку, погляди, підтримка будь-якої позиції. Таке поводження є пристосовництвом, політичною лояльністю, позицією «як усі, так і я».

· Індиферентність – байдуже відношення до політики, відчуженість від неї. Люди такого типу вважають, що їхня участь у політиці не має перспектив.

· Політичний активізм.

Вищою формою політичної поведенки індивіда є політична участь. Політична участь – це реальне відображення і вираження процесів політичної соціалізації. Під політичною участю розуміється залучення членів певної соціально-аолітичної спільноти або окремих індивідів до процесу політико – владних відносин. Політичною участь стає тоді, коли індивід входить у владні політичні відносини, у процес прийняття рішень і керування, що носять політичний характер.

У поясненні причин політичної участі склався цілий ряд теорій:

1. Теорія раціонального вибору – більшість людей схильна до раціонального поводження. Людина намагається в усьому, у тому числі й у політиці, досягти максимального результату за рахунок оптимальних, часто найменших, витрат і зусиль.

2. Мічиганська модель – у політичній діяльності домінує партійна ідентифікація людини, що є похідною від політичної соціалізації.

3. Психологічна школа – домінуючими в політичній участі і діяльності є мотиви й настанови людини. Тому важливо вивчити їхній взаємозв'язок з поводженням людини.

4. Інституційний підхід – політична участь залежить не від конкретних психологічних характеристик особистості, її соціального статусу, а від можливостей громадян впливати на уряд і владу.

У політичній психології виділяють наступні мотиви політичної участі:

1. Мотив інтересу і привабливості політики як сфери діяльності.

2. Пізнавальні мотиви. Політична система дає людині стійку картину світу. Це зручна пояснювальна схема, до того ж доступна далеко не всім.

3. Мотив влади над людьми.

4. Ідеологічні мотиви – засновані на збігу власних цінностей людини, її ідейних позицій з ідеологічними цінностями політичної системи.

5. Мотиви перетворення світу – розуміння недосконалості світу і бажання перетворити його. Мотиви такого роду властиві для людей, що налаштовані на професійне заняття політикою.

6. Традиційні мотиви. Дуже часто люди беруть участь у політиці тому, що так просто прийнято в їхній родині, місцевості тощо.

7. Меркантильні мотиви. Політика як оплачувана праця.

Різні мотиви спонукають до різних варіантів політичної участі. Звичайно прийнято виділяти «активні» і «пасивні» форми політичної участі. У залежності від ставлення до політики, польський учений Єжі Вятр виділив п’ять типів особистості:

1. Активісти– «влада є цінність, її треба одержати».
2. Компетентні спостерігачі – цікавляться політикою, розуміють її закони, але не прагнуть брати в ній участь.
3. Компетентні критики – відрізняються від інших негативним відношенням до політики.
4. Пасивні громадяни ставляться негативно або нейтрально до влади, хоча бувають і добре інформовані про стан політичного процесу і системи.
5. Аполітичні і відчуджені.

Політичне лідерство – явище багатогранне. Проте, особливий інтерес серед проблем, пов’язаних з цим феноменом, викликає саме психологічний аспект політичного лідерства.

Одним із засновників політико-психологічного підходу до вивчення проблеми лідерства вважають американського вченого Г. Лассуела, що разом з Ч. Мерріамом, Б. Скінером і У. Уайтом представляє т.зв. чикагську психологічну школу політики.

Психопатологічна типологія лідерства Г. Лассуела – у залежності від функції, що виконує або прагне виконувати той або інший політичний лідер, розрізняються такі типи як:

1. Агітатор – поширення своєї агітації і спілкування з громадянами. Вони цінують риторику, живуть заради того, щоб бути поміченими, щоб провокувати і принижувати опонентів. Для них має цінність емоційний відгук аудиторії.

2. Адміністратор – фокує свою увагу на маніпуляції визначеною групою, демонструючи безсторонній інтерес до завдань організації. Їм далекі абстракції, вони холоднокровні й афективно збалансовані.

3. Теоретики – їх привваблюють віддалені цілі. Розгляд різних ідей є для них самоціллю, що трохи віддаляє їх від послідовників.

Досить відомою є також концепція лідерства т.зв. франфурктской школи, представники якої досліджували феномен авторитарної особистості (Т. Адорно, Е. Фромм, Г. Маркузе, Х. Арендт).

У науковій традиції цих двох шкіл, незважаючи на існуючі між ними розходження, критерієм вираження сутності феномена політичного лідерства вважається прагнення до влади. Вважають, що від усієї маси громадян у будь-якому суспільстві є 7-8% тих, хто «хворий владою», бажає володіти нею. Для них влади ніколи не буває багато; влада дає їм не тільки переваги над іншими, але й особисте задоволення.

Теорії взаємодії -чекання (М. Еванс, Ф. Фідлер, Дж. Хемфілд) – розглядають три основних перемінних: дії, взаємодію і настрої. Це припускає, що посилення взаємодії й участь у спільній діяльності пов'язане з посиленням почуття взаємної симпатії, і з внесенням більшої визначеності в групові норми. Лідер у цій теорії визначається як ініціатор взаємодії. Крім того, вважається, що «лідерське поводження» залежить від вимог конкретної ситуації. Наприклад, «орієнтований на роботу» лідер буде ефективним у крайніх ситуаціях (занадто легка або занадто важка робота). Лідер, що орієнтований «на взаємини», звичайно ефективний при рішенні «помірних», «проміжних» проблем.

Гуманістичні теорії (Д. Мак Грегор, Р. Лікерт, Р. Блайк) – у главу кута ставлять розвиток ефективної організації. На думку представників цієї теорії, людина за природою своєю – «істота мотивована», а організація, за своєю природою, завжди структурована і контрольована. Основною функцією лідера є модифікація організації з метою забезпечення волі індивідів для реалізації їхнього мотиваційного потенціалу і задоволення своїх нестатків – однак, при одночасному досягненні цілей організації.

Необхідно розрізняти поняття «лідер» і «вождь», «лідерство» і «вождізм».

«Вождізм» - тип владних відносин, заснований на особистому пануванні й особистій відданості носієві верховної влади. Типовий для традиційних, ідеологізованих, жорстко централізованих, авторитарних і тоталітарних суспільств. Характеризується розвинутою системою неюридичних регуляторів поведінки і стійкою закріпленістю соціальних ролей. Ототожнює суспільство і державу і розглядає їх як засіб реалізації якоїсь ідеї, символом якої є вождь. Влада вождя безмежна і безконтрольна. Для вождізму типові ірраціональні моменти сприйняття політичних відносин носіями повсякденної свідомості. Серед них – харизматизація вождя.

Лідер – це, по – перше, індивід, що володіє найбільш вираженими «корисними», з погляду групи, якостями, завдяки яким його діяльність виявляється найбільш продуктивною. По – друге,- це особа, за якою співтовариство визнає право на прийняття рішень, найбільш значимих з погляду групового інтересу. Таким чином, політичне лідерство – це, спосіб здійснення влади, заснований на ненасильницькій інтеграції соціальної активності різних груп за допомогою легітимних механізмів, навколо висунутої лідером програми, рішення соціальних проблем і завдань суспільного розвитку.

Стрижнем політичної психології лідера є політичний «образ» світу. Для політичного лідера найбільш характерна наявність надзвичайно яскравого і деталізованого образу світу поряд із сильним прагненням затвердити цей образ у реальності. Останнє прагнення є найбільш сильним мотивом участі людини з лідерськими якостями в політиці. У структурі цього “образа – схеми” центральне місце займає образ самого себе, свого Я взагалі, і в політиці зокрема.

Особливе місце в психології політичного лідера посідають індивідуальні норми і цінності, що, як правило, не до кінця відповідають загальноприйнятим і тому виділяють лідера. Лідер повинний бути одночасно консерватором (люди не люблять втрат, неминуче зв'язаних з новаціями) і инноватором – повинний уміти ставити і досягати нові цілі. Тому і не буває «вічних» політичних лідерів: рано або пізно кожний з них порушує баланс між емоційною прихильністю людей до старого і раціональним розумінням неминучості нового, схиляється в якийсь один бік і, в результаті, неминуче множить число своїх недоброзичливців.

Психологічне лідерство – це процес нерівної взаємодії між суб'єктами, що характеризується відносинами домінування і підпорядкування. З погляду політичної психології, політичний лідер – це суб’єкт процесу взаємодії, що виконує функцію регуляції взаємин через різні форми домінування – підпорядкування, заради досягнення тих або інших цілей особистості, групи або суспільства.

Основними функціями лідера є:

1. Визначення мети колективної дії.

2. Ідентифікація – встановлення внутрігрупової ієрархії й орієнтирів індивіда.

3. Нормативна.

4. Репрезентативна.

5. Інтегративна.

6. Координуюча.

У відношенні політичного лідера необхідно враховувати дві важливих обставини: а) лідер є тим, ким він є в дійсності; б) лідер є таким, яким його представляє і сприймає оточення. Кожен політичний лідер має визначені, часто лише йому властиві якості, що, власне, і роблять його лідером. І, все-таки, можна назвати найбільш типові риси політичного лідера:

А). Аккумулятивність – здатність агрегувати і артикулювати інтереси мас/груп.

Б). Компетентність.

В). Інноваційність.

Г). Політична гнучкість і динамізм.

Д). Політична воля й інтуїція.

Е). Популізм – уміння працювати «на публіку».

Семінарське заняття 6

Психологія малих груп у політиці.

План: