Тема 7. Україна на початку ХХ ст. Українська національно-демократична революція 1917-1920 рр

План

1. Соціально-економічний і політичний розвиток України на початку ХХ ст.

2. Українська національно-демократична революція: державотворча діяльність Центральної ради.

3. Українська держава гетьмана П. Скоропадського.

4. Статус Директорії та її політичний курс.

5. Етапи встановлення радянської влади в Україні.

Основні поняття: протекторат, суверенітет, шовінізм, федерація, екстенсивний, община.

7.1. Соціально-економічний і політичний розвиток України на початку ХХ ст. Вікове порубіжжя (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) характеризував завершальний етап промислового перевороту і перехід до індустріалізації.

Індустріалізація – якісна зміна структури господарства (домінування промисловості над сільським господарством), розбудова крупної машинної індустрії (домінування важкої промисловості над легкою).

Оцінюючи економічний розвиток України, відзначимо, що її економіка розвивалася продуктивніше, ніж в інших частинах Російської імперії. Як приклад, на 1900 рік Україна продукує 52% заліза і видобуває 68,9% вугілля всієї Російської імперії, посівні площі цукрового буряку складали 84,8% від усіх посівних площ у Росії. Більше того, саме в Україні засновано перші в Російській державі монополістичні об‘єднання: 1901 р. – “Продвагон”, 1902 р. – “Трубопродажа”, 1902 р. – “Продамет”, 1904 р. – “Продвугілля”. Монополістичне об‘єднання “Продвугілля” – одне з найбільших в Росії. Воно контролювало переважну частину видобутку вугілля в Донбасі і його реалізацію. Хоча шахти, контрольовані об‘єднанням, були розміщені в Україні, управління монополією базувалося в Петербурзі, а, фактично, керував об‘єднанням комітет у Парижі, до складу якого входили французькі і бельгійські промисловці та банкіри, що володіли 87% усіх капіталів монополістичного об‘єднання.

Звідси пояснення до провокації національних і класових ускладнень, коли клас власників був далеким від українства в етнічному розумінні. Так, в цукровій промисловості першу групу власників (найбільш чисельну) складали польські землевласники, що трансформувалися в промислову буржуазію, друга група – єврейська буржуазія, третя група – буржуазія бюрократична, постачальником лав якої були російське урядовство і російські великі землевласники в Україні.

Суспільно-політична практика кінця ХІХ – початку ХХ ст. в Російській імперії свідчить про пошук економічної моделі подальшого розвитку. Соціальні верстви і соціальні групи володіли своїм баченням проблеми і пропонували свої рецепти розв‘язання її. В центрі, враховуючи аграрний уклад Російської імперії, аграрне питання.Селянство – найбільш чисельний клас, сільське господарство – основна галузь економіки. Отже, від вирішення “селянського питання” залежала загальна соціально-економічна перспектива:

· індустріальний розвиток;

· загальна модернізація країни;

· подолання відсталості;

· надання економіці характеристик конкурентоспроможної.

Оцінка аграрної проблеми з позиції більшовиків (лідер В.І. Ленін) зводилася до акцентації на наявності гострого протиріччя у сфері земельних відносин на грунті малоземелля маси виробників (селян) і надмірної кількості землі у великих землевласників. Рецепт вирішення проблеми за авторством більшовиків – розподіл всієї землі між селянами, що дасть ефект зникнення “земельного голоду”. Таку точку зору на поч. ХХ ст. поділяли всі революційні партії Російської імперії. Це при тому, що кожна з них висувала свою програму, проте всі вони зводилися до того, що ліквідація селянського малоземелля можлива лише на основі примусової конфіскації поміщицьких, державних, удільних, монастирських земель та додаткового наділення ними селян. Чи мали рацію революціонери?