Українські землі у складі Російської та Австрійської імперій 3 страница
Відкриття університетів. Під тиском громадськості створювалися нові вищі освітні заклади.
1805 р. — відкриття університету в Харкові, ініціатор — В. Каразин.
1817 р. — закриття Києво-Могилянської академії, 1834 р. — відкриття університету в Києві. Першим його ректором був визначний учений М. Максимович. З 1784 р. працював університет у Львові.
Зміни в освіті. У Російській імперії царський уряд нав'язував в Україні таку систему освіти, яка повинна була задовольнити потреби держави в освічених кадрах, але одночасно знищувала національну свідомість українців, насаджувала почуття меншовартості, створювала уяву про провідну роль росіян у житті української нації.
На середину XIX ст. одна школа припадала на 9,5 тис., а один учень — на 188 жителів. Це було значно менше, ніж у попередньому столітті. Початкову освіту давали двокласні парафіяльні школи, повітові училища; середню — гімназії, де навчання було платним, діяло 19 закладів, 4 тис. учнів, а також приватні пансіони.
Крім університетів, іншим типом вищих навчальних закладів були ліцеї, яких у Наддніпрянщині було три: Волинський ліцей (Кременець, 1819 р.), відкритий на базі гімназії вищих наук (1805 р.), ліцей імені Ришельє в Одесі (1817 р.), Ніжинський ліцей (1832 р.), відкритий на базі гімназії вищих наук (1820 р.).
На українських землях Австрійської імперії було дещо більше початкових шкіл (навчалося 14 % дітей шкільного віку, у сільських парафіяльних школах навчання велося українською мовою), 18 гімназій (8 — Галичина, 9 — Закарпаття, 1 — Буковина), Чернівецький ліцей. Незважаючи на всі утиски української мови ситуація з нею в системі освіти Західної України була кращою, ніж у Наддніпрянській.
Творчі здобутки видатних вітчизняних науковців. Значних успіхів в Україні досягли природничі й точні науки. На першу половину XIX ст. припала діяльність видатних математиків М. Остроградського і Т. Осиповського. Справжнім ученим-енциклопедистом — від історії до ботаніки — був М. Максимович. Великою популярністю серед сучасників користувалася «Історія Малоросії» М. Маркевича. Наприкінці першої половини XIX ст. з'явилися перші історичні дослідження М. Костомарова, який згодом став автором багатьох важливих праць з історії козацької України.
Основні явища і процеси розвитку культури цього періоду. У цей час почалося збирання і публікації творів народної поезії. Один з перших українських фольклорних збірників М. Цертелєва під назвою «Досвід збирання старовинних малоросійських пісень» вийшов 1819 р. в Петербурзі. Згодом кілька збірок народних пісень видав М. Максимович. Центром збирання історичних документів, фольклору, старожитностей став Харківський університет. Усна народна творчість справила значний вплив на становлення нової літератури.
Характерним явищем культури періоду став романтизм. Він відображав розчарування в ідеалах Просвітництва, прагнув безмежної свободи, удосконалення й оновлення, стверджував неповторність людської особистості, охопив усі сфери тогочасного духовного життя, відкрив шлях для дальшого розвитку культури.
Розвиток літератури, мистецтва. «Батьком» нової української літератури вважається І. Котляревський («Енеїда», «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник»). Поряд з ним розкрився талант байкарів П. Гулака-Артемовського (працював у Харківському університеті, деякий час — ректор) і Є. Гребінки (випускник Ніжинського ліцею). Одним з перших українських прозаїків був Григорій Квітка-Основ'яненко (повісті «Маруся», «Пан Халявський», «Конотопська відьма», «Сердешна Оксана», п'єси «Дворянські вибори», «Сватання на Гончарівці»). У 40-х рр. XIX ст. з'явилися перші історичні повісті Пантелеймона Куліша. Поетичний образ України змалював на сторінках своїх книг Микола Гоголь (випускник Ніжинського ліцею, автор збірок «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Миргород», особливе місце посідає повість «Тарас Бульба»), Формування нової української літератури завершилося у геніальній творчості Тараса Шевченка. Вже перша поетична збірка «Кобзар» (1840 р.) показала світові силу українського слова, його здатність передати почуття, думи, прагнення і надії свого народу. Видатним майстром поет постає у творах «Гайдамаки», «І мертвим, і живим...», «Кавказ», «Єретик», «Сон», «Заповіт» і багато інших. У творчості Т. Шевченка знайшли відображення найболючіші проблеми життя українців і України. Боротьба проти соціальної несправедливості тісно перепліталася у творчості письменника з протидією національному гнобленню українського народу. Цим він різко виділявся не лише серед попередників, а й серед сучасників. Пророк і геній Т. Шевченко сказав про українців, їхнє минуле, сучасне і майбутнє більше, ніж усі його попередники разом узяті. Поет підняв українську мову та літературу на такий рівень досконалості, який дав змогу дійти висновку: народ, який породив такого генія, не може зникнути.
Творчі здобутки видатних вітчизняних митців. Театр. Центрами мистецтва цього часу стали Харків і Полтава, де зародився український професійний театр. Директором і режисером Харківського театру був Г. Квітка-Основ'яненко, у складі трупи виділявся М. Щепкін. Він же разом з І. Котляревським очолив Полтавський театр (1818-1821 рр.), який посідає видатне місце в історії українського театрального мистецтва. Найбільший успіх у глядачів мали п'єси «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» І. Котляревського, а також «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик» (автор Г. Квітка-Основ'яненко), «Назар Стодоля» Т. Шевченка.
Музика. Найпоширенішим народним інструментальним ансамблем того часу були троїсті музики (скрипка, цимбали, бубон). Народ висунув зі свого середовища визначних кобзарів Андрія Шута, Федора Гриценка (Холодного), Івана Крюковського. Особливо виділявся кобзар Остап Вересай. Музичне життя зосереджувалося переважно в Києві, Харкові, Одесі, Львові. Композитор Йосип Витвицький написав музичний твір «Україна». Алойз Єдлічка тривалий час працював на Полтавщині. Одним з перших українських композиторів-професіоналів у Галичині був Михайло Вербицький.
Архітектура. Посідала дедалі важливіше місце у зв'язку зі зростанням міст, панував класичний стиль. У Києві 30 років працював архітектором Андрій Меленський, за проектами якого збудовано церкву-мавзолей на Аскольдовій могилі, перший у місті театр. Інші визначні споруди (будівля Київського університету, 1837-1843 рр., Інститут шляхетних дівчат) зведені за планами В. Беретгі. Кілька чудових об'єктів збудовані в Одесі: театр у дусі античної архітектури, Потьомкінські сходи, Воронцовський палац (архітектор Франц Боффо), пам'ятник градоначальникові Ришельє (скульптор Іван Мартос), який став символом міста. Прекрасний палац споруджений у маєтку Григорія Ґалаґана в селі Сокиринці на Чернігівщині (архітектор Павло Дубровський). Декоративно-пейзажний парк «Софіївка» в Умані (майстри Іван Заремба, Людвіг де Метцель) здобув своєю красою світову славу. Визначними архітектурними спорудами на заході України виділявся Львів, де збудували ратушу на площі Ринок з високою вежею і годинником, будинок театру.
Живопис. У галузі портретного малярства продовжував працювати В. Боровиковський. Значний внесок у цю галузь зробив Василь Тропінін («Дівчина з Поділля», 1804-1807 рр.), Іван Сошенко. Але найвищим досягненням українського мистецтва першої половини XIX ст. стала творчість Т. Шевченка; він написав понад 130 портретів («Автопортрет», 1840 р., «Катерина», 1842 р.), створив серію перших в українській графіці офортів «Мальовнича Україна» на історичну тематику (1844 р.).
Отже, у складних умовах бездержавності український народ не лише зберіг свою культуру, а й домігся її сходження на новий рівень.
Основні культурні явища, процеси другої половини XIX — початку XX ст. Піднесення української культури. Умови розвитку культури:
• буржуазні реформи в імперіях створили кращі умови для культурного розвитку;
• завершення промислового перевороту зміцнило матеріальну базу, стимулювало розвиток освіти й науки;
• значна роль підприємців-меценатів, що виділяли суттєві кошти на розвиток культури;
• народницька ідеологія спрямувала увагу інтелігенції на селянство, сприяла вивченню проблем етнографії, мови, фольклору. Національний рух об'єднував культуру в обох імперіях.
Освіта. Після реформи 1864 р. мережа закладів початкової освіти значно розширилася (початкові народні училища). Велику роль у поширенні освіти відіграли земства. І все ж на 1897 р. читати вміли лише 20 % населення України, які були старші за 10 років, серед власне українців таких було 13 %. Навчання відбувалося російською мовою, яку багато учнів не розуміло. Сільські громади на кінець XIX ст. ставили вимогу навчати дітей національною мовою. У системі позашкільної освіти певну роль відіграли недільні школи.
У Західній Україні 1869 р. була проведена шкільна реформа, що встановлювала обов'язкове початкове навчання дітей віком від 6 до 14 років. Але на 1890 р. письменною була лише третина населення. Великим позитивом було те, що австро-угорський уряд дозволяв викладання українською мовою в школах. У 1881 р. було створене «Руське педагогічне товариство», яке перейняло від «Просвіти» піклування про шкільні справи.
Середню освіту в Наддніпрянській Україні здобували в класичних гімназіях, (гуманітарний ухил і давали право вступу в університети), а також реальних училищах (більшої уваги приділяли природничо-математичним дисциплінам, після їх закінчення можна було вступати до політехнічних, технологічних інститутів).
Вищу освіту давали університети Києва, Харкова, Львова. У 1865 р. відкриття Новоросійського університету в Одесі, 1875 р. — у Чернівцях. З відкриттям у Києві 1878 р. жіночих курсів зароджується вища жіноча освіта. З'являються вищі спеціальні навчальні заклади для підготовки спеціалістів з різних галузей промисловості та духовної сфери (Львівський і Київський політехнічні інститути, Харківський технологічний, ветеринарний інститути тощо). Отже, стан справ з освітою на заході України, зокрема початковою, був помітно кращим. Особливо помітною стає різниця між Наддніпрянською та Західною Україною, коли порівнювати ситуацію з навчанням рідною мовою. Під владою Росії такі навчальні заклади взагалі були відсутні.
Розвиток науки. Творчі здобутки видатних вітчизняних науковців. У цей час в Україні працювало чимало видатних учених-природознавців. Ілля Мечников відкрив явище фагоцитозу, разом з М. Гамалією створив в Одесі першу в Російській імперії й другу в світі бактеріологічну станцію, згодом переїхав до Парижа і став там першим лауреатом Нобелівської премії, який походив з України. Іван Пулюй відкрив випромінювання, за що в 1901 р. В. Рентген, оскільки першим опублікував матеріали, отримав щойно засновану Нобелівську премію з фізики. І. Пулюй разом з П. Кулішем та Іваном Нечуй-Левицьким перші переклали українською мовою з староєврейської Псалтир і з грецької — Євангеліє. О. Ляпунов посідав провідне місце в розробці проблем стійкості та рівноваги механічних систем. Д. Заболотний брав участь у боротьбі з чумою, холерою та іншими інфекційними хворобами далеко за межами країни, за що був нагороджений багатьма іноземними нагородами. Видатним авіатором, який першим запропонував побудувати авіаносець був Л. Мацієвич. Гірничий інженер Л. Лутугін створив геологічну карту Донбасу. Велику роль у розвитку металургії відіграли відкриті С. Реформатським хімічні реакції металоорганічного синтезу. Велика заслуга у вивченні мінеральних багатств України належить Володимирові Вернадському.
Великий вплив на розвиток історичної науки справив Володимир Антонович. Його найкращим учнем був Михайло Грушевський, який розпочав видавати свою найбільшу працю 10-томну «Історію України-Русі». М. Костомаров був засновником народницького напряму української історіографії. Тритомна «Історія запорізьких козаків» Дмитра Яворницького звернула увагу широких читацьких мас своїм багатющим матеріалом і новими підходами. З Харковом пов'язана діяльність іншого визначного історика Д. Багалія. Широкою популярністю користувалися праці з історії України Олександри Єфименко. Великий авторитет мали мовознавчі праці О. Потебні. Письменник і громадський діяч Борис Грінченко видав чотиритомний «Словник української мови», який і досі має великий авторитет. Агатангел Кримський довів український характер мови давнього Києва, а також був видатним сходознавцем, вільно володів понад 60-ма мовами. Видатним українським антропологом, археологом, етнографом і фольклористом був Ф. Вовк.
Розвиток літератури. Умови для розвитку української літератури та мистецтва були вкрай несприятливі, особливо у Наддніпрянській Україні. Але українські письменники говорили зрозумілою народові мовою, оповідали про добре відоме йому, були порадниками. Творчість Т. Шевченка дала потужний поштовх розвиткові українського художнього слова. Видатним явищем була діяльність П. Куліша, зокрема його перший національний історичний роман «Чорна рада». Реалізм у художній прозі був започаткований Марією Вілінською, яка писала під псевдонімом Марко Вовчок. Першою соціальною повістю вважається її «Інститутка». У «Народних оповіданнях» письменниця засуджувала кріпосницький лад. Соціально-психологічними мотивами позначена творчість І. Нечуй-Левицького («Кайдашева сім'я», «Микола Джеря») та Панаса Мирного («Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія»), Видатних здобутків у літературі досягла Леся Українка (поезія, драматичні поеми «Бояриня», «Лісова пісня», «Оргія», «У пущі», «Камінний господар»). Літературна і наукова спадщина Івана Франка становить близько 5 тис. різноманітних праць. Він відзначився і в поезії («Каменярі», «Не пора», збірка «Зів'яле листя», поема «Мойсей»), і в прозі («Перехресні стежки»), і в драмі («Украдене щастя»), і в перекладах, і в наукових працях.
Українські письменники сприймають нові мистецькі течії (модернізм, одним з перших почав писати твори цього напряму поет М. Вороний). Своєрідність українського варіанту модернізму полягає і в тому, що він став спробою подолання провінційності, другорядності, вторинності української національної культури, формою залучення до надбань світової цивілізації. Пошуками нових шляхів виділявся Михайло Коцюбинський («Тіні забутих предків»). Манеру Василя Стефаника характеризує психологізм, сувора простота викладу, стислість (новели «Новина», «Камінний хрест»). Одним з найпопулярніших письменників того часу був Володимир Винниченко, який обрав реалістичний напрям (оповідання «Краса і сила», «Солдатики», роман «Чесність з собою», п'єси «Базар», «Брехня», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Гріх»). У поезії значних висот досяг Олександр Олесь (Кандиба).
Творчі здобутки видатних вітчизняних митців. Розвиток театрального мистецтва. Процес становлення професійного театру. Величезних здобутків досягла українська драматургія. Популярними п'єсами, які роками не сходили і не сходять з театральних підмостків, відзначилися Михайло Старицький («Не судилося», «За двома зайцями», «Маруся Богуславка»), Марко Кропивницький («Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса осі виїсть», «Глитай, або ж Павук») і особливо Іван Карпенко-Карий («Безталанна», «Наймичка», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Сава Чалий», «Хазяїн», «Суєта»). У 1882 р. з ініціативи М. Кропивницького в Єлисаветграді почала працювати перша українська професійна трупа, він був режисером і актором. М. Старицький став директором української трупи, до якої входили видатні українські актори, корифеї театру Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Заньковецька. У 1906 р. М. Садовський у Полтаві створив перший український стаціонарний професійний театр, який у 1907 р. переїхав до Києва.
Розвиток музичного мистецтва. Значний вплив на розвиток музичного мистецтва справила творчість Семена Гулака-Артемовського. Його опера «Запорожець за Дунаєм» поклала початок новій українській опері. Генієм української музики став Микола Лисенко, який підніс українське музичне мистецтво на небувало високий рівень. Він створив низку опер: «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба», «Енеїда», «Наталка Полтавка», перші дитячі опери «Коза-дереза», «Пан Коцький». Народні пісні в обробці М. Лисенка, Миколи Леонтовича, Станіслава Людкевича, Кирила Стеценка все ширше використовували професійні співаки та хорові колективи. Найкращою співачкою тогочасного світу музична критика називала Соломію Крушельницьку — за красу чистого та сильного голосу (сопрано) і визначні акторські здібності. У її репертуарі було близько 60 опер, голос С. Крушельницької чули найкращі оперні театри світу. У 1862-1863 рр., було написано твір, який став національним, а тепер державним гімном України — «Ще не вмерла України...». Авторами його були поет, вчений-фольклорист П. Чубинський і композитор М. Вербицький.
Архітектура. Розмах будівництва внаслідок зростання чисельності населення міст, потреба в нових приміщеннях дала поштовх для розвитку архітектури. За участю Олександра Беретті в Києві було збудовано Володимирський собор (1862-1896 рр.), спроектовано ряд будинків на Володимирській вулиці. Архітектор Павло Альошин спланував будинок Педагогічного музею, в якому згодом перебувала Українська Центральна Рада. Юліан Захаревич спроектував будинок Львівського політехнічного інституту. Поширюється український стиль, виразником якого був Василь Кричевський. Найвдаліше він втілився в будинкові Полтавського губернського земства. Видатними архітектурними пам'ятками є будинок з химерами в Києві (1902-1903 рр., архітектор В. Городецький), (будівля оперного театру в Одесі, 1883-1887 рр., архітектори Ф. Фельнер і Г. Гельмер), будинок резиденції митрополита Буковини в Чернівцях (1864-1873 рр., архітектор Й. Главка, нині — приміщення Чернівецького університету), будівля оперного театру в Києві (1901 р., архітектор В. Шретер, тепер — Національна опера України) та інші.
Розвиток образотворчого мистецтва. Нові риси з'явилися у скульптурному мистецтві. Леонід Позен створив композиції «Переселенці», «Запорожець у розвідці», пам'ятник І. Котляревському в Полтаві. Високим мистецьким рівнем вирізняється пам'ятник Б. Хмельницькому в Києві Михайла Микешина (1888 р.).
Визначне місце в українському мистецтві належить живописові. Одним з найяскравіших майстрів побутового жанру був Микола Пимоненко, який майже не відходив від тем сільського життя («Святочне ворожіння», «Сінокіс», «Весілля в Київській губернії»). Значний внесок у розвиток побутового жанру зробили Киріяк Костанді («Гуси», «В люди (На заробітки)», «Старенькі») і Корнило Устиянович («Бойківська пара», «Гуцулка біля джерела»). Знаменитою є картина Миколи Ярошенка «Всюди життя». Видатними представниками портретного живопису були Іван Труш і Олександр Мурашко. Майстром українського краєвиду називають Архипа Куїнджі («Ранок на Дніпрі», «Українська ніч», «Вечір на Україні», «Місячна ніч на Дніпрі»), Вершиною пейзажного живопису стала творчість Сергія Васильківського («Ранок», «Отара в степу», «Степ на Україні», «На Харківщині»), Класичною є картина І. Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» (1878-1891 рр.).
Українські підприємці-благодійники. Діяльність меценатів і їхній вплив на розвиток культури. Поступ української культури був пов'язаний з діяльністю деяких підприємців, таких, як родини Терещенків, зокрема Микола Терещенко, Симиренків (Платон, Левко), Ханенків (Богдан, Варвара, засновники музею), які були відомими меценатами, віддавали значні кошти на будівництво й утримання закладів освіти, культури, охорони здоров'я, матеріально допомагали діячам української культури. Традиції меценатства наприкінці XIX — на початку XX ст. підтримував Євген Чикаленко, який величезну частку своїх коштів надав на благодійні потреби, допоміг дуже багатьом діячам української культури.
Церковне життя. У житті кожного народу релігія та церква відіграють важливу роль. Православна церква стала на Наддніпрянщині знаряддям підкорення українського народу. На Київському митрополичому престолі уже в XIX ст. не було жодного українця. На початку XX ст. українці добилися деяких послаблень, наприклад, у 1906 р. було видано Біблію українською мовою. Але ці локальні перемоги не міняли суті справи. Відірваність офіційної церкви від запитів народу сприяло поширенню в Україні різних релігійних сект. Протилежну роль відігравала церква в Галичині. їй належить видатне місце у національному відродженні на західноукраїнських землях. Особливо зросла роль Української греко-католицької церкви, коли її в 1900 р. очолив митрополит Андрій Шептицький. На Буковині церква була під сильним румунським впливом. На Закарпатті греко-католицька церква була опорою українства. У православній церкві Буковини та Наддніпрянщини були священики нижчої ланки, які намагалися її відродити як національну.
Отже, українська культура в другій половині XIX — на початку XX ст. успішно розвивалася, продовжувала духовні пошуки народу попередньої доби, незважаючи на численні перешкоди, завойовувала світове визнання.
Основні дати (в додаток до лекційного матеріалу)
1781 р. — Ліквідація полкового територіально-адміністративного поділу на Лівобережжі.
1783 р. — Приєднання Кримського ханства до Росії. Царський указ про закріпачення селян на Лівобережній і Слобідській Україні.
1783 р. — Заснування Севастополя.
1788 р. — Формування Чорноморського козацького війська.
1825, 25 грудня — Повстання Чернігівського полку. Взяття Василькова.
1828 р. — Повернення запорізьких козаків з Туреччини. Утворення Азовського війська.
1837 р. — «Руська трійця» видала в Будапешті літературний альманах «Русалка Дністрова».
1846 р. — Видання в Москві «Історії русів».
1848 р. — Створення першої української політичної організації — Головної Руської Ради у Львові. Ліквідація панщини в Східній Галичині і Буковині.
1851 р. — Розпуск Головної Руської Ради.
1861, січень — 1862 р. — Видання в Петербурзі щомісячного громадсько-політичного і літературного журналу українською мовою «Основа».
1873 р. — Заснування літературного товариства ім. Т.Шевченка у Львові.
1875 р.— Заснування Чернівецького університету.
1876 р. — Олександр II підписав Емський указ, що забороняв видавати та ввозити з-за кордону літературу українською мовою.
1885 p.— Заснування Народної Ради у Львові.
1891 — 1898 — Діяльність «Братства тарасівців» — першої української політичної організації, що стояла на засадах самостійності України.
1899 р. — Утворення Української національно-демократичної та Української соціал-демократичної партій в Галичині.
1900 р. — Заснування в Східній Галичині перших військово-патріотичних організацій «Січ» з ініціативи К. Трильовського.
1903 р. — Видання у Відні «Біблії» українською мовою.
Література:
1. Бойко О.Д. Історія України: Навчальний посібник. – К.: Академ-видав, 2005. – 688 с.
2. Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів і до ХХІ століття: Навч. посібник. - Харків: Одісей, 2001. – 480 с.
3. Дещинський Л.Є. Міжнародні відносини України: історія і сучасність: Ч.І. - Львів: Бескид Біт, 2002. – 224 с.
4. Видатні постаті в історії України (IX - XIX ст.): Короткі біографічні нариси. Історичні та художні портрети / В. І. Гусєв, О. Г. Сокирко, В. Г. Червінський. - К: Вища школа, 2002. - 359 с.
5. Історія України: навчально-методичний посібник для семінарських занять / В. М. Литвин, А. Г. Слюсаренко, В. Ф. Колесник та ін.; за ред. В. М Литвина. - К: Знання - Прес, 2006. - 460 с.
Семінарське заняття № 7.
Національна революція та громадянська війна на Україні (1917 – 1919 рр.)
(4 год.)
Теоретичні питання:
1. Причини та характер Української революції.
2. Діяльність Української Центральної Ради.
3. Перша війна Радянської Росії та УНР.
4. Брестський мир та його значення в історії України.
5. Гетьманат П. Скоропадського.
6. Внутрішня та зовнішня політика Директорії.
7. Утворення ЗУНР. Акт злуки УНР і ЗУНР.
8. Встановлення радянської влади на території України.
9. Культурний розвиток України у 1919 – 1920 рр.
Основні поняття (в додаток до лекційних матеріалів):
Автономізація (від гр. «самостійність») — процес досягнення автономії, зокрема поступове усвідомлення українцями необхідності самоуправління.
Автономія (від ф. «самостійність») — 1) самоврядування певної частини держави, що здійснюється в межах, передбачених загальнодержавним законом; 2) у широкому розумінні — право на самоврядування, яким користуються окремі підприємства, установи, організації.
Агресія (від лат. «напад») —- будь-яке незаконне застосування сили однією державою проти суверенітету, територіальної цілісності або політичної незалежності ін. держави чи народу.
Акт Злуки — проголошення об'єднання двох укр. держав — УНР і ЗУНР — 22 січня 1919 у Києві. Продемонстрував прагнення укр. народу до соборності.
Анархізм (від гр. «безвладдя») — 1) суспільно-політична течія, що заперечує будь-яку політичну владу, проголошує метою знищення держави та заміну будь-яких форм примусу влади вільною і добровільною асоціацією громадян. Боротьбисти (Українська партія соціалістів-революціонерів (боротьбистів), УПСР(б); Українська комуністична партія (боротьбистів), УКП(б)) — українська політична партія, яку створили ліві есери в березні 1919.
«Воєнний комунізм» — соціально-економічна політика більшовиків в УСРР періоду 1919-1921. Полягав у більшовицькому насильстві в економічній, політичній і соціальній сферах, що викликало масовий опір населення. Характеризувався встановленням продрозкладки (диктатури), забороною торгівлі, націоналізацією всіх підприємств, згортанням грошового обігу, загальною трудовою повинністю.
Всеукраїнський національний конгрес (з'їзд) — перший представницький форум українського руху 6-8 (19-21) квітня 1917 р. У прийнятих резолюціях вимагав федеративного і демократичного устрою Росії, національно-територіальної автономії України, визначення її території. Форум фактично став українськими Установчими зборами, які обрали УЦР — український парламент.
Гетьманат — гетьманський державний устрій в Україні за часів П. Скоропадського (29 квітня-14 грудня 1918).
Декрет (від лат. «постанова, указ») — назва найважливіших актів верховних органів держави з якогось питання, що має силу закону, наприклад декрет більшовицьких органів влади 1917.
«Київська катастрофа» (від укр. «Київська» і гр. «переворот, кінець, загибель») — надзвичайно важке становище армії УНР восени 1919 після втрати Києва 31 серпня 1919 р.
Комітети бідноти, комбіди (від лат. «доручаю» і укр. «бідноти») — опорні пункти більшовиків на селі, знаряддя у боротьбі із заможними верствами населення.
Націоналізація (від лат. «народ») — перехід приватної власності у власність держави землі, промислових підприємств, банків, транспорту тощо.
Отаманщина — явище в національному русі періоду Української революції анархічного характеру; причинами її були як традиційні селянські настрої, так і більшовицька агітація,
Продовольча диктатура (від укр. «продовольча» і лат. «диктую, наказую») — більшовицька політика стосовно продовольства 1919-1921 рр., установлена, щоб забезпечити продовольством Росію; будувалася на принципах «воєнного комунізму», як і в Росії, установлена спеціальним декретом ВУЦВК 12.04.1919, за яким заборонялася приватна торгівля, що було одним з основних складників, оголошувалася державна монополія на найважливіші продтовари, ними розпоряджалися лише державні органи, наркомат продовольства був єдиним органом, який мав право заготовляти і розподіляти продтовари, звичайно, за «класовим принципом».
Продовольча розкладка (продрозкладка) — здача зерна, крім необхідного мінімуму (посівний фонд, хліб для харчування членів родини і фураж), селянами державі за встановленими нею цінами, на практиці переважно більшовицька влада забирала (продзагони) весь хліб без будь-якого відшкодування, проводилася радянською владою 1919-1921 рр.
Рада Народних Міністрів УНР— найвищий виконавчий і розпорядчий орган державної влади України, уряд УНР.
Реквізиція (від лат. «відмова») — насильницьке відчуження або примусове вилучення державою чи її органами під час війни (за певну плату, на відміну від контрибуції) майна громадян, підприємств чи установ.
Революційні комітети (ревкоми) — надзвичайні органи влади, створені більшовиками на місцях після захоплення влади, цим органам була передана влада на місцях до проведення виборів, а часто і після їх проведення.
Репресії(від лат. «придушення») — каральні заходи, утиски, переслідування, вжиті державними органами, заходи державного примусу.
Самостійники — прихильники незалежності України, найвідоміший лідер на поч. XX ст. — Микола Міхновський.
Соборність України — ідея об'єднання в єдиний державний устрій усіх етнічних українських земель. Уперше ідея була здійснена в підписаному 22 січня 1919 р. Акті Злуки (Соборності) між УНР і ЗУНР. На згадку про цю подію 22 січня в Україні — День Соборності.
Трудовий Конгрес України (ТКУ, Конгрес трудового народу України, Всеукраїнський трудовий конгрес) — найвищий тимчасовий законодавчий орган УНР у період Директорії. Проходив у Києві 23-28 січня 1919 р. Українська академія наук (УАН; Всеукраїнська академія наук, ВУАН; АН УРСР; Національна академія наук України, НАНУ) — одна з провідних наукових установ світу за своїм інтелектуальним і матеріальним потенціалом.