Зародження і розвиток кооперативного руху
У новітню епоху великих соціально-економічних перетворень український народ вступив без власної держави. Він був об'єктом жорстокого колоніального гноблення. Іноземні поневолювачі безсоромно грабували багаті землі, природні ресурси України. Тяжке становище трудового народу, особливо селянства, посилювалось його соціальною та політичною незахищеністю.
Після скасування кріпосного права в Україні виникають різні форми економічної самооборони громадянства, які грунтувалися на багатовікових народних традиціях. Найважливішою з них стає кооперація як рух самооборони економічно слабких і соціальне принижених верств населення. Важливу роль не лише в національно-культурному, а й в економічному піднесенні українського народу відігравали українські суспільні організації 60—70-х років XIX ст. Ініціатором організації першого споживчого кооперативу в Україні виступила харківська громада. Статут харківського споживчого товариства було затверджено 6 жовтня 1866 p. З самого початку товариство налічувало 64 члени з повним (50 крб.) та 292 члени з неповним паєм. Крім торгівлі предметами широкого вжитку, товариство мало свою їдальню, пекарню, фабрику овочевих напоїв, забезпечувало своїх членів паливом. Товариство ознайомлювалося з кооперативним рухом на Заході, його представники побували у Великобританії, Франції та Німеччині, підтримували зв'язки із зарубіжними кооперативними організаціями.
У 1870 p. з ініціативи харківського споживчого товариства було заплановано кооперативний з'їзд та утворення споживчого кооперативного союзу. Проте харківський губернатор заборонив проведення цих заходів на тій підставі, що діяльність таких товариств не повинна поширюватися поза межі одного міста.
Друге кооперативне споживче товариство засновано у Києві наприкінці 1868 p. Його раду очолювали тогочасні найвидатніші діячі українського національного руху, провідні науковці В. Антонович, О. Кістяківський, М. Яснопольський, М. Зібер, М. Драгоманов, В. Гец. Активну участь у діяльності товариства брали інші члени київської громади, студенти університету. Його фундатором був відомий молодий економіст М. Зібер. Товариство налагодило торгові зв'язки з Харковом, Полтавою, Одесою, Борзною, Керчю. В той самий час виникли споживчі товариства в Єлизаветграді. Ізюмі, Балті, Севастополі, Сімферополі, Миколаєві, Херсоні, Катеринославі, Чернігові, Лебедині. Протягом 1866—1870 pp. в Україні діяло 20 споживчих кооперативів. Їх загальна кількість в імперії Романових тоді становила 63.
Однак перші українські кооперативи проіснували лише кілька років, їх занепад був зумовлений рядом причин. Насамперед погано був підготовлений соціальний грунт для кооперативної діяльності. Переважна більшість громадян ще не розуміла суті та значення кооперації. Високі як на ті часи внески (25—50 крб.) не давали змоги вступати у кооперативи менш заможному населенню українських міст. Через матеріальну незабезпеченість кооперативи не могли конкурувати з приватними торгівцями, які до того ж не гребували засобами, щоб їх знищити. Вбачаючи в кооперації опозиційну силу, державна адміністрація вороже ставилась до неї. Організатори перших споживчих товариств не мали практичного досвіду.
Реакційна політика російського уряду в середині 70-х років, переслідування місцевої ініціативи в освітньому та економічному житті негативно вплинули на діяльність перших українських кооперативів. Протягом 20 років темпи кооперативного руху були надто низькими. З 1870 до 1894 p. виникло тільки 31 споживче товариство. У 90-х роках кооперативна діяльність пожвавилася, що було пов'язано з діяльністю відомого українського кооператора "артільного батька" М. Левитського, який, здобувши у 1885 p. університетську освіту, ретельно вивчив суспільні відносини українського села та його господарства. Завдяки його енергійним зусиллям 29 вересня 1894 p. в с. Февар на Херсонщині утворилась перша хліборобська спілка, так звана артіль, її члени об'єднали свої земельні ділянки, робочу худобу, реманент. Спільними зусиллями вони вели господарство, а прибутки розподіляли відповідно до кількості працюючих та площі землі. Артіллю керував староста, якого обирали голосуванням.
З Херсонщини артільний рух швидко поширився на Катеринославщину, Полтавщину, Чернігівщину, Київщину та Донеччину. Якщо у 1894 p. в Україні діяло 5 спілок, то в 1895 p. — 12, а наступного року — уже більше 100. Артільний рух з України перекинувся й на російські терени. Виникла настійна потреба в юридичному оформленні сільських виробничих кооперативів. Тому М. Левитський розробив статут артілі, в якому чітко сформулював причини, що зумовлювали доцільність об'єднання селян у виробничі спілки, визначив найважливіші засади їх практичної діяльності.
Кількість членів селянських спілок була невеликою. Здебільшого вони об'єднували по 15—20 господарств, інколи — 50 чи більше. Артільного старосту обирали на один рік. Усі ці спілки проіснували не більше трьох років. Об'єднані у них селяни не були підготовлені до ведення спільного господарства та розрахунків між собою. У цілому ж хліборобські спілки М. Левитського не мали значного впливу на сільське господарство. Тому "артільний батько" з 1903 p. зосередив основну увагу на організації ремісничих артілей у містах. Він, зокрема, організував артілі у Єлизаветграді, Одесі, Києві, Балті, Вінниці та в інших містах. Після прийняття у 1902 p. царським урядом закону про виробничі артілі в українських містах виникли виробничі спілки робітників, портових вантажників, конторських працівників, інженерів. У 1906 p. було засновано артіль київських друкарів. Такі спілки було організовано й в інших містах України. У 1912 p. на Наддніпрянщині діяло всього 2500 споживчих кооперативів, тоді як у всій імперії Романових їх чисельність становила 6700.
На початку українського кооперативного руху виникли кредитні товариства. Особливо почастішали спроби їх організації після селянської реформи 1861 p. Так, група ремісників Одеси в 1862 p. підготувала статут ощадно-позикового товариства (подальша доля його невідома). В 1869 p. виникло ощадно-позикове товариство у м. Гадячі на Полтавщині, до складу якого входило 28 міщан-ремісників та купців. Товариство видавало позики за порукою, проте кожен його член мав змогу поручитися лише за 10 крб. Середній обсяг позики за перші роки діяльності товариства становив 27 крб. У 1871 p. виникли Вереміївське на Катеринославщині, Обознівське й Петрівське на Херсонщині ощадно-позикові товариства. Два перших проіснували недовго, останнє діяло до 1917 p.