Основні завдання, типи і види процесів ідентифікації.

Термін «політична соціалізація» був введений у науковий обіг наприкінці XIX ст. американським соціологом Ф. Гідденсом і французьким соціопсихологом Г. Тардом. На їхню думку, даний термін повинний був застосовуватися стосовно «процесу розвитку соціальної природи людини». До середини 30 – х рр. XX ст. під «соціалізацією» стали розуміти, насамперед, різні аспекти включення людини в життя суспільства. У силу того, що в англійській (як і у французькій) мові термін «соціалізація» означає процес або вплив, спрямовані на об’єкт, останній найчастіше сприймався як реципієнт впливу. Ця особливість терміну знаходить своє пряме відображення в багатьох західних психологічних концепціях, в яких, у більшості випадків, особистість розглядається як об’єкт впливу. У цілому ж єдиного розуміння сутності терміна «політична соціалізація», як і суті самого процесу не існує. Різні наукові школи і напрямки акцентували увагу на значимості й особливостях різних механізмів соціалізації: родини, школи, культури, що і впливало на розуміння змісту соціалізації як процесу. Існує кілька основних трактувань процесу політичної соціалізації:

1. Класична або «Теорія підтримки», розроблена американськими вченими Д. Істоном, і Дж. Деннісом. Розглядаючи причини «збоїв» у функціонуванні політичної системи суспільства, вони прийшли до переконання, що стрес і збої в її роботі значно зменшуються, за умови добровільного прийняття громадянами пропонованих цією системою правил гри. Це стає можливим, якщо вимоги системи сприймаються громадянами з раннього віку, тобто у процесі соціалізації. У цьому випадку самі запити громадян стають більш передбачуваними і менш різноманітними. Теоретики «політичної підтримки» також переконані в тому, що сукупність настанов і активності громадян впливає на уряд і політичне життя країни, визначаючи, насамперед, їх стабільність. Ідея психологічної підтримки влади з боку рядових громадян виводиться авторами концепції з психологічних основ. Людина буде надавати підтримку системі в зрілому віці в тому випадку, якщо її відношення до системи було в дитинстві пофарбоване позитивно.

2.Рольова теорія політики (Коєн, Раппопорт) – дуже близькі в розумінні сутності процесу політичної соціалізації до представників класичної теорії. З їхнього погляду, роль учасника політичного процесу зводиться до адаптації громадянина до політичної системи, до пасивного засвоєння ним наявних зразків. Нормативні рольові розпорядження, унаслідок цього, спрацьовують автоматично. Ефективне включення людини в роль відбувається через ідентифікацію особистості із системою в цілому і з окремими політичними інститутами зокрема.

3. Психоаналітичний напрямок (К. Юнг, Е. Фромм, Е. Еріксон) – головну увагу приділяє дослідженню несвідомих мотивів політичної діяльності (формам політичного протесту, контркультурної поведінки), розуміючи політичну соціалізацію як прихований процес політизації людських почуттів і уявлень. При цьому значна увага приділяється і впливові соціуму. Так, на думку К. Юнга, соціум очікує від людини визначеної відведеної йому ролі, цілком орієнтований на «середнього» людину, що бажає і здатного виконувати тільки одну, відведену їй роль. Саме на такі ідеали й орієнтована вся система соціалізації людини.

4. «Гуманістична психологія» (А. Маслоу, К. Роджерс, С. Реншон) – виступає як опонент «теорії підтримки» у погляді на сутність політичної соціалізації. Відправними для даного напрямку є уявлення про особистість, як про таку, що вільно розвивається психологічно і виділення в ній емоційно – афективного компоненту як визначального фактора соціального розвитку. Головними висновками, на яких ґрунтуються побудови цих авторів, є наступні: 1. Політичний розвиток особистості підкоряється загальним закономірностям процесу самоактуалізації, що розвивається під впливом «внутрішньої» природи людини, а не під впливом факторів соціальної дійсності; 2. Потреби участі в політичному житті суспільства можуть виникнути лише після задоволення нижчих потреб людини (життя, безпека, засоби до існування, любов), тобто, на вищому етапі процесу самоактуалізації. По – суті, процес політичної соціалізації зводиться цими авторами до своєрідного «розкручування» закладених усередині індивіда можливостей. При цьому, стверджується, що «агенти соціалізації» (родина, школа, робочий колектив і т.п.) не стільки направляють процес соціалізації, скільки створюють «середовище» навчання. Вони не здатні вплинути на те, якою буде особистість молодої людини, вони можуть лише полегшити самоактуалізацію особистості, створивши сприятливий соціальний клімат (К. Роджерс).

5. «Споживча» концепція політичної соціалізації (Х. Хіммельвайт, П. Данліві, Х. Кастеллс) – Модель політичної соціалізації названа «споживчої», щоб підкреслити подібність між ухваленням рішення при покупці товару й ухваленням політичного рішення простим громадянином, наприклад, при голосуванні за партію. Виборець шукає відповідності або найменшу невідповідність між своїм набором настановлень і поглядів і партійною платформою. Серед інших факторів соціалізації дана група дослідників виділяє ті, які впливають на формування політичної свідомості особистості в процесі споживання. На їхню думку, сьогодні саме характер, стиль споживання, а не виробнича діяльність визначають політичну свідомість, і впливають на вибір політичних позицій. Зв'язки, засновані на споживанні, а не на традиційній класовій приналежності, порівнянні за силою з іншими факторами політичної соціалізації і можуть перевершувати вплив класового походження. Прихильники концепції «споживчого розшарування» пишуть про те, що сьогодні границі між класами, що створюють нові нерівності, проходять не в сфері праці, а в сфері домоволодіння, користування суспільним або приватним транспортом, освітою і іншими благами. Особливо вони відзначають важливість психологічної спільності з тими, хто живе поруч, на відміну від тих, хто разом працює.

6. Група авторів, що працювали в руслі теорії «плюралізму» (Р. Даль, В. Харт), а також теорії «конфлікту» (М. Вебер, Г. Моска, У. Гуд) виводили сутність соціалізації із взаємодії влади й індивіда. Останній, з їхнього погляду, не є пасивним об'єктом впливу політичної системи: його активність і взаємодія з владою обумовлені інтересами, здатністю діяти усвідомлено, підтримкою етносу, класу, політичної партії, за яку він може виступати.

Спираючи на приведені вище точки зору,політичну соціалізацію можна визначити як сукупність процесів становлення політичної свідомості і поводження особистості, прийняття і виконання політичних ролей, прояву політичної активності тощо.

Процес соціалізації має стадіальний характер. Під стадіями політичної соціалізації розуміють часові проміжки, через які протікає процес політичного розвитку і які відрізняються своєрідністю емоційно – пізнавального сприйняття політичної реальності, впливом різних соціальних факторів на політичний розвиток індивіда і різних рівнів цього розвитку.

У політичній психології не існує єдиної точки зору стосовно проблеми стадій політичної соціалізації. У якості однієї з альтернатив можна запропонувати наступну модель:

1. Перший етап – віковий відрізок приблизно від 4 до 12 (16) років. Етап характеризується, насамперед, явною перевагою розвитку емоційних компонентів майбутніх політичних настановлень і визначальним впливом на дитину батьків. Американські дослідники Д. Істон і Дж. Денніс виділили чотири специфічні риси дитячого сприйняття влади: А) ПОЛІТИЗАЦІЯ – усвідомлення наявності іншої, ніж батьківська, влади, що знаходиться поза родиною і над нею – поліція, міліція; Б) ПЕРСОНАЛІЗАЦІЯ – політична влада сприймається у виді конкретних індивідів – поліцейського, президента, королеви і т.п.; В) ІДЕАЛІЗАЦІЯ – з владою зв'язані тільки позитивні емоції (хоча і не завжди); Г) ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЯ – усвідомлення існування інститутів влади, перехідний етап до розуміння влади як політичної системи.

2. Другий етап – віковий відрізок приблизно від 12 до 18 років – відрізняється формуванням в основному закінчених політичних настановлень. На даний факт впливає одержання індивідом юридичного права участі в політичній діяльності, а також формування визначеного типу світогляду завдяки навчанню і роботі. Тут вже розширюється коло соціальних факторів, що впливають на політичний розвиток індивіда, змінюється їхня вага в цьому впливі.

3. Третій етап – охоплює весь дорослий період життя людини. Відбувається або стабілізація політичних настанов, що сформувалися, або їхня трансформація під впливом життєвого досвіду індивіда і зовнішніх умов (стабільна - нестабільна ситуація).

Функціями політичної соціалізації є: 1. Інформаційна – передача традицій політичної культури з покоління у покоління; 2. Ціннісно-орієнтаційна – створення визначеного типу світогляду в громадян даної держави; 3. Нормативна – формування основних стереотипів людських реакцій на виклики політичного середовища; 4. Мотиваційна – формування мотивів і потреб у політичній участі індивідів.

У політичній психології виділяються різні типи соціалізації:

1 Пряма – безпосереднє придбання політичних знань і настанов.

2. Непряма або латентна – це свого роду проекція рис характеру, раннього дитячого досвіду, безпосереднього оточення особистості на зформовані політичні настанови. Саме з впливом такого роду факторів зв'язана найбільш примітивна модель соціалізації – поширення того ж образа влади, що був у дитини стосовно влади батьків, на все суспільство. У цьому випадку всевладні фігури батьків поступово витісняються іншими грізними фігурами, і, наприкінці, втілюються в образі батька нації.

До факторів політичної соціалізації необхідно віднести мікро – і макросередовище, спосіб життя індивіда, рівень розвитку суспільної свідомості, тип політичної культури даного суспільства і т.п. Найчастіше, фактори виступають у виді персоніфікованих носіїв суспільного впливу, що одержали назву агентів соціалізації. До їхнього числа відносяться члени родини, однолітки і вчителі, начальство й інші, значення яких нерівнозначне для особистості, але кожний, з яких по – своєму вводить її в соціум.

Становлення особистості в її громадянському статусі відбувається під впливом політичного середовища, куди входять: характер і тип державного устрою, політичний режим, політичні інститути, партії й організації. За допомогою спеціальних механізмів (навчання, уселяння, пропаганда і т.п.) ці фактори корегують і контролюють політичне поводження індивіда. Результатом цього процесу стає, по – перше, безперебійне функціонування політичної системи при зміні поколінь в політиці. По - друге, результатом політичної соціалізації стає визначений тип особистості, стрижнем мотивування діяльності якої стануть вироблені в ході первинної соціалізації базові переконання і принципи, властиві політичній культурі даного соціуму.

Різні типи передачі культурної інформації в тих або інших політичних системах дозволяють виділити наступні моделі (типи) політичної соціалізації:

1. Гармонійна модель – формування позитивного ставлення до влади, правового порядку, традиційних інститутів. Психологічно нормальна взаємодія людини й інститутів влади, усвідомлення індивідом цивільних обов’язків.

2. Гегемоністська модель – негативне ставлення індивіда до будь-якої соціальної і політичної систем крім своєї.

3.Конфліктна модель – ціль політичної участі індивіда полягає в збереженні лояльності до своєї групи, підтримка її в боротьбі з політичними супротивниками.

4. Плюралістична модель – формування високого рівня цивільної відповідальності, уявлень громадян про свої політичні інтереси, бажання брати участь у їхній реалізації. В результаті, громадяни стають прихильні визначеним політичним групам і можуть вільно змінювати свій вибір в залежності від результатів політики і ступеня реалізації своїх інтересів.

Таким чином, основними завданнями політичної соціалізації як процесу поступового входження індивіда в сферу політичних відносин можна вважати наступні:

1. Прищеплювання новим членам суспільства основних елементів політичної культури і свідомості.

2. Створення сприятливих умов для нагромадження членами суспільства політичного досвіду.

3. Якісні зміни відповідних елементів політичної культури, як необхідні умови соціальних трансформацій.

Досить умовно теоретичні підходи до проблеми ідентифікаційних практик особистості можна розділити на п’ять основних груп:

1. Психоаналітичний підхід (З. Фрейд, Т. Адорно, Е. Еріксон) – Прихильники цього підходу виходять з наявності споконвічного конфлікту між особистістю і суспільством, обумовленого домінуючою роллю в житті людини несвідомих імпульсів, що придушуються суспільством. З. Фрейд першим дав розгорнуту психологічну інтерпретацію міжгруповим відносинам і, зокрема, проблемі ототожнення індивіда з групою, тобто явища соціальної ідентичності. З. Фрейд зв’язував це явище з протиставленням любові до власної групи й агресії стосовно інших. Затверджуючи неминучість аутгрупової ворожості в будь-якій міжгруповій взаємодії, З. Фрейд інтерпретував її як головний засіб підтримки згуртованості і стабільності групи. Він пояснював ворожість індивіда до «чужих» і прихильність до «своїх» подвійністю емоційних відносин раннього дитинства, що переносяться на соціальну взаємодію: любов і агресія, що придушується до батька, трансформується в любов до лідера й агресивність до аутгрупи.

2. Біхевіористський підхід (М. Шериф, Д. Кемпбелл) – Представники цього підходу розглядають процес ідентифікації як необхідний наслідок міжгрупового конфлікту. Відповідно до теорії міжгрупового конфлікту, реальний конфлікт інтересів між групами (актуальний, або такий, що мав місце в минулому, або передбачуваний у майбутньому) обумовлює відчуття конкуренції і чекання реальної загрози з боку іншої групи. Реальна загроза, у свою чергу, обумовлює: 1) ворожість окремих членів групи до джерела погрози; 2) збільшення внутрігрупової солідарності; 3) більш повне усвідомлення індивідом своєї групової приналежності; 4) збільшення міцності кордонів групового членства; 5) зменшення ступеня відхилення індивідів від виконання групових норм; 6) збільшення міри покарання за порушення цих норм аж до вигнання порушників із групи.

3.Когнітивістський підхід (Г.Таджфел) – Прихильники даного підходу розробили «теорію соціальної ідентичності». Центральна теза теорії полягає в тому, що в соціальної групи існує потреба створювати позитивно оцінювані відмінності від інших груп, щоб забезпечити своїм членам позитивні самооцінки, тому що особистість схильна визначати себе в термінах своєї приналежності до соціальної групи. Соціальне порівняння саме по собі є достатнім для виникнення упередженості стосовно іншої групи. Вихід може бути знайдений, з огляду на те положення, що пересічне членство індивіда в різних групах ефективно нейтралізує диференціацію, зм’якшує конфлікти між конкуруючими структурами.

4.Діяльний підхід (В. Агєєв) – Процес ідентифікації індивіда з групою – не спонтанна, споконвічна характеристика, а залежна величина, обумовлена структурою міжгрупової діяльності. Кінцева виразність феномену ідентичності залежить від цілого ряду соціальних факторів. Це – ступінь законності статусних розходжень між групами, приналежність до більшості або меншості, специфіка форм організації міжгрупового взаємодії (конкуренція або кооперація). Інтегративні і диференціальні процеси в міжгрупової взаємодії існують одночасно, й у нормальних умовах врівноважують один одного. Диференціюючи міжгрупові процеси, відповідальні за створення соціальної ідентичності групи, її об'єктивних відмінностей від інших. Інтегративні групові процеси, навпаки, покликані охороняти групу від ізоляції і самоізоляції, вони забезпечують обмін соціокультурним досвідом.

5. Символічний інтеракціонізм (Дж. Мід, Ю. Хабермас) – Людина при народженні не має ідентичності, остання виникає як результат її соціального досвіду, взаємодії з іншими людьми. Акцент робиться на соціальній обумовленості ідентичності: вона виникає тільки за умови залучення індивіда в соціальну групу, у спілкуванні з членами цієї групи. При цьому виняткове значення надається символічній комунікації – вербальній і невербальній. З одного боку, суспільство визначає ідентичність індивіда, задаючи норми і закони його існування; з іншого боку, індивід задає власне оточення в сенсі вибору цілей, цінностей і потреб. Можливі ситуації, коли людина постає перед проблемою: яким чином досягти сприйняття себе як взаємозалежного цілого. Такі ситуації виникають, коли людина знаходиться між різними соціальними групами, що мають різні норми і ціннісні орієнтації. У таких випадках можуть виникнути дві різні ідентичності.

За Ю. Хабермасом, вертикальний вимір ідентичності – «особистісна ідентичність» - забезпечує цілісність історії життя людини. Горизонтальний вимір ідентичності – «соціальна ідентичність» - забезпечує можливість виконувати різні вимоги всіх рольових систем, до яких належить людина. «Я – ідентичність» виникає в балансі між особистісною і соціальною ідентичностями. Встановлення і підтримка цього балансу відбувається за допомогою технік взаємодії, серед яких виняткове значення приділяється мові. У взаємодії людина проясняє свою ідентичність, прагнучи відповідати нормативним чеканням партнера. У той же час, людина прагне до вираження своєї неповторності.

У політичній психології прийнято виділяти чотири основних види ідентичності:

1. Соціальна – типізація особистості іншими людьми на основі атрибутів соціальної групи, до якої вона належить. З іншого боку, соціальна ідентичність – це усвідомлення, відчуття, переживання своєї приналежності до різних соціальних спільнот – таких як мала група, клас, родина, територіальна спільність і т.п. Соціальну ідентифікацію як процес, можна визначити як несуворе самовизначення індивідів у соціально – груповому просторі щодо різноманітних спільнот як «своїх» так і «не своїх».

2. Етнічна – ідентифікація, звернена в минуле, втілена в культурній традиції індивіда або групи і виступаюча як система координат у період кризи інших форм ідентичностей.

2. Особиста – індивідуальні ознаки людини (як біологічні ознаки людини, так і унікальна комбінація фактів і дат історії її життя).

3. Я - ідентичність– суб’єктивне відчуття індивідом своєї життєвої ситуації і своєї своєрідності. Тісно зв’язаним з Я – ідентичністю, є процес самоідентифікації – самооцінка власних особистісних властивостей і потенцій як діяльного суб’єкта, як уявляються індивідові в його власній самосвідомості і сприйнятті інших, насамперед з боку референтних груп.

У політичній психології виділяють наступні типи ідентичностей:

1. Передчасна ідентичність – її елементи формуються відносно рано в житті, не в результаті самостійного пошуку і вибору, а, в основному, внаслідок ідентифікації з батьками або іншими значними людьми. Прийняті таким чином цілі, цінності і переконання можуть бути подібними з батьківськими або відбивати чекання батьків.

2. Мораторій (криза ідентичності) –виник конфлікт між сформованою до даного моменту конфігурацією елементів ідентичності з відповідним їй способом «вписування» у навколишній світ і соціальну нішу існування, що змінилася. У такій ситуації людина постійно знаходиться в стані пошуку інформації, корисної для подолання кризи.

3 Досягнута ідентичність – цим статусом володіє людина, що пройшла період кризи і сформувала сукупність особистісно значимих для неї цілей, цінностей і переконань. Така людина знає, хто вона і чого вона хоче. Свої цілі, цінності і переконання вона переживає як особистісно значимі й які забезпечують її почуття спрямованості і свідомості життя.

4. Дифузійна ідентичність – відсутність міцних цілей, цінностей і переконань людини, нездатність вирішити кризові ситуації. При відсутності ясного почуття ідентичності, люди переживають ряд негативних станів – песимізм, ненаправлену злість, відчуження, тривогу.

Функції соціальної ідентичності:

1. З боку індивіда – реалізація базисних потреб приналежності до групи, забезпечення захисту, можливостей самореалізації, оцінки іншими і впливу на групу (суспільство).

2. З боку суспільства – включення індивідів у систему соціальних взаємозв’язків і взаємин.

До об’єктів соціальної ідентифікації можуть бути віднесені різноманітні мінімальні групи, що можуть бути класифіковані за декількома підставами:

- Первиннні (родина, найближче дружнє оточення).

- Групи контактного спілкування(товариші по роботі).

- Символічни співтовариства (моє покоління або політичні однодумці).

- Примордіальні співтовариства (етнонаціональні групи).

- „Модерні” співтовариства (спільності тієї ж політичної орієнтації або поділяючі аналогічні цінності і погляди).

Семінарське заняття 4

Політична влада як об’єкт політичної психології.

План: