Суспільно-політичний устрій запорозької січі

Запорозька Січ набула великого значення в розвит­ку історії України. Тільки в Січі українці мали державну владу і реалізували мо­жливість створити такий суспільно-політичний устрій, який вважали найкращим.

Кожен запорожець мав робити те, до чого його призначала козацька стар­шина. Запорозька Січ була поділена на курені. Курінь мав подвійне значення:

- курінь - як будівля;

- курінь - як адміністративна частина Січі.

Курінь-будівля - це була велика, на 60, а то й більше людей хата, збудо­вана з грубої деревини або вигорожена з плота, стіни котрої були вимащені зо­вні та в середині глиною. Світло заходило сюди через віконця, де замість скла була прочищена оболонка з виправленої на сирівець шкіри.

Курінь як частина січового товариства (громада на Січі звалася това­риством, а кожний козак - товаришем) вибирав свого старшину і вів свій влас­ний список товаришів. Лише той був товаришем куреня, кого сюди прийняли. До того ж були приписані звичаєві церемонії, котрих стисло придержувалися запорожці бо "так велів звичай".

На Запорожській Січі було 38 куренів. Вони називалися або від людей, яких була більшість, або від місцевості, звідкіля ті люди були, або, врешті, від того, чим цей курінь займався.

Кожен козак, потрапивши на Січ, діставав тут прізвисько. Воно давалось в залежності від різних обставин: або від особливих прикмет козака, або від мі­сцевості, з якої він прийшов, або від його суспільного стану.

В противагу Січі, де мешкали товарищі не одружені, на запорозьких землях по паланках мешкали козаки сімейні, яких звали посполитами. Крім того, жили тут також поселенці з України, яких звали підсусідками. Над паланками мали владу паланчині і сотники, котрих призначав кошовий. Посполиті справляли військову службу помічну, бо лише січові товариші були дійсним запорозьким військом. Коли січовий товариш бажав одружитися і вийти з Січі та зажити сімейним жит­тям, він просив про це дозволу у січового старшини і діставав з коша грамоту.

Запоріжжя було наче республікою. Там усі мали однакові права і обов'язки, а старшину вибирали більшістю голосів козацької вільної ради. Ко­жен запорожець мав право пасивного вибору і міг доступити гідності найвищого достойника. А.Чайковський пише про це: "Велика рада, або коло, було тілом за­конодавчим, мала право вибирати старшину і скидати її, як виникала потреба".

Звичайні збори великої ради збиралися щорічно по Водохресті. Рада зби­ралася на голос січових литаврів на січовім майдані. Кожен мав право і обов'язок прийти на раду. Неслухняних зганяли примусом і силою. Але, за звичаєм, всі приходи, без зброї. Це, здається, тому, що не раз на раді так гаряч­кували, що могли покалічити або повбивати товаришів, або й себе.

На такій щорічній раді вибирали січову старшину. Ось що пише про ви­бори кошового Д. Яворівський: "... Тоді вибраний кошовий кланявся товариству на всі сторони, дякував за вибір, і відтепер був найвищим урядником Запорізь­кої республіки".

Але на тому ще не було кінця церемонії. Слідувало ще помазання. Кошо­вий виступав наперед, а якийсь старий січовий дід мазав йому голову грязю­кою, промовляючи: "Не величайся тою честю і пам'ятай, що завтра можуть тебе скинути і знову станеш простим козаком - товаришем".

Спадає на думку цікаве порівняння. Коли царів та королів, які вступали на престол, помазували пахучими єлеями, бо то ж були "помазаники з божої милості", то на Запоріжжі помазували свого найбільшого достойника, що мав у руках право життя і смерті - болотним багном. Це одна з незаперечних, хоч і дещо незвична риса запорозького демократизму.

Кошовий мав право карати смертю, затверджувати вибір курінної стар­шини, розділяв землю і риболовні плавні між куренями. Він наставляв старши­ну на паланках, підписував усі грамоти, які виходили з січової канцелярії з приписом "з усім кошем". То ж він був першім виконавцем рішень ради.

Відзнакою його влади була булава. Як він виступав на раді або при іншій якій урочистості, то над ним несли бунчук бунчужні товариші.

Другою особою за кошовим був генеральний суддя, котрого теж щороку обирала рада. Він вирішував справи в третій інстанції. На час відсутності кошо­вого на Січі він його заступав. Відзнакою його уряду була печатка Запорозько­го війська.

Далі вибирали генерального писаря. Він проводив січову канцелярію, вичи­тував грамоти від коша. Його відзнакою був срібний каламар. Також на Січі виби­рався генеральний обозний. Він заступав кошового на війні, вибирав місце на обоз в поході, укладав військові плани. Генеральний хорунжий зберігав січову хоругву. Генеральний пушкар мав під собою запорозьку артилерію і дбав про неї, збирав артилерійські припаси. Під рукою довбиша були січові литаври. Також до нього належав контроль на паланках. Він збирав з паланок хліб для січового товариства і підводи для війська, наглядав за виконанням присудів на засуджених.

Був в Січі також і кантарлей. Він відбирав мито від перевозів і десятину від крамарів, наглядав вагу і міру. Для переговорів з людьми, які приходили на Січ, і не знали української мови, був на Січі товмач. Він мусив знати українсь­ку, московську, грецьку, волоську, турецьку і татарську мови.

Шафар був генеральним скарбником Запорозької Січі. Всіх цих людей вибирала велика рада. Крім того, на раді вибирали також полковників. Деякі з них не мали постійного призначення, інші були комендантами полків у поході.

Важливо підкреслити, що курені не були військовою одиницею - лише адміністративною. Бойовими одиницями були полки, котрі називалися або від своїх полковників, або від міст України.

Окремо слід сказати про козачі звичаї, які були надзвичайно суворими, особливо щодо кримінальних злочинів. Крім тілесних покарань та застосування тортур, винних у вбивствах та крадіжках вішали, закопували живцем, забивали палицями біля ганебного стовпа, залишали зв`язаними в степу на поживу хижим звірам та комахам. Найтяжчими злочинами на Запоріжжі вважалися: вбивство козака іншим козаком, мужолозтво та скотолозтво, розкрадання майна чи грошей, порушення дисципліни і субординації, особливо в поході. Головною метою покарання було завдати страху іншим козакам.

Деякі звичаї козаки перейняли у тюркських народів: наприклад, биття по п`ятках, підкидання гостя на руках, звичай не прощатися через поріг тощо. Новачкам часто давали кумедні прізвища, які потім ставали постійними: Семипалка, Сторчаус, Стріляйбаба, Гнида, Півторакожуха, Непийпиво, Неїжмак, Лупиніс, Загубиколесо, Задерихвіст та ін. Характерний козачий фольклор:

«Не для того стара мати, щоб її поважати,

Не для того бідна дівка, щоб її кохати,

Ой, як треба поважати, то я знаю, за що,

Та й не отця, та й не маму, не сестру, не брата.

Ой у мене є коняка та й гарний коняка,

Та який він волоцюга, який розбишака!

Ой я того та коняку поважати буду,

За його би не взяв срібла, хоч повну груду!

Єсть у мене та при боці та шабелька гарна,

Спитай її, спитай її, чим вона не панна?»

Вільний козацький дух та завзяття справили неабиякий вплив і на частину українського жіноцтва. Жінки в Україні в ХVI – XVII ст. могли за бажанням вільно розривати шлюб, управляти своїм майном, очолювати монастирі, чимало з жінок (звісно, із вищого стану) були добре освіченими. Княжна Олена Горностаєва з Чорториї створила у 1563 р. Пересопницький монастир, при ньому шпиталь і школу; Ганна Вольська заснувала Почаївський монастир, Р. Ярмолинська – Загаєцький, М. Вишневецька – Мгарський. Завдяки зусиллям Софії Чарторийської на Волині відкрилася друкарня. Олена Зависна у 1654 р. висадила в повітря замок у Буші і загинула під його руїнами, аби не здатися ворогам. Волинянка Ганна Борзобагата-Красенська із Луцької єпархії не виконувала навіть наказів короля; під її командуванням гайдуки дали відсіч нападнакам-шляхтічам. Миложна Осташкова та її дочка Софія у 1584 році на чолі озброєного загону чинили напад на моєток шляхтича Г. Стрижевського (на Житомирщині). Сестра полковника Івана Донця воювала у складі козацької кінноти і загинула в бою на Волині. У селянському повстанні 1638 р. під проводом Я.Острянина брала участь дружина сотника Варва Мотора. Вона дуже влучно стріляла, і шість козаків безперервно заряджали для неї мушкети. Після битви під замком Прухник 1524 р. було знайдено тіла кількох убитих жінок, які переодяглися в чоловічій одяг і навіть поголили голови, щоб їх не розпізнали. Славилися українки своєю вродою і цнотливістю, тому невипадково деякі з них стали улюбленими дружинами турецькіх султанів (Сулеймана II, Османа II, Ібрагіма, Мустафи II) та матерями (Мухамеда IV та Османа III).

Термінологічний словник

· Кошовий отаман - очолював Січ · Старшина - козаки, які управ­ляють Січчю (отамани, писар, обозний, осавул, суддя) · Військова Рада- збори всіх козаків для вирішення основних питань · Осавул- стежив за порядком на Січі · Обозний - відав артилерією · Клейноди - відзнаки, символи влади · Корогва - бойовий прапор козаків. · Булава - символ влади кошового отамана · Пернач - символ влади отамана, куреня · Бунчук - символ влади, відзнака (свободи) козаків · Каламар – чорнильниця · Литаври - великі мідні барабани · Реєстр — поіменний список козаків, прийнятих на державну службу · Зимівник - житло багатих, замож­них козаків, що знаходилося за межами Січі · Чайка - швидкохідні човни козаків