Тема 2. Українська національна революція ХVІІ ст. 1 страница

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІСТОРИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ТА КАФЕДРА ІСТОРІЇ СЛОВ’ЯН

О.М. Бут, Л.Б. Лихачова

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

(Деякі актуальні питання середини ІХ – початку ХХ ст.)

Вінниця - 2015

Тема 1. Київська Русь

План

І. Політичний устрій та соціально-економічний розвиток Дав­ньоруської держави.

ІІ. Культура русичів.

ІІІ. Феодальна роздробленість Київської Русі: причини і наслідки.

Література

1. Безпалов М. Є., Бут О. М., Добров П. В., Шабельніков В. І. Історія України: погляд із сьогодення. – Донецьк, 2004. – С. 19–35.

2. Брайчевський М. Утвердження християнства на Русі. – К., 1989.

3. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К., 1991.

4. Котляр М. Ф. Історія України в особах: Давньоруська держава. – К., 1996.

5. Крип’якевич І. Галицько-Волинське князівство. – К., 1984.

6. Савченко Н. М., Подольський М. Н. Історія України: модуль­ний курс. – К., 2006. – С. 8–47.

7. Субтельний Орест. Украина: история. – К., 1994.

8. Толочко П. Київська Русь. – К., 1996.

9. Толочко П. Літописи Київської Русі. – К., 1994.

Теми рефератів

1. Виникнення Руської держави. Кому ми цим зобов’язані?

2. Форма державності Київської Русі.

3. Хрещення Київської Русі та його значення.

4. Міжнародні зв’язки Київської Русі.

5. Роль і місце Галицько-Волинського князівства в історії ук­раїнського народу.

Одним із найяскравіших політичних феноменів ІХ–ХІІ ст. є Київська Русь, яка започаткувала державотворчу традицію, відкрив шлях українському народу до найвищого рівня своєї політичної організації – суверенної Української держави.

Методичні поради

Розглядаючи перше питання, студенту треба виходити з того, що в історичній літературі про походження Давньоруської держави існують дві теорії. По-перше, норманська, послідовники якої вважали норманів (варягів) засновниками держави в Давній Русі. Ця теорія була сформульована у другій чверті ХVІІІ ст. німецькими вченими-істориками, членами Петербурзької Академії наук Г. Байєром та Г. Міллером, котрі служили на той час у Росії. Спираючись на наведену Нестором-літописцем легенду про запрошення варягів ільменськими слов’янами на правління Руссю, ці вчені висунули тезу про скандинавське походження Давньоруської держави. Їх прихиль­никами були німець Л. Шльоцер, росіяни О. Шахматов та М. Погодін, українець Д. Дорошенко та ін.

Основоположником антинорманської теорії походження держав­ності у східних слов’ян був М. Ломоносов. Він у відповідь на твердження про важливість германських впливів та нездатність слов’ян створити власну державу доводив, що задовго до появи на території слов’янських земель варягів у слов’ян вже склалися передумови для утворення держави.

Йдеться про велике об’єднання антів у ІХ ст., що засвідчив готський історик Іордан. Згодом головну роль в етнічній консолідації проукраїнських племен перейняло на себе плем’я полян, «яких тепер зовуть Русь», за висловом батька літописання Нестора. До полян тяжіли сусідні племена сіверян і древлян, що привело наприкінці VIII – 1 пол. ІХ ст. до утворення проукраїнського державного об’єднання Руська земля з центром у Києві. За князя Аскольда вона стала могутньою країною середньовіччя, де інтенсивно формувалися феодальні відносини. Хоча князь Аскольд з часткою дружинників під час одного походу на Константинополь прийняли християнство, більшість населення поклонялась язичницьким богам.

На північ від Руської землі, у Славії, до приходу варяга Рюрика з дружиною, слов’янські племена ворогували. Тільки з його смертю, воєвода Рюрика Олег змушений забиратися геть, спустившись вниз Дніпром, у 882 р. дістався Києва. Скориставшись незадоволенням про- християнською політикою Аскольда і Діра завдяки місцевим вель­можам-язичникам, Олег убив князів. Він оголосив Київ столицею об’єднаних Славії (Новгородська земля) і Куявії (Руська земля): «Се бути мати градам руським». Це і поклало початок єдиній ранньо­феодальній державі Русі (за визначенням М. Грушевського – Київська Русь) із самодержавною формою правління. За припущенням ака­деміка НАН України П. Толочка кроваве захоплення княжого престолу в Києві Олегом є не норманським завоюванням, а державним переворотом, здійсненним за допомогою людей з оточення київських князів.

Часто утворення Давньоруської держави пов’язують із держав­ним гербом тризубом. За свідченням М. Котляра, – йдеться про родовий княжий знак, бо у своїх книгах князі, подібно до Людовика ХV, писали: «Держава, тобто князь…». До речі, спочатку (за часів Олега, Ігоря, Святослава) був не тризуб, а двузуб, третій зуб з’явився тільки у Володимира, позашлюбного сина Святослава. Щоб відокремити від законних дітей, Святослав «домалював» третій зуб до знаку Володимира. Нащадки Володимира майже століття носили цей знак (до середини ХІІ ст.). Відроджено тризуб за ініціативою М. Грушевського у 1918 р. Сьогодні тризуб – основа Державного герба України.

Проти поглядів Г. Міллера, посилань на суперечливі сюжети редакцій «Повісті минулих літ» Нестора-літописця та баварські хронічки в розвиток ідей М. Ломоносова з обґрунтуванням автох­тонної (місцевої) концепції походження Давньоруської держави і слова «Русь», виступили російські (М. Карамзін, С. Соловйов, В. Ключевський, Б. Рибаков) та українські (М. Костомаров, О. Єфи­менко, М. Грушевський, П. Толочко) учені. До нашого часу є прихильники обох поглядів стосовно цього питання.

Студенту для характеристики політичного устрою необхідно виходити з того, що Київська Русь була найбільшою політичною формацією середньовічної Європи. У міру розвитку держави її населення ставало більш космополітичним за культурною орієн­тацією, етнічно строкатим і дедалі більш розшарованим соціально. У суспільно-політичному житті брали участь форми демократії, які залишилися від родоплемінного періоду та досить довго зберігалися. Значну роль відігравали збори мешканців – віче, як орган наро­довладдя. Воно вирішувало проблеми виборів князя, судові справи, оголошення війни та складання миру. Певною мірою віче виконувало й законодавчі функції. Главою держави був Великий князь Київський, який поєднував у своїх руках військові, судові й адміністративні функції. Номінально він спирався на раду бояр. Регламентація життя у державі відбувалася на підставі зводу законів «Руська правда» Ярослава Мудрого.

Князі Київської Русі (від Олега до Ярослава Мудрого) у внутрішній політиці надавали великого значення створенню та укріпленню держави. Це, по-перше, відбувалося шляхом розширення територіальних кордонів (шляхом «батога та пряника»). За Володимира завершується формування території Київської Русі. І, нарешті, по-друге, заради укріплення держави, перші князі проводили реформи. Олег та Ігор змінили ставлення до сенсу й ролі військових походів дружини. По завершенню таких походів на Константинополь, вони започаткували підписання договорів. Перший договір Олега (торговельний, 907 р.), як і другий – 911 р. сприяв посиленню міжнародного авторитету староруської держави. Поновив практику заключення договорів князь Ігор (похід 943 р., угода 944 р.).

Княгиня Ольга вивчила умови релігійної реформи і провела додаткову реформу. Суть останньої – упорядковане збирання данини (встановлено норму – урок; призначався час, пункти збирання – погости). Князь Святослав розширив міжнародний авторитет дер­жави, провів більшу частину життєдіяльності у військових походах на Захід та Схід. Він започаткував адміністративну реформу, за якої у трьох ключових землях було призначено намісниками своїх синів. Для того, щоб збагнути, як це важливо, досить пригадати, наскільки не випадково за визначення М. Грушевського «Святослав – козак у сідлі».

Найбільшими реформаторами визнані Володимир Великий і Ярослав Мудрий (до речі, обидва потрапили у номінацію «Великих українців» телевізійного проекту Савіка Шустера 2008 р., а Ярослав зайняв найвищий щабель серед 100 номінантів). Про сутність, результати і наслідки їх реформ для студента можуть статися корисними зведені порівняльні таблиці № 1 та № 2 реформ Воло­димира і Ярослава (див.: Безпалов М. Є. Історія україни: семінари, кредитно-модульний зріз: навч. посіб. для студентів / М. Є. Безпалов, О. М. Бут, Т. І. Мармазова, В. І. Шабельников. – ДонНУ, 2009. – С. 12–14).

Заслуговує на увагу студента соціальна піраміда давньоруського суспільства. Верхівку цієї піраміди посідали князі та бояри. Вони мали найбільшу владу і були найбільшими землевласниками. Якщо тільки син князя міг бути князем, то боярські роди формувалися з місцевої родоплемінної знаті і впливових дружинників, які за війсь­кову службу отримували від князів земельні маєтки.

Привілейованою соціальною групою біло духівництво. На середніх щаблях суспільної піраміди перебували міська заможна верхівка і купці, а нижчі щаблі посідали: смерди, люди, закупи, рядовичі, челядь, наймити, холопи, ізгої. Найчисленніша група того­часного населення – селяни-смерди. Вони були особисто вільними, мали власне господарство, землю, мешкали в князівських селах і платили князеві данину.

Слід нагадати, що Київська Русь уникла рабовласницького устрою і відкрила новий, феодальний устрій в історії народів Східної Європи. Про його відмінність свідчить те, що основними землевлас­никами тоді були князі. Великий князь київський вважався головним власником землі. Залежні від нього удільні князі володіли окремими землями – Чернігівською, Переяславською, Волинською, Галицькою тощо. Проте поступово склалося вотчинне землеволодіння.Воно передбачало закріплення територій за певною гілкою князівського роду. У Київській Русі та Галицько-Волинській державі були дві основні форми землеволодіння: умовне (помістя) і безумовне (вотчина).

Тягар повинностей лягав на плечі селян. Працюючи на землі землевласника, вони мусили або певний час працювати на пана, або віддавати йому частину продуктів, вироблених у власному госпо­дарстві, або сплачувати грошовий податок. У Київській Русі селяни здебільшого віддавали землевласникам продукти (данину). З часом набув поширення грошовий податок. До найдавніших форм збирання данини належало полюддя.

Княгиня Ольга запровадила фіксовані розміри данини – уроки: спершу від кожного будинку-двору – диму (подимне), а згодом від кожного земельного наділу – від рала. Сплачували данину медом, воском, збіжжям, хутрами. Інша форма повинностей – відробітки. Їхня роль зростала, коли землевласники прагнули отримати сільсь­когосподарську продукцію для продажу з власних великих господарств, де й відробляли залежні селяни. Крім того, сільське населення було змушене брати участь у будівництві міст та укріплень.

Характеризуючи економічний розвиток, треба зазначити, що провідним заняттям населення було сільське господарство. Воно знало декілька систем землеробства. Урожаї перевищували попит, у зв’язку з цим розвивався ринок. Чільне місце, як і раніше, посідало рільництво. Русичі навчилися застосувати плуг. Вирощували різно­манітні овочі: капусту, ріпу, огірки, гарбузи, часник, моркву, буряки, цибулю. Плекали наші предки й сади, віддаючи перевагу яблуням, грушам, сливам, вишням. Важливою галуззю сільського господарства було тваринництво: русичі розводили велику рогату худобу, свиней, овець, коней. У сільськогосподарських роботах застосо­вували коней. Істотного поширення набули промисли: мисливство, рибальство та бджільництво.

Помітне місце займали ремесла. До нас дійшли 150 назв тільки залізних виробів. Ремісники мали понад 60 професій. Ремесла розвивались як у господарстві феодала, так і на вільній міській основі. Провідна галузь ремісничого виробництва – видобуток заліза, поширеним відповідно було й залізоробне ремесло. На 12–13 ст. припав розквіт склоробства. Поважною справою було й гончарство. Крім названих, розвивалися й інші ремесла: обробка кістки, дерева й каменю, виготовлення цегли й вапна, кравецьке, шевське, обробка шкур, ткацьке тощо. Цікаво, що процес вільного розвитку ремесла та торгівлі проходив саме так, як і в Європі. У ХІІ–ХІІІ ст. посадські майстри та купці (як і в інших країнах) об’єднувалися у корпорації. У містах мешкало до 15 % населення Русі. У ХІІІ ст. налічувалося близько 300 міст і поселень міського типу.

Розвиток зовнішньої торгівлі визначало розташування руських земель – на перетинах важливих міжнародних торгівельних шляхів. Це відомий шлях «з варяг у греки» (до Візантії), Соляний (до Центральної та Західної Європи) та Залозний (до Кавказу й Арабсь­кого Сходу) шляхи.

На руських землях ходили карбовані гроші інших держав – здебільшого арабські та візантійські монети. Першим почав кар­бувати власну монету Володимир Великий – срібники й златники. Ці монети поклали початок вітчизняній монетній справі.

Мало хто із нас, шановний студенте, зазвичай виймаючи із гаманця купюру вартістю в одну гривню, замислюється над її походженням і назвою. Як стверджує відомий історик і знаний фахівець з нумізматики, член-кореспондент НАН України М. Котляр, перші гривні з’явилися на початку ХІ ст. у роки правління Воло­димира Великого, коли на ринку гостро бракувало грошей. Їх виплавляли із непридатних для обігу монет і використовували як засіб накопичення, а також у торгівлі між князями, боярами, багатими купцями. За одну гривню можна було купити хутор на 5–6 дворів або кращого бойового коня, який коштував 20 корів, або звичайних 10 коней (хіба не цікава картинка звичаїв?!). Київські гривні не пережили монголо-татарської навали. Студент може простежити торгівельні зв’язки Київської Русі, з’ясувати, чим саме торгували руські купці.

На завершення першого питання студент наголошує, що Київська Русь була найбільшою державою середньовічної Європи. Вона займала територію майже 800 тис. км²з населенням, за різними підрахунками – від 3 до 12 млн. осіб. Це була ранньофеодальна держава на чолі з монархом, влада якого обмежувалася боярською думою і віче. Державі була притаманна соціально-класова структура. Починаючи від 30-х років ХІІ ст., у Київській Русі значно посилилися відцентрові тенденції. Донедавна міцна і непорушна держава почала трансформуватися у федерацію (конфедерацію) півтора десятка князівств і земель. Розпочиналася доба феодальної роздробленості.

Переходячи до другого питання, треба мати на увазі, що успіхи східних слов’ян у розвитку господарства, їх об’єднання в єдиній державі сприяли розвитку культури як матеріальної (про це уже йшлося під час характеристики економічного життя, побуту), так і духовної. До першої відносяться знаряддя праці, житло, архітектурні споруди, одяг, а також трудовий досвід людей. До другої – релігія, освіта, наука і мистецтво. Якісні соціально-економічні зміни вимагали відповідних зрушень і у сфері ідеології.

Увагу княжого двору привертало християнство, яке пускало коріння завдяки Аскольду, Ользі, Ігорю.

Посівши великокняжий трон, Володимир спробував модерні­зувати язичництво. Проте стара язичницька віра не сприяла процесу формування нових суспільних відносин, її державотворчий потенціал був явно недостатнім для великої поліетнічної держави Київська Русь.

Як і в наші дні перед українським народом постало питання вибору шляху подальшого вибору – євроінтеграційного чи євро­азійського, в схожій ситуації опинився князь Володимир. Йшлося про напрям до цивілізації християнської Європи чи йти за недбалими на той час і традиційно несприятливими для слов’ян релігійними догмами та традиціями народів Азії та Сходу. Князь Володимир лише 988 р., після ретельного ознайомлення з провідними віровченнями, запровадив християнство, як єдину релігію за візантійським взірцем. Хрещення Русі, як показало життя, стало найголовнішим досягнен­ням Володимира. У результаті християнство стало державною релігією, на яку спиралася світська влада.

Не випадково Володимира в народі назвали Великим, а церква нарекла його Святим. Щоправда, християнізація Київської Русі відбувалася повільно, зі значним опором і запізненням Новгородської землі.

Прийняття християнства відкрило двері стимулюючим культур­ним впливам в усіх сферах життя. Особливо воно сприяло розвитку освіти, розвинуло і зміцнило зв’язки Київської Русі з державами Західної Європи, збагатило існуючу культуру кращими надбаннями християнського світу. У 2008 р. в Україні за участю Вселенського патріарха (Константинополь) вперше на державному рівні, як національне свято, було урочисто відзначено 1020-річчя прийняття християнства. Воно сприяло поширенню писемності, започаткованої ще «руськими письменниками», авторами найдавніших рукописів та записів княжих указів. Застосування слов’янської абетки великих просвітителів болгар Кирила і Мефодія спричинило новий етап писемності й освіти. До ХІ ст. належить початок літописання. Найбільш відому «Повість минулих літ» написав монах Нестор, де йшлося «звідки пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала». Видатними писемними історич­ними творами стали «Київський літопис» та «Галицько-Волинський літопис». Вони базувалися на різних джерелах: оповіданнях, народ­них переказах, житіях святих, іноземних хроніках. І сьогодня привертають увагу церковні твори митрополита Іларіона, «Повчання дітям» Володимира Мономаха, «Києво-Печерський патерик» тощо.

Поряд із літописами, церковними творами значне місце посідала перекладна світська література (збірка цитат з античної літератури «Пчола» та «Золота цеп» з писаннями Кирила Туровського тощо). Суспільне життя Русі-України найяскравіше відображено невідомим автором (але мудрою людиною!) у «Слові о полку Ігоревім». Сюже­том твору стала історія походу Новгород-Сіверського князя проти половців у 1185 р. Автор засуджує князівські міжусобиці, з болем розповідає про горе, яке зазнавала країна від ворогів. Мудрість автора не стільки у хвилюючому заклику до об’єднання Русі проти зовніш­ніх ворогів, скільки у чіткому визначенні шляхів його реалізації. Визначенням високої художності «Слова…» став його переклад багатьма сучасними мовами світу і святкування його 800-річчя за ухвалою ЮНЕСКО у 1985 р.

З хрещенням Русі-України, при церквах, соборах відкривалися школи. Першу школу у Києві відкрив Володимир Великий, де діти бояр і знаті вчилися читати, писати, співати церковних пісень, оволодівали грецькою мовою. З таких закладів виходили освічені священики, писарі. Ярослав Мудрий до шкіл залучав здібних дітей і простих міщан. За його ініціативою при Соборі св. Софії була сформована величезна бібліотека.

Під впливом Візантії, з поширенням писемності і освіти розви­валася наука. Мова йдеться про доступ до наукових знань грецького та римського світів – про природу Василя Великого («Шестиднєв»), дещо із філософських творів Аристотеля, Платона. Знання з мате­матики зводилися до чотирьох дій над числами, дробів та нарахування відсотків, а з медицини – практикою знахарів. Особ­ливістю розвитку наукових знань у Київській Русі, здається, стала зверхність іноземного впливу проти власної наукової думки. Тому приклад філософські погляди митрополита Іларіона.

Важливим чинником розвитку культури України-Русі стало ремісництво (про нього йшлося під час висвітлення першого питання) та зодчество. Єдине, що потребує уваги стосовно ремісництва – це те, що його вироби були не тільки предметом повсякденного попиту, але й художньої майстерності. Характерно, що поступово русичі вивіль­нялися від впливу візантійської культури на користь нового своєрідного стилю живопису й архітектури.

Споруди зодчих вражали розмірами, пропорційністю та красою внутрішнього оздоблення. Символом розквіту Київської Русі (а сьогодні – візитною карткою України) визначається Софійський собор, який знаходиться під охороною ЮНЕСКО. Нещодавні дослі­дження графіті на фресках із зображенням св. Василя дали підстави для версії про зведення цієї святині в 1011 р. на відмову від офіційної дати 1037 р. Запропоновану науковцями Собору нову дату підтвер­дила ЮНЕСКО, за ініціативою якої у 2011 р. відсвяткували 1000-літній ювілей. Культовою спорудою став ансамбль Михайлівського золото верхового собору, який діяв до 1930-х рр. і поновлений в умовах незалежної України.

Серед збережених храмових споруд Волині найстаршим є Успенський собор у Володимирі, збудований за князя Мстислава Ізяславича в 1160 р.

Чудові храми і палаци були споруджені у Чернігові, Переяславі, Галичі.

З-поміж пам’яток образотворчого мистецтва шедеврами світо­вого рівня є мозаїки Софійського та Михайлівського соборів у Києві. Крім мозаїк і фресок, храми оздоблювали іконами, яким сьогодні надають особливої шани.

Перші ікони привозили на Русь із Візантії. Так, шанованою на Русі була ікона Вишгородської Богоматері. Її привезли в середині
12 ст. з Константинополя. Вона прикрашала храм святих Бориса і Гліба у Вишгороді, звідки князь Андрій Боголюбський 1155 р. вивіз її до Владимира-на-Клязьмі. У 2000 р. на Волині віднайшовся ще один шедевр константинопольського малярства 11–12 ст. – Холмська ікона Богородиці. Незабаром після впровадження християнства на наших теренах виникали місцеві осередки іконопису. Створювали ікони в іконописних майстернях у монастирях Києва, Чернігова, Галича. Унікальною пам’яткою цього малярського осередку є ікона Богородиці зі святими Антонієм та Феодосієм Печерськими в Києво-Печерській лаврі.

Студенту важливо привернути увагу до сьогодня актуальної і складної проблеми – етнічної структури Київської Русі. Її суть в питанні: що існувало в Давньоруській державі – стійка єдина давньоруська народність чи окремі праетноси українців, росіян, білорусів?

Традиційними для російської історіографії було твердження, що витоки українського і білоруського народів відносять до пізнього середньовіччя (ХІV–ХV ст.), а Київська Русь – це «общевосточно­славянское государство». М. Карамзін 200 років тому Київську Русь включив до національної історії Росії як першу російську державу. Перефразовуючи київського літописця Нестора, М. Карамзін проголосив княжий Київ «матір’ю городів російських». За класиком російської історичної науки В. Ключевським, у давньоруську добу зародився «руський» народ, який породив три гілки «общеруського» народу. Поділяв парадигму «єдиної руської народності» й М. Кос­томаров, він також визнавав існування в «удільновічову» добу єдиного «руського» народу як великого етнічного цілого.

Офіційна радянська історична наука на чолі з академіком М. Покровським, аж до погрому його школи 1936 р., розглядала етнічні процеси в київській Русі фактично з позицій М. Грушевсь­кого. Він ще в 1904 р., у перших томах «Історії України-Руси» категорично заперечував домагання Московської Русі на частину давньоруської спадщини, спадкоємцем якої, на його думку, є виключно «українсько-руська народність»: «Київська держава, право, культура були утвором однієї народності, українсько-руської; Володимиро-московська – другої, великоруської… Київський період перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський ХІІІ вік…». Сьогодня в російській, як і в радянській історіографії в повоєнний період значного поширення набуло твердження про Київську Русь як «колиску» трьох братніх народів – російського, українського й білоруського, що начебто вони походять від єдиного кореня – давньоруської народності. Така концепція була прийнята схвально радянським керівництвом, оскільки сприяла зміцненню внутрішньої єдності СРСР, а сьогодня її використовують для утворення Євразійського союзу.

Питання щодо формування давньоруської народності й досі лишаються відкритими. Подальші пошуки істини вимагають від дослідників максимального дистанціювання від політичної кон’юк­тури, розширення кола джерел. Так, на переконання знаних науковців професорів В. Іваненка та Г. Кривчика, вживання терміна «Старо­давній руський народ» стосовно населення Київської Русі має під собою більше наукового підґрунтя, ніж «український народ», «українці». Хоча мають право на існування й інші думки з цього приводу.

Одним з основних чинників існування народності є власна мова. Як довів на початку минулого століття академік А. Кримський, «жива мова Півдня ХІ ст. стоїть посеред східного слов’янства цілком уже відокремлено. Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі ХІ ст. – це цілком рельєфна, яскраво індивідуальна лінгвістична одиниця». Лінгвістичний аналіз новгородських берестяних грамот ХІ–ХІІ ст., за ствердженням професора В. Борисенка, свідчить про відособ­леність давньоновгородського діалекту від інших східнослов’янських діалектів. У ХІІ ст. на зміну назві «Русь» стосовно українських земель приходить назва «Україна». З її появою («Іпатіївський літопис» 1187 р.) український етнос став виступати на політичній арені як окремо сформована історична спільнота.

Підсумовуючи друге питання, студент наголошує, що Ярослав, якого через декілька століть історики назвали Мудрим, досяг най­вищого розвитку та найбільшого підйому Київської Русі. Всі свої зусилля великий князь спрямував на продовження справи Воло­димира – посилення єдності, централізації держави та європеїзації.

Ярослав Мудрий спромігся здебільшого не вдаючись до прямих військових зіткнень із візантійцями (за винятком військового походу 1043 р., в якому сам Великий князь особисто участі не брав) гідно відповісти на заклики Другого Риму (і політичні, і головне, -культурно-світоглядні). Він проводив справді незалежницький курс щодо константинопольських цесарів, даючи у разі потреби належну відсіч, як правило, не військову, й зрештою, утвердивши авторитет своєї власної імперії, Київської Русі, у світі. І це – попри неминучий вплив Східної Римської імперії на Київську державу. Ярослав Мудрий вміло використовував кращі здобутки візантійців у царині культури.

Якщо брати лише духовне змагання зі Східною Римською імперією, лише відповідь на культурний виклик – підсумки досягнутого Великим князем Київським просто вражають.

В 70-ті роки ХІ століття відомий німецький середньовічний історик Адам Бременський, автор «Історії архієпископів Гамбурзької церкви» називав наш Київ містом, що змагається із константинопольським скіпетром, найславетнішим центром греків (тобто візантійців-ромеїв).

Звідси доволі обґрунтований висновок, що столиця держави Ярослава, його батька Володимира Великого, його нащадків – Ярославичів в очах освічених європейців починає вже виглядати не менш як суперник самого Константинополя –столиці православної імперії. Воістину, завдяки титанічних зусиль обриси «града царів» були повторені в образі Києва у конкретному й буквальному сенсі, доступному людині Середньовіччя. До побудованого при Володимирі Святителі собору Святої Софії, ставшого кафедральним, та оновленої Десятинної церкви, ставшої храмом Пресвятої Богородиці за часів правління Ярослава додалися церкви Святого Георгія та Святої Ірини. В цьому комплексі архітектури шедеври носили імена аналогічно уславленим візантійським спорудам. Так Ярослав переніс на береги Дніпра ту святість, яка впродовж попередніх століть була притаманною «Царственному Граду» імператора Костянтина Великого.

Київ, за визначенням відомого українського філософа С.Б. Кримського в 1020-ту річницю Хрещення Русі, «належить до тих унікальних міст, які формувались під знаком апостольського пророцтва». Адже «вже Андрій Первозванний пророчо проголосив, що на київських пагорбах засяє «Благодать Божа». Київ освячений останками, мощами безпосереднього учня апостола Петра – Клімента Александрійського й численними святими Лаври.

У 1051 р. без відома константинопольського патріарха Ярос­лав призначив главою руської церкви Іларіона, що мало за мету звільнити вітчизняну церковну ієрархію з-під контролю Візантії. Він залишив після себе володіння, котре простиралося від Балтійського до Чорного моря і від Оки до Карпатських гір.

Переходячи до третього питання, треба визначитися з поняттям феодальна роздробленість. На етнічних українських землях її хронологічні рамки охоплюють перші десятиліття ХІІ – наприкінці ХІV ст.

З’ясувати об’єктивні та суб’єктивні причини феодальної роздроб­леності Київської Русі – одне із завдань студента.

Серед обєктивних, в першу чергу:

· досягнення удільних князівств і земель в економічному розвитку рівня центру;

· етнічна неоднорідність населення держави;

· напади кочівників, особливо половців.

По-друге, як суб’єктивні:

· небажання окремих удільних князівств, земель сплачувати податки Центру, відособлення в окремі політичні утворення;

· відсутність сталого порядку успадкування влади на Київсь­кому престолі;

· міжусобиці удільних князів; відсутність авторитетного князя на Київському престолі.

У більшості зазначені причини можуть стати уроком історії для політичної еліти сучасної України, особливо бюджетонаповнюючих регіонів. Це призвело до зміни одноосібної монархії на федеративну. Серед десятка князівств виділились Ростово-Суздальське, Полоцько-Пінське, Галицько-Волинське та Новгородська земля.