Народження інтелігенції. Кирило-Мефодіївське братство. Університетські осередки культури. Громади
Визначну роль для зростання національної самосвідомості й впровадження ідей українського відродження зіграла нова категорія людей, що отримала назву «інтелігенція». Інтелігенцію представляли освічені люди, які
з ідеологічних переконань присвятили себе покращенню культурного, соціального й політичного становища мас, тобто селянства. Соціальне середовище, з якого постало перше покоління української інтелігенції, складалося насамперед із дворян, що походили зі старої козацької старшини. Серед них не було багатих впливових вельмож, здатних завдяки своїм контактам легко діставати високі посади в імперській бюрократії. Навпаки, вища освіта найбільшою мірою приваблювала збіднілих дворян, занепадаючі маєтки яких штовхали їх на пошуки інших засобів до існування. Невеличка група таких перших інтелігентів складалася з синів священиків, міщан і козаків. До 1861 р. серед інтелігенції надзвичайно рідко траплялися вихідці з селянства.
Новаторство інтелігенції виявлялося у декількох аспектах. Вона сприймала життя з точки зору певних ідей та ідеологій, а не конкретних суспільних прав, привілеїв і повинностей, як це спостерігалося до її появи в інших суспільних групах. Замість того, щоб розглядати суспільство у вузькій перспективі інтересів шляхтича, міщанина чи селянина, представники інтелігенції вважали, що вони дивляться на суспільство в цілому, враховуючи інтереси всіх. З часом критика існуючого стану речей стала звичайною темою у виступах інтелігенції.
Як і належало сподіватися, інтелігенція зазвичай з'являлася в містах – там де були вищі навчальні заклади. Відтак Харків, де в 1805 р. засновано перший у російській частині України університет, став одним із перших осередків інтелігенції. Цей університет виник за цікавих обставин: на відміну від інших університетів імперії, його відкрили не з ініціативи уряду з метою підготовки державних службовців. Сповненій почуття місцевого патріотизму та прагнення піднести культурний рівень України групі місцевого дворянства на чолі з Василем Каразіним вдалося переконати імператора Олександра І дати дозвіл на заснування університету, а також зібрати для цього необхідні фонди.
За своєю чисельністю інтелігенція на Україні, як і в інших країнах Східної Європи, була невеликою. До 1861 р. Харківський університет закінчили
2800 випускників, тоді як новіший і більший університет у Києві випустив близько 1500 вихованців. Представники інтелігенції об'єднувалися в гуртки, на засіданнях яких обговорювали питання філософії, ідеології тощо. Іншим об'єднуючим чинником стали журнали, що були своєрідним форумом для інтелігентів-однодумців. Контакти інтелігенції з іншими верствами суспільства й особливо з селянами, були мінімальними. У ХIX ст. українська інтелігенція лишалася незначною групою суспільства, але вона здійснювала потужний вплив на самосвідомість, культуру українського народу.
Кирило-Мефодіївське товариство (братство). У 30-х роках ХIX ст. змінюються акценти у внутрішній політиці Російської імперії. Новий міністр народної освіти граф С. Уваров наполягав на тому, що шлях до процвітання російської держави лежить через зміцнення трьох принципово важливих суспільних основ – самодержавства, православ'я, народності. Така політика означала посилення русифікації та наступ на права національних меншин. Саме в цих умовах у 1846 р. в Києві виникає українська політична організація – Кирило-Мефодіївське товариство (братство). Його засновниками були В. Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров, П. Куліш, О. Маркевич. У роботі товариства активну участь брав Т. Шевченко. Основні програмні положення цієї організації сформульовані у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія». Характерною рисою цього об'єднання була яскраво виражена релігійна спрямованість. Про це свідчить той факт, що товариство назване на честь відомих слов'янських просвітителів, православних святих Кирила й Мефодія, і сама форма організації була запозичена в українських церковних братств. Глибока релігійність пронизує і програмні документи кирило-мефодіївців, у яких домінують соціальні ідеали первісного християнства, чітко простежується ідея обстоювання загальнолюдських цінностей – справедливості, свободи, рівності й братерства.
«Книга буття українського народу» – це синтезна модель перебудови суспільного життя, в якій було зроблено спробу врахувати релігійні, соціальні та національні чинники. Концепція кирило-мефодіївців містила: створення демократичної федерації християнських слов'янських республік; знищення царизму та скасування кріпосного права та станів; утвердження в суспільстві демократичних прав і свобод для громадян; досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов'янськими народами; поступове поширення християнського ладу на весь світ.
Побудована на ідеях українського національного відродження та панславізму, ця програма далеко виходила за межі власне української проблематики. Характерно, що, перебуваючи під впливом західноєвропейських філософів і польського романтизму, в яких у цей час чітко простежується популярна народно-месіанська ідея, кирило-мефодіївці розробили свій варіант «месіанізму»: головною особою їхніх широкомасштабних планів мав стати скривджений, поневолений, але нескорений український народ. Саме йому відводилася роль об'єднувача усіх слов'янських народів.
Програмні документи товариства народжувалися в дискусіях. Поява та діяльність Кирило-Мефодіївського товариства фактично поклали початок переходу від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України. Це була спроба передової частини національної еліти осмислити та визначити місце і роль українського народу в сучасному світовому історичному контексті.
Харківський і Київський університети, незважаючи на репресії царського уряду, силами передової професури зробили значний внесок у підготовку наукових кадрів і розвиток вітчизняної науки. Так, за дореформений час
66 вихованців Харківського університету стали професорами і працювали
у Харківському, Московському, Київському, Казанському та ін. університетах. Серед них найбільш відомими були математик М. Остроградський,
славіст І. Срезневський, лікар Ф. Іноземцев, філолог О. Потебня, історик М. Костомаров та інші.
З часу заснування Харківського університету протягом 16 років у ньому працював професором, завідувачем кафедри математики, а в 1813-1820 рр. ректором Тимофій Федорович Осиповеький (1765 – 1832), який переїхав до Харкова з Петербурга. Його тритомний «Курс математики» відіграв важливу роль у розвитку математичної науки і навчанні студентів.
У першій половині XIX ст. в Україні з'явилися наукові праці у галузях географії, статистики, економіки. Зокрема, це – 4 томи «Трудів» Комісії для опису губерній Правобережжя й Лівобережжя, заснованої у 1852 р. при Київському університеті, тритомні «Записки о Полтавской губернии» М. Арандаренка, тритомне «Статистическое описание Киевской губернии», підготовлене Д. Журавським і видане в 1852 р. в Петербурзі І. Фундуклеєм, «Опыт статистического описання Новороссийского края» А. Скальковського, що вийшов у Одесі в 1850 р. тощо. Цінні праці з фізики і фізичної географії написав професор Харківського університету Василь Іванович Лапшин (1809 – 1888).
Основи для розвитку хімічної науки в Харківському університеті заклав професор Олексій Іванович Ходнєв, що очолював кафедру хімії в 1842 – 1854 рр. У галузі природознавства, зокрема у вивченні вітчизняної флори, плідно працював професор Харківського університету Василь Матвійович Черняєв (1793 – 1871), а в галузі геології – Никифор Дмитрович Борисяк (1817 – 1882). Понад 100 праць із питань ботаніки, зоології, фізики, хімії та ін. природничих наук написав перший ректор Київського університету Михайло Олександрович Максимович (1804-1873). 3начний позитивний вплив на розвиток науки в Україні, зокрема в Київському університеті, справила діяльність видатного російського вченого, визначного хірурга, анатома і педагога, засновника польової хірургії Миколи Івановича Пирогова (1810 – 1881), який
у 1858 – 1861 рр. був попечителем Київського учбового округу.
Поряд з фізико-математичними, природничими науками розвивалися
й гуманітарні науки. У філософії йшла боротьба між ідеалістичними і матеріалістичними ідеями. Зокрема, матеріалістичні погляди висловлювали декабристи, Т. Шевченко, природознавці Т. Осиповецький, М. Максимович та ін. У галузі словесних наук цінні праці написали перший ректор Харківського університету Іван Степанович Рижський, засновник вітчизняного слов'янознавства Ізмаїл Іванович Срезневський та ін.
У розвитку українського мовознавства провідна роль належала видатному філологу Олександру Опанасовичу Потебні (1835 – 1891 рр.), який досліджував методологічні проблеми мови та літератури, створив нову психологічно-порівняльну школу в мовознавстві. Праці О. Потебні «Думка і мова», «Замітки про малоруське наріччя» (1870 р.), «Мова і народність» (1895 р.) тощо
не втратили своєї актуальності й сьогодні.
Особливу цінність мають думки О. Потебні стосовно формування національної ідеї. Він вважав, що її відсутність у середовищі українців є внутрішньою причиною безсилля й непродуктивності нації, небезпекою на шляху її подальшого існування. Плекання національної ідеї, консолідація своїх внутрішніх сил пробуджує волю та прагнення до незалежності.
Громади. Університетська демократична інтелігенція стала основою громад, що об'єднували вчителів, лікарів, професорів, письменників, студентів, учнів старших класів гімназій, ліберально настроєних поміщиків. Громади не мали чіткої структури та організації, своєї програми та статуту, суспільно-політичні переконання членів громад не були однаковими, але метою їх діяльності була культурно-освітницька робота. Члени громадського руху організовували гуртки освіти, недільні школи, видавали популярні книжки для народного читання, влаштовували театральні вистави, збирали й вивчали український фольклор. Діяльність громад сприяла відновленню та розвитку української культури, піднесенню самосвідомості українського народу.