Політологічні концепції українських вчених дорадянського періоду

Процес становлення і формування політичної науки в Україні припадає на XIX–початок XX ст. Передові люди Росії та України в першій половині ХІХ ст. упритул підійшли до розуміння необхідності докорінної реформації несправедливого феодально-колонізованого устрою Російської імперії, шукали форми об’єднання сил для боротьби із самодержавством і кріпосництвом, а в колах української інтелектуальної еліти все більше уваги приділялося проблемі незалежності.

Відкриття 1805 року першого в підросійській Україні Харківського, а потім 1834 року – Київського університетів обумовило формування нової української політичної думки.

Після Вітчизняної війни 1812 р. серед передової частини російського дворянства починає поширюватися ідея лібералізму, республіканського і конституційного устрою держави та політичної влади, створюються таємні політичні організації, в яких дискутуються питання перебудови російської держави. Діяльність цих організацій тісно пов'язується з Україною. Великий вплив на формування політичних поглядів зробили гуртки прогресивної інтелігенції та прогресивно налаштованих офіцерів. Очолювали ці гуртки в Харкові – Василь Каразін – чиновник, у Полтаві – Іван Котляревський – письменник, у Кам’янці – офіцер Володимир Раєвський. На Україні діяло Південне товариство дворян-революціонерів на чолі з Павлом Пестелем. Повстання декабристів (1825) та їхні ідеї знаходять благодатний ґрунт в Україні: поширюються проекти скасування кріпацтва, формування нових політичних відносин між Україною та Росією та ін.

У 40-х роках на Україні формуються два основних напрями в суспільно-політичній думці: ліберально-демократичний і революційно-демократичний. Ідеологами першого були Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, продовжили – Володимир Антонович, Михайло Драгоманов; другого – Сергій Подолинський, Тарас Шевченко, Микола Гулак, пізніше – Леся Українка, Іван Франко та ін.

Однією з таємних політичних організацій в Україні стало Кирило-Мефодіївське товариство, створене наприкінці 1845 – початку 1846 р. у Києві, яке замість імперії проголошувало ідею створення слов'янської демократичної федерації. Засновниками його були професор Київського університету М. Костомаров, вчений М.Гулак і студент В. Білозерський. Ідейним натхненником цієї організації був родоначальник української політології М. Костомаров – видатний російський історик, котрий присвятив більшу частину своєї наукової діяльності відтворенню справжньої історії України і дослідженню політичних процесів, що відбувалися в ній. Він вперше під час вивчення питань державного життя України застосував наукові методи аналізу та концепції європейських шкіл.

Членами товариства були видатні постаті українського народу: Т. Шевченко, А. Навроцький, П. Маркович, П. Куліш та ін. Основні завдання, що ставило їх перед собою Кирило-Мефодіївське товариство, були такі:

- створення слов’янського союзу християнських республік;

- необхідною умовою утворення такого союзу проголошувалось знищення кріпацтва і абсолютистської царської влади в Російській імперії;

- поширення християнського суспільного ладу на весь світ;

- об’єднання слов’ян при збереженні за кожним народом права на утворення своєї суверенної республіки, побудованої на демократичних засадах.

Влада в цих республіках мала обиратися на певний термін і включати дві гілки: законодавчу – сейм і виконавчу – президент. Передбачалася повна суспільна і політичнарівність громадян. Шляхи досягнення означених цілей – державні реформи, поширення просвітництва, проповідь християнських ідей, моральне удосконалення людей.

М. Костомаров вважав, що передумовою створення федерації є державна самостійність слов'янських республік та встановлення ними тотожніх основних законів, які затверджували б республіканський устрій, скасовували кріпацтво. Для дієвості федерації в ній повинні бути єдина грошова система; узгоджені відносини з іншими державами; утримання невеликої спільної армії при створенні в кожній республіці своєї міліції. Виконання цих функцій покладалося на федеративні керівні органи, зокрема президента і конгрес, які обиралися б на чотири роки. Широко розвивалися б ідейно-культурні зв’язки, що базуються на принципах християнства.

Дослідження суспільно-політичної історії України продовжували видатні вчені й громадські діячі, послідовники Костомарова – Володимир Антонович і Михайло Драгоманов.

В. Антонович (1834–1908) – учень Н. Костомарова, за ідейними переконаннями – поступальний культурник, народник, демократ, прихильник ідеї демократичної рівності та політичної свободи.

У своїх дослідженнях раннього періоду В.Антонович засуджував із позицій демократії та прав народу «польський період» української історії з пануванням шляхти, експлуатацією «недержавних» народностей, до яких відносилися й українці. Це об’єднувало його з М. Костомаровим, однак на відміну від свого вчителя, який розробляв ідеї союзу суверенних держав і республіканського народницького правління, Антонович взагалі не був прихильником української державності як елементу життя суспільства. Невід’ємною ознакою українського народу він вважав його природжену нездатність і нелюбов до державного життя, а натомістьпротиставляв державі з її регламентацією та апаратом, політикою державності заради державності апофеоз вільного творчого співтовариства. Пізніше учень Антоновича М. Грушевський пояснював цей радикалізм учителя трьома чинниками, що вплинули на погляди вченого: 1) традиційною українською опозицією чужій державності, яку сприйняв Антонович, вивчаючи історію українського народу; 2) природженою традиційною польско-шляхетською підозрілістю й ворожістю до будь-якого зміцнення державної влади; 3) неприйняттям будь-якої державної влади, а тим більше російського царату, який «виховував» ці вільнолюбні елементи в дусі сліпої покори до себе.

Підтримуючи ідеї лібералізму М. Костомарова, В.Антонович неодноразово підкреслював шкідливість для України зв’язків із Росією, насамперед у культурному відношенні, а в одному з листів М.Драгоманову 1885 р. він пише, що українство не можна уявити без федеративно-автономних прагнень, але існує набагато більше шансів на проведення в життя федералізму південно-західнослов’янського, аніж російського.

Особливе місце в становленні і розвитку української політології займає М. Драгоманов (1841–1895) – видатний учений, громадський і політичний діяч.

Політичні погляди М. Драгоманова формувалися під впливом класичного лібералізму і його ідей правової рівності, свободи та гідності людини; англійського лібералізму, еволюціонізму і конституціоналізму. Він був прихильником ліберальної європейської історіософії та ідей захисту особистості від тиску держави. Вважав за необхідне демократизувати державну адміністративну машину шляхом заснування органів місцевого самоврядування; дотримувався принципу національного самовизначення (скільки народів – стільки й держав).

Цей вплив позначився і на політичній програмі М. Драгоманова, що в основному зводилася до:

- визнання за державою з її політичною системою та конституцією можливості координації суспільного економічного життя, створення конституційно-репрезентативної системи;

- еволюції існуючої політичної системи шляхом проведення широких політичних реформ;

- виняткового значення культури, що повинна стати ідеологією визвольної боротьби та основою функціонування майбутньої республіканської держави;

- орієнтації на Західну Європу, досвід якої має стати джерелом прогресу в Україні й Росії: від абсолютної монархії до парламентсько-земського самоврядування;

- ідеї федералізму і «громадівського соціалізму» як вирішальної умови перебудови царської імперії на автономній основі.

У політичній діяльності М. Драгоманов дотримувався принципів моральності: «чисте діло вимагає чистих засобів». Він вважав, що ніякі компроміси із совістю, терор, диктатура не можуть служити засобами побудови кращого суспільно-політичного ладу.

Найбільшого втілення політичні погляди М.Драгоманова набули в його проекті «Вільної спілки», де обґрунтовується можливість зміни державного устрою в Російській імперії, зокрема в Україні. Відправними моментами його концепції були ідея громадянських свобод і децентралізації влади, які Драгоманов вважав обов'язковими умовами дійсно конституційного ладу. На зміну централізації слід ввести місцеве самоврядування (громад, волостей, повітів, земель). При цьому кожен орган самоврядування має внутрішню самостійність, виконує всі функції громадського управління, які входять до його компетенції, а ті з них, що виходять за межі його компетенції – передаються вищим органам. Найбільше повноважень повинно мати земельне самоврядування. Центральній владі, заснованій на двопалатній, на зразок американської, системі, надавалася роль координатора взаємовідносин органів місцевого самоврядування.

Головною ланкою його концепції є рівність прав усіх громадян, гарантована конституцією. У цілому творчість М.Драгоманова в галузі політичної науки справила величезний вплив на становлення і розвиток української політології, на творчість наступних поколінь національних політологів. Саме Драгоманову наша наука зобов'язана тим, що від народницької утопії вона стала на новий державницький шлях і заклала основи демократичної розбудови української держави.