Перемога мудрої краси
(Слово на захист Велесової Книги)
| У ранні епохи література настільки була тісно пов’язана з релігією, що між ними ніхто не помічав різниці. Переконливий приклад – наша Велесова Книга. Лише тоді, коли художнє слово стали штучно відчужувати від релігійної думки, мистецтво слова вразив аморалізм певних верств суспільства. Апокаліпсичне мислення творців Біблії – яскравий вираз аморалізму. Річ у тім, що апокаліпсис не передбачає катарсису людського духу – він його просто знищує зневагою до майбутнього людини. Проте саме катарсис – геніальне творче відкриття еллінів, є основою оптимістичного бачення світового розвитку. У цьому розумінні Велесова Книга – апофеоз і вічний союз Божественного начала і Краси життя. Книги такої сили важливіші від армій, особливо, коли йдеться про захист людського духу, як, скажімо, нині в Україні, де національні святині опинилися під загрозою їх повного знищення. Архетипи, зафіксовані в наших міфах, залишаються надійною опорою духовного відродження українців. Це ключ до “здетонування” етнічно-мистецької комунікації в суспільстві, ланцюг, який з’єднує найвіддаленіші орійсько-трипільські віки з пробудженою до очисного волхвинства сучасністю. Їх синкретика об’єднує вічні проблеми українського духу – сутність національного почування, роль героїки і подвигу в епохи суспільної глухоти, поняття щастя як вищої категорії слов’янської слави – апофеозу численних перемог над численними ворогами... але в далекому минулому. Сьогодні українцеві необхідно читати спецкурс “Етика й естетика войовничого волхвинства”. Коли ми ірраціональне, надсвідоме, підсвідоме й позасвідоме поєднаємо з художньо-естетичним, спершись на школу Велесової Книги й “Слова о полку Ігоревім”, у недалекому майбутньому ми побачимо, як наше мистецтво, література і язичницька релігія пліч-о-пліч вийдуть зі світанкового присмерку нової історії. Елементарні ознаки естетичного засвоєння нами природної краси – її симетрії, пропорцій, гармонії кольорів і малюнків, частин цілого ми по-новому охопимо тоді, коли зрозуміємо, що все це йде від потрясіння красою, а не потрясіння краси, як це бачимо з різних витівок декадансу, модернізму і його сучасних “хвостових” течій. Знову потрібна чистота погляду на природу й людину, яка була властива первісним художникам, скажімо, епохи Мадлен, печерного мистецтва Іспанії, Франції чи Сибіру. Велесова Книга і в цьому розумінні є школою художницького погляду на дійсність – візьмімо описи нічного, вечірнього, ранкового неба, багатоголосого гомону лісів, дібров, степу – і зважмо, чого вони варті. Не можуть не хвилювати описи поведінки наших Пращурів у вирішальні хвилини їхнього життя. І чітко чути мудрий голос волхва, який сам прислухається до гармонійного суголосся космосу, людей свого племені, власної душі, від чого зроджується чисте й щире релігійне почуття очищення катарсисом людської спільноти. У цьому сенсі легко зрозуміти, чому волхви так сторожко й відпорно налаштувалися проти християнства з його чорнотою аскези, затворництва, самобичування, приниження природного єства, замолювання невідомих язичникові гріхів тощо. Сучасна наука щодо синкретичності духовних відносин древніх язичників і природи має термін біоантропоморфічності – тобто рівень знань був невіддільний від таємниць природи, що почасти виражається у філософії тих самих наскельно-печерних малюнків, довготривалій відсутності письма та ін. Недаремно, каже ця наука, природу людини тоді почали осмислювати через природу тварини, її поведінку. І найдавніші казки – свідчення тому: в них тварини мають людську подобу – розмовляють, приймають рішення, збираються в лісі на раду та ін. В іншому випадку, людина перетворюється на явище природи, стає, скажімо, деревом, вовком, річкою тощо. Є такі мистецьки-образні місця й у Велесовій Книзі: два близнюки – вісники Сонця (7-Ж), Велес ранком виводить коней Сур’ї (З-А) та ін. Особливо яскраво такі метафори зазвучали у пору гонінь церкви на язичників у “Слові о полку Ігоревім” – писемній пам’ятці ХІІ століття. Пам’ятка фактично – вся язичницька, християнські реалії вкраплені лише там, де необхідне звертання до князів. Але наші пам’ятки не “дотягують” до грецьких міфів (які є бездоганною трансформацією ранньоарійської естетики) і особливо до епосу Гомера, де, здається, зосереджена вся філософія й поетика тодішнього світу. Перевтілення Богів і Героїв, казкові зміни їх антропоморфної суті у Велесовій Книзі лише намічені обережним штрихом волхва, завдання якого, цілком зрозуміло, полягало в іншому – донести гірку правду віків до нащадків, навчити слов’янина обожнювати рідне Небо. У нашій пам’ятці спостерігається якийсь стихійний історичний матеріалізм. Сприяла цьому сама драматична епоха, коли вижити можна було лише завдяки тяжкій і небезпечній праці мисливця, скотаря, рибалки, землероба тощо, на яких звідусіль чигали небезпеки – хижі звірі або агресивні сусіди. Тому найсоковитіші місця книги – це апофеоз військового чину, доблесті, родо-плем’яного героїзму. Звідси й відчуття всеохопної тривожної краси праці, надлюдського зусилля, так яскраво переданих пером літописця-волхва. Автори Велесової Книги безліч разів нагадують про те, що ромеї, варяги, християнізовані племена нападають на Русь під прапорами глобальної релігії, апологети якої ще й самі не розрізняють Мойсея і Христоса. Готський історик Йордан свідчив, що остроготи Германаріха, хрищені набагато раніше, ніж Русь, мали при собі переклади з євангелій. Судячи з нещадно-кривавих війн тих часів, що відбувалися на руських теренах, можемо зробити висновок, що то була особлива зброя Мойсейових заповідей, в яких ставилося завдання невідступно нищити “язичників-гоїв”. І припідносилося все те у формі солодкоголосих, псевдоестетичних проповідей готських попів. Тому нашу Велесову Книгу як кодекс заклично-мобілізуючих молитов до певної міри варто розглядати під кутом зору прагматичного визначення марксиста Г. В. Плеханова: “Міф є первинний вираз усвідомлення людиною причинного зв’язку між явищами” *. Точне й доцільне формулювання з розумінням історичної фундаментальності міфу як життєвого явища. Причинні зв’язки – сутність філософії. Отже, Велесова Книга може слугувати зразком ранньослов’янської філософії в релігійній оболонці. Вона містить зразки причинних зв’язків боротьби як тяжкої ратної праці задля виживання народу. Більше того, узагальнений волхвами характер боротьби тяжіє до яскравих символів, що є ознакою художньої літератури, і це вже – естетичний ключ пам’ятки. | |
| Підійдемо й з іншого боку. Цікаву деталь помітили дослідники давньоруського образотворчого мистецтва. Так, мистецтвознавець А. Федоров-Давидов у своїй монографії зазначив, що в тому мистецтві “ми бачимо надзвичайно цікаве зображення елементів пейзажу, але не зустрічаємо пейзажу ні як цілісного, єдиного місця дії, реально пейзажно відтвореного, ні тим більше як самостійного сюжету” **. З’являються цілісні пейзажі лише десь на рубежі ХІV століття, переважно на монастирських фресках. Але дещо маємо й у Велесовій Книзі. Тут є сторінки, де автори-волхви з дивовижним пієтетом зображують стани природи, нічного неба, погожого ранку чи вечірньої зорі, дуже яскраві малюнки небесного храму Велеса, зримі описи міст, степів, де проходило тяжке життя руса-кочівника. Ми розуміємо, що твір, у даному разі твір релігійний, не потребує, щоб його визнавали за художній, у ньому образ віри ототожнюється з дійсністю. Створені релігійною свідомістю слов’янські Боги постають як історичні персонажі, навколо яких (і з якими) ведеться смертельна боротьба, тому вони – істоти природні, які мають владу над людиною. Це і є ізоморфна, “друга” реальність свідомості літописця-волхва, але вона є – і тому стає предметом мистецтва художнього узагальнення. Велесова Книга – це літературно-мистецька, в релігійному обрамленні, тема героїчної людини, яка втілює ідеал цілеспрямованого життя. Це апофеоз патріотизму русича, надзвичайно важливий і нині як соціальний архетип степовика, примушеного віками вести виснажливу боротьбу-роботу за виживання. Кожна битва, кожен воєвода, потужні героїчні дії кметів забарвлені стилістикою пафосу, яка утворює етичний кодекс народу в його естетичній досконалості. Це втілення колективного катарсису русичів протягом віків їхнього героїчного епосу. Мати літературну пам’ятку про таке – предмет особливої гордості для національно свідомого українця. Щоправда, Велесова Книга вже потребує й більш спеціального погляду на її мистецьке призначення. Маю на увазі, зокрема, те, що бачив у подібних творах Філон Олександрійський, а саме: щоб смисл священнописання дійшов до людини через сприйняття почуттєве (тобто буквальне), одночасно – через містично-ідеальне (утаємничене) і прикладно-виховне (моралізаторське). На цьому повинна будуватися і нинішня пропаганда головної національно-язичницької пам’ятки. Добре, якби ми зрозуміли, наскільки велика відстань від дохристиянської доби, але непогано було б, якби усвідомили, що в історії є важливі приклади такої цілеспрямованої пропаганди. Скажімо, у IV столітті у християнських храмах було запроваджено читання Євангелії, у VIII–ІХ століттях – проповіді про “страсті господні”, з ХІІ століття – персонажі Євангелія вже відтворювалися в “особах” у спеціально написаних духовних драмах. Так виникли християнські містерії. Нинішнім язичникам слід використати цей досвід. Велесова Книга може зажити власним сценічним життям ще й тому, що в структурі її символіки яскраво виділяються коди одухотворених героїв, коди святості й світла – як найвагоміших сценічних “образів”, які можуть бути втілені сценарно. Є свої головні герої, є арена дії, є смаки і характери епох, є все, що потребує містерія – потрібні світлі голови до неї. У тому, як описано події старовини у Велесовій Книзі, багато, сказати б, театральності й видовищності, чим гріх було б не скористатися. Естетика нашої головної пам’ятки настільки яскрава й вагома, що немає сумніву щодо можливості пропагандистського й сценічного коментаря до неї. На цьому шляху можливі вагомі для нас здобутки, адже ніщо так не зачіпає серце й душу людини, як показ високого лету людського духу в часі й просторі, русич – герой епічний з усім трагізмом своєї грандіозної історії. * Плеханов Г. В. О религии и церкви. – М., 1957. – С. 252. ** Федоров-Давыдов А. Русский пейзаж. – М., 1953. – С. 5. |