IX. Роль раціонального вибору у процесі прийняття політичних рішень

Однією із важливих складових суспільного розвитку виступає процес раціоналізації політичної взаємодії. З раціоналізацією політики, економіки, культури, науки, права пов’язується становлення сучасного суспільства з такими ознаками, як ринкова економіка, право, інституції державної влади, політичні партії та організації, вільні мас-медіа. Історично раціоналізація усіх просторів суспільного життя виступала акселератором переходу від традиційного суспільства до модерного.

Дискусії стосовно раціоналізації політичної взаємодії активізуються у кризові періоди, коли ставиться під сумнів здатність влади знайти розумне рішення, впроваджувати ефективні економічні реформи, а у суспільстві розхитуються основи моралі та перестають діяти механізми правового регулюваня.

Особливої актуальності проблема раціоналізації набуває у перехідних суспільствах. Коли зруйновано старі, не завжди ефективні, але такі звичні для більшості форми взаємодії, а от нові не вироблено, або до них ще не призвичаїлись. У цей період швидко утворюються (або відтворюються) добре організовані групи, які отримують доступ до влади, економічних, інформаційних та політичних ресурсів впливу на усі сфери суспільного життя, згодом монополізуючи його. Такі організовані групи не мають раціональних мотивів враховувати думку неорганізованих, або гірше організованих суспільних груп. У посткомуністичних суспільствах проблема полягає ще й у відсутності демократичних традицій вільного вибору, недостатньому рівні політичної культури та освіти (у тому числі – медіаграмотності), що утворює перспективу поступового згортання демократичних реформ та зведення до мінімуму політичної участі громадян та ролі громадської думки.

Якщо поглянути у глибину століть, то можна простежити визначальну роль раціоналізації політики у формуванні полісної демократії. Так, засновника афінської демократії – «першого громадянина» – Перикла називають «великим раціоналістом». До найближчого кола інтелектуалів Перикла входив філософ Анаксагор, який ставив Розум (Нус) на найвищий рівень у системі буття. Розум править світом, надає йому завершеності та досконалості, створюючи із хаотичної суміші речей впорядкований Космос [Див. детал.: 4, 180-182]. Сам Перикл надавав перевагу раціональності в усьому – від релігії та війни до політичної боротьби та повсякденного життя. За часів його правління в Афінах усе повинно було робитись не під впливом емоцій чи родових зв’язків, а за «голосом Розуму», переважали безособистісні міркування законності та державного інтересу. Демократичні реформи Перикла в афінському полісі характеризувались раціоналізацією полісного життя, і, вважаючи полісну демократію історичним джерелом демократії як політичного устрою сучасності, не можна забувати, що один із її засновників був (випереджаючи свій час) раціоналістом.

Здійснюючи політологічну реконструкцію процесу раціоналізації у широкому історичному контексті, можна побачити, що він супроводжував, а часто і передував практично усім глобальним та масштабним перетворенням європейської цивілізації. Повною мірою це стосується Реформації у ХVI ст., яка призвела до формування релігійного плюралізму, а згодом – до розвитку плюралізмів інших типів, формування середньовічної держави із центральною адміністрацією та започаткований у ХVІІ столітті розвиток сучасної науки [3, 18].

Для українського суспільства проблема раціоналізації актуалізується у зв’язку зі складним процесом демократичної консолідації, який передбачає раціоналізацію суспільних відносин, права, економіки, виборчої системи та виборчих процедур, поділу влади, прийняття та реалізації суспільно важливих рішень.

Теоретичні концепції, що виступають в якості методологічної основи аналізу процесу раціоналізації політичної взаємодії, характеризуються складністю та багатоманітністю, за якою не поступаються феноменам політичної реальності. Виходячи із мети даної розвідки, слід відзначити такі роботи вітчизняних та зарубіжних авторів (та лінії перетину їх наукового інтересу із проблемою раціоналізації), як Н. Автономова (типи раціональності, відмінності між Розумом та Розсудком), П. Бергер (процес секуляризації релігії), Є. Бистрицький (раціоналізація посткомуністичного суспільства), П. Бурдьє (раціональність поля науки та поля політики), Г. Вайнштейн (становлення інформаційного суспільства та його вплив на демократизацію), М. Вебер (процес раціоналізації соціальної дії), О. Вишневський (раціональність влади та громадянського суспільства), Ю. Габермас (комунікативна раціональність), О. Гаврилишин (раціональні економічні реформи у посткомуністичних країнах), Ф. Гаєк (ринкова економіка як результат раціональної взаємодії), О. Гьоффе (право і раціональність у філософському дискурсі), Б. Капустін (раціоналізація політики у процесі демократичних транзитів), Н. Луман (роль та функції цілей у соціальних системах), Є. Нікітін («спецраціональність»), М. Олсон (теорія колективної дії; раціональна організація влади, що пов’язує економіку та політичну діяльність), В. Парсонс (раціональність у прийнятті рішень у публічній політиці), Д. Растоу (моделі демократичних переходів), С. Рябов (політична освіта як засіб раціоналізації суспільства), О. Соловйов (роль раціональності у процесі медіатизації політики та розвитку політичних технологій), О. Третяк (раціональна аргументація), Й. Шумпетер (раціоналізація та демократія), К. Ероу (теорема «неможливості»), М. Ямпольський (раціональна організація простору влади у процесі становлення європейських монархій) та ін.

Окрім згадуваних вже модерну та демократії, без раціоналізації годі уявити також процеси секуляризації (за М. Вебером – «роз чаклування» світу), лібералізації економічного, фінансового, політичного, медійного просторів, плюралізації, становлення та розвитку правової держави та громадянського суспільства, професійного управління (бюрократії), науки та освіти, технічного прогресу, культури та спорту.

Раціоналізація не обов’язково пов’язується із позитивними наслідками для суспільства, загрози тотальної раціоналізації усіх сфер суспільного життя можна уявити завдяки літературним творам-антиутопіям, таким, як «Ми» М. Замятина, «1984» Дж. Оруела та ін. Враховуючи реальний політичний досвід тоталітарних суспільств ХХ століття, не варто недооцінювати небезпеки побудови раціонального тоталітарного суспільства, яке не залишає місця свободі, моральності, випадку.

Проте, сучасне демократичне суспільство характеризується плюралізмом саме розсудкових доктрин. Це, на думку Дж. Ролза є нормальним наслідком функціонування людського розуму в рамках вільних інституцій конституційно-демократичного устрою [3, 11].

Раціоналізація суспільних відносин пройшла ряд етапів розвитку, її розуміння пов’язано із тим, на вирішення яких суспільно важливих завдань було спрямовано метод раціональності. Так, раціональність протиставлялась вірі (Середньовіччя), схоластиці, метафізиці, догматизму (Просвітництво), емпіризму (таким його формам, як інтуїтивізм, сенсуалізм , ірраціоналізм), націоналізму та тоталітаризму. У сучасному світі раціональність приймає нові виклики – медіатизацію політики, загрози інформаційній безпеці, поява нових глобальних економічних та політичних акторів (транснаціональних корпорацій та ін.). Адекватна відповідь передбачає не відмову від раціоналізації суспільних відносин, а пошук та використання механізмів раціональності для створення умов ефективного протистояння цим загрозам.

Сучасна політична теорія враховує обмеженість теорій раціональності, положення яких ґрунтуються на моделі „економічної людини”, однією із переваг даного підходу виступає усвідомлення взаємопов’язаності політичних реформ та ринкової економіки, сприйняття демократії як надійного механізму підтримки ринкової конкуренції та обмеження ірраціональності у процесі переходу від індивідуальної раціональності до розробки та впровадження колективних рішень.

Процес раціоналізації передбачає раціональне формулювання мети суспільного розвитку, пошук найбільш ефективних засобів її досягнення, калькуляцію витрат та вигід від реалізації певної стратегії, врахування поведінки інших акторів та оцінювати ситуацію в цілому. Раціонального актора пропонується розуміти як людину, що має ресурси, є обмеженою, але разом з цим, очікує, оцінює і максимізує – RREEMM (resourceful, restricted, expecting, evaluating, maximizing man) [1, 188].

Проблемність раціоналізації політичної взаємодії на сучасному етапі розвитку цивілізації обумовлена наступними взаєпов’язаними чинниками.

По-перше, становлення глобального комунікативного простору, що трансформує соціальну, політичну та економічну реальність. Фактично спостерігається цілковита зміна характерних ознак реальності, яку можна порівняти із процесами переходу від аграрного суспільства до індустріального. Розвиток та ускладнення суспільних відносин, зростаюча кількість перехресних ліній соціальних дій призводить до виникнення нових, нестандартизованих ситуацій, які потребують відповідних засобів аналізу та ефективних дій, які не спираються на традиції. Комунікативний простір створює нові форми взаємодії у сфері публічної влади, призводить до зростання відкритості і транспарентності політичних інститутів і політики в цілому та надає громадянам технологічну можливість брати участь в обговоренні суспільно-політичних проблем. Реальне різноманіття інтересів та плюралізм цілей, характерне для демократичного суспільства вимагає раціональності як уміння представити, узгодити та перевести інтереси у площину аргументованого дискурсу. Демократія змушує урядовців працювати без монополії на інформацію, яка виступала одним з основних ресурсів державної влади, а отже, і без «монополії на істину». У сучасному світі завдяки електронним мас-медіа та Інтернет зростає швидкість розповсюдження інформації, що сприяє децентралізації влади та послаблює вертикальні моделі політичної організації. Разом із тим у розвитку комунікацій можна побачити ефективний засіб забезпечення зворотного зв’язку, участі громадян у формуванні політичного порядку денного.

По-друге, політична проблема перетворення раціоналізації індивідуальних дій акторів у вироблення раціональних колективних рішень. Моделі, що пояснюють процес прийняття рішень з точки зору раціональності (раціонального вибору), такі як модель «економічної людини» та «раціональної організації» (М. Вебер) відходять у минуле. Для прийняття рішення, яке можна було б назвати раціональним, потрібна повна, вичерпна інформація, а це неможливо в сучасних умовах – не через брак інформації, а через її надмірність. Розуміння раціонального вибору у сучасних умовах представлено теорією суспільно вагомого вибору в умовах інформаційного і темпорального дефіциту. Суттєвими є складнощі, які виникають в процесі перетворення раціональних рішень і дій індивідуумів у колективні рішення і дії. М. Олсон і його послідовники стверджують, що такий перехід від індивідуальної до колективної раціональності є недосяжним. Тут криється теоретична основа для тверджень, згідно з якими політичному життю внутрішньо притаманна ірраціональність саме через необхідність перетворення індивідуальних переваг у колективні, щоб стали можливими колективні рішення і дії.

По-третє, зміна парадигм соціально-економічного та політичного пізнання. У сучасних пізнавальних умовах переосмислюється і зазнає критики віра у всевладдя людського розуму, занепад «духу Просвіти», що у свій час забезпечив теоретичне обґрунтування пріоритету економічної цілераціональності. Якщо концепція модерну виходила з домінування цілераціональності (інструментальний розум), то тепер суспільство повинно вирішувати проблеми, породжені самою модернізацією, традиційні джерела солідарності мають бути замінені рефлексивним конструюванням соціальних зв’язків і нормативних угод. Розуміння лінійної моделі прогресу, що надала такий потужний поштовх модернізації і спиралась на універсальність раціональності, видозмінювалось в процесі становлення модерного та постмодерного суспільств. Відповідно, змін зазнають й рефлексії щодо раціоналізації суспільних відносин, пов’язаних із плюралізацією раціональності.

По-четверте, проблема демократії, яка сьогодні залишається єдиною формою правління, здатною перетворювати індивідуальні раціональні дії на раціональну суспільну політику. Проте, залучення широких суспільних верств до процесу вироблення політики ускладнює (кількісно і якісно) процедуру раціонального політичного вибору, а одна із сучасних загроз демократії – медіатизація політики – змінює систему представництва громадських інтересів. Процес медіатизації у політичному та соціальному просторі спричиняє появу феноменів «віртуальної реальності», «реальної віртуальності», «віртуальної демократії» та «віртуальної політики».

По-п`яте, проблема раціоналізації політичних дебатів. Аргументація, деталізація правил та форм публічних дискусій, їх складність, витонченість та елегантність свідчать про зрілість демократій. Навпаки, спрощення суспільних проблем, популізм, демагогія, схильність до монологу, або й уникнення дебатів, їх ігнорування свідчать про елімінування раціональності з політичного простору. Конфлікти, які виникають у процесі переведення індивідуальних раціональностей у колективну, можуть бути вирішені в умовах демократії, тому що вони стають відкритими. Демократія утворила дієвий механізм політичного обговорення (іншою мовою – політичних торгів), довела свою здатність забезпечити економічний розвиток країни через створення конкурентного політичного середовища.

Для України актуалізація проблеми раціоналізації пов’язана із власними особливостями та складовими розвитку, що впливають на становлення демократії, як процесу узгодження індивідуальних цінностей для вироблення колективної раціональної дії та підвищення ефективності здійснення колективного раціонального вибору на користь суспільства в цілому. Слід відзначити наступні чинники:

– країна переживає трансформаційний період, рухаючись від посткомунізму до демократії. Посткомуністичну ситуацію можна розуміти як перетин економічних та політичних факторів, які у комплексі не зазнали структурних змін. У посткомуністичних умовах замість ринкової раціоналізації витрат має місце ерозія інституційної лінії між державою і ринком, держава поділяється на управлінсько-політичний і комерційний сектори. Ринок сегментовано на ряд напіввідкритих організованих ринків капіталу, що захоплюються апаратами партій і держави, здатних одержати контроль над конкретним сегментом суспільних фондів. Підприємці у посткомуністичних країнах не стали сильною прореформаторською групою. Скоріше, вони використовували політичний вплив для посилення своїх позицій, перетворившись у потужні монопольні групи. Головним їхнім пріоритетом були й залишаються пільги й привілейований доступ до нових сфер бізнесу, прибуток, а не конкурентний ринок і всеохопний інтерес;

– набувають ваги такі характерні ознаки політичної взаємодії, як централізація влади, нерозвиненість горизонтальних політичних комунікацій, відсутність в інформаційному просторі позиції, яка б репрезентувала не вузькогрупові, а інтереси суспільства;

– загроза медіатизації політики, зведення її до рівня мас-медійного шоу з розігруванням смислу та беззмістовними діалогами. Це призводить до виникнення нових викликів представникам мас-медіа (перетворення суспільно важливої інформації на товар, відсутність структурних змін у відносинах держава – мас-медіа, перетворення політики на медіа-процес). Відсутність раціонального аргументованого діалогу у мас-медіа не тільки ускладнює взаємодію між політичними акторами, а і вводить новий важливий фактор у політичну комунікацію – мовчання населення.

Найпопулярнішими докорами, що висувають проти економічної науки, є ігнорування ірраціональності життя й реальності та намагання втиснути нескінчене різноманіття явищ у сухі раціональні схеми й убогі абстракції. На ці звинувачення австро-американській економіст і філософ Людвіг фон Мізес відповідає наступним чином:» Більш абсурдних звинувачень неможливо собі уявити. Як і будь-яка інша галузь науки, економічна теорія може розвиватися тільки до тих меж, де діють раціональні методи. Потім вона зупиняється, виявивши, що наштовхнулась на кінцеву даність, тобто явище, яке не може (по крайній мірі на сучасному етапі розвитку знання) бути розкладено далі» 1. Поняття раціональності виявляється настільки складним для наукового аналізу, наскільки простим це поняття здається з точки зору буденної свідомості [П. Мініч. Категорія економічної раціональності у сучасній економічній теорії та межі її застосування]

На шляху свого розвитку економічна думка не одноразово уточнювала поняття раціональності. Був час, коли категорія «раціональність» в економічній науці не використовувалась. Так, у А Сміта раціоналізм в явному вигляді ніде не згадується, а лише розуміється неявно. Для А. Сміта учасник ринку керується у своїх діях лише власною вигодою, дотримується своїх власних інтересів. Уявлення, що людина у своїй діяльності дотримується лише власного егоїстичного інтересу і не повинна звертати увагу на національні, культурні, релігійні традиції чи авторитети, лягло в основу моделі «економічної людини», яка служить традиційною методологічною основою при дослідженні проблем економіки.

В моделі економічної людини орієнтація на власний інтерес поступилась місцем раціоналізму. Замість людини, яка у своїх діях керується власним інтересом, в економічній літературі використовується інше формулювання, - раціональний індивід або суб єкт економічної діяльності, який приймає раціональне рішення. Як показав О. Уільямсон, в економічній науці можна виділити три основні форми раціональності: сильна форма раціональності – максимізація, напівсильна – обмежена раціональність і слабка – органічна раціональність.

Максимізація – ця форма раціональності, що передбачає вибір найкращого варіанту серед усіх існуючих. Даний принцип взятий на озброєння неокласичною теорією. «Людина економічна» має повну та досконалу систему пріоритетів, яка дає їй можливість завжди впевнено здійснювати вибір серед можливих альтернатив. її не турбує обмеження власних обчислювальних можливостей, вона володіє усією необхідною для прийняття рішень інформацією. її здібностей, знань, волі вистачає на єдино правильне рішення. Згідно з неокласиками можна уявити людину як досконалу істоту, яка повністю контролює себе та власні вчинки, спрямовані виключно на досягнення корисності. Вона не звертає увагу на уподобання та переваги інших людей, які якимсь чином можуть вплинути на її рішення, а також виходить із припущення про відсутність зв´язку між метою та засобами.

Концепція максимізації корисності в економічній теорії інколи виглядає у формі критерію ефективності. Критерій ефективності передбачає вибір з усіх доступних індивідові альтернатив тієї, котра забезпечить найбільший прибуток. Цей підхід передбачає, з одного боку, максимізацію доходів, а з іншого, мінімізацію витрат, що розглядаються одночасно у такий спосіб, щоб різниця між ними була максимальною. Однак на практиці виявляється, що оцінка ефективності може бути надзвичайно складним завданням. Герберт Саймон наводить наступні причини, за якими прибуток не може вважатися єдиним критерієм для оцінки діяльності бізнесових організацій. По-перше, існують труднощі, пов´язані з вибором оптимального співвідношення між короткотерміновими та довготерміновими прибутками. По-друге, ще з більшими проблемами доводиться стикатися, коли компанії сегментують- ся і запроваджують для кожного підрозділу власний рахунок прибутків та збитків. Тоді оцінка трансакцій між різними підрозділами починає становити серйозні проблеми. По-третє, у кожній компанії існує чимало підрозділів, внесок яких у прибуток організації є непрямим і оцінити їх внесок у загальний прибуток досить важко[П. Мініч Категорія економічної раціональності у сучасній економічній теорії та межі її застосування]

Обмежена раціональність – це напівсильна форма раціональності, яка передбачає, що суб´єкти в економіці прагнуть діяти раціонально, проте у дійсності мають таку можливість лише в обмеженому ступені. Саймон вважає, що обмежена раціональність відповідає такій поведінці людей, «коли вони прагнуть «достатньо доброго» результату, оскільки неспроможні досягти максимального».

Запропонована Г. А. Саймоном модель обмеженої раціональності є конструктивною заміною поняття «максимізації за умов визначеності», хоча неоінституціоналісти не відмовляються і від оптимизаційних методів. Обмежена раціональність означає лише те, що інформація також має ціну, і тоді в моделі обмеженої раціональності можуть застосовуватись стандартні максимизаційні методи аналізу6.

На прийняття рішення суб´єктом господарської діяльності впливають також зовнішні фактори. Особливе значення при цьому належить соціальним та політичним інститутам. Люди не будуть інвестувати у майбутнє, якщо приватна власність погано охороняється, а суди неефективні або корумповані. Часто це називають соціальним капіталом, що вимагає інвестицій. Індійський економіст А.-К. Сен показав, що економічний розвиток варто розуміти як розширення людських можливостей й свобод, а не тільки як отримання більшої кількості грошей.

Від раціонального індивіда вимагається прийняття рішень не лише на основі екстраполяції тенденцій розвитку в минулому, а й на основі аналізу майбутніх можливостей. Дану вимогу містить у собі теорія раціональних очікувань. Згідно з цією теорією економічні агенти займаються збиранням та обробкою інформації, щоб мати можливість діяти у відповідності з очікуваннями, сформованими на основі отриманої інформації. Не зважаючи на сильні сторони теорії раціональних очікувань, її слабким місцем є припущення високої освіченості середнього агента економічних відношень [П. Мініч Категорія економічної раціональності у сучасній економічній теорії та межі її застосування].

Своєрідним продовженням теорії раціональних очікувань є теорія ендогенного зростання. Агенти тут представлені як раціонально мислячі індивіди, здатні приймати далекоглядні, не залежні від часу оптимізуючі рішення на підставі аналізу доступної інформації. На цьому етапі модель ендогенного зростання враховує теоретичні досягнення останніх десятиріч, а саме, наявність асиметричної інформації, досягнення нової інституціональної економічної теорії, та передбачає компенсування провалів ринку. Новим у цій теорії є те, що в цій теорії робиться акцент на поясненні технічного прогресу у процесі економічного зростання11.

Хоча теорія ендогенного зростання – доволі «молода» теорія, вона розвивалась у 90-х роках минулого сторіччя, це зовсім не означає, що уявлення про раціональність набуло досконалого та довершеного вигляду.

Сучасні способи аналізу – теорія ігор, раціональних очікувань, портфеля цінних паперів і суспільного вибору – виходять з того, що учасники економічних відносин діють в основному раціонально. В межах сучасних методів аналізу допускається, що агенти економічних відношень можуть бути погано проінформовані або помилятися, але при цьому продовжують переслідувати свій інтерес і їх поведінка є очікуваною і передбачуваною. Деяка доля непередбачуваності або обмежена раціональність ще допускаються, але при цьому повинні мати місце і елементи передбачуваності, тобто ненормальність або обмежені розумові здібності повинні бути передбачуваними, щоб економісти змогли пояснити дані форми поведінки за допомогою тих чи інших моделей. Сучасні моделі раціонального вибору, в основі яких лежить уявлення, що суб´єкти господарської діяльності весь час прагнуть максимізувати свій прибуток, складають плідну парадигму для опису економічного життя.

Проте, існують і певні обмеження, пов’язані із застосуванням моделі раціонального вибору. Виходячи із раціонального вибору, не можна пояснити цілі області людського існування, на що звертає увагу сучасний французький філософ П. Бурдьє. Він пише: «Цілі області людського існування, а саме сім´я, мистецтво, література, наука і навіть у деякій ступені бюрократія залишаються в основному непричетні цьому прагненню до збільшення матеріального прибутку. Так і в самому економічному полі ринкова логіка так ніколи і не змогла повністю замінити неекономічні фактори виробництва або споживання (наприклад в домашній економіці). Обмін ніколи повністю не зводився до його економічної сторони і як нагадує Е. Дюркгейм, кожен договір містить позадоговірні пункти» [П. Мініч Категорія економічної раціональності у сучасній економічній теорії та межі її застосування].

Реальне життя людини відбувається в багатовимірному просторі, поряд із матеріальним чинником воно містить фізіологічні, творчі, духовно-матеріальні, політичні й інші складові. Сучасний ринок бере до уваги не тільки економічну свободу, але і певні соціальні, екологічні, правові та етичні вимоги до поводження суб´єктів господарювання.

В традиційній економічній думці багато чого підлягає уточненню. Найпершим завданням тут виступає пояснення та обґрунтування базисної відмінності між горизонтом мислення економіки, що володіє реальною владою з претензією на абсолютне панування та етико-практичною доцільністю. Звичайно, це поле для роздумів та полеміки економічної та етичної думки. Економічна наука не може самостійно охопити весь спектр цих проблем, їй бракує етико-філософських категорій, адже вона обмежена парадигмою, у якій за основу взята категорія економічної раціональності13. Прихильники даного підходу загострюють свою увагу на критиці економізму14. Під економізмом розуміється специфічний погляд на господарювання, що передбачає відокремлення, абсолютизація та нормативне перебільшення економічної точки зору. Значення такої критики є надзвичайно важливою задачею. За Ульріхом, це є критика «найостаннішої і, можливо, найвпливовішої та великої ідеології усіх часів»15. Під цим кутом зору, як правило, розглядаються два конкретні, елементарні етичні питання життєвої доцільності економіки, а саме - питання про сенс господарства з позиції забезпечення доброго життя та питання про легітим-ність соціально-економічних відношень з точки зору соціальної справедливості [П. Мініч Категорія економічної раціональності у сучасній економічній теорії та межі її застосування].

В умовах демократизації загострюється конфлікт між індивідуальною та суспільною раціональністю. Індивід може раціонально діяти у своїх власних інтересах («має мотив до торгів»), але, як продемонстрував Менкур Олсон, це не призводить до раціоналізації суспільства. У великій групі людей кожний учасник отримає дуже незначну частку вигоди від дії, у якій він бере участь з метою задоволення інтересу групи, а отже, не має мотивів для вступу до простору інтеракції. Більше того, раціональна поведінка індивіда полягає у тому, щоб самому увійти до групи, яка не платить, і щоб інші увійшли до групи, яка сплачує витрати. Однак така гра не враховує довготривалу перспективу, за якої найбільшу вигоду приносять саме дії згідно «всеохопних інтересів» (їх М. Олсон протиставляє вузькогруповим). Аби ринкова економіка призводила до економічного успіху необхідно виконати дві політичні умови. По-перше, умова гарантованих індивідуальних прав. По-друге – відсутність грабіжництва (не лише порушення прав індивіда, конфіскація власності та невиконання контрактів, а лобіювання інтересів окремих груп, які отримують преференції за рахунок бюджету) [2, 147].

Таким чином, раціональність колективної дії не є сумою індивідуальних раціональностей, для забезпечення демократичного розвитку необхідно визначити суспільний інтерес. Проте конфлікти можуть бути глибокими, стосуватись багатьох сфер суспільного життя – від політики, ідеології та економіки до релігії, мови та національної ідентичності. Це виступає однією із основних проблем раціоналізації у посткомуністичних суспільствах, створює грунт для спекуляцій з боку різних політичних сил та руйнує згоду щодо суспільного інтересу.

Нобелівський лауреат Р. нгл (Robert F. Engle) писав: «Існують ризики, які ми приймаємо, бо винагорода за їх прийняття перевищує можливі втрати. Оптимальна поведінка передбачає прийняття ризиків, які дають результат» (Див. детал.: http://www.nobelprize.org/nobel_prizes/economics/laureates/2003/engle-lecture.pdf).

Повною мірою це стосується посткомуністичних суспільств, які повинні прийняти ризики політичних та економічних перетворень на шляху до консолідованої демократії та продовжити пошук раціональної моделі прийняття та впровадження суспільно важливих рішень, раціоналізації політичної взаємодії.

Список використаних джерел

1. Байме К. Політичні теорії сучасності / Пер. з нім. М. Култаєвої, М. Бойченка. – К.: Стилос, 2008. – 396 с.]

2. Олсон М. Влада і процвітання. Подолання комуністичних і капіталістичних диктатур / Олсон М.; пер. з англ. А. Іщенка. — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. — 174 с.

3. Ролз Дж. Політичний лібералізм / Ролз Дж.; пер з англ. О. Мокровольський. — К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2000. — 382 с.

4. Суриков И.Е. Аристократия и демос: политическая элита архаических и классических Афин : учебное пособие по спецкурсу для исторических факультетов / И.Е. Суриков. – М.: РФСОН, 2009. – 256 с.

Проблеми функціонування демократії як типу політичного режиму полягають у забезпеченні розподілу влади, регулярних та вільних виборчих змагань, розвитку системи партійного представництва, громадянського суспільства та самоорганізації. Вони грунтуються на раціональних засадах організації влади та суспільства, які наявні у політичній реальності демократичних країн.

У перехідний період в суспільстві достатньо активними є добре організовані групи, які отримують доступ до влади, економічних, інформаційних та політичних ресурсів впливу на усі сфери суспільного життя, згодом монополізуючи його. Такі групи не мають раціональних мотивів враховувати думку неорганізованих, або гірше організованих суспільних груп, суспільства в цілому.

Перехідний період можна розуміти як перетин економічних та політичних факторів, які у комплексі не зазнали структурних змін. У посткомуністичних умовах замість ринкової раціоналізації витрат має місце ерозія інституційної лінії між державою і ринком, коли змішуються управлінсько-політичний і комерційний сектори держави. Підприємці у посткомуністичних країнах не стали сильною прореформаторською групою. Скоріше, вони використовували політичний вплив для посилення своїх позицій, перетворившись у потужні монопольні групи.

У посткомуністичних суспільствах проблема полягає ще й у відсутності демократичних традицій вільного вибору, недостатньому рівні політичної культури та освіти (у тому числі – медіаграмотності), що утворює перспективу поступового згортання демократичних реформ та зведення до мінімуму політичної участі громадян та ролі громадської думки.

Демократизація передбачає пошук механізмів вирішення одного із головних завдань: перетворення раціональних дій індивідуальних та колективних політичних акторів на колективну раціональну дію із задоволення суспільного інтересу. Використовуючи метафору Адама Сміта, можна стверджувати, що протягом останніх двадцяти років «невидима рука ринку» так і не з’явилась, а процес конструювання демократії на пострадянському просторі засвідчив, що для переходу до демократії потрібно «дві руки». Очевидно, це пов’язано із появою суспільного класу олігархів – «максимізаторів» влади, прибутку, ресурсів, які діють у дусі класичної економічної раціональності.

Відкритим залишається питання: яким чином спрямувати раціональні дії егоїстичних акторів на забезпечення всеохопного інтересу? При чому зробити це необхідно в рамках гарантування демократичних прав і свобод громадян. Обмеження свободи призведе до альтернативи демократії – авторитаризму та диктатурі, коли монополізація влади лише зростає. Логіка автократа, як і олігархії, полягає в ігноруванні суспільного інтересу, турботі про збереження влади (в умовах автократії вона стосується ще й вирішення проблеми спадковості) та максимізації власного ресурсу.

Із цим пов’язана ще одна практична проблема: визанчення суб’єкта, здатного в умовах демократичного переходу зберегти високий рівень довіри суспільства для реалізації суспільного інтересу без монополізації влади та обмеження економічних та політичних свобод. Можливо, йдеться про харизматичного лідера, політика–популіста, колективних, або інституційних акторів – громадянське суспільство, політичні партії, мас-медіа, церкву, армію, інтелігенцію тощо?

Враховуючи досвід недолугого планування за радянських часів, концентрації влади у руках номенклатури та інших радянських «максимізаторів» вигоди, досвід реформ після ропаду СРСР, можна припустити, що саме у питанні щодо змісту реформ та їх суб’єкту концентровано виражається сутність сучасних викликів для демократії на пострадянському просторі.

Процес демократизації політичної взаємодії нерозривно пов’язаний із раціоналізацією суспільних відносин. Розвиток науки, права, ринкової економіки, представницьких політичних інститутів, незалежних медіа, не в останню чергу є наслідком секуляризації, десакралізації та раціоналізації політичного світу.

У теоретичному вимірі ці процеси відображено у концепції політичного ринку, представники якої говорять про схожисть суспільних механізмів формування політики та ринку, про раціональність як фундаментальну основу поведінки економічних та політичних акторів. Демократія, у такому сенсі, виступає як ринковий механізм, що забезпечує політичну конкуренцію та, в кінцевому підсумку, примирення або встановлення балансу інтересів політичних акторів.

Політичний ринок перетворює інтереси суспільних груп у політичні вимоги завдяки змаганню між політичними акторами та реалізуються після здобуття ними електоральної підтримки з боку громадськості. Теорія політичного ринку представляє інтерпретацію політичного процесу як взаємодії вільних та автономних індивидів, кожний з яких переслідує власний раціональний інтерес, будь-то виборець, посадова особа, журналіст, депутат.

Розуміння раціонального вибору у мінливих політичних умовах в умовах інформаційного і темпорального дефіциту представлено теорією суспільно вагомого вибору. Навпаки, такі популярні у минулому столітті теорія раціональної організації та модель Homo economicus вже не є законодавцями наукової моди.

У роботах Г. Алмонда та С. Верби висувається гіпотеза щодо раціональних громадян, активна участь яких у політиці грунтується на інформованості, аналітичності та раціональності. Представники теорії суспільного вибору К. Ероу, Дж. Бюкенен, Г. Таллок, М. Олсон вважають, що процес демократизації передбачає раціональне формулювання мети суспільного розвитку, пошук найбільш ефективних засобів її досягнення, калькуляцію витрат та вигід від реалізації певної стратегії, врахування поведінки інших акторів та оцінювання ситуації в цілому.

Демократія у сучасному світі залишається єдиною формою правління, яка зберігає можливість перетворювати індивідуальні раціональні дії на раціональну публічну політику в інтересах суспільства.

Конфлікти, які виникають у процесі переведення індивідуальних раціональностей у колективну, можуть бути вирішені в умовах демократії, тому що вони стають відкритими. Демократія утворила дієвий механізм політичного обговорення (політичних торгів), довела свою здатність забезпечити економічний розвиток країни через створення конкурентного політичного середовища.

Лауреат Нобелівської премії (2002 р.) Вернон Сміт вважає, що у кожній людині є «відчуття ринку», яке стосується прийняття рішень та формування лінії поведінки у економічних та політичних питаннях. Проте, раціональність носить фрагментарний характер у ситуаціях, які характеризуються:

– недостатньою інформованістю акторів;

– маніпулюванням з боку мас-медіа;

– впливом середовища (родини, колективу);

– сформованими історично культурними та політичними традиціями;

– регіональним поділом країни та перевадаючими регіональними ідентифікаціями;

– темпоральним дефіцітом у здійсненні вибору.

У процесі модернізації демократичні погляди визначались у протистоянні із широким спектром політичних позицій: абсолютизмом, теократизмом, бюрократією, харизматичними лідерами, тоталітаризмом, авторитаризмом, імперіалізмом та ін. При цьому утверджуються демократичні принципи розподілу влади, виборчого права, самоврядування, світський характер держави та освіти.

Суттєвими є складнощі, які виникають в процесі перетворення раціональних рішень і дій індивідуумів у колективні рішення і дії. Так, М. Олсон і його послідовники стверджують, що такий перехід від індивідуальної до колективної раціональності є майже недосяжним. В умовах демократизації загострюється конфлікт між індивідуальною та суспільною раціональністю. Індивід може раціонально діяти у своїх власних інтересах («має мотив до торгів»), але, як продемонстрував М. Олсон, це не призводить до раціоналізації суспільства: «Більшість суспільств, незважаючи на незчисленість своїх ринків, не відзначаються ні високими доходами, ні швидким економічним розвитком... Для того, щоб досягти швидкого економічного зростання чи високого рівня доходів, суспільство має отримувати користь від взаємовигідних транзакцій, які, наприклад, передбачають позичання і надавання у позику та придбання на термін, тобто не є самодостатніми. Така вигода може отримуватись тільки від державно або соціально обумовлених ринків. Суспільство також потребує доходів від правомісткого виробництва... від виробництва, що вимагає гарантування прав власності... гарантування контрактних прав...» [Олсон М. Влада і процвітання. Подолання комуністичних і капіталістичних диктатур / Олсон М.; пер. з англ. А. Іщенка. — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. — 174 с.]. Висновок М. Олсона, актуальний для пострадянських країн полягає у тому, що низькі доходи населення обумовлені незахищеністю індивідуальних прав людей з боку держави.

У великій групі людей кожний учасник отримає дуже незначну частку вигоди від дії, у якій він бере участь з метою задоволення інтересу групи, а отже, не має мотивів для вступу до простору інтеракції. Більше того, раціональна поведінка індивіда полягає у тому, щоб самому увійти до групи, яка не платить, і щоб інші увійшли до групи, яка сплачує витрати. Однак така гра не враховує довготривалу перспективу, за якої найбільшу вигоду приносять саме дії згідно «всеохопних інтересів» (їх М. Олсон протиставляє вузькогруповим). Через такий мотив до «безбілетництва» для виникнення колективної дії у більшості галузей чи груп потрібно багато часу.

Для того, аби демократія та ринкова економіка породжували економічний успіх, необхідно гарантування чітко визначених індивідуальних прав та «відсутності грабіжництва». М. Олсон виділяє два типи «грабіжництва»: 1) порушення автократом прав підданних і конфіскації власності; 2) грабіжництво через лобіювання, яким встановлюються вигідні для груп особливих інтересів законодавчі норми, а також встановлюються ціни і норми оплати праці за рахунок картелізації чи змови.

Для успішного переходу до демократії необхідно виконати фундаментальну умову – держава повинна вирішувати завдання із забезпечення верховенства права та гарантування розвитку ринків, тобто діяти раціонально відповідно до власних функцій.

Приватна власність не існує без держави, отже – демократичні переходи неможливі без раціональної держави. Усі інші політичні актори покликані виконувати допоміжні функції, їх завдання – тиснути на державу, контролювати задля підвищення ефективності її діяльності. Звичайно, не можна недооцінювати роль інституцій громадянського суспільства, незалежних медіа та політичних партій у демократизації. Але теорія суспільного вибору створює більш реалістичну модель переходу, у якій тільки держава здатна забезпечити перехід до демократії.

Для України актуалізація проблеми раціоналізації пов’язана із власними особливостями та складовими розвитку, що впливають на становлення демократії, як процесу узгодження індивідуальних цінностей для вироблення колективної раціональної дії та підвищення ефективності здійснення колективного раціонального вибору на користь суспільства в цілому.

Набувають ваги такі характерні ознаки політичної взаємодії, як централізація влади, нерозвиненість горизонтальних політичних комунікацій, відсутність в інформаційному просторі суспільних медіа, які повинні репрезентувати не вузькогрупові позиції, а інтереси суспільства. Парадокс полягає у тому, що віра у владу, патерналізм, політична пасивність громадян є необхідними елементами політичного процесу і також можуть відігравати позитивну роль. Таким чином, в умовах раціональної держави, яка здійснює демократичні перетворення, характеристики, що вважались перешкодою демократії, можуть виступити акселератором демократичних перетворень.