Бісмарк otto едуард леопольд фон шенхаузен 11 страница

К. для народу – просто, образно й доступно. Завдання історика, вважав він, – це не просто переказ джерел, а розуміння сенсу подій, пошук істини, тому він часто значну увагу приділяв вивченню духовного життя. Окрема віха в житті К. – це формулювання програмних документів Кирило-Мефодіївського товариства – «Уставу» та «Закону Божого». В них у загальних рисах К. розкрив політ. доктрину, викладав тези про походження влади, її характер, позитивні і негативні риси політ. устроїв, сформулював політ. ідеал. Цим мала стати федеративно-конфедеративна слов’янська держава, з правителем, «вибраним на года». У деяких працях петерб. періоду К. вказав на психологічне розходження між двома східнослов’янськими (руськими) племенами, що почалося в XII ст. («Две русские народности»). Низка його творів присвячена персоналіям – образам визначних держ., політ. діячів України: Б. Хмельницького, І. Виговського, І. Мазепи, П. Полуботка. На жаль, в цих творах К. пішов вслід за офіційною рос. історіографією. У серії «Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей» К. правдиво розповів про формування великокнязівської, царської влади та самодержавства. Як письменник К. продовжив традиції романтизму описуючи історію старокнязівської доби та Гетьманщини, акцентуючи на не-дискретність національних політ. і дискретність культурних традицій.

Твори:Костомаров М. Закон Божий (Книга буття українського народу). К., 1991; Исторические произведения. Автобиография. К., 1990; Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей. М., 1991; Мазепа. М., 1992.

Б. К.

КРОМВЕЛЬ ОЛІВЕР(1599-1658) – англ. військовий та політ. діяч. Керівник Англ. революції XVII ст. Навчався в одному з коледжів Кембриджа, вивчав право у Лондоні. У 1628 р. був обраний до парламенту. У 1640 р. послідовно був обраний депутатом до «Короткого» та «Довгого» парламентів. Був ініціатором та головним організатором парламентської армії, сприяв її перетворенню у регулярну армію «нового зразка». Під його керівництвом парламентські війська одержали перемогу над армією короля під час першої (1642-1646) та другої (1648) громадянських війн. Як політ. керівник «індепендентів» продемонстрував досконале вміння розуміти інтереси різних верств населення, йти на компроміси, використовувати різноманітну тактику політ. боротьби, включаючи і жорстокі каральні дії. Спираючись на революційну армію здійснив «Прайдову чистку» парламенту у 1648 p., вигнавши своїх опонентів і забезпечивши «індепендентам» більшість у палаті представників. При його активному сприянні було прийнято політ. рішення про необхідність притягання короля до відповідальності перед народом. В результаті цього відбувся суд та страта короля

Англії Карла I. Вина короля була доведена шляхом використання доктрини природних прав народу та суспільного договору. К. дотримувався положення, що саме народ був джерелом будь-якої справедливої влади. У 1649 р. він проголосив Англію республікою. Користуючись майже необмеженою владою, К. черговий раз, вже за допомогою солдатів, у 1653 р. розігнав парламент. І надалі він постійно мав проблеми з парламентом, внаслідок чого останній неодноразово «очищався» або розпускався. У 1653 р. була проголошена нова конституція, за якою К. став «лордом-протектором». Зазначена посада закріплювалась за ним пожиттєво, що дає підстави говорити про режим одноособової влади, а оскільки головною опорою К. у його діяльності була армія, то ряд дослідників кваліфікували його владу як різновид військової диктатури. Однак К. не погодився на пропозицію парламенту прийняти корону. Він був надзвичайно релігійною особою, постійно керувався Біблією. Релігійний фаталізм він привносив і у політ. діяльність. К. любив повторювати: «ніколи людина не підіймається так високо, як тоді, коли вона не знає, куди йде». Перефразоване, воно було викар-бувано на його пам’ятнику: «Ніхто не заходить так далеко, як той, хто не знає куди йти».

Твори:Cromwell O. The writings and speeches of Oliver Cromwell. Cambridg, 1937-1947. Vol. 1-4.

А. Р.

КРОПОТКІН ПЕТРО ОЛЕКСІЙОВИЧ(1842-1921) – рос. революціонер-анархіст, вчений. Належав до князівського роду. Закінчив Пажеський корпус. Певний час служив в армії, одночасно активно займався географічними та геологічними дослідженнями Сибіру, північної Азії та Фінляндії. У 1867 поступив на математичний ф-т Петерб. ун-ту. Був секретарем відділення фізичної географії Географічного товариства Росії. У 1872 p., під час поїздки до Європи, вступив до бакунінської частини І Інтернаціоналу. У 1874 р. заарештований, у 1876 р. втік з в’язниці до Зах. Європи. У 1883 р. за приналежність до «Міжнародної асоціації робітників» його засуджено франц. урядом на п’ять років ув’язнення. Після амністії оселився у Лондоні, де займався науковою та літературною діяльністю. Найбільш відомою його працею була «Етика». Твори на політ. тематику вийшли у світ в 1901 р. у Лондоні (зб. «Сучасна наука та анархізм»). Широке визнання мали його спогади – «Записки революціонера» (1902). К. розглядав державу як штучне утворення, що мало на меті «тримати в покорі інших та примушувати їх на себе працювати». Закони, які діяли у державі і регулювали суспільне життя він вважав виключно новочасним утворенням. К. наголошував, що людство сторіччями існувало без писаного законодавства, коли відносини між людьми регулювалися лише звичаями та традиціями, що передавалися від покоління

до покоління. На підставі вчення Ч. Дарвіна про взаємодопомогу у тваринному світі він обґрунтував закон взаємної допомоги та солідарності, як всезагальний біосоціологічний закон. Цей закон, на його думку, діяв на різних стадіях розвитку людського сус-ва і був важливою умовою прогресу людства. Внаслідок цього К. вважав, що сус-во не потребує держави з її регулюючою функцією, тому необхідно ліквідувати держ. владу. Бездержавне сус-во він уявляв у формі асоціації вільно об’єднаних комун та виробничих общин, у яких не повинно бути жодної форми зовнішнього примусу щодо конкретного індивідуума. У такому сус-ві рішення мали прийматися на підставі спільної згоди та засадах моралі. Щоб встановити таке сус-во необхідно було здійснити революцію, основними завданнями якої були: скинути стару владу, ліквідувати держ. апарат та провести загальну експропріацію суспільних багатств. Заперечував не лише приватну власність на засоби виробництва, але навіть і особисту власність. Одразу ж мав впровадитися принцип «анархічного комунізму» – «кожному за потребами». К. вважав, що «бездержавний комунізм» неможливо нав’язати сус-ву зверху, встановлення такого організму мало бути завданням для всіх, новий лад мав створитися «творчим розумом народу». Він був великим гуманістом і тому навіть не припускав, що революція може призвести до якоїсь форми примусу, а тим більше – до фізичних знищень: «... кожен, ким би він не був у минулому, має право на життя». Схвально сприйнявши спочатку Жовтневу революцію, через певний час К. почав критикувати її, особливо за «червоний терор». Після революції він розробляв теоретичні питання кооперації. Б.Шоу назвав К. «одним із святих двадцятого сторіччя».

Твори:Кропоткин П.А. Современная наука и анархизм. Лондон, 1901; Записки революционера. М, 1990.

А. Р.

KPОЧE БЕНЕДЕТТО (1866-1952) – італ. мислитель. Навчався на юридичному ф-ті Римського унту, але не закінчив його. Ще в ун-ті серед всіх предметів та викладачів виділив лекції Антоніо Лабріоли, під впливом книг якого, у 1895 р. розпочав вивчати марксизм та економіку. У 1896 р. познайомився з Джентіле, який довший час був його товаришем та колегою по роботі у ж-лі «La critica», засновником якого був К. У 1910 р. обраний сенатором, у 1920-1921 pp. – міністр освіти. У його діяльності можна виокремити дві фази: перша: від початку його кар’єри до 1924 p., друга – з 1924 р. Найбільш значними творами першого періоду були: «Філософія Духу» (1909-1915) та «Філософія Джамбаттісто Віко» (1911). На цьому етапі головну увагу щодо політ. науки К. приділяв з’ясуванню сутності політики, її особливості стосовно інших видів мислення та діяльності. Вважав, що політика має входити у сферу практики,

зокрема в економіку, щодо якої політика виступала одним з її підвидів. На його думку, політика творила історію, тому вона постійно дорого коштувала людству, оскільки передбачала запеклу боротьбу, досить часто – криваву. Відповідно, світ політики був, як зазначав К., «світом Гоббса», «природним світом боротьби». Його розуміння політики на цьому етапі передбачало заперечення моралізму, відповідно, тих доктрин, що розглядали політику як реалізацію ідеалів однаковості та правди. К. не прийняв фашизму і на противагу Джентіле написав «Протест проти «Маніфесту фашистських інтелектуалів» (1925). Під час другої фази побачили світ основні його історичні твори: «Історія Італії 1871-1915» (1927), «Історія як оповідання свободи» (1938). У своїх працях на цьому етапі вів полеміку проти егалітаризму, критикував поняття суверенітету народу, доводив, що останній не міг бути тільки народним, оскільки не міг належати жодному компоненту держави. Він обстоював думку про некоректність поділу форм держ. устрою на демократію, аристократію та монархію, оскільки кожна держава – одночасно демократія, аристократія та монархія тому, що співробітництво властиве всім, дорадча функція – певній обмеженій групі, а рішення, переважно приймається одноосібно. Домінуючою проблемою досліджень К. у царині політики на цьому етапі було з’ясування співвідношення політики і моралі. З одного боку він повністю погоджувався і виправдовував сутність «макіавеллізму», а з другого доводив зв’язок політики і моралі. На його думку на місце «держави-сили»мала прийти «етична держава» або «держава культури». Під етикою він розумів державу, яка діяла відповідно до моральних ідеалів і «засвоїла» результати морального прогресу. Домінування в діяльності держави моральних ідеалів означало сприяння розвитку свободи. Відповідно така політика була, на думку К., ліберальною. Тому, у нього моральна держава була синонімом ліберальної. Власне лібералізм забезпечував поєднаний моралі та політики. Але, лібералізм він розглядав, в основному, як метод володарювання. Водночас, він не мав жодних ілюзій щодо самої демократії, підкреслюючи, що народна маса ні в якому разі не була головною діючою силою в історії, участь народу не мала жодного позитивного значення для сус-ва. Лібералізм повинен спиратися на середній клас інтеліґенції та культури. Класи він розглядав не в економічному, а в етично-культурному плані. Після падіння фашизму К. був головою Ліберальної партії Італії, міністром без портфеля, держ. радником, депутатом конституційного зібрання. У 1947 р. заснував італ. ін-т історичних досліджень.

Твори: Croce B. Operе. Bari, 1965. Vol. 1-.

А. Р.

Л

ЛАСКІ ГАРОЛЬД ДЖОЗЕФ (1893-1950) – англ. соціолог, політ. діяч. Отримав освіту в Оксфорді. У 1914-1920 pp. викладав в ун-тах Канади та США 3 1926 р. проф. Лондонської школи політ. економії. З 1945 р. голова виконкому лейбористської партії Англії. У спадщині Л. вирізняють два етапи: перший – до кінця 20-х років, коли він сповідував ідеї лібералізму. Основним твором цього періоду була «Граматика політики» (1925), що набула широкої популярності та довший час використовувалась як підручник з політ. теорії. Розглядаючи державу як різновид суспільних організацій, Л. не вважав її найважливішою і всемогутньою. Багато уваги приділив з’ясуванню місця та значення індивідуума – самого по собі і як чл. групи, писав про владу більшості й, одночасно, про нездатність держави здійснювати примус, якщо індивідууми були готові до опору. Л. доводив, що індивід не зобов’язаний виконувати розпорядження держави, якщо остання порушує закон або його громадянські права. Другий етап починається з початку 30-х років. У 1931 р. Л. звертається до ідей марксизму, його інтерес особливо зріс після приходу до влади в Німеччині Гітлера Основні твори цього етапу – «Демократія в кризі» (1933), «Держава в теорії та на практиці» (1935), «Парламентський уряд в Англії» (1938). Головні питання, порушені ним, стосувалися класового характеру держави, співвідношення капіталістичного сус-ва, що перебувало в стані кризи та демократії, труднощів мирного переходу до демокр. соціалізму, адвокатом якого він став. Його розуміння свободи було двоплановим: з одного боку Л. зазначав наявність у ній стримуючих елементів щодо суспільного розвитку, а з іншого – розглядав її як суспільну необхідність, мету. Подібний підхід простежувався в нього і при оцінці суспільних цінностей, коли він певний час наголошував на значущості колективу, спільних цінностей і, майже водночас, виділяв значення приватного досвіду кожного конкретного індивідуума, доводив важливість розвитку особистості. На цьому етапі своєї творчості Л. переважно розглядав державу не як одиницю з сукупності суспільних асоціацій, що змагається на рівних щодо підтримки народних мас, а як домінуючу силу, механізм примусу. Як соціаліст, він заперечував капіталістичну систему, доводив необхідність реалізації прав на працю в кожному сус-ві, сприйнятливу заробітну плату, економічну демократію.

Твори:Laski H.J. A Grammar of Politics. London, 1925; The State in Theory and Practice. London, 1935.

А. Р.

ЛАССАЛЬ ФЕРДІНАНД (1825-1864) – нім. політ. діяч, мислитель. Вивчав філософію у Вроцлаві, Берліні. У 1848-1849 pp. розпочав політ. діяльність, об’єднався з революційною групою, яка гуртувалася навколо «Нової Рейнської газети», після поразки революції зайнявся науковою діяльністю. Повернувся до політики на початку 60-х pp., виступаючи за об’єднання Німеччини «зверху» (тому підтримав Бісмарка) під керівництвом Пруссії. Висунув ідею створення самостійної робітничої партії, для якої опрацював програму та ідеологічну концепцію, був одним із засновників «Загального німецького робітничого союзу» (1863), а також його керівником. Завітав до Італії з метою організувати підтримку революційної, національно-визвольної діяльності Дж. Гарібальді. Загинув у поєдинку. Автор багатьох наукових творів, зокрема, «Філософія Геракліта Темного» (1858) та «Система набутих прав» (1861). Сформулював політ. концепцію, яку побудував на підставі тези про те, що держава становить понадкласову організацію всього сус-ва. Держава служить загальному блату, тому робітництво повинно змусити державу забезпечувати природні права працюючих. Шляхом до реалізації цього завдання, вважав Л., повинно стати загальне пряме виборче право. Його впровадження – це завдання різних видів влади та верховного суверена, яким є король. У зв’язку з тим, Л. заперечував необхідність пролетарської революції, негативно ставився до страйкового руху. Страйки лише руйнують сус-во, вважав він, допомогти пролетаріатові повинна держава та новостворені виробничі асоціації в рамках права, «усіма законними засобами». Дані асоціації поступово мали б замінити собою капіталістичні підприємства. Не позбувшись своїх захоплень Гегелем, Л. відводив головну роль державі у реалізації «демократичного контролю», моральному вдосконаленні особистості, опіці над свободами й правами людини. Критикуючи зліва лассалівську концепцію, тодішні комуністи назвали її «королівсько-прусським державним соціалізмом».

Твори:Lassale F. Gesammelte Reden und Schriften. Berlin, 1919-1920. Bd. 1-3, 9-12.

Б. К.

ЛАССУЕЛЛ ГАРОЛЬД ДУАЙТ (1902-1978) – амер. політолог. Використовуючи методи психоаналізу, соціальної психології, вивчав політику як поведінку суспільно-політ. груп і як систему аналізу процесу прийняття політ. рішень. Л. започаткував аналіз влади як міжперсональної конструкції, що робить її атрибутом соціальних відносин, тому влада, на його думку, – це «міжособистісна ситуація». Одночасно Л. опрацьовував проблеми функціонального підходу до політики, зокрема використовував методи психоаналізу у вивченні політ. поведінки і пропаганди. Значну увагу він приділив з’ясуванню ролі масових комунікацій в оформленні, поширенні і відтворенні

символіки політ. влади (твори «Техніка пропаганди у світовій війні», «Пропаганда, комунікації і публічний порядок»). Після війни Л. запропонував формулу масової комунікації: відповідь на питання ЩО ТАКЕ масова комунікація з’ясовується в міру відповіді на питання ХТО говорить – ЩО повідомляє, яким КАНАЛОМ – КОМУ з яким ЕФЕКТОМ? На думку Л., у такому випадку вивчається комунікатор (тобто ін-т, що організовує, контролює); повідомлення (т.зв. контент-аналіз); засоби, аудиторія (її якісні та кількісні характеристики); результати (тобто зміни свідомості аудиторії). Усе це викладено у творі «Структура і функції комунікації в науці» (1960). У зв’язку з таким вивченням політ. влади, Л. акцептував увагу на значенні розуміння спілкування людей як «відкритого форуму для постійного обговорення питань взаємної терпимості і доступу до головних вартостей життя». Тому, на думку Л., політ. наука у широкому розумінні – це орган самопізнання і самовдосконалення людства в процесі загальнокосмічної еволюції. Натомість, таке вивчення політ. влади автоматично робило аналіз політ. рішень центральним у політ. теорії. Тому Л. і А.Каплан у спільній праці «Влада і суспільство» (1950) подають лаконічну дефініцію: «Влада – це участь у прийнятті рішень». Рішення визначалися як політика, що допускає певні санкції (позбавлення чогось), тоді вони будуть виступати як певний спланований процес, що визначає цілі, вартості і практичні кроки до їх реалізації. Логічно продовжуючи аналіз політ. рішень, Л. зайнявся вивченням онтологічного аспекту процесу аналізу політ. рішень, присвятив низку творів вивченню політ. еліти в різних режимах політ. влади, тобто аналізував ХТО саме приймає політ. рішення. Ще у 30-ті роки він впровадив поняття т.зв. «гарнізонної держави» (тобто репресивного режиму). Альтернативою такого режиму стали змішані форми політ. влади, де політ. еліта була б діловою, парт, і т.п. Під впливом доктрини неолібералізму він вважав, що потрібно опрацювати концепцію політ. терапії. Суть її у визнанні тези, що лише держ. влада в стані приборкати владу ринкової стихії, лише вона «знає, у чому полягають інтереси громадян». Суб’єктом такої влади повинні виступати «політики-аналітики, що виконували б функцію контролю за політичного поведінкою індивідів» («Психопатологія і політика»). Держ. влада, вважав Л., стала розумною впорядковуючою силою, яка стоїть над т.зв. «політичним ринком» і забезпечує його нормальне функціонування. Отже, Л. поволі почав сповзати на антидемократичні позиції. Тим не менше, непоправного не сталося. Л. і його послідовники хоч і вважали, що реальна влада повинна спиратися на силу, однак вони пропонували, щоб цю силу не використовували для насильства. Влада без примусу, авторитетна влада, що була би втіленням розумних початків – ось ідеал неолібералізму.

Твори: Lasswell H. The analysis of political behavior. London, 1948.

Б. К.

ЛЕЛЕВЕЛЬ ЙОАХІМ(1786-1861) – польськ. історик і суспільний діяч. Закінчив Віленський ун-т. Проф. історії, бібліографії ун-тів Вільно та Варшави. У 1829 р. обраний депутатом сейму. Під час повстання 1830 р. – чл. уряду, голова клубу Патріотичного Товариства. Після поразки повстання емігрував. Царський уряд засудив його до страти. У 1831 р. очолив Польськ. Національний Комітет у Парижі. Був вигнаний з Франції. У 1837 р. заснував організацію Об’єднана Польськ. еміграція (проіснувала до 1846 p.). Після т.зв. «весни народів» відійшов від політики, займався науковою діяльністю. У польськ. історії Л. був першим, хто розглядав історичний процес в комплексі, не відокремлюючи політ. історію від політ. ладу, економіки, культури. У своїх творах Л. широко використовував порівняльний метод (наприклад порівняння історії Польщі та Іспанії у XVI-XVIII ст.) Як провідний представник демокр. напряму польськ. історіографії, Л. спирався на традиції польськ. республіканізму, польськ. специфіку, ідею «слов’янського гміновладдя» (від польськ. gmina – община). В історії польськ. гміни розрізняв три етапи – давній, тобто ідеальний, етап можновладця і етап шляхетського гміновладдя. Під час третього етапу, у «золоті часи» шляхетської Речі Посполитої почали розвиватися й демокр. ін-ти, які однак занепали внаслідок приходу до влади аристократії. Велику увагу Л. приділив аналізу польськ. конституцій, зокрема Конституції від 3-го травня 1791 p., підкреслюючи її в цілому демокр. характер (розподіл влади, обмеження влади аристократії, право сейму контролювати виконавчу владу, впровадження правної відповідальності міністрів перед сеймом і королем, скасування Іліберум вето). Як політ. діяч, Л. виступав за аграрну реформу в Польщі без компенсації поміщикам, підкреслював у цілому селянський характер Польщі на противагу міщанській Зах. Європі. Виступав за самобутній шлях розвитку польськ. демократії. В останній період життя Л. багато займався історичною географією, нумізматикою та іншими допоміжними історичними дисциплінами.

Твори:Избранные произведения прогрессивных польских мыслителей. М., 1957-1969; Lelewel Joachim. Wybor piśm politycznych. Warszawa, 1954.

Б. К.

ЛЕНІН (Ульянов) ВОЛОДИМИР ІЛЛІЧ (1870-1924) – рос. політ. держ. діяч, публіцист. Екстерном закінчив юридичний ф-т Петерб. ун-ту. Був зарахований помічником присяжного повіреного Самарського окружного суду, однак його юридична діяльність обмежилася лише кількома процесами. Двічі він захищав власні інтереси і обидва рази успішно. Брав участь в організації та діяльності

«Союзу боротьби за визволення робітничого класу», відтак репресований царською владою. Був висланий у Сибір (1897-1900). Організатор та ідеолог нелегальної г-ти «Іскра». Один з організаторів РСДРП, з 1907 р. до квітня 1917 р. – в еміграції, один з головних ідеологів Жовтневої революції 1917 р. Голова Ради Народних Комісарів (1917-1922), голова Ради Робітничої і Селянської оборони, один з організаторів III Комуністичного Інтернаціоналу. Спираючись на західноєвропейську соціалістичну думку та враховуючи специфіку Росії, він у загальних рисах сформулював марксистську (більшовицьку) політ. доктрину XX ст. Центральне місце у ній займає питання про класову боротьбу, що є «одним з найголовніших питань марксизму». Тісно пов’язавши марксизм з ідеологією, Л. ідеологізував саму доктрину, яка у вигляді політ. ідеології більшовицької партії була нав’язана рад. сус-ву. Складовою частиною доктрини стала ленінська концепція соціалістичної революції. Ця концепція містила в собі ідею про можливість перемоги революції в одній країні, положення про об’єктивні передумови революції та суб’єктивний фактор, вчення про авангардистський тип політ. партії, ідею революційної ситуації, принципи тактики партії під час національної кризи та збройного повстання, конкретизацію ідеї союзу робітничого класу з селянством, поєднання соціальної боротьби з національно-визвольною та про переростання буржуазно-демократичної революції у соціалістичну. Далі Л. розвинув концепцію держави диктатури пролетаріату, методів її діяльності, структури, часу існування, тактики держав. політики, зокрема акценту на примус та насильство (одразу після революції був відмінений впроваджений Керенським закон про смертну кару для солдат. Л., як згадував Троцький, заперечував: «Дурниця. Як можна здійснити революцію без розстрілів... Помилка, неприпустима слабість, пацифістська ілюзія...»). Він подав своє бачення пролетарської демократії як явища перехідного типу, не обмеженого буржуазним правом, зайнявши чисто прагматичні позиції: «що вигідно світовій революції, справі пролетаріату – це добре, що ні – ні...». Висунув власну думку про соціально-класову структуру сус-ва і дав визначення поняття «клас». Л. розробив теоретичні погляди марксизму з національного питання, основним принципом яких було підпорядкування його соціальному. Він виокремив основні аспекти національно-державного будівництва в перехідний період та спробував обґрунтувати принцип пролетарського інтернаціоналізму, залишаючись прибічником ідеї світової соціалістичної революції. (Як згадувала Анжеліка Балабанова, колишня приятелька Муссоліні, відтак секретарка Комінтерну, коли її відправили в Швецію для організації зв’язків з лівими організаціями Європи, вона отримала лист від Л.: «Я прошу Вас

не економити. Прошу тратити мільйони, багато мільйонів». Товариші по партії пояснили їй, що тратити треба на підтримку лівих організацій, підрив опозиційних груп, дискредитацію конкретних осіб тощо). Водночас Л. залишився у полоні традиції «собирателя земель русских», що проявилося в ідеях держ. федеративного будівництва. Виробив ряд положень про тактику більшовицької партії щодо політ. партій та організацій опозиції, стратегію й тактику непу, сформулював основні положення закордонної політики пролетарської держави, визначив її стратегічні зовнішньополітичні цілі та поняття держ. інтересу у сфері закордонної політики соціалістичної держави. Головною характерною рисою Л., як людини була абсолютна політизація мислення, політика була для нього всім. Незадовго до смерті він сам сказав про це лікарю: «... політика – річ, що захоплює сильніше від усього, відволікти від неї могла б лише більш захоплююча справа, але такої немає».

Твори:Ленин В.И. Полное собрание сочинений. 5-е изд. М., 1965-1970.

Б. К.

ЛЕОНТЬЕВ КОСТЯНТИН МИКОЛАЙОВИЧ (1831-1891) – рос. мислитель. Закінчив Mocков. ун-т, був рос. консулом у Туреччині (1863-1873), пізніше, прийнявши сан ченця, жив в Афонському монастирі та Троїце-Сергієвій лаврі. Провідною темою творчості Л. було життя і доля Росії як великої держави та рос. народу як великої самобутньої нації. «Треба вірити в Росію, в її долю, в її вождів», писав він у творі «Храм і церква». Концепція про роль Росії викладена ним у творі «Візантизм і слов’янство» (1875). Як зазначав В. Розанов, вихідною точкою історичних і політ. поглядів Л. була ідея «трьох фаз, через які проходить будь-який розвиток... первісної простоти, наступної квітучої складності; наступного другого спрощеного змішування». Тобто, етнографічна маса і класи, що вирізняються з неї, становище та ієрархія влади і, при їх падінні, простота дикого населення (Греція та Італія перед початком середньовіччя). Виходячи з цих трьох фаз, Л. негативно оцінював результати зах. поступу, стверджуючи, що цей прогрес не лише не наближує світ до ідеалів духовно-досконалого життя, а лише плодить європейське міщанство. Вважаючи, що більшість держав і культур існують вже десь 1000-1200 років, Л. зазначав, що Європа у XIX ст. «переступила за тисячу років державного життя» і не хоче більше складностей, вона вже прагне до ідеалів одноманітної простоти, а тому «повинна буде занепасти і поступитися місцем іншим». У зв’язку з тим перед Росією є два шляхи – або підпорядкуватися Європі, або вистояти самій у своїй самобутності. Тому слід звеличувати й любити слов’янські особливості, все, що не подібне до Заходу. Певний максималізм Л., абсолютизація особливостей Росії, великого

майбутнього, що її чекає, відштовхнув від нього західників і налякав слов’янофілів. Л. пророкував не лише особливий шлях розвитку Росії, але й її провідну роль у всьому духовному і соціальному житті людства. Це своєрідне месіанство спиралося у творах Л. на віру в силу, мудрість простого народу, на наслідуванні «мужика», на ідеальне «зближення з простими людьми». Водночас, вважав Л., таке піднесення Росії може бути лише тимчасовим, бо в цілому людство знаходиться вже в періоді занепаду, сподіватись можна лише на мільйони «інших азіатців», які пробудяться до нового життя.

Твори:Леонтьев К. Записки отшельника. М, 1992.

Б. К.

ЛЄ БОН ГЮСТАВ(1841 – 1931) – франц. антрополог, археолог, соціальний психолог, доктор медицини. Нар. в Ножан-ле-Ротру. Розвивав ідеї нерівності рас, принципи расового детермінізму. Основну увагу звертав на дослідження психології натовпу («Психологія натовпу»). Сус-во поділяв на еліту і натовп. В основі суспільного прогресу, вважав він, лежить творчість інтелектуальної еліти, тому попередня історія була «ерою еліт». Розвиток промисловості, збільшення міського населення, зростання впливу засобів інформації на маси призвело до зміни «ери еліт» на «еру мас». Л. Б. доводив, що через нерозвинутість волі та низький розумовий рівень великі маси людей (натовпи) керуються підсвідомими інстинктами. Внаслідок гіпнозу та навіювання індивід діє в натовпі зовсім інакше, ніж поводився б на самоті. Л. Б. поділяв натовп на два типи: гетерогенний (різнорідний) – невиразний вуличний натовп, зібрання людей в театрі, суді, парламенті, та гомогенний (однорідний) – секти, касти, класи. Натовп розглядав як ірраціональну руйнівну силу. Поведінка індивідів у натовпі носить несвідомий, емоційний характер, ним керує не розум, а закон «духовної єдності натовпу», «колективна душа», нетерпимість, догматизм, втрата особистої відповідальності за власні вчинки. Чим численніше зібрання, тим нижчий рівень його свідомості, – вважав він. Причому на це не впливає рівень освіченості зібрання, між голосуванням 40 академіків і 40 водовозів немає жодної різниці. Зібравшись у великій кількості, публіка, з кого б вона не складалася – проф. чи кочегарів, перш за все, втрачає здатність володіти собою. Натовп не мислить, а відчуває. Велику владу над натовпом мають божевільні, епілептики, галюцинати. У звичайні часи їх ізолюють, проте в дні великих розбраті в натовп обирає їх своїми вождями. Характерною рисою натовпу є недовір’я до своїх обранців. Не встигнуть вони набути досвіду, як юрба їх зміщує і обирає нових. Це робить неможливим наведення порядку в країні. За словами Л. Б., вождь може бути розумним і освіченим, але це скорше шкодить, аніж допомагає йому. Пишна бездарність – ось