Нацистський ˝новий порядок˝.

Окупувавши Україну, фашисти встановили на її території режим кривавого терору у вигляді сумнозвісного "нового порядку". Мета нацистівзводилася до насильницького пограбування завойованих територій, максимального очищення їх від корінного населення та запровадження для решти системи жорстокої позаекономічної експлуатації. У планах німецької колонізації визначалося: "Україна — найплодючіша область Європи. її завдання — постачати продукти харчування та сировину новій Європі. А жити на українській землі повинні тільки люди німецької арійської крові". Відповідно до цього, новоявлені колоністи прагнули витравити національну свідомість українців, а тому вдалися до розчленування Українияк історично-географічної та політичної цілісності. Як відомо, Закарпаття ще у березні 1939 р. було передано німецькій союзниці — Угорщині. Буковина, Ізмаїльщина та "Трансністрія" — Одеська, південні райони Вінницької та західні райони Миколаївської областей були приєднані до іншої союзниці Німеччини — Румунії. Галицькі області — Дрогобицька, Львівська, Станіславська та Тернопільська, як "дистрикт Галичина" були включені до "Генерал-губернаторства", створеного на території окупованої Польщі. З більшої частини українських земель було утворено так званий "Рейхскомісаріат Україна" зі столицею у Рівному. Донбас і Слобо­жанщина передавались у підпорядкування фронтового військового командування. Всі частини розділеної України були ізольовані одна від одної, спілкування між ними заборонялося. На чолі Рейхскомісаріату Гітлер поставив безжального і жорстокого Е.Коха, україноненависницька політикакотрого не знала меж. "Якщо я знайду українця, гідного сісти за один стіл зі мною, — заявляв цей фанатичний расист, — я звелю його негайно розстріляти". На нараді окупаційних чиновників у Рівному він так сформулював цілі Німеччини щодо України: "Мета нашої роботи — примусити українців працювати на Німеччину, а не ощасливити цей народ. Україна повинна постачати те, чого немає у Німеччини. Цю роботу слід проводити, не рахуючись з втратами". Подібне твердження відповідало ідеологічним засадам міністра окупованих східних територій А.Розенберга, який заявляв: "Розмноження слов'ян небажане... Освіта небезпечна. Цілком достатньо, якщо вони навчаться рахувати до 100... Кожна освічена людина — це наш майбутній во­рог..” Свою "турботу" про українців висловлював і сам фюрер: "Знання сигналів до­рожнього руху їм буде достат­ньо... Під свободою українці розуміють, що вони будуть Митися тільки один раз на місяць замість двох разів".

Гітлерівці запровадили в Україні нещадний геноцидПроти місцевого населення. Тут виявлено майже 300 місць масових страт населення, 180 концтаборів смерті, 50 гетто, де фашисти замордували 5 264 тис. чол. мирного населення, причому євреїв і циганів майже поголовно, та військовополонених. До Німеччини вивезено на каторжні роботи 2 400 тис. осіб, передусім молоді. Значна частина їх загинула на чужині від виснаження, хвороб, травматизму. Під час війни німці з властивою їм педантичністю і скрупульозністю здійснювали пограбування України,вивозячи з неї марганець, руду, вугілля, шкіру, целюлозу, будматеріали, промислове устаткування, культурні цінності, худобу, зерно, м'ясо, олію, масло, цукор, лікарські трави і навіть чорнозем та викопані фруктові дерева. Промислові підприємства, які залишилися неушкодженими, німецька адміністрація оголосила власністю Німеччини і нещадно експлуатувала. Цікаво, що здійснюваний фашистами економічний визиск де в чому нагадував господарювання комуністів, зокрема, було збережено колгоспну систему разом з трудоднями й адміністративним апаратом. Тим самим радянські колгоспи й радгоспи визнавалися найефективнішим способом викачування з місцевого населення хліба і продовольства.

"Новий порядок", запроваджений фашистами в Україні, не міг не викликати опору місцевого населення. Хоча з самого початку частина українців, передусім західних, налякана комуністичними репресіями 1939—1941 рр., зустрічала німецьке військо як визволителів. Багатьом Німеччина видавалася єдиною зовнішньою силою, яка могла змінити статус України в Європі й допомогти їй у боротьбі проти більшовизму. Незважаючи, що німці не давали таких обіцянок, національно свідомі українці сподівалися на відновлення української державності. Найбільшу активність виявили діячі обох течій Організації українських націоналістів.Ще до приходу німців у багатьох містах були створені українські органи державної влади. Подекуди такі органи управління виникали безпосередньо і після прибуття німецької армії. У результаті співпраці між німцями та ОУН ще перед радянсько-німецькою війною було створено дві військові частини під кодовими назвами "Нахтігаль"і "Роланд".У них нараховувалось близько 600 солдатів-українців. Німці збиралися використати їх для своєї загарбницької мети, а ОУН сподівалася, що вони стануть зародком майбутнього українського війська.

ЗО червня 1941 р. у Львові ОУН-б організувала Українські національні збори, які без погодження з німцями проголосили Акт відновлення Української державита сформували уряд — Українське державне правління на чолі з Ярославом Стецьком. У всьому крам відбувалися збори, маніфестації українців на підтримку відновлення української державності. Проте реакція німцівна таке "самоуправство" була негативною. Вже на, початку липня 1941 р. вони заборонили діяльність Правління, заарештували його голову Я.Стецька, а також С.Бандеру та інших українських діячів. Від них вимагали відкликати Акт ЗО червня 1941 р. Однак ніхто не виявив слабкодухості. Зокрема, Степан Бандера наголосив, що, віддаючи накази, "не спирався на жодні німецькі органи влади й ні на жодні угоди з німецькою владою, а тільки на мандат, який мав від українців". У відповідь фашисти кинули С.Бандеру, Я.Стецька та деяких інших провідних членів націоналістичного руху до концентраційного табору Заксенгаузен, де вони перебували майже до кінця війни. Вся мережа бандерівських організацій, керівництво якою перебрав Микола Лебедь, змушена була перейти в підпілля. Восени 1941 р. нацисти знову завдали репресивного удару по ОУН. Зокрема, у вересні було заарештовано близько 2 тис. та розстріляно кілька сотень членів бандерівських "похідних груп".Їх завданням було, рухаючись вслід за фронтовими німецькими частинами, прогагувати по містах і селах ідею самостійності України, організовувати цивільну адміністрацію, розгортати мережі оунівського підпілля. Десь через два місяці гестапо накинулося вже на ОУН-м, розстрілявши понад 40 провідних членів цієї організації, серед них відому поетесу Олену Телігу. В той же час німецька влада видала наказ про арешти й таємні страти без суду бандерівців. В умовах жорстокого окупаційного режиму, зневаги національних прагнень українського народу, повного його безправ'я, нещадної експлуатації і грабежу ОУН кинула клич до самооборонної боротьби, як єдиного шляху збереження й захисту народу. Вже у 1942 р. низи вимагали переходу до загального збройного опору. Осередками такого спротиву на перших порах стали Волинь і Полісся. Там від початку війни діяли партизанські відділи "Поліської Січі" під проводом Тараса Бульби-Боровця. Там же, на Волині, були сформовані партизансько-військові частини обох ОУН. У результаті об'єднання всіх цих розрізнених військових формувань у жовтні 1942 р. була створена Українська повстанська армія(УПА). Вона стала грізною військовою силою, яка повела боротьбу як проти німецьких загарбників, так і проти радянських партизанських формувань, оскільки вони представляли комуністичний режим на окупованих територіях і своїми діями накликали фашистські репресії проти мирного населення. Влітку 1943 р. УПА здійснила низку успішних боїв з окупаційними військами, внаслідок яких ворог, не дивлячись на підтримку авіації й танків, втратив вбитими і пораненими близько З 000 солдатів і офіцерів. 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизанів було також проведено у жовтні-листопаді того ж року. На звільнених від фашистів територіях, зокрема на Волині, УПА формувала українське де­ржавне управління, яке впро­ваджувало місцеве самовря­дування, вирішувало земельне питання, створювало грошову систему, школи тощо.

Крім фашистів та радян­ських партизан, українські пов­станці змушені були вести три­валу боротьбу проти польської Армії крайової (АК), підпоряд­кованої польському уряду у Лондоні. її основне завдання полягало у тому, щоб до приходу радянських військ взяти під свій контроль західно­українські землі, втрачені Польщею у 1939 р. Реалізовуючи ці задуми, АК супровод­жувала їх терористичними акціями проти мирного українського населення, зокрема, лише на Холмщині протягом 1943—1944 рр. було замордовано близько 5 тис. українців та спалено десятки сіл. Заклики командування УПАта митрополита А.Шеп-тицького до порозуміння успіху не мали. Тоді УПА розпочала відкриту боротьбу проти поляків. Це привело до насильства, жертвами якого стали не тільки вояки, а й десятки тисяч мирних жителів з обох боків. Протистояння тривало аж до 1947 р. З поширенням повстанського руху в Україні УПА розділилася на кілька груп: УПА-Північ (Волинь і Полісся), УПА-Захід (Галичина, Закерзоння, Буковина, Закарпаття), УПА-Південь (Поділля). Четверте формування, УПА-Схід, не вдалося утворити через наступ радянських військ (тому часом УПА-Південь називали ще й УПА-Схід). Для загального керівництва було створено Головне командування УПА з Головним військовим штабом, який очолив безстрашний борець за волю України Роман Шухевич. Восени 1943 р. Головне коман­дування УПА прийняло рішення запровадити посаду! Головного командира УПА, яким і став Р.Шухевий під псевдонімом Тарас Чупринка (спочатку в ранзі| підполковника,аз22січня 1946 р. — у ранзі генерал-хорунжого). На початку 1944 р. УПА нараховувала) близько 100 тис. вояків. Це свідчило про масову підтримку її з боку українців, оскільки ніякої допомоги ззовні вона не мала.

21—25 липня 1943 р. відбувся III надзвичайний збір ОУН,який визначив головні програмні вимоги організації в нових умовах: право кожного народу на творення своєї держави, рівність усіх громадян України незалежно від національної приналежності, свобода слова, друку, совісті й світогляду. Збір заявив, що ОУН бореться проти Імперіалізму та проти імперій, тому має за противника як СРСР, такі нацистську Німеччину. Через рік, в липні 1944 р., з ініціативи УПА і лідера ОУН С.Бандери була створена Українська Головна Визвольна Рада(УГВР), яка мала взяти на себе керівництво національно-визвольним рухом в Україні. До її складу ввійшли делегативід різних політичних партій, що діяли в Західній Україні до Другої світової війни(крім комуністів та ОУН-м), а також представники деяких східноукраїнських організацій. Платформа нового утворення відобразила еволюцію поглядів українських націоналістів, яка була спричинена війною та контактами з підрадянськими українцями. Вона закликала до більшої терпимості щодо ідеологій, відмінних від націоналізму, відкидала расову та етнічну винятковість, більше уваги приділяласоціально-економічним питанням. З німецькими окупантами боролись і радянські партизани.Щоправда,наслідки першого етапу становлення партизанського руху виявилися сумними. Одинз його керівників І.Старинов свідчив, що першого року війни в Україні було залишено 500 партизанських загонів і диверсійних груп. На червень 1942 р. були дані лише про 22 діючих загони. Решта розпалася або була розгромлена. Тільки наприкінці 1942 р. партизанський рух почав відроджуватися. Одночасно із кількісним збільшенням партизанських сил посилювалась і їхня бойова активність. Великого розмаху набрав партизанський рух на півночі Лівобережної України. Путивльський партизанський загін наприкінці травня 1942 р. зробив успішний напад на м. Путивль, де німці зберігали багато зброї, продовольства і військового спорядження. Тоді ж розгорнуло бойові операції проти ворога партизанське з'єднання на чолі з О.Сабуровим. Активно діяли чернігівські партизани під командуванням О.Федорова і М.Попудренка.

Боротьба партизанів, набираючи розмаху, вимагала єдиного централізованого ке­рівництва. Для цього був створений Український штаб пар­тизанського руху на чолі з високопоставленим офіцером НКВС Т.Строкачем. Щоб розширити парти­занську боротьбу на Право­бережжі, туди наприкінці жов­тня 1942 р. рейдом вирушили партизанські з'єднання С.Ков­пака і 0.Сабурова. Партизани очистили від ворога в іівнічно-західніи частині України і південній частині Білорусі велику територію, яку назвали "Партизанським краєм". На осінь 1942 р. парти­занський рух у Правобережній Україні набагато зріс і становив для окупантів грізну силу. Проте досить часто діяльність партизан зводилася до демонстрації радянської присутності на окупованих територіях. Здійснивши декілька нападів на фашистів, вони відходили вглиб лісів. Тим часом мирне населення за такі дії розплачувалося з окупантами кров'ю.

З'єднання С.Ковпака здійснило відомий похід по ворожих тилах від Путивля до Карпат, завдаючи загарбникам відчутних ударів. Був період, коли ковпаківці дійшли згоди із загонами УПА і разом з ними здійснювали бойові операції проти німецьких вояків. Однак згодом, виконуючи пряму вказівку Сталіна, С.Ковпак завдав УПА удару в спину. Ця авантюра закінчилася трагічно для ковпаківців, які були розбиті. Лише небагатьом із них вдалося врятуватися в Карпатах. Усього на початку 1944 р. на території України, яку окуповували німецькі війська, нараховувалося 40-50 тис. радянських партизанів.

У містах України діяли націоналістичні та радянські підпільні групи, зокрема “Молода гвардія" на Луганщині та "Партизанська іскра" на Миколаївідині. Підпільники розповсюджували антинімецькі листівки, здійснювали терористичні якій, вчиняли диверсії на залізницях та підприємствах тощо.

Загалом, УПА, партизанські загони, підпільники своїми діями наближали звільнення України від німецьких окупантів.

Лекція № 15