Передумови становлення і особливості розвитку інституту конституційно-правової відповідальності
ТЕМА 10
КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
План:
Передумови становлення і особливості розвитку інституту конституційно-правової відповідальності.
Співвідношення конституційно-правової і політичної відповідальності як засобів відповідальності органів влади перед народом.
Поняття і специфіка конституційно-правової відповідальності.
Форми конституційно-правової відповідальності.
Санкції конституційно-правової відповідальності
Передумови становлення і особливості розвитку інституту конституційно-правової відповідальності
Однією із системотворчих ознак конституційного права є інститут конституційно-правової (державно-правової) відповідальності.
Проблема створення ефективного механізму відповідальності та контролю за діяльністю органів державної влади не втратила своєї актуальності й сьогодні, особливо стосовно вищих органів влади, які здійснюють основні функції держави.
Широка політизація мас, кардинальна перебудова всіх ешелонів влади, рішучий поворот до прогресивних демократичних відносин і, зрештою, проголошення й розбудова державної незалежності і правової державності України владно диктують необхідність створення нових механізмів забезпечення реалізації повновладдя народу України. Одним з таких механізмів і є конституційна (державно-правова) відповідальність.
Відповідальність ця має одразу дві площини – політичну і конституційно-правову. А заходи відповідальності покликані забезпечити належне функціонування публічної влади як з погляду неухильного виконання органами влади своїх функцій відповідно до власних статусу та компетенції, так і з погляду доцільності, ефективності їхніх рішень та відповідності діяльності інтересам суспільства в цілому. Така подвійність мети, політичне забарвлення діяльності органів влади призвели до того, що політична та конституційно-правова відповідальність мають багато спільних рис і часто об’єднуються одним поняттям – конституційна-правова відповідальність.
Ця відповідальність – невід’ємний складовий елемент соціальної відповідальності особи, а також формальних і неформальних суспільних інституцій. Це – особливий вид юридичної відповідальності, чиї зміст і особливості зумовлені місцем і роллю конституційного права в системі національного права України. Вона має багато спільного з іншими видами юридичної відповідальності, але в той же час відзначається чималою часткою специфічності.
Прогресивним орієнтиром, запровадженим Конституцією України 1996р., є побудова держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність, де закони виконуються не тільки рядовими громадянами, а й державою в особі її органів та їх посадових осіб.
Одним із засобів забезпечення режиму законності в діяльності вищих органів державної влади є їх відповідальність перед народом, яка є не тільки гарантом демократичної організації влади, а й запорукою прогресивного розвитку суспільства в цілому, важливим чинником утвердження і забезпечення легітимності державної влади.
Існування конституційно-правової відповідальності як особливого виду юридичної відповідальності було визнано ще на початку XX ст. Але багатоплановість та багатофункціональність цього інституту викликали значні труднощі в теоретичному осмисленні та розробці механізму його реалізації.
У вітчизняній юридичній науці проблематика конституційно-правової відповідальності і сьогодні залишається однією з найменш розроблених, однак це зумовлено не тільки її специфікою, а й спадщиною радянських часів, за яких поняття взаємної відповідальності особи і держави було відсутнє, а сама державно-правова відповідальність застосовувалася виключно до органів виконавчої влади і лише за умов збереження принципу їх ієрархічної підпорядкованості. Вищий представницький орган держави взагалі не розглядався як суб’єкт конституційно-правової відповідальності, а інституту глави держави в колишньому СРСР тривалий час просто не було.
Сучасні пріоритети розвитку української держави змушують приділити більш серйозну увагу подальшій розробці цього інституту конституційного права. Існуючі в світовій та вітчизняній практиці теоретичні напрацювання з цього питання здебільшого стосуються вивчення окремих аспектів конституційно-правової відповідальності, причому не самих основних. Комплексного дослідження питань природи, сутності, механізму функціонування та місця конституційно-правової відповідальності в системі стримувань і противаг між різними гілками влади наразі не існує.
Аналіз історичних умов формування інституту конституційно-правової відповідальності звертає увагу передусім на те, що спроби запровадити відповідальність органів державної влади пов’язані ще з першими прецедентами здійснення процедури імпічменту у середньовічній Англії (починаючи з 1376 р.). Але в умовах абсолютизму відповідальність за процедурою імпічменту виступала політичним інструментом, спрямованим, в першу чергу, на обмеження влади монарха шляхом притягнення до відповідальності його міністрів.
Своє визнання цей інститут одержав лише в XIX ст. разом із становленням конституційного ладу, за якого діє відомий постулат конституціоналізму: «Державна влада підпорядковується закону так само, як і будь-хто з підвладних». Суб’єктами конституційно-правової відповідальності тоді виступали міністри уряду, інші посадові особи, члени парламенту, парламент в цілому. До них застосовувалися такі види відповідальності, як усунення з посади і дострокове припинення повноважень.
Інститут конституційно-правової відповідальності розвивався як політико-правовий інститут. Це було зумовлено специфікою діяльності вищих органів, яка лежить у двох площинах – політичній і юридичній, тому й оцінюється відповідно за двома критеріями – політичної доцільності та відповідності законодавству. Ретроспективний аналіз законодавства Франції, Італії, Португалії, Австрії, Угорщини та деяких інших країн дозволяє зробити висновок, що спроба розмежування цих видів відповідальності і надання конституційно-правовій відповідальності характеру чітко врегульованого законом правового інституту була невдалою, оскільки в жодному законодавчому акті не знайшли свого відображення її предмет і процедура здійснення. Взагалі, термін «державно-правова відповідальність» використовувався в широкому розумінні, для позначення будь-якої відповідальності посадових осіб, що мала своїми підставами як порушення норм права, так і деякі суто політичні вчинки. Тому в умовах конституційних монархій цей правовий інститут носив більш декларативний, аніж прикладний характер, і на практиці конституційно-правова відповідальність часто замінювалася політичною. Це пояснюється здебільшого об’єктивним чинником. Правовий статус суб’єктів конституційно-правової відповідальності, їх знаходження на верхівці «правової ієрархії» вимагали, щоб інстанція відповідальності мала широкі повноваження для застосування юридичних санкцій щодо цих органів. Тому втілення такої відповідальності в реальне життя є можливим лише за умови участі в цьому процесі інших вищих органів державної влади. Все це дає можливість стверджувати, що відповідальність цих органів реально може існувати лише в горизонтальній площині, коли вона використовується як елемент системи стримувань і противаг в умовах застосування принципу демократичного поділу влади.
Порівняльний аналіз політичної і конституційно-правової відповідальності дає можливість зробити висновок, що політична і конституційно-правова відповідальність співвідносяться як родове та видове поняття. Оскільки підстави конституційно-правової відповідальності водночас є формалізованими критеріями негативної політичної оцінки діяльності органу державної влади, то їх конституційно-правова відповідальність завжди має суто політичне забарвлення і полягає у позбавленні права здійснювати державну владу шляхом вилучення зі сфери політики.
Основні риси розвитку конституційно-правової відповідальності вищих органів державної влади в новій і новітній історії яскраво свідчать про те, що конституційно-правова відповідальність існує виключно у тих державах, де впроваджена цетралізовано-сеґментарна модель побудови державних органів (Президент – Парламент – Уряд). В інших країнах, де зберігається верховенство представницького органу або влада персоналізована і знаходиться в руках окремої особи, питання про конституційно-правову відповідальність або взагалі не розглядається, або така відповідальність носить суто декларативний характер.
Конституційно-правова відповідальність в умовах різних форм державного правління відзначається різними межами застосування в залежності від обсягу повноважень органу державної влади, його ролі та місця в державному механізмі. Сьогодні світова практика застосування цього виду відповідальності дозволяє виділити такі її види, як дострокова зміна конституційного статусу органу, визнання акта органу влади неконституційним, а також імпічмент посадових осіб.
Аналіз відносин, які виникають в процесі реалізації конституційно-правових норм, дозволяє стверджувати, що конституційно-правова відповідальність включає як позитивну відповідальність (відповідальну поведінку, несення відповідальності перед будь-ким), так і ретроспективну (негативні наслідки як результат протиправної поведінки), при цьому перша має домінуючий характер.
Слід відзначити, що конституційно-правова відповідальність настає тільки за порушення норм конституційного права, які закріплюють конкретні права і обов’язки державних органів, визначають їх компетенцію, тому це є відповідальність за неналежну реалізацію органом влади свого конституційного статусу. Її позитивний аспект полягає у відповідальному ставленні суб’єкта до здійснення своїх законодавчо закріплених прав та обов’язків, а ретроспективний (у випадку правопорушення) – у безпосередньому застосуванні заходів юридичної відповідальності. Підставою позитивної відповідальності можна вважати набуття державним органом відповідного статусу, а підставою ретроспективної – конституційне правопорушення (конституційний делікт).
При нормативному закріпленні підстав ретроспективної відповідальності спостерігається узагальнене окреслення об’єктивної сторони, що створює значні труднощі при застосуванні правової норми. Це пов’язано, по-перше, з тим, що в сферу правового регулювання «втягуються» норми морально-політичного змісту, по-друге, з тим, що неправомірність виражається у діяльності чи бездіяльності, а не просто в діях чи бездіяльності.
До проявів об’єктивної сторони конституційного делікту відносять: діяльність представницьких і виконавчо-розпорядчих органів, що не забезпечує виконання поставлених перед ними конституційних цілей і завдань; порушення встановлених законом процедурних форм діяльності державних органів; діяльність посадових осіб, що обираються представницькими органами, яка не відповідає вимогам, встановленим до відповідних посад; «невиправдання» довіри виборців депутатом або вчинення ним дій, не гідних звання депутата; «нереалізацію» конституційних норм, яка може виражатися у фактичній відмові від використання конституційних інститутів (наприклад, звіти депутатів перед громадянами фактично не проводяться), і т. ін.
Суб’єкти конституційно-правової відповідальності специфічні, оскільки вони є представниками влади і мають відповідний державно-правовий статус. Всі державні органи та посадові особи можуть і повинні нести юридичну відповідальність. Коло таких суб’єктів, як правило, виводиться логічним шляхом, хоча доцільною була б їх конкретизація в законодавстві. Так, аналіз Конституції України дозволив віднести до суб’єктів конституційно-правової відповідальності в Україні державу в цілому, органи державної влади і їх посадових осіб, органи місцевого самоврядування, об’єднання громадян, фізичних осіб.
Аналіз санкцій конституційно-правової відповідальності дозволив виділити такі, що застосовуються до вищих органів державної влади, і констатувати їх правовідновлювальну спрямованість. До них відносять дострокову зміну конституційного статусу органу (розпуск, відставку), відставку або імпічмент посадової особи, визнання акта органу влади неконституційним.
Отже, конституційно-правова відповідальність – це юридична відповідальність політичного характеру, що існує у сфері конституційних відносин і реалізується у відповідальному статусі суб’єктів конституційно-правових відносин (позитивний аспект) за здійснення їх правового статусу та компетенції, а у випадках його порушення – у примусовому перенесенні заходів впливу (ретроспективний аспект), суть яких полягає у вилученні зі сфери політики та позбавленні права брати участь у здійсненні державної влади.
Україна належить до держав з неправильною формою правління, тому побудова взаємовідносин між гілками влади характеризується відходом від традиційних схем. Аналіз повноважень вищих органів державної влади свідчить про те, що встановлена чинним законодавством конституційно-правова відповідальність не відповідає обсягу їх компетенції, що призводить до порушення балансу між законодавчою і виконавчою гілками влади та неможливості притягнення окремих органів і посадових осіб до юридичної відповідальності. Тому очевидною можна назвати необхідність докорінного реформування інституту конституційно-правової відповідальності у напрямку посилення персональної відповідальності органів влади та їх посадових осіб.
Зрозуміло, що Конституція та конституційні закони не можуть бути єдиним джерелом конституційно-правової відповідальності, оскільки більшою мірою вони покликані регламентувати лише основні засади усіх видів юридичної відповідальності, які підлягають подальшій конкретизації в галузевому законодавстві. Однак в системі конституційного права України не вистачає інтеграційної ланки, яка б упорядкувала всі складові конституційно-правової відповідальності. Для цього необхідно розробити й прийняти спеціальний закон, який комплексно регулював би процедуру застосування конституційно-правової відповідальності і в якому були б чітко визначені юридичні підстави для настання несприятливих наслідків юридичного характеру для її суб’єктів. Відсутність конкретних підстав притягнення до конституційно-правової відповідальності – одна з найважливіших проблем конституційного права. Загальний характер конституційних норм є додатковим аргументом на користь прийняття такого закону, який системно конкретизував би норми Конституції, хоч що норми останньої і є юрмами прямої дії.