Галичина — українським Піємонтом

Дня 20 жовтня i860 р. проголошено в Австрії нову конститу-ц і ю, яку 26 лютня 1861 р, «поправлено» в доволі ліберальному дусі. Галичина, разом з іншими коронними краями дістала автономію з власним соймом і власним краєвим урядом (виділом). Та в основу як і загальної австрійської конституції, так і краєвих автономій лягла не національна, а станова система. Не диво, що Галичина, створена з комплексу українських і польських земель, при значній перевазі посідаючих і упривилейованих, здебільша неукраїнських кляс, була штучним новотвором, у якого представництві найшлося неупривіле-йоване населення в меншосте.

При перших сеймових виборах вибрали галицькі українці 49 своїх послів — 46 з вибору й 3 вірилістів. Краєвим маршалом заіменував центральний уряд кн. Льва Сапігу, його заступником єп. Спірідіона Литвиновича. Перші вибори й перші засідання галицького сейму про­ходили в розмірно примирній атмосфері, але де далі польсько-ук­раїнська боротьба набірає гостроти й безоглядности. В промовах шафували польські представники прекрасними словами про «рівність, згоду й братерство», але робили своє, а на тій протирічности пола­палися українці не зразу.

До деякої кооперації приходило поміж поляками і українцями здебільша на полі спільного їм протимосковського наставления. «Мо­сквофільство вважалося спільним ворогом й було поборюване зі стано­вища польської державної рації, тоді як народовецький напрямок, як протиросійський вважався чинником, з яким скорше чи пізніше можна булоб договоритися, якраз на точці антагонізму проти Росії» (Л. Васілєвскі).

Та польські симпатії для народовецького руху в Галичині, не вийшли йому на добре. Вони компромітували українство в очах москво­філів як «польську інтригу», а коли нарешті воно їх перемогло, то по­ляки поквапилися використати якраз москвофільських запроданців, щоби ними розбивати українське культурно-політичне обєднання. Ворожа тактика переконала нарешті українців, що в політиці немає неможливостей а в першу чергу, що в ній «не обовязує» ніяка етика й послідовність.

«Азбучна війна»

Невмістний, з огляду на свою надто прозору тенденцію; проект гал. намісника Голуховского пристосувати латинку до української літе­ратури (1359 р.) дав привід дот. зв. «азбучної війни», що хоч і ведена на дуже вузькому культурному відтинку, всеж таки внесла велике оживлення в сонне життя Галичини 50-их років. За десять літ без-конституційного режіму, польські революціонери й сепаратисти зперед 1848 року, зуміли опанувати не тільки власні нерви, але й підзорливість австрійського уряду. Вони витиснули українців не тільки від впливів на центральний уряд, але звели їх становище в краю до рівня ледви толєрованої етнографічно-віроісповідної маси. Проект латин­ки, а краще кажучи польської азбуки для українців мав бути останнім цвяхом забитим у домовину не тільки української преси й літера­тури, але й українського культурно-національного життя взагалі, Ледви не в останній хвилині «перед дванацятою» зрозуміли загрозли-вість положення всі й однодушним протестом не допустили забити того цвяха в домовину. Правда, різні люде різно реагували на захо­ди й гегемонію поляків. Ті, що досі надіялися на «справедливість на­шого найяснішого монарха», побачивши, як той монарх пактує з учо­рашніми «бунтівниками», а цурається своїх «тірольців Сходу», не зна-ходючи опори в самих собі, заризикували ставку на «одноплемінну Росію». Пішло це тим гладше, що деякі москвофільські традиції вже існували. Зневірені «рутенці» пригадували собі заступництво Росії за православними ще в старій Польщі, вони не забували й вражіння, яке зробили на них російські війська, коли в 1848 р. ішли втихомирювати збунтованих мадярів. Жив же у Львові такий москвофіл з уродження, як Денис Зубрицький, що в своїх історичних працях все й при кождій нагоді старався впоїти в своїх земляків переконання про високу куль­турність, мілітарну непереможність та ідеальний уклад суспільно-гро­мадських відносин царської Росії часів Миколи І. До тогож Австрія, що в 50-их' pp. переносила на грунті Італії одну поразку за другою, а в 60-их pp. була формально розгромлена Прусією й тому мусіла йти під лад польській шляхті в Галичині, взагалі перестала нашим «ру-тенцям» імпонувати, Не маючи довіря у власні сили, зневірившися в Австрію, вони хопилися, як тонучий бритви, за думку, що скорше чи пізніше «всесильна» Москва відбере Австрії Галичину й тому краще пі­ти московському цареві назустріч перед тим, заки московські війська вмашерують в брами галицької столиці.