Взаємодія і взаємовплив староукраїнської й церковнослов'янської мов.

Мовну ситуацію Київської Руси слід кваліфікувати як диглосну — роль літературно-писемної мови в цей історичний період виконувала церковнослов’янська мова, тоді як в уснорозмовному народному мовленні побутували діалекти — територіальні різновиди української мови.

З XIV ст. активізувався процес проникнення розмовної української мови в церковнослов’янську. Писемну мову, що вживалась у Великому князівстві Литовському в юридичних документах, а також у конфесійній, полемічній, історіографічній літературі, поширеній в Україні і прилеглих землях у ХІV–ХVІІ ст., вважають староукраїнською писемною мовою, оскільки вона вже ввібрала чимало фонетичних, лексичних і граматичних рис народної мови.

Але з другої половини XVII ст., після того як значна частина території України ввійшла до складу Російської імперії, яка провадила жорстку асиміляторську політику щодо поневолених народів, мовно-культурний розвиток країни на питомих національних джерелах було загальмовано.

Протягом XVIII ст. всі різновиди староукраїнської писемної мови в підросійській Україні занепали і в офіційних сферах їх замінила російська мова. Тільки в релігійно-культовій сфері збереглось функціонування церковнослов’янської мови, але за Петра І в богослужбові відправи було введено обов’язкову російську вимову. Впровадження російської мови у вищі сфери суспільного життя не тільки звузило культурний простір побутування української мови і її соціальну базу, спричинивши денаціоналізацію освічених верств української людности, а й перервало її органічний зв’язок із попередньою писемною традицією. «Староукраїнська літературна мова, — писав Ф. Т. Жилко, — була пов’язана з розвитком елементів української державности, української культури, освіти тощо. Російський царизм неухильно, із зростаючою жорстокістю придушував і знищував усі вияви національного життя і прагнення до незалежности. За Катерини II були остаточно ліквідовані останні залишки української державности. Русифікація міст і містечок, введення в установах російської мови, перехід інтелігенції і більшости козацької старшини (особливо у зв’язку з перетворенням її на малоросійське дворянство) на російську мову — все це зробило майже непотрібною староукраїнську літературну мову, далеку від народної у Східній Україні. На кінець XVIII ст. вона цілком виходить з ужитку в українських землях, включених до складу Росії. Відбувається розрив традицій староукраїнської літературної мови у Східній Україні, а значна частина українського народу була цілком позбавлена своєї літературної мови».

Церковнослов’янська спадщина, спільна літературна мова східнослов’янського культурного ареалу перейшла у володіння до панівної нації і стала писемною базою формування російської літературної мови. Вона дала російській мові підготовлений ґрунт для швидкого розвитку — багатий словник на позначення абстрактних понять і великі можливості для стильової диференціації.

Старослов’янська мова поширювалась у Київській Русі шляхом вивчення і переписування богослужбових книг. Ця мова відіграла важливу роль у дальшому формуванні і вдосконаленні давньоруської літературної мови на народній основі. За умов близькості обох мов давньоруські книжники в процесі своєї діяльності, зокрема під час переписування книг, підсвідомо вносили в старослов’янську елементи давньоруської мови. Внаслідок впливу давньоруської літературної мови на старослов’янську виникає давньоруський варіант старослов’янської мови — церковнослов’янська мова. Під церковнослов’янською розуміється мова церковно-книжної писемності давньої Русі і пізніших часів. Нею були написані (перекладені) біблійні книги, євангелія, псалтирі, діяння і послання апостолів, церковно-службові книги та інша канонічна література. У цих пам’ятках старослов’янізми були нормою, а давньорусизми проникали в них під тиском живої мови випадково.

Найпоширенішими старослов’янізмами в церковнослов’янській мові виступають:

літери @, # замість у," ;

неповноголосні форми (врана, врагъ, хладъ, брhгъ, шлhмъ замість ворона, ворогъ, холодъ, берегъ, шеломъ);

початкові звукосполуки ра-, ла-замість ро-, ло-(работа, ладья — робота, лодья);

початкове ~-, (jе-) замість о-(~зеро, ~динъ, ~же — озеро, одинъ, оже);

звукосполука ждзамість ж (межда, хожд@, прежде — межа, хожю, преже) і штта щзамість ч(свhшта, ношть, хощу — свhча, ночь, хочу);

префікси из-, раз-, прh- замість вы-, роз-, пере-(излити, раздати, прhст@пити — вылити, роздати, переступити);

суфікси -и~, -тельзамість -ство, -ник(царстви~, хулитель — царство, хульник);

флексія -# замість -h в род. відм. одн. та наз.-знах. відм. мн. іменників жін. роду jа-основ і знах.відм. мн. іменників чол. роду jо-основ та у відповідних формах за

Вплив давньоруської мови на старослов’янську особливо виразно виявлявся в оригінальній церковній літературі, що виникла в ХI ст. і поступово розросталась, а також у давньоруських перекладах з грецької мови. Цю літературу (церковні проповіді, похвальні слова, релігійні повчання, житія святих тощо) створювали давньоруські духовні особи, що добре знали церковнослов’янську мову. До таких творів можна віднести «Слово о законі і благодаті» київського митрополита Іларіона‚ «Сказаніє о Борисі і Глібі» літописця Нестора, «Поученія» Кирила Туровського, переклади: «Хроніки» Георгія Амартола, «Історії юдейської війни» Йосифа Флавія, повісті «Александрія», «Християнської топографії» Козьми Індікоплова, «Житія святого чоловіка божого Олексія» та ін.

Церковнослов’янська мова, хоч і була зв’язана із старослов’янською, але рано стала розвиватися самостійно. У перші роки після прийняття християнства церковнослов’янська мова, що була добре внормована і стояла на високому рівні порівняно з місцевою літературною мовою, проникала в усі сфери духовного життя України-Русі (виняток становили пам’ятки юридичної і побутової літератури), проте згодом вона відтісняється передусім у сферу конфесії. Церковнослов’янська мова на Русі в багатьох випадках стає засобом спілкування, це значить, що серед освічених верств у Київській Русі вона функціонувала не тільки в писемній формі, але й в усній.

Поряд із церковнослов’янською продовжувала функціонувати давньоруська мова на народній основі, до того ж під впливом церковнослов’янської вона структурно і стилістично щораз більше вдосконалювалась і збагачувалась. Живомовною основою цієї мови була розмовна мова Києва, що становила певною мірою змішане наддіалектне койне, через те була здатною виконувати культурно-освітні функції і забезпечувати багатогранні потреби державно-політичного і суспільного життя. Населення Києва складалося з вихідців із різних частин Київської держави, внаслідок чого його мова вирівнювалась, давні діалектні відмінності в ній стиралися. Ця мова відбивала передусім життя вищої, панівної верстви суспільства,в ній було багато іншомовних елементів, культурних, суспільно-пол.