Тема 2. Українська національна революція ХVІІ ст. 3 страница

Гетьмансько-старшинська адміністрація проводила заохочуваль­ну політику стосовно міщан і надавала їм привілеї, які спонукали селян переходити до стану міщан. Влада також підтримувала багатшу частину міщанства, українське купецтво, яке до війни було національно неоднорідним і в більшості своїй польським та єврейським.

Послідовну підтримку гетьманської адміністрації мало право­славне духовенство, яке об’єднувало національні сили України в боротьбі проти іноземного панування. Більшість монастирів отримали охоронні гетьманські універсали, в яких заборонялося посягати на монастирське майно й землі під загрозою суворого покарання.

Б. Хмельницький під впливом отриманих перемог все більше обдумував ідею, як перетворити гетьманську владу на спадкову монархію. Кроком до утвердження козацької монархії мало стати в майбутньому обрання гетьманом його сина. Але ця форма правління теж не мала твердої опори і трималася на постаті великого гетьмана. Еліта не хотіла монархії, домагалася утвердження республікансько-олігархічної (старшинської) форми правління і хоч відкрито не виступала проти гетьмана, проте вела таємну боротьбу, намагаючись загострити ситуацію.

Незадовго до смерті, у квтні 1657 р., Б. Хмельницький на розширеній старшинській раді в Чигирині (гетьманській столиці з 1648 р.), оформив акт передачі влади синові Юрію, що було реальним кроком до спадкового гетьманату династії Хмельницьких. Це, на думку фахівців, було б оптимальним для України того часу. Але українська старшина не поділяла намірів гетьмана, і як тільки його не стало, розпочала запеклу боротьбу за владу, оскільки була носієм ідеї республікансько-олігархічної форми правління не зразок польської держави і відкидала монархію, як невластивну козацтву.

Загалом процес державного будівництва Б. Хмельницьким не був завершений, але нова держава мала все ж таки позитивні особливості, які вирізняли її від усіх інших країн. Провідною верствою стало козацтво, яке жило за рахунок власної праці, проголошена відкритість вступу до нього представників інших станів, утверджені свобода і право на землю більшості селян. Однак через незавершеність процесу становлення політичної еліти, надання військовим державних посад, відсутність постійної території, продовження військових подій не вдалося врешті-решт зберегти незалежність і державу.

Козацька держава виправдовувала свою назву – спочатку іменувалось Військо Запорозьке, а вдругій половині ХVІІ ст. – Руське князівство. Закріпилася й народна назва – Гетьманщина. Державним гербом було зображення козака з рушницею і шаблею. На території Лівобережної України почало діяти козацьке право і судочинство, ряд великих міст мали Магдебурзьке право (право на самоврядування). Нове державне утворення уже в перші роки довело свою життєздатність, всі його органи успішно функціонували.

На завершення теми привертає увагу четверте питання «Націо­нальна революція й козацька держава в контексті загально­європейського простору». Йдеться фактично про наступні два періоди Української національної революції: по-перше, 1657–1667 рр. та по-друге, 1667–1676 рр.

В останні роки гетьманування Б. Хмельницький в політиці Москви все більше вбачав відходи (інколи на межі зради) від виконання умов Московсько-українського договору і почав шукати покращення взаємовідносин з Туреччиною і Кримським ханством, а також ускладнення союзу із Швецією. Гетьман категорично відмо­вився розірвати союз із шведами і все більше обурювався зазіханнями московського самодержавства на автономію України. М. Грушевсь­кий та інші історики вважають, що гетьман мав намір розірвати договір з Москвою як такий, що не виправдав сподівань українців.

Зі смертю Б. Хмельницького замість конче необхідної єдності в країні відбувся трагічний для її долі розкол як суспільно-політичний, так і територіальний.

Оскільки Юрію Хмельницькому було лише 16 років, опікуном (регентом) було призначено генерального писаря (канцлера) Івана Виговського, який спочатку обмежив права Юрія, а потім у жовтні 1657 р. усунув його, ставши гетьманом.

Гетьман Іван Виговський був незадоволений діями московських воєвод і щирим прихильником автономії у складі триєдиної Речі Посполитої. Не приймав І. Виговський і монархічної форми української державності, а також козацької моделі соціально-економічних відносин, прагнучи утвердження дореволюційних порядків за польсь­ким взірцем. Тому лівобережне козацтво та запорожці не визнали його влади і підняли повстання, яке І. Виговський жорстко придушив. Почалася громадська війна, яка точилася з 1658 до 1663 років, і яка започаткувала руйнування української держави. Одночасно гетьман почав поблизу міста Гадяч переговори з Польщею, які закінчилися укладенням у вересні 1658 р. Гадяцького договору. За його пунктами «Руське князівство», поверталася до складу Речі Посполитої у статусі обмеженої автономії.

Велика російська армія під проводом О. Турбецького почала наступ на Конотоп, поблизу якого 29 червня 1659 р. відбулася кривава битва. Українсько-польська армія, якій допомогали татари, вщент розбила царські війська. Це була одна з найстрашніших в історії Росії поразок. Однак ця блискуча перемога не зміцнила позиції І. Виговського. Громадянська війна загострювалася, а проти гетьмана виникла сильна опозиція, яку очолили Ю. Хмельницький, І. Богун і кошовий отаман Січі І. Сірко. Почала новий наступ Москва, але ні Польща, ні Крим допомоги гетьманові не надали.

У 1659 р. І. Виговський зрікся гетьманства і старшина передала булаву в руки Юрія Хмельницького. Знову настає мир з Москвою і підписуються нові статті в Переяславі, які значною мірою обмежували автономію України: гетьман не мав права на зовнішні відносини, московські гарнізони розміщувалися в усіх великих містах України, за наказом царя гетьман повинен був виступати в похід зі своїм військом. Наступного року Ю. Хмельницький перейшов на бік Речі Посполитої.

Між тим, у 1663 р. деморалізований Ю. Хмельницький, який намагався лавірувати між царем московським і королем польським, зазнав остаточної невдачі і склав гетьманські повноваження. У січні 1663 р. на Чигиринській раді гетьманом обрали Павла Тетерю. Але Лівобережжя не визнало задніпровського гетьмана, а підтримало його суперника – запорізького кошового Івана Брюховецького, який, спи­раючись на російські війська, зібрав у м. Ніжин в червні 1663 р. раду рядових козаків («Чорна Рада») і домігся свого обрання гетьманом. Таким чином, ця згубна внутрішня боротьба привела до братовбивчої війни, руїни і розколу України на два гетьманства, що стало ще одним фактором поразки національної революції.

Кожен по-своєму бажав кращої долі собі своєму народу. Серед дійових осіб цієї кривавої драми нерідко зустрічалися й такі, що мали на меті лише егоїстично-корисні цілі. Трагізм ситуації полягав у тому, що українці вбивали українців і своїми діями сприяли здійс­ненню загарбницьких планів сусідів-недругів: московського царя, Речі Посполитої, Туреччини та Кримського хана.

Лівобережний гетьман І. Брюховецький, проводячи промосковську політику, восени 1665 р. підписав принизливі «Московські статті»: втрата стутусу держави і перетворення в автономну область Московського царства.

Почалася поступова реставрація феодально-кріпосницьких відно­син на російський зразок, посилився тиск московських воєвод і чиновників, їх зловживання під час збирання податків, свавілля, бундючне, презирливе ставлення до українців. Це викликало спротив населення і повстання.

На Правобережжі відверта пропольська орієнтація гетьмана. П. Тетері, його прагнення відновити дореволюційні польсько-шля­хетські порядки, привело до антигетьманських виступів. Воєнні невдачі Польщі на Лівобережжі у 1664 р. послабили його прихиль­ників і, наляканий загрозою загального антигетьманського повстання П. Тетеря втік до Варшави.

У 1665 р. на правому березі Дніпра гетьманом став черкаський полковник П. Дорошенко. Сучасники і дослідники характеризують його як талановитого політика і полководця, людину обдаровану і вольову, чесну і порядну. Це була, безумовно, друга після Б. Хмельницького, видатна фігура керівника української національної революції, яка поставила собі за мету досягнення незалежності соборної України. П. Дорошенко демократизував адміністрацію, обмежив сваволю старшини, створивши корпус сердюків (найманців), які підлягали йому особисто; встановив контакти з лівобережною старшиною і козаками, зміцнив протекцію православній церкві, вжив заходи до обмеження польської військової присутності і свавілля шляхти. В царині зовнішньої політики П. Дорошенку вдалося значно поліпшити відносини з Кримом і відновити дипломатичні стосунки з Портою, як за часів Б. Хмельницького.

І саме в цей час в Москві вирішили за український рахунок, в порушення Московсько-українського договору 1654 р., подружитися з сусідньої Річчю Посполитою. У січні 1667 р. московський цар і польський король уклали Андрусівський договір про перимир’я. (Підтверджено у 1686 р. підписанням «Вічного миру».)

Підписанням договору юридично закріплена самодіяльність козацьких рад, за яким Україна ділилася між ними по Дніпру. Для українців цей договір означав політичну катастрофу, оскільки поховав надію на створення соборної держави. З боку Москви це була справжня зрада, бо вона грубо порушувала взяті на себе зобов’язання захищати Україну від поляків. Українська громадськість засудила його укладання і висловила протест. Гетьман П. Дорошенко не визнав його чинності і своїм універсалом закликав до збройної боротьби проти польського короля і московського царя, активізував заходи щодо прийняття протекції турецького султана, бо без сильного союзника, війна не мала перспектив.

Закінчив військову кампанію проти Польщі тимчасовим компромісом, основну увагу П. Дорошенко зосередив на визволенні Лівобережжя. Там почалося антиросійське повстання. У травні 1668 р. П. Дорошенко з правобережними полками перейшов на лівий берег Дніпра і розбив російську армію Г. Ромодановського. На спільній козацькій раді 8 червня 1668 р. гетьмана Лівобережжя І. Брюховець­кого було вбито і гетьманом усієї України обрано П. Дорошенка. Це була перемога, яка означала возз’єднання обох частин України і гучний, але скороминучий тріумф Петра Дорошенка.

Під тиском Польщі П. Дорошенко був змушений повернутися на Правобережжя, залишив на Лівобережжі наказним гетьманом (зас-тупником) полковника Д. Многогрішного. З нападом російського війська Г. Ромодановського Многогрішний присягнув на вірність цареві, підписав з Москвою у березні 1669 р. «Глухівські статті». Вони свідчили про посилення позицій Росії на Лівобережжі. Майже одночасно на Правобережжі під м. Корсунь відбулася козацька рада, яка ухвалила прийняти протекцію Туречини і підтвердила повноваження гетьмана П. Дорошенка. Він усі свої зусилля спрямував на захист правобережних земель від поляків, які невдовзі окупували все Поділля.

Це спровокувало турецько-польську війну 1672 р. бо султан розглядав землі Південної України як свій протекторат. На боці турків і татарів виступив і П. Дорошенко. Союзникам вдалося розгромити поляків. Згідно Бучацькому миру Поділля відходило до Туреччини, а Брацлавщина і Київщина залишалися у складі «Української держави» (до речі, це перше застосування такої етно-політичної назви в міжнародних документах). Решта території Правобережної України і Галичини – в складі Речі Посполитої. Позиції і авторитет П. Дорошенка сильно похитнулися. Туреччина розглядала Україну як завойовану колонію, і встановила тут окупаційний, грабіжницький режим.

На Лівобережжі знову міцніли антиросійські настрої, які поділяв тепер і гетьман Д. Многогрішний. Це примусило Москву посилити свою присутність і скинути неугодного гетьмана. В 1672 р. за рекомендацією Кремля гетьманом було обрано І. Самойловича.

Влітку 1674 р. майже одночасно почали наступ на Правобережжя російсько-українська і польська армії. На допомогу П. Дорошенкові посунуло величезне турецько-татарське військо. Правобережжя стало кривавою ареною битв, як результат – жахливе руйнування міст та сел і знелюднення первинної батьківщини козацтва, масовий перехід правобережного населення на Лівобережжя і Слобожанщину, страж­дало українське населення. З гетьманом П. Дорошенком вже ніхто не рахувався і його становище було безнадійним. Більшість право­бережних полків (10) перейшли під протекцію Росії, всі покинули нещасного гетьмана, навіть охоронці і родичі. П. Дорошенко був примушений зректися турецької протекції і присягнути на вірність цареві. У вересні 1676 р. у Чигирині П. Дорошенко здав гетьманські клейноди російським представникам і зрікся влади. Це був останній акт Української національної революції, яка закінчилася поразкою.

Студенту важливо зробити загальний висновок по темі. В резуль­таті Національної революції ХVІІ ст. виникла Українська козацька держава з новими суспільними та економічними засадами, що породило в українців цілком зрозумілі надії на вільний подальший розвиток країни. Проте подальші події призвели до глибокої кризи, викликаної як недостатнім досвідом державного будівництва, так і гострою міжусобною боротьбою між окремими старшинськими угрупуваннями, їх зрадами національних інтересів, а також ворожими діями сусідних держав, що скористалися загостренням внутрішніх антагонізмів. У цій боротьбі Україна за часів Руїни не тільки зазнала незлічених людських і матеріальних втрат, але й навіть частково поступилася здобутками революції Хмельницького. Проте боротьба за суверенність Української держави залишила в найширших колах народу глибокий слід.

Питання проблемного характеру

1. Б. Хмельницький розпочав боротьбу в 1648 р. з повстанням козаків запорізької Січі під гаслами «За православʼя, проти католи­цизму та унії». Чому на відмову від попередніх козацько-селянських повстань кінця ХVІ – 30-х років ХVІІ ст. воно охопило більшу частину українських земель і переросло в національно-визвольну війну, а пізніше й національну революцію?

2. Еволюція поглядів Б. Хмельницького та його соратників на процес державотворення визначили динаміку й різновекторність зовнішньополітичної лінії Війська Запорозького. Спочатку, як уже зазначалося, пошуки союзників здійснювалися у трикутнику Річ Посполита – Туреччина – Московське царство. Коли і чому в зов­нішньополітичній моделі Б. Хмельницького зʼявився новий вектор – шведський?

3. Переяславська Рада ініціювала перехід Української козацької держави під «високу руку» московського царя. Хто і що спричинило ускладнення міжнародного становища України після Московсько-українського договору 1654 р.?

4. Діяльність сина українського народу Б. Хмельницького оцінювалася неоднозначно. Навіть Т. Г. Шевченко критикував його за те, що він, поєднавшись з Москвою, «занапастив» Україну. На Ваш погляд, в чому проявилася мудрість і велич гетьмана, коли пішов на союз з Московією? Йдеться про приєднання чи возʼєднання?

5. Довгий час дослідники стверджували, що в ХVІІ ст. відбулася національно-визвольна війна українського народу. Чому сьогодні фахівці все більше доводять про подію як Українську національну революцію? В чому суттєва різниця?

Тестові завдання

1. Рушійними силами Визвольної війни були:

а) селяни, міщани, духовенство;

б) селяни, козаки, міщани, православне українське духо­венство, частина дрібної та середньої православної шляхти;

в) селяни, козаки, велика шляхта, духовенство.

2. Встановіть відповідність:

а) битва на Жовтих Водах 1) 11–13 вересня 1648 р.

б) битва під Корсунем 2) 2–6 травня 1648 р.

в) битва під Пилявцами 3) 15–16 травня 1648 р.

г) битва під Зборовом 4) 23 грудня 1648 р.

ґ) облога м. Львова 5) 5–6 серпня 1649 р.

3. Зборовська угода забезпечила умови для формування сувере­нітету Української держави, бо:

а) була договором про мир, який давав змогу розпочати державне будівництво;

б) визнавала за гетьманом право на владу на певній територіїта окремі збройні сили;

в) визнавала за гетьманом право на окремі збройні сили та використання прибутків з колишніх шляхетських фільварків.

4. Битва під Берестечком на Волині між військами Богдана Хмельницького та Яна Казимира відбулася:

а) 18–30 травня 1649.;

б) 18–30 червня 1651 р.;

в) 18–30 липня 1652 р..

5. Українська держава мала союз у 1648–1654 рр. з:

а) Швецією;

б) Молдавією;

в) Кримським ханством;

г) Трансільванією;

ґ) Туреччиною.

6. Битва Визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст. відбулися в якій послідовності:

а) під Жванцем;

б) під Батогом;

в) на Жовтих Водах;

г) під Корсунем;

ґ) під Зборовом.

7. Українська держава у середині ХVІІ ст. називалася:

а) Велике князівство Руське;

б) Україна;

в) Держава Війська Запорозького.

8. Столицею держави Війська Запорозького у часи Визвольної війни було місто:

а) Київ;

б) Чигирин;

в) Переяслав.

9. За формою правління держава Війська Запорозького була:

а) становою монархією, спадковий володар якої – гетьман, а дорадчий орган влади – рада козацької старшини;

б) становою республікою, повновладним головою якої вважався виборний гетьман, а найвищим органом влади – загальнокозацькі збори;

в) абсолютною монархією, вся влада в якій зосереджувалася у руках гетьмана, що передавав її у спадок.

10. Територія держави війська Запорозького в часи Б. Хмельницького майже постійно охоплювала:

а) Київське, Брацлавське, Волинське і частину Руського воєводства;

б) Чернігівське, Київське, Брацлавське та частину Волинсь­кого воєводства, а також межові землі Білої Русі;

в) Чернігівське, Київське, Волинське та частину Руського воєводства, а також межові землі Білої Русі;

11. «Березневі статті» Б. Хмельницького були узгоджені й затверджені:

а) у Переяславі;

б) у Києві;

в) у Москві.

12. У «Березневих статтях» визначався козацький реєстр у:

а) 40 тис. осіб;

б) 60 тис. осіб;

в) 80 тис. осіб.

13. Встановіть відповідність:

а) вересень 1651 р. 1) битва під Батогом

б) травень 1652 р. 2) Білоцерківський мирний договір

в) грудень 1653 р. 3) Переяславська Рада

г) січень 1654 р. 4) облога Жванця.

Тема 3.

Початок національного відродження України (к. XVIII - І пол. XIX ст.)

План

I. Основні соціально-економічні зрушення на шляху до капіталістичних відносин на українських землях.

II. Формування нової української культури.

III. Кирило-Мефодіївське товариство (братство).

Література

1. Бойко, О. Історія України [Текст] : Посібник / О. Бойко. – К. : Академвидав, 2010. – С. 213–248.

2. Історія України: погляд із сьогодення. Навчальний посібник / М. Є. Безпалов, О. М. Бут, П. В. Добров, В. І. Шабельніков . – Донецьк, ДонНУ, 2004. – С. 72–85.

3. Савченко Н. М., Подольський М. К. Історія України: модульний курс. Навчальний посібник / Н. М. Савченко, М. К. Подольський. — К.: Вид-во «Фірма «ІНКОС», «Центр навчальної літератури», 2006. – С. 218–296.

4. Світлична В. В. Історія України. Навчальний посібник / В. В. Світлична . – К.: Каравела, 2006. – С. 150–154; 159–160.

5. Історія України: Навчальний посібник, семінари, кредитно-модульний зріз. Навчальний посібник / М. Є. Безпалов, О. М. Бут, Т. І. Мармазова, В. І. Шабельніков. – Донецьк, ДонНУ, 2009. – С. 64 – 90.

6. Історія України: проблемні лекції для студентів неісторичних спеціальностей вищих навчальних закладів: навч. посіб. / О. М. Бут, М. І. Бушин, Ю. І. Вовк та ін. – Черкаси: ЧДТУ, 2012. – С. 118 – 124.

Теми рефератів

> Перші будителі України (Іван Котляревський, Григорій Полетика, Григорій Сковорода).

> Роль університетів у національно-культурному відродженні України.

> Т. Шевченко в українському національному відродженні.

Творчі роботи

• Місце Кирило-Мефодіївського братства у національному русі українців.

• Наслідок революції 1848-1849 рр. в Європі для України.

• Порівняльний аналіз ролі й місця України у документах Кирило- Мефодіївського братства та декабристів. Ваше бачення.

Методичні поради

Україна переживала з кінця XVIII століття складний етап своєї історії. Після розділів Речі Посполитої Російська імперія об'єднала в своєму складі близько 80 % українських земель. Вона ліквідувала українську автономію і перетворила Україну в звичайну провінцію Росії. Ще 20% українських територій (Галичина і Буковина) опинилися під владою Австрійської Імперії, яка з 1867 р. отримала назву Австро-Угорщини. Обидві імперії демонстрували зневажливе, негативне ставлення до української мови, культури та історії.

При підготовці відповіді на перше питання слід звернути увагу на те, що в суспільному житті України наприкінці XVIII – у І-й пол. XIX ст. почалося піднесення. Воно мало об’єктивне підґрунтя. Покращало геополітичне положення України, територія якої стала менш роздробленою і поширилася до природних кордонів Чорноморського та Азовського узбережжя, захищеною від турецької, кримсько-татарської та польської експансії. Соціально-економічний прогрес проявився у послабленні кріпосництва в Західній Україні, а в російській – в небачених масштабах розгортання заселення та господарського освоєння чорноземних степів. Вивіз хліба через Чорне море та імпорт з-за кордону свідчили про економічні зрушення. Формувались передумови майбутнього економічного піднесення Донбасу.

В Україні, як і в Росії, у цей час у надрах феодально-кріпосницької системи все більше розвивався капіталістичний спосіб виробництва, в усіх формах економіки йшов процес розвитку товарно-грошових відносин.

Упродовж XIX ст. основою економіки України залишалося сільське господарство. Його розвиток визначали такі тенденції: домінування в аграрній сфері поміщицького землеволодіння, яке перебувало у кризовому стані; посилення експлуатації селянства, його майнова диференціація; застосування застарілих способів і засобів ведення господарства; розвиток підприємництва. Під впливом зростаючого попиту на хліб, сировину для промисловості сільське господарство починає поступово переходити на капіталістичний шлях розвитку. Воно набуває рис торгового, підприємницького характеру, зростає його товарність і спеціалізація. Великі латифундії Південної та Правобережної України мали значні площі землі та достатню кількість дармової кріпацької робочої сили, що давало їм можливість швидше пристосовуватися до товарно-грошових відносин, ніж дрібним господарствам Лівобережної України. Поступово в товарне виробництво втягуються і селянські господарства. В умовах масового обезземелення починає формуватися заможна селянська верхівка, яка шляхом дрібного підприємництва, лихварства, чумакування, посередницької торгівлі накопичує капітали, готуючись до крупної підприємницької діяльності.

Процес розвитку товарно-грошових відносин призводив до зростання міського населення за рахунок сільського, відволікання все значнішої частини людей від землеробства та залучення їх до промисловості.

Зі зростанням неземлеробського населення збільшувалася потреба у сільськогосподарських продуктах. Під впливом зростання попиту на хліб та сировину для промисловості сільське господарство почало поступово переходити на капіталістичний шлях розвитку. Воно набувало рис торгівельного, підприємницького характеру, зростали його товарність і спеціалізація.

За нових економічних умов поміщицькі та селянські господарства намагалися збільшувати виробництво хліба та продуктів тваринництва. Підприємливі поміщики все активніше застосовували машини та удосконалені знаряддя праці, що сприяло підвищенню врожайності зернових і технічних культур. Щоб одержати прибуток, поміщики за певну плату відпускали своїх селян на заробітки.

Поряд з виробництвом товарного хліба розширювалися посівні площі технічних культур, які користувалися попитом промисловців. Значного поширення набуло вирощування конопель і тютюну в Полтавській та Чернігівській губерніях, льону в Катеринославській та Херсонській, цукрових буряків на Правобережжі та Лівобережжі тощо. Отже, спостерігалася певна спеціалізація районів щодо виробництва тих чи інших культур.

Найуспішніше перехід до товарного виробництва здійснювався у господарствах Південної та Правобережної України. В товарне виробництво втягувалися й державні селяни. Внаслідок особистої свободи, сплати грошового оброку вони мали більше можливостей для підприємницької діяльності.

Грошова рента, яка змінює натуральну, вже є свідченням певного ступеня розвитку торгівлі, промисловості, грошового обігу взагалі. Вона була важливим стимулятором товаризації господарства. Зростаюча роль грошей в соціально-економічному житті змушувала виробників перетворювати частину продуктів у товар, розширювати своє підприємство, шукати нові форми діяльності для задоволення зростаючих потреб у коштах. Пристосовуючись до умов товарного господарства, поміщики прагнули збільшувати виробництво хліба на продаж. Це відбувалося за рахунок скорочення надільної землі.

Предметом уважного розгляду мають бути глибокі зміни у промисловому розвитку. Початок промислового перевороту в середині 30-х років став новим етапом у розвитку вітчизняної промисловості. Суть цього перевороту полягала у поступовому переході від феодальної мануфактури до капіталістичної фабрики. У цей період продовжувався процес кількісного зростання промислових підприємств. Від 1825 до 1861 року їхня кількість зросла у 3,6 рази. В основі промислового перевороту була покладена заміна ручної праці машинною, широке впровадження у виробництво парових двигунів, удосконалених технологій.

У зв’язку зі зростанням попиту на машини, з 30-х років почало зароджуватися національне машинобудування. Перше механічне підприємство на українських землях заснував у Катеринославі в 1835 р. купець А. Заславський. Подібні виробництва стали відкривати українські підприємці й в інших містах. Заводи харківських купців Р. Плетньова та М. Рижова, київських Дегтярьових виготовляли парові котли, гідравлічні преси та інше устаткування. Молотарки та віялки постачав відкритий у 1839 р. завод поміщика Потьомкіна на Полтавщині.

Процес розвитку капіталістичних відносин зумовив певні зміни у класовій структурі. З-поміж дворян, селян, міщан та купців став виокремлюватися клас буржуазії. Нові машини та технології вимагали якісно нової робочої сили - дисциплінованої, кваліфікованої, зацікавленої у наслідках праці. Закріпачений робітник не відповідав цим критеріям. Тому складався клас найманих робітників, джерелом формування яких було розорене селянство, міські ремісники тощо. Частка вільнонайманої праці продовжує швидко зростати. Якщо у 1825 р. вона становила 25 %, то 1861 р. - майже 74 %.

Розглядаючи питання становища західноукраїнських земель, слід звернути увагу на колоніальну політику Австрійської монархії, економічну відсталість цього краю. Протягом першої половини XIX ст. основою економіки краю залишалось сільське господарство, головним чином землеробство. Більше половини земельних угідь належало поміщикам і казні, менше половини - селянським господарствам. Традиційно невисокий рівень агрокультури зумовлював низьку врожайність, особливо у селянських господарствах. Повільними темпами розвивалось і тваринництво.

Феодально-кріпосницьке сільське господарство західноукраїнських земель, не витримуючи конкуренції на міжнародному ринку з капіталістичним сільським господарством європейських країн, виявляло тенденцію до занепаду, яка переросла у кризу в середині 40-х років.

Тут лише незначна частина поміщицьких господарств стала на шлях капіталістичного розвитку. Більшість поміщиків йшла шляхом збільшення панщини. Поширеними формами боротьби з нею були втечі селян від поміщиків, підпали маєтків, знищення посівів та вирубка лісів. Основним наслідком цієї боротьби стало скасування панщини у Галичини 16 квітня 1848 р.

Процес зародження міської буржуазії та пролетаріату йшов уповільненими темпами з-за кріпосницької й колоніальної політики Австрійської імперії. У середині XIX ст. на західноукраїнських землях діяло біля 250 мануфактур: металообробних, керамічних, шкіряних, соляних, скляних, лікеро-горілчаних та ін. Однак жодна з них не мала парових двигунів.

Висновок з першого питання можна зробити такий: основним змістом соціально-економічного розвитку України першої половини XIX ст. був розпад феодально-кріпосницької системи і формування в її надрах нового суспільного устрою. У сільському господарстві це проявилося перш за все у спрямованості поміщицьких і заможних селянських господарства виробляти продукцію на ринок. Проте капіталістичні зрушення в сільському господарстві були ще слабкими. Основною сферою, де формувався новий спосіб виробництва, була промисловість, провідну роль в якій відігравали купецькі капітали.

Під час розгляду другого питання головну увагу слід приділити найбільш характерним рисам національно-культурного відродження:

- формуванню національної свідомості українців;

- зростанню інтересу до української мови, історії, культури;