Журнал «Основа» та його роль в розвитку української літератури. Художня частина «Основи».
Лекція № 6.
Українська журналістика в Росії в добу «великих реформ».
Альманахи «Записки о Южной Руси» і «Хата» П.Куліша.
Журнал «Основа» та його роль в розвитку української літератури. Художня частина «Основи».
Після поразки Росії у Кримській війні суспільство зрозуміло застарілість державно-політичної та економічної системи держави, постала проблема її реформування. Підготовкою і проведенням реформ зайнявся цар Олександр ІІ, що змінив на престолі свого батька Миколу І, якого Т.Шевченко назвав «жандармом Росії». Микола І покінчив життя самогубством, випивши келих з отрутою після програної війни. Коронація нового царя у 1855 р. була ознаменована реабілітацією декабристів, він звернувся до їхньої програми і почав втілювати її в життя. Цей час увійшов історію як «доба великих реформ», а Олександр ІІ був названий Визволителем. Навесні 1861 р. було скасоване кріпосне право, проведені військова і судова реформи на зразок європейських.
Наслідком демократизації стала поява в Росії соціалізму в його народницькому варіанті. Соціалістичні гуртки почали розхитувати країну з метою добитися негайних реформ шляхом повстання. Але кардинально за короткий час поміняти країну ще нікому не вдавалося. Саме середовище, яке оточувало царя, не завжди підтримувало і розуміло потребу реформ. З боку демократичних сил на царя і його уряд також чинився сильний тиск, велика критика за повільність у проведенні державного реформування. Уряд опирався і собі діяв відповідно вороже до демократичного табору. Назрівала нова конфронтація. У 1862 р. був позбавлений громадянських прав і висла-ний на заслання у Сибір демократичний лідер М.Чернишевський. У 1863 р. вибухнуло польське повстання, яке мало великий успіх і від’єднало від Росії значну частину польських земель. Російські демократи не всі підтримали польських повстанців у їхній національно-визвольній війні. З українців їх палко підтримував Т.Шевченко. Політична ситуація викликала зневіру в політиці Олександра ІІ. І тоді соціалісти вдалися до терористичної боротьби. У 1866 р. на царя було вчинено замах, він врятувався, але терориста Дмитра Каракозова було страчено. Після цих подій демократія почала переростати в терор уже з боку влади. Дві сили пішли на відкриту конфронтацію. Це позначилося на становищі журналістики. З 1863 р. українську пресу повністю заборонили. Уряд боявся повстання на зразок польського. Українське слово знову зводили до окремих альманахів або й взагалі виганяли поза межі Росії – в Австрію. На хвилі дестабілізації у державі 1 березня 1881 р. Олександра ІІ було вбито. Терористичний акт здійснила С.Перовська, пізніше страчена. У Росії остаточно запанувала доба реакції.
Хвилинною ситуацією – періодом «великих реформ» – скористалися і українці. Після десятилітнього антракту почала відновлюватися українська журналістика – спочатку альманахова, а потім і справжні часописи, універсальна за підходом. У 1855 р. отримав помилування, а в 1857 р. повернувся до столиці Т.Шевченко, у 1853 р. повернувся до Петербурга з тульського заслання П.Куліш та розгорнув видавничу діяльність.
Ластівкою нового відродження став альманах «Записки о Южной Руси»(1856-1857) П.Куліша, що засвідчив пробудження українства. Він вийшов у двох томах в С.-Петрбурзі у власній друкарні упорядника. Фінансову допо-могу виданню надали меценати – поміщики Г.Галаган та В.Тарновський. Це перші свідчення про українських меценатів, які підтримували журналістику.
«Записки о Южной Руси» являли собою переважно етнографічне видання. Перший том складався із зібраних П.Кулішем ще в 1844 р. етнографічних матеріалів, які тоді не мали шансу на видання. Спонукав видати їх російський художник Лев Жемчужников, якому автор прочитав зібране. Як друг П.Куліша, він захопився українською культурою, малював на її тематику, сам збирав український фольклор і навіть співробітничав з «Основою». Куліш написав передмову, де заявляв, що хотів би бачити видання періодичним, аби широко інформувати громадськість про культуру південно-руського народу. Упорядник говорив про людей, від яких записував твори, про кобзарів та лірників, манеру виконання, подавав поясненні і коментарі до текстів. Куліш опублікував «Легенду про Золоті Ворота», розповіді про кобзарів Архипа Никоненка, Андрія Шута та ін. Книга компонувалася як розповідь про зустрічі з цими людьми і знайомство з їх творами. У концепції альманаху оживали провідні традиції харківської журналістики. Другий том засвідчив тенденцію переростання видання в універсальний журнал. Тут вміщувалися художні твори, наукові статті, історичні матеріали. Тут були опубліковані записані Л.Жемчужниковим твори і розповідь про його зустріч з відомим кобзарем Остапом Вересаєм. З художніх творів привертала увагу «Наймичка» Т.Шевченка, проте ім’я автора не згадувалося, оскільки він ще не повернуся із заслання, оповідання «Орися» П.Куліша. Обидва твори утверджували родинні українські цінності. Друкувалися ноти О.Маркевича до українських пісень. В історичних матеріалах йшлося про гайдамацький рух, про гетьмана Остряницю, про давність української мови. Всі ці матеріали розширювали знання про Україну, популяризували її культуру.
«Записки о Южной Руси» отримали позитивні відгуки. Їх високо оцінив М.Костомаров, Т.Шевченко у листі до упорядника пропонував реорганізувати їх у журнал. П.Куліш почав готувати до друку третій том, про що сповіщав у листах до друзів. Тоді ж у 1858 р. він звернувся до міністра освіти з проханням видавати журнал «Хата», оскільки альманах мав успіх, йому надійшло так багато нових матеріалів, що видати їх без сприяння передплатників неможливо. Проте П.Куліш отримав відмову. Довелося видавати альманах. Він вийшов у 1860 році.
Видання мало такий успіх, що після друку першого тиражу у лютому, довелося вже у травні видати другий. «Хата» являла собою збірник творів провідних українських письменників. П.Куліш запросив до участі в альманасі всіх, хто писав українською.
Вступна стаття до альманаху «Переднє слово до громади» мала програмовий характер. Тут П.Куліш викладав дорогі для нього ідеї. Він говорив про потребу ширшого знайомства зі світовою класикою. Засудив І.П.Котляревського, вважаючи бурлеск «найстрашнішою пробою нашому слову писаному українському». Високо оцінив роль Г.Квітки та Т.Шевченка. Про Марка Вовчка сказав, що поки її твори несамостійні – лише ескізи з життя, навіть «Інститутка». Критик сказав про вузькі кола, які цікавляться українським друкованим словом. Через це спостерігається його сповільнений розвиток. Українські видання не дають прибутків, потребують жертовності. Стаття гідно репрезентувала українську літературу і пояснювала завдання альманаху.
У «Хаті» були опубліковані вірші Т.Шевченка періоду заслання з циклу «В казематі» та написані в останній період творчості, як наприклад «Доля» та ін. Це дозволяло побачити творчу еволюцію автора, публікації стали свідченням його повернення в літературу. Друкувалося в «Хаті» романтичне оповідання «Чари» Марка Вовчка, яка тоді входила в літературу. Тут було опубліковано десять байок Є.Гребінки, вірші Я.Щоголева, поезії Олександри Псьол, написані ще 1847 р. з нагоди розправи над кирило-мефодіївцями. Тут друкувалися етнографічно-побутові оповідання Ганни Барвінок. Два свої оповідання надрукував і П.Куліш. Упорядник подав важливі літературно-критичні нариси про авторів, вписав їх у контекст розвитку української літератури.
П.Куліш запропонував власний правопис, яким була надрукована «Хата». Він отримав назву «кулішівка». Цей правопис покладений в основу того, яким ми досі користуємось.
Значення Кулішевих альманахів:
1) ними після великої перерви була відроджена українська журналістика; вони засвідчували, що репресії не знищили її;
2) Куліш запропонував як типи видань етнографічний щоденник та літературно-критичний збірник;
3) важливими були публікації творів Т.Шевченка та ін. авторів;
4) альманахи відкрили нові імена в літературі;
5) вони продемонстрували зростання української літератури – її авторів та читачів, потяг до створення українського журналу, який згодом з’явився.
«Основа» (1861-1862) являє собою етапне явище першого періоду становлення української журналістики, гідно завершуючи його. Журнал почав виходити в рік скасування кріпацтва. Ініціаторами видання виступили Т.Шевченко, М.Костомаров та П.Куліш. Останній звернувся до міністра освіти за дозволом, але отримав відмову у зв’язку з минулим – участю у Кирило-Мефодіївському товаристві. Тоді на посаду редактора запропонували Василя Білозерського (1825-1899) – брата Ганни Барвінок, дружини П.Куліша. Сам В.Білозерський теж належав до цього товариства, але відігравав у ньому незначну роль. 1846 р. він по закінченню Київського університету він виїхав на службу до Харкова. Там був заарештований і отримав мінімальне покарання – заслання в Петрозаводськ. У кін. 50-х рр. жив у Петербурзі і погодився редагувати журнал, навіть отримав 20 тис. карбованців на видання від мецената Н.Катеніна. Улітку 1859 р. він розпочав клопотання про дозвіл видавати український часопис. Третій відділ (таємна поліція Росії) з огляду на його минуле також не рекомендувала міністру освіти його кандидатуру, але міністерство не заперечило. У 1860 р. В.Білозерський отримав дозвіл. Він розіслав у тодішні газети й журнали, а також приватним особам оголошення про вихід журналу з метою залучити передплатників.
Журнал замислювався як універсальне видання. Редактор сповіщав, що друкуватиме всі матеріали, дотичні до українського життя: художні твори; історичні дослідження; статті з етнографії, педагогіки, сільського господарства, економіки; урядові постанови щодо України; критику і бібліографію; листування з читачами. Таким читач міг мати перед собою все тогочасне українське життя в його універсальному баченні.
Перший номер «Основи» вийшов 12 січня 1861 року. Часопис проіснував майже два роки і припинився на №10 1862 року. Він друкувався двома мовами. Українською – художня література, пізніше – листування з читачами, хроніка, невеликі статті. Російською – наукові праці. Проте тенденція свідчила, що журнал прагнув стати українським не лише за тематикою, а й за мовою. Тираж видання складав 2 тис. примірників. Такого тиражу не мало жодне періодичне видання в ХІХ ст. Це свідчить про популярність «Основи» і стійке коло її читачів, яких більшало.
В.Білозерський як редактор взяв на себе всю роботу по стосунках з цензурою та адміністративними органами, вів відділ хроніки, писав статті і замітки від редакції. Він не демонстрував свого лідерства, хоча й відігравав таку роль. Свідомо поступався славою ідейним натхненникам журналу – П.Кулішу та М.Костомарову. Вони відбирали і редагували рукописи, писали полемічні статті, тим визначаючи ідейне спрямування «Основи».
У журналі художній і науковий відділи були рівноцінними. Журнал не мав рубрик, а матеріали подавалися під порядковими номерами. Проте художні твори виносились в препозицію, з них розпочиналося читацьке сприйняття видання.
Основним автором «Основи» був Т.Шевченко, твори якого друкувалися що номера, з № 2 – посмертно (саме тут було опубліковано некролог). Більшу часину своїх творів Т.Шевченко ще сам встиг передати у журнал. Після його смерті це робили друзі, знайомі, надсилаючи подаровані їм твори, іноді – ніде не друковані. Публікації їх в «Основі» відіграли величезну роль по збиранню всієї спадщини Кобзаря. Надсилалися також спогади про Т.Шевченка. «Основа» опублікувала понад 70 його поезій, поеми «Москалева криниця», «Невольник», «Ісайя. Глава 35», «Неофіти», драму «Назар Стодоля». З травня 1861 р. друкувався «Щоденник» Т.Шевченка, потім – його листи до різних осіб. «Основа» творила культ Кобзаря як національного провідника.
Другою постаттю в художньому відділі «Основи» стала Марко Вовчок – авторка тоді відомих «Народних оповідань». Вона надсилала свої твори з-за кордону. Тут були надруковані три повісті – «Три долі», «Від себе не втечеш», «Інститутка», а також оповідання «Не до пари», «Два сини», «Ледащиця».
Третім з найвідоміших авторів був О.Стороженко. Він походив з козацького роду, був службовцем, військовим, чиновником з особливих доручень при Київському генерал-губернаторі, писав російською. «Основа» пробудила в ньому українського письменника. За два роки він написав і надрукував тут так багато, що згодом видав опубліковане у двох томах (зб. «Українські оповідання»). В «Основі» друкувалися оповідання, написані на основі української народної демонології – «Се така баба, що їй чорт на махових вилах чоботи подавав», «Закоханий чорт», а також твори, що виростали з української народної сміхової традиції – «Голка», «Вуси». Друкувалася тут і романтична драма письменника про народного повстанця «Гаркуша».
Дуже активним автором «Основи» був П.Куліш. Він розпочав тут друкувати свою поетичну книгу «Досвітки», видану у 1862 р., опублікував поеми «Настуся» та «Великі проводи». Автор намагався заповнити прогалину в українській поезії після смерті Т.Шевченка. Його твори мали виразний історіософський струмінь, вони створювали поетичний обоаз українського минулого, зображували трагічні сторінки українсько-польського протистояння, оспівували ідею волі. П.Куліш втілив тут свою основну ідею – духовного аристократизму української шляхти. На його думку, українські низи поглинули аристократичну витончену верхівку, не зуміли зберегти її. Українська шляхта була знищена не так у боротьбі з ворогом, як із власним народом. А маса без поводирів виявилася нездібною до державотворчої діяльності, до вироблення власної ідеології, до державницького інстинкту. П.Куліш засуджував український індивідуалізм, що не дає змоги об’єднатися і консолідувати націю. Зі сторінок «Основи» він заявив про себе як талановитий поет.
З інших авторів варто згадати Л.Глібова. У журналі друкувалися його відомі байки, знаменита «Журба», що стала народною піснею. Кілька творів опублікував в «Основі» Д.Мордовець. Зі співомовками тут виступив С.Руданський, він опублікував тут і свої відомі твори «Повій, вітре, на Вкраїну…» та символічний маніфест українського поступовства «Гей, бики!».
Літературні публікації «Основи» стали свідченням утвердження українського слова, вони розкривали перспективи української мови як гідної мови літератури і преси.
Література
1. Михайлин І.Л. Українська журналістика в Росії в добу «великих реформ» // Михайлин І.М. Історія української журналістики ХІХ століття.: Підручник. – К.: Центр навчальної літ-ри, 2003. – С. 151-176.
2. Таємне відношення Міністра внутрішніх справ Російської імперії до Міністра народної освіти // Матеріали з історії національної журналістики Східної України поч. ХХ ст. / Уклад. Н.М.Сидоренко, О.І.Сидоренко. – К.: Дослідн. центр історії укр. преси, 1999. – С.17-18.