Племена трипільської культури

Первісна доба на території України

Історія людства починається з тих часів, коли відбувається перетворення високорозвинених приматів на людину. Найважливішими ознаками цього процесу є випростане ходіння представників родини гомінід - перших предків людини, а також вміння виготовляти та застосовувати знаряддя праці.Кам'яний вік - це перший період в еволюції людства. Саме в цей період відбулося виділення людини з тваринного світу і становлення її як гомо сапієнса. Це відбулося завдяки усвідомленій праці, а згодом і мові. Завдяки археологічним знахідкам в Ефіопії, Кенії, Танзанії вчені роблять висновки, шо перша людина на Земній кулі з'явилася понад 2 млн. років тому.Вчені розподілили історію первісного суспільства на кілька епох залежно від матеріалу знарядь праці: палеоліт, мезоліт, неоліт, енеоліт, бронзовий вік.Палеоліт на території сучасної України - період, що тривав від І млн. років тому до 11 тис. років до нашої ери. У перекладі з грецької мови палеоліт походить від двох слів "палайос" - стародавній і "літос" - камінь. Стародавньо-кам'яний вік історики поділяють на ранній і пізній.

Племена трипільської культури

Найбільш відомі ранні землеробські осілі племена на території сучасної України ряд вчених пов'язують з так званою Трипільською культурою, з періодом якої збігається перше широкомасштабне етнічне переоформлення на території сучасної України в доісторичний період.Та незважаючи на те, що перші знахідки трипільської культури — найдавнішої людської цивілізації — віднайшов відомий український археолог В. Хвойка ще в 1893 р. під стародавнім українським селом Трипілля на Київщині (звідси і назва культури), до недавнього часу її так і не дано належної оцінки. Можливо це викликано тим, що деякі вчені вважали трипільців субстратом, або основою українського народу, проти чого виступала радянська офіційна історіографія. Тому в нашій літературі дані про трипільську культуру дуже обмежені й подаються матеріали переважно про її досягнення в матеріальному виробництві.Враховуючи це, зупинимося детальніше на позиціях щодо недавнього часу, які випадали з поля зору дослідників.Трипільська культура — одна з основних давньоземлеробських культур мідного віку. Вона розвивалася впродовж IV—II тисячоліть до н. є. і була поширена від південно-східного Прикарпаття до Дніпра. Нині відомі сотні трипільських поселень у межах України та Молдови. її засновниками були давні українці-першоорачі — орії, котрих здебільшого досі перекручено називають аріями. Саме вони, орії (або оріяни), розпочали цю культуру не з меча, а з плуга, з вирощування хліба. Вони одні з перших, хто приручив коня, винайшов колесо і плуг, проклав борозни, посіяв жито і пшеницю, спік хлібину, яку понесли у світи. Так починався український селянин, котрий ніс свою хліборобську культуру упродовж IV—II тис. до н. е. в Китай, Індію, Месопотамію, Палестину, на о. Крит, в Єгипет, Італію, на Балкани, в Західну Європу та Скандинавію.

3.Кіммерійці,православ*яни й таври на території України. Південними сусідами праслов'ян у X—VII до н. є. були кіммерійці. Жили вони в степах Північного Причорномор'я від Дону до Дунаю. Були дуже войовничими. Це перший народ на території України, назва якого дійшла до нас. Уперше про кіммерійців згадується у давньогрецьких поемах Гомера. Найбільше і найдостовірніше розповів про кіммерійців грецький історик V ст. до н. е. Геродот.Згадки про них знаходимо також в ассирійських джерелах. Ассирійська назва "кімміраї" означає "велетні".
Є три версії щодо походження кіммерійців. Перша — це давньоіранський народ, який прийшов на землі України через Кавказ. Друга — кіммерійці з'явилися внаслідок поступового історичного розвитку праіранської степової культури, а
прабатьківщиною їхньою було Нижнє Поволжя. Третя — кіммерійці були місцевим населенням.Археологи знаходять речові пам'ятки кіммерійців у Північному Причорномор'ї, на Північному Кавказі, у Поволжі, на нижній течії Дністра та Дунаю. Кіммерійці були іраномовними.Ранні кіммерійці вели осілий спосіб життя. Пізніше, у зв'язку з настанням посушливого клімату, вони стали кочовим народом і розводили в основному коней.Племена кіммерійців об'єднувалися у великі союзи племен, які очолював цар-вождь. У них було велике військо. Воно складалося з рухливих загонів вершників, озброєних сталевими і залізними мечами і кинджалами, луками і стрілами, бойовими молотами і булавами. Кіммерійці воювали з царями Урарту та Ассирі.

4. Скіфи, після них — Сармати — кочові іраномовні народи, які протягом близько тисячі літ жили в північночорноморських степах сучасних України та Росії. Вони описані в багатьох писаннях античних істориків та географів, в той час, як інформацію про ранню історію слов’янських племен у більшості з них, аж до VI ст. н.е. з неї доводиться вибирати по крупинках. Справа в тому, що ще з часів античної Греції скіфи, і, пізніше, сармати, були найбільш відомими історикам та географам народами, що населяли українські землі. Північне Причорномор’я здавна стало місцем грецької колонізації, причому греки вели постійну торгівлю та мали військові конфлікти з навколишнім населенням, як порубіжним, так і тим, що мешкало далі на північ. Власне, з цих теренів дана інформація і потрапляла до писань античних географів та хроністів.Обидва народи — не автохтони Північного Причорномор’я, і належать до іраномовних. Безумовно, вони мали певний вплив і на культурну і, якоюсь мірою, й на етнічну історію слов’ян, але прямими предками будь-кого зі східнослов’янських народів їх називати, безумовно, не можна. Виключення становлять тільки згадки про скіфів-землеробів, під якими, як довели студії останніх десятиліть маються на увазі слов’янські племена.

5.Античні міста-держави в Північному Причорномор*ї та Криму. Велику роль в історії України відіграли античні міста-дер­жави Північного Причорномор'я. Як органічна частина ан­тичної цивілізації, вони утворились і розвивалися у тісній взає­модії з місцевим причорноморським населенням. Останнє впро­довж цілого тисячоліття відчувало на собі вплив високої ан­тичної культури, що знайшло свій вияв у прискоренні їх со­ціально-економічного та культурного розвитку.В історії античних міст-держав Північного Причорномор'я вирізняються два основні періоди. Перший охоплює час з VI по середину І ст. до нашої ери й характеризується відносно само­стійним життям на базі еллінських традицій і мирними відносинами зі скіфськими племенами. Другий припадає на середину І ст. до нашої ери - 70-ті роки IV ст. нашої ери, коли міста-держави поступово потрапляли у сферу інтересів Риму й до того ж зазнавали постійних руйнівних нападів готів і гунів. У процесі античної колонізації у Північному Причорно­мор'ї утворилися чотири основних осередки.Перший - це побережжя Дніпро-Бузького та Березансько-го лиманів. Другий центр античної цивілізації Півдня України склав­ся в районі Дністровського лиману, де розташувалися міста Ніконій і Тіра. Третій центр сформувався в Південно-Західному Криму. Головне місто тут - Херсонес Таврійський.Четвертий центр античної культури в Північному Причор­номор'ї виник на Керченському й Таманському півостровах. Тут були побудовані міста Пантікапей, Феодосія, Фанагорія.

6.Походження слов*ян,розселення їх в Україні. Сучасні українці є однією з гілок історичного слов'янства, походження та етногенез якого до сьогодні остаточно не з'ясовано. Значна частина науковців схиляється до думки, що свої початки слов'янський світ бере ще у бронзовому і ранньозалізному віках (II—І тис. до Н. X.). Вперше про слов'ян згадують римські автори І—II ст. після Н. X., а з VI ст. про них дещо ширше говорять візантійські історики. Готський хроніст Йордан повідомляє, що слов'яни походять від одного кореня і відомі під трьома назвами: венетів, антів і склавинів. Тобто на межі нової ери слов'яни сформувалися як самостійна етнічна спільнота. Вони займали райони Вісли, Дністра, Прип'ятського Полісся, сягали Верхнього Подніпров'я. На початку нової ери завершився поділ слов'янської спільноти на дві групи: східну і західну. У V—IX ст. частина слов'ян переселилася на Балканський півострів, де утворилася південнослов'янська група. Східні слов'яни, що жили на землях сучасної України, на поч. І тис. об'єдналися в Антське державне утворення, яке займало територію між Дністром і Дніпром. Певний час анти межували з готами, які проживали в причорноморських степах у II—IV ст. В IV ст. у володіння Готського королівства вторглися гуни, які вийшли з Центральної Азії. Вони не загрожували. Упродовж другої пол. V — сер. VI ст. політичну ситуацію в Європі багато в чому визначали відносини між Антським державним об'єднанням та Візантією. З сер. VI ст. починається слов'янське розселення на правобережжі Дунаю та колонізація Балкан. Протягом VII ст. праукраїнці зосереджувалися на правому березі Дніпра. IX ст. на їхніх теренах утворилося стабільне проукраїнське державне об'єднання Руська земля.

7. Господарство,побут,звичаї та вірування слов*ян.Господарство Основним заняттям східних слов'ян було землеробство. Це підтверджується археологічними розкопками, при яких були виявлені насіння злаків (жито, ячмінь, просо) і городніх культур (ріпа, капуста, морква, буряк, редька). Вирощувалися також і технічні культури (льон, коноплі). ¹ Південні землі слов'ян обганяли у своєму розвитку північні, що пояснювалося відмінностями в природно-кліматичних умовах, родючості грунту. Південні слов'янські племена мали більш давні хліборобські традиції, а також мали давні зв'язки з рабовласницькими державами Північного Причорномор'я. Розводили слов'яни велику рогату худобу і свиней, а також коней. Важлива роль скотарства видно з того, що в давньоруській мові слово «бидло» означало також гроші. Лісові й річкові промисли також були поширені у слов'ян. Приблизно в VII - VIII ст. ремесло остаточно відділяється від землеробства. Виділяються фахівці-ковалі, ливарники, майстра золотих і срібних справ, пізніше гончарі.Культура.Основними пам'ятками культури слов'янської давнини є священні пісні, перекази, міфи, хоча більшість учених вважають, що тексти давньослов'янських священних пісень, міфів загинули християнізації Русі. У вітчизняній історичній науці навіть те небагато що, що залишилося - Велесову книгу, переважно написану новгородськими жерцями не пізніше IX ст., Вважають підробкою. Рівень духовної зрілості древніх слов'ян, їх філософські погляди можна реконструювати за їх космогонічними міфами.Вірування. У давньослов'янських космогонічних міфах, так само як і в міфах інших стародавніх народів, завжди переплетені перекази про походження богів (теогонія) і людей (антропогонія), світ яких вторинний по відношенню до народжує силам космосу, але тісно з ним взаємодіє. Син Сварога - Перун, друга особа слов'янської Трійці (Триглава), бог війни та грози, оживляв явлене, стежив за світопорядком, обертаючи сонячне золоте колесо. Після християнізації Русі культ Перуна був замінений Іллею Пророком, а у фольклорній традиції - Іллею Муромцем та Єгором Хоробрим. Третя іпостась - Велес (пізніше Свентовіт) - спочатку був богом світла у західних слов'ян. Велесова книга говорить про велику таємницю триєдності Сварога - Перуна - Свентовита, сила якого пронизувала всі рівні життя, множила світи богів і людей владою любові. Священне знання стародавніх слов'ян мало, таким чином, деякими рисами монотеїзму ¹ , але при цьому мало багато спільного і з первісними формами релігії

.

8.Виникнення Київської держави.Київське князівство за перших князів. Джерелами відтворення історії Київської Русі є писемні й речові (археологічні) пам’ятки. Головними писемними джерелами є літописи: “Повість временних літ”, Київський, Галицько-Волинський, Новгородські, Суздальський, Московський, Никонівський та ін. Чимало цінного додають і інші писемні пам’ятки – кодекси й записи норм права, князівські земельні грамоти, тощо. Вирішальний крок на шляху до східнослов’янської державності було зроблено наприкінці ІХ ст. Близько 882р. новгородський князь Олег з дружиною спустився Дніпром, взяв Смоленськ, Любеч, потім хитрістю захопив Київ, убив київських князів Аскольда і Діра й проголосив Київ столицею своєї держави: “Хай буде Київ матір’ю градам руським”. З того часу надходять систематичні відомості про розвиток державності на Русі. Князювання Олега в Києві (882-912) почалося згідно зі свідченням “Повісті временних літ” зі створення опорних пунктів центральної влади у племінних княжіннях міст, зі встановлення попервах приблизного порядку стягання данини на підвладних князеві землях. Протягом першої половини Х ст. київські князі наполегливо й послідовно згуртовували у спільній державі племінні княжіння східних слов’ян. Справу Олега, за свідченням “Повісті временних літ”, 912р. продовжив його наступник Ігор. Він знову приєднав до держави княжіння уличів і древлян, що відпали було після звістки про кончину Олега. Під впливом своїх дружинників князь Ігор, зібравши один раз полюддя в землі древлян, повернувся туди, щоб стягнути його вдруге, за що був забитий повсталими 944р. Зі смертю Ігоря закінчився перший етап у розвитку державності на Русі.Єдиний відомий з літопису син Ігоря – Святослав був ще хлопчиком, і на князівський престол сіла його дружина Ольга. Вона жорстоко придушила повстання древлян навесні 945р., штурмом здобувши їх головне місто Іскоростень, забивши древлянських князів і багато воїнів. В часи Ольги розбудовувався, прикрашався і зміцнювався стольний град Русі. З князюванням Ольги можна пов’язувати настання другого етапу в розвиткові давньоруської державності. Недовге князювання у Києві сина Ольги Святослава (964-972) сповнене майже безперервними походами і битвами. Під час князювання Святослава Давньоруська держава була розширена й зміцнена. Другий похід Святослава на Болгарію не мав успіху. Повертаючись до Києва Святослав загинув в бою з печенігами. Між його синами розпочалася боротьба за владу. Олег і Володимир не бажали визнавати брат верховним князем. У свою чергу Ярополк вирішив приборкати братів і стати єдиновладним володарем Русі. Хрещення Русі. Охрещення Володимира та його одруження на сестрі візантійського імператора ввело київських володарів до християнської сім’ї європейських правителів. Навесні 990р. князь з молодою дружиною повернувся до Києва й заходився насаджувати християнство. В часи князювання Володимира Святославича завершується другий етап у складанні державності на Русі. Третій, заключний, етап припадає на роки правління в Києві його сина Ярослава (1019-1054).Завершення формування держави за Ярослава Мудрого

9.Походження назв *Русь* та *Україна*. Слово русь мало збірне значення (як знать, назви племен чудь, сербь, а також чернь, челядь та ін.), а одиничне значення — русин (множ. русини), як чудин, болгарин та ін. Деякі дослідники твердять, що в середині І тис. н. е. існувало окреме східнослов'янське плем'я русів. Етнонім рус (hrus) уперше згадується в сирійській хроніці VI ст. н. е. стосовно якогось населення в Північному Причорномор'ї етнічна атрибуція якого невідома. У давньоруських джерелах термін Русь має подвійне значення: Русь первісна, наддніпрянська і Русь — уся Київська держава разом з приєднаними до неї землями неслов'янських племен і народів.Назву Україна дали нашій землі наші наші предки, нашою мовою... Природно, що не в розумінні окраїни... Цього слова та ще з таким значенням тоді не існувало. Воно уведено до української мови у XX столітті для її зближення з російською. Але в ті часи широко вживалось слово, яке живе й досі, це дієслово "украяти" ("вкраяти"). Слово означало "виділити", "відірвати", "відокремити". І досі в українській мові існує вираз "вкраяти хліба" (тобто виділити, відокремити частину хліба). І досі існують слова "кравець", "краяти" сукню, "викроїти" годинку тощо... Але зовсім не в розумінні околиці, а в значенні виділення, відокремлення. Так само, як хліб, матерію або час, можна "украяти" землю. Термін "Україна" дуже давній, ймовірно, давніший, ніж термін "Русь", хоча в офіційному київському літописі його вперше згадано лише у XII ст. Причиною замовчування є те, що літописець був на княжій службі, а князі з певних причин популяризували термін Русь.

Київська держава за правління Олега та Ігоря.Утворення держави Київська Русь літописна традиція пов'язує з іменем князя Олега. Відомості про Олега у більшості є легендарними, а не історично достовірними. Залишається незрозумілим, чи належав він до династії Рюриковичів. З літописів відомо, що у 882 р. Олег силою підкорив Київ, вбивши київських князів Аскольда та Діра. Тим самим він об'єднав два державотворчі центри у Східній Європі: Славію (Ладога, Новгород) і Київ. Ці міста були головними на торговельному шляху з "варягів у греки". Заволодівши Києвом, він намагався поширити свою владу на сусідні племена: сіверян, древлян, уличів, тіверців, кривичів, радимичів, словен. Поширивши владу на ці території (тобто право на збір данини), він увійшов у конфлікт з хозарами, які не бажали мати сильного противника на своїх кордонах і втрачати джерело надходження невільників і прибутків від транзитної торгівлі. Війна Олега з хозарами скінчилась тим, що він погромив їхні порти на Каспії. З метою закріпитись у Києві і домогтись міжнародного визнання, він здійснив походи на Константинополь (907, 911 pp.) і уклав вигідні торговельні угоди.Після смерті Олега київський престол перейшов до сина Рюрика Ігоря (912—945), який народився 875 р. У 903 р. Ігор одружується на псковитянці Ользі. Як і його попередники, він стверджував свою владу, здійснюючи походи на сусідні племена, Візантію, проти хозар. Але його успіхи були мінімальними. Ствердивши свою владу в сусідніх племенах, він після двох невдалих походів проти Візантії (941, 944 pp.) змушений був укласти з нею невигідну торговельну угоду. Пограбувавши багаті волзькі міста хозар, він при збиранні данини з підвладних племен (древлян) потрапив у засідку і загинув. Древляни, що повстали проти Ігоря, були невдоволені прагненнями князя зібрати подвійну данину.

.

16.Особливості соціально-економічного розвитку Київської держави.За часів Київської Русі сформувалося феодальне сус­пільство в східних слов'ян. У цілому становлення фео­дальних відносин у Давньоруській державі відбувалося в загальноєвропейському руслі: від державних форм до сеньйоріальних (вотчинних). Цей процес був складним, три­валим і розгортався поетапно. Спочатку в IX ст. форму­ється система експлуатації всього вільного населення військовою знаттю (князем та дружиною). Основним еле­ментом цієї системи була данина, «полюддя». У X ст. стався переворот у поземельних відносинах: князі захоп­люють і концентрують у своїх руках общинні землі, внас­лідок чого виникає доменіальне (вотчинне) землеволодін­ня великого князя. Наступним кроком у процесі феодалізації стала поява в XI ст. земельної власності верхівки служилої знаті - бояр та православної церкви. За доби Київської Русі в соціально-економічній сфері розпочався процес становлення феодальних відносин - формується система приватного землеволодіння, ускладнюється ієрархія панівного класу, інтенсивно й диференціація феодально залежного населення. Провідною галуззю економіки цього часу було сільське господарство, розвиток якого спирався на традицію та досвід попередніх поколінь. Дедалі енергійніше йшов пошук нових техноло­гій обробітку землі, вдосконалювалися знаряддя праці. Відокремлення ремесла від землеробства, концентрація ремісників у «градах», активізація обміну та торгівлі сприяли становленню грошової системи.

17. Причини роздробленості Київської Русі Кінець ХІ — середина ХІІІ ст. увійшли в історію Київської Русі як період політичної роздробленості. Окремі землі прагнули до самостійного розвитку. Уже у ХІІ ст. на території Русі з’являються окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Полоцько-Мінське, Ростово-Суздальське, Смоленське, Тмутараканське, Турово-Пінське, Чернігово-Сіверське князівства та Новгородська і Псковська землі. Характерною рисою роздробленості був її прогресуючий характер. Так, якщо у ХІІ ст. утворилося 12 князівств (земель), то їхня кількість на початку ХІІІ ст. становила 50, а в ХІV ст.— 250 князівств.Роздроблення дістало в науці назву «феодального», оскільки його визначальними причинами були утвердження й подальший розвиток землеволодіння, виділення окремих земель і поява значних політичних центрів, їхнє прагнення до самостійності та незалежності від головного державного центру — Києва.Проте політичну роздробленість Київської держави спричинили декілька чинників. По-перше, великі простори держави, відсутність розгалуженого ефективного апарату управління. По-друге, етнічна неоднорідність населення.По-третє, зростання великого землеволодіння .По-четверте, відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади.По-п’яте, змінилася ситуація в торгівлі. Так, наприкінці ХІ ст. половецькі кочовища фактично перерізали торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів.По-шосте, постійні напади кочовиків та втручання сусідніх держав у внутрішні справи Русі.

Боротьба руських князівств з кочівниками. Відносини з кочовими племенами, що з давніх-давен заселяли Південь сучасної України, були однією з найважливіших проблем для київських князів. Ще до утворення Київської Русі київським князям довелось вести боротьбу з хозарами.У 915 р. літописи фіксують першу появу біля кордонів Русі племен печенігів, які в цей час воювали з хозарами. Вони уклали з київським князем мирну угоду, але вже через кілька років князь Ігор воював з ними. Пізніше печеніги були найманцями у війську Ігоря під час походу на Візантію.Після перемог київського князя Святослава над Хозарським каганатом печенізькі племена, яких до цього стримувала Хозарія, рушили до кордонів Русі. Вони почали часто турбувати Русь своїми нападами. Сам Святослав загинув у бою з печенігами біля дніпровських порогів.Остаточну поразку печенігам під стінами Києва в 1036 р. наніс Ярослав Мудрий. Після цього актавність печенігів зміщується на південь. До кінця XI ст. печеніги часто турбують Візантійську імперію, аж поки і за Дунаєм зазнають нищівної поразки. За даними літописів, з 1055 р. до 1236 р. було 12 великих нападів половців на Русь, стільки ж великих походів у відповідь здійснили руські князі. 30 разів половці брали участь у міжкнязівських усобицях. Разом з руськими князями половці ходили в походи на Польщу. Частими були шлюби між князями та половчанками. У 70-х pp. XII ст. хан Кончак об'єднав половецькі орди в басейні Сіверського Дінця. Саме він у 1185 р. очолив половців у битві з новгород-сіверським князем Ігорем Святославичем. XIII століття принесло Україні нові випробування: в цей період її територія стала об'єктом агресії монголо-татарських орд.

Самостійні князівства на українських землях.У період політичної роздробленості на території України існували Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське (виділилося з Чернігівського), Переяславське, Волинське та Галицьке князівства (останні два були об'єднані в 1199 p.).Серед земель Південної Русі-України найважливіше місце займало Київське князівство, де розташовувалась столиця Русі. Боротьба за Київ завжди набувала загальнодержавного масштабу. Водночас Київ найбільше страждав від князівської колотнечі. В історію увійшов страшний погром, заподіяний місту в 1169 р. суздальським князем Андрієм Боголюбським.Власне Київське князівство охоплювало територію, що включала колишні землі полян, деревлян, дреговичів і уличів. Київщина належала до найбільш розвинених в економічному відношенні земель Русі, в літописах згадується близько 80 її міст.Чернігівське князівство займало величезну територію колишніх земель сіверян, радимичів, в'ятичів, а також Муромську землю і Тмуторокань (сучасна Тамань). Чернігівське князівство належало до економічно розвинених. Серед міст виділявся Чернігів — другий після Києва центр Русі. Всередині князівства існувало 16 уділів (найбільший — Новгород-Сіверське князівство).Переяславське князівство було одним з найдавніших (виділилось 1054 р. як спадщина сина Ярослава Мудрого Всеволода), проте, на відміну від інших, фактично не мало політичної самостійності і повністю залежало від Києва, а пізніше — від Суздаля і Чернігова. Територія князівства була порівняно невеликою: на заході межа Переяславщини проходила по Дніпру; на півночі — по верхів'ях Удаю, Сули, Хоролу і Псла; на сході і півдні переяславські землі межували зі Степом. Тут розташовувались опорні пункти оборони від кочовиків; фортеці Воїн, Лубни, Полтава. Окрім стольного Переяслава, інших великих міст земля не мала.Галицько-Волинське князівство було одним з найбільших у Східній Європі (його територія обіймала Волинь, Галичину, Поділля, Буковину й Пониззя).