Основні напрямки політики гетьмана

Зважаючи на реальні обставини, Апостол взявся за проведення ряду управлінських і соціально-економічних реформ, які значно упорядкували державне життя Гетьманщини:

У 1729-1731 роках було проведено так зване Генеральне слідство про маєтності. Під час проведення дослідження на основі документів і повідомлень старших людей було визначено і повернуто в державне користування рангові (державні) землі, які були безпідставно захоплені в приватне володіння.

Було проведено реорганізацію фінансової системи України, вперше встановивши точний бюджет державних видатків, які складали 144 тисячі карбованців.

Продовжував здійснювати судову реформу, розпочату Павлом Полуботком; в 1730 році видав «Інструкцію українським судам», де встановлювався порядок апеляції у судових справах.

Вистоювались інтереси української торгівлі у руслі вимагань від російського уряду зміни дискримінаційної торговельної системи, запровадженої ще Петром I. На початку 1728 року Данило Апостол зібрав у Глухові представників купецтва і гостро поставив питання перед російським урядом про скасування заборони (ембарго) на експорт традиційних українських товарів — зерна, воску, шкіри, прядива та інше.

Незважаючи на опір московського уряду, було відновлено право гетьмана призначати Генеральну Військову Канцелярію та полковників.

Значно було зменшено кількість росіян у гетьманській адміністрації. Їм було заборонено купувати землі в Україні. Українські адміністративні органи отримали наказ про матеріальне сприяння тим з росіян, хто бажав виїхати з України. Кількість російських полків в Україні було обмежена до шести.

Київ з-під влади генерал-губернатора було переведено під юрисдикцію гетьмана. Під гетьманську владу були повернуті запорожці, які з 1708 року були змушені жити на території Кримського ханства. Вони отримали також право на заснування в 1734 році Нової Січі на річці Підпільній.

Данило Петрович Апостол помер і похований у селі Сорочинцях (тепер Великі Сорочинці Миргородського району Полтавської області) у зведеній за його кошти церкві Преображення Господнього.

Підсумок

Гетьманування Данила Апостола було спрямоване на захист державних прав українського народу та боротьбу з російським впливом на Україну, чим йому вдалося тимчасово стримати процес повної інтеграції Гетьманщини в структуру Російської імперії.

Розумовський, Кирило Григорович - 1750-1764

Реформа Гетьманщини

К.Розумовський намагався перебудувати Гетьманщину на самостійну українську державу європейського типу. У процесі цієї перебудови виявилися дві головні політичні течії серед вищої козацької старшини. Одна з них, консервативна (речниками її були генеральний писар Андрій Безбородько й генеральний підскарбій Михайло Скоропадський), намагалася, зберігаючи традиційний козацький устрій Гетьманщини, наблизити його до шляхетського ладу Речі Посполитої. За гетьманування К.Розумовського Гетьманщину було поділено на повіти,

запроваджено систему шляхетських судів — земських, ґродських і підкоморських (1760—1763), війтівські посади у великих містах передано до козацької старшини. Поширилися політичні права старшини, яка частіше брала участь у старшинських з'їздах, «зібраннях», а згодом (1763—1764) у «Генеральному зібранні» в Глухові для обговорення важливіших справ і проектів державних реформ. Термін «шляхетство» став офіційною назвою козацької старшини. Поруч з тим ішов процес обмеження прав посполитих, але одночасно було відкрито ширший доступ до старшини представникам некозацьких верств (духовенство, міський патриціат тощо).

Друга політична течія, до якої належали здебільшого представники молодої старшинської інтелігенції, що здобували часто високу освіту в Західній Європі (речником їх були брати Туманські, зокрема Василь, майбутній генеральний писар), шукала зразків для державної перебудови своєї країни на Заході й воліла встановити в Україні (в дусі освіченого абсолютизму) гетьманську монархію, спадкову в роді Розумовських, але з наданням їй певних конституційних форм парламентарного типу («Генеральні зібрання»). Ця течія набрала більшого впливу на початку 1760-х pp., коли вона 1764 року (мабуть, за згодою К.Розумовського) зробила спробу висунути свої домагання не лише в Україні, але й перед російським урядом.

Це пожвавлення українського політичного життя й думки було пов'язане з діяльністю самого К.Розумовського. Він намагався — але без успіху — дістати право дипломатичних зносин, дбав про розвиток української торгівлі й промисловості, розпочав широку програму «національних строєній» (у зв'язку з проектом перенесення столиці до Батурина — цими заходами керував Г. Теплов), реформував козацьке військо («воїнська екзерциція», за проектом полковника лубенського Івана Кулябки та інші заходи), планував відкриття університету в Батурині, сприяв розвиткові української науки (зокрема історії), літератури й мистецтва.

Останній гетьман

Широка програма модернізації Гетьманщини й участь у ній К.Розумовського, а ще більше політична активізація українського шляхетства цілком розбіглася з цілями російського уряду, який ще з 1750-х pp. почав щораз більше обмежувати економічні й політичні права України (указ 1754 року про контроль над фінансами Гетьманщини; скасування індукти й евекти у 1754 р.; ліквідація митного кордону між Росією й Україною 1755 року; вилучення Києва з під влади гетьмана; передача українських справ знову у відомство Сенату і контроль над наданням урядів і маєтків гетьманом тощо).

Новий уряд Катерини II посилив централістичну політику щодо України. З другого боку, соціальна політика К.Розумовського й перетворення Гетьманщини на державу шляхетського типу поглибили соціальні суперечності, а династичні плани К.Розумовського викликали опозицію й опір з боку шляхетської аристократії. До того додалися ще великі втрати України внаслідок її участі у Семилітній війні. У цих умовах Катерина II скористалася з петиції про спадкове гетьманство в роді Розумовських, і 1764 року примусила К.Розумовського зрезиґнувати з гетьманства, за що йому зберегли становище високого достойника Російської Імперії, забезпечили велику пенсію й надали було у власність колишні гетьманські маєтки, зокрема, Батурин.

Понад 11 років (1755—1767) проводив то за кордоном, то в обох російських столицях. Наостанок таки повернувся до Батурина — прожив там останні 9 років. Тут він будує для себе розкішний палац, де збирає одну з найбагатших у Європі бібліотек.

Заповів поховати себе в склепі-мавзолеї збудованої ним на території Воскресенської церкви. Її звели на місці зруйнованого мазепинського Троїцького собору. 1927 року радянські чиновники від культури відкрили його саркофаг, забрали коштовні речі, а склеп засипали землею

З дня заснування до 1741 року в академії було 4 президенти. Всі вони були німці: Л.Л. Блюментрост, Г.К. Кайзерлінг, І.А. Корф, К. Бревен. З воцарінням Єлизавети Петрівни зухвальства німців у імперії почали придушуватись. Необійшли увагою і Академію наук. Потрібно було знайти нового голову, але підходячої кандидатури не могли знайти перших 5 років правління Єлизавети Петрівни. Взагалі, вчених російського походження в тодішній Російській імперії було не надто то і багато. Ломоносову, якого відправили навчатися закордон, обіцяли посаду екстраординарного академіка, але на геніального Михайла Васильовича дивилися дещо з підозрою і призначили лише адьюнктом. Михайло Васильович був досить запальною особистістю і до своїх цілей з русифікації академії він часто не боявся говорити речі, які потрібно було тримати при собі.

Кандидатуру президента знайшли випадково. Після поїздки закордон на навчання Кирило Григорович за свідченнями сучасників став зовсім іншою особистістю. В своїх спогадах Катерина ІІ дуже схвальними відгуками висловлювалася про Кирила, говорячи, що за декілька років він став набагато освідченішим і витриманішим в своїх манерах, а ніж його старший брат. Всі при дворі були в захваті від його краси і манер.

Так як в процесі політики русифікації багато вчених, таких як Деліль, Ейлер, Геллерт, Гмелін і інші, вирішили повернутися на Батьківщину, то фактично високоосвічених людей в Російській імперії залишились одиниці. Становище Кирила при дворі сказало саме за себе. В указі від 21 травня 1746 року Кирило Григорович став Президентом Імператорської Академії наук. Головними напрямками розвитку тодішньої Академії наук були сфери математичних і природничих наук, вивчення природних багатств, географії, складу населення імперії. Але першою справою, яка стояла перед Кирилом - це створити атмосферу порядку і дисципліни, бо деякі диспути в академії приводили до бійок.

Молодому вісімнадцятирічному графу потрібна була міцна і сильна опора в Академії. Він вирішив зробити ставку на Михайла Васильовича Ломоносова, який мав суперечності в поглядах як з німцями, так і з росіянами. Перший крок до порядку, молодий гетьман втілив за рахунок створення нового штату та регламенту, який був підписаний імператрицею 27 червня 1747 року. За ним Академія була розділена на 2 частини - власне академію і університет. Академію мали складати 10 академіків і при кожному з них ад'юнкт і десять почесних членів, які працюють поза академією. Всі ад'юнкти мали бути росіянами. Вести документацію на засіданнях Академії мав конференц-секретар. В статуті вказана норма за якою академіки мали виконувати доручення урядових органів, бібліотека, кунсткамера, типографії, кнжкова лавка збережені при Академії. Річний бюджет академії складав 53298 рублів.

Наступним кроком Кирила Григоровича було вивчення історії і географії. В 1760 році розпорядженням Сенату були забов'язані всі регіональні уряди з доставки географічних відомостей для публікації великого Атласу Російської імперії. Збиралися відомості про всі церковні будівлі з метою вивчення їх історії. Тим не менше історична наука перебувала в стані "ембріону" в Російській імперії. Фактично першою дисертацією, яка дала поштовх до вивчення історії, стала праця Міллера "Происхождение имени и народа российского". В результаті дискусії, яка розгорілася навколо неї почалося вивчення даної галузі. Найбільшим противником Міллера виступав Ломоносов. З 1751 року Ломоносов почав активно займатися вивченням історії і в 1760 році видав "Краткий российский летописец".

Після 1748 року Кирило Григорович активно підтримував Ломоносова. В цьому ж році за написання оди на честь сходження на престол Єлизавети Петрівни він виклопотав премії Ломоносову в розмірі 2000 рублів. Для заохочення Ломоносова, Кирило Григорович розпорядився привезти академічну лабораторію в такий стан, щоб вчений міг спокійно займатися своїми дослідами в області хімії. Ломоносов став улюбленцем графа Розумовського і користувався його підтримкою у всіх починаннях.

Досить складна ситуація була також і з університетом, де фактично не було студентів. Для поповнення складу студентства Кирило Григорович вимагав з Невської, Московської і Новгородської семінарій кращих вихованців. Правда першим часом справи тут не ладились, бо студенти не підкорялися наказам, могли грубити керівництву... Новим ректором замість відомого Міллера було призначено Крашеннікова, який стабілізував ситуацію.

Кирило Григорович розумів, що без активного книговидання справа Академії не має сенсу, тому в 1748 році він розпорядився, щоб "переводили и печатали книги гражданского разного содержания, в которых польза и забава соединена б была с пристойным к светскому житию нравоучением".

В 1750 році після обрання Кирила Григоровича гетьманом України, він прохав імператрицю відійти від справ в Академії, але отримав відмову, тому вимушений був постійно розриватися між Глуховим і Петербургом.

Від справ Академії він фактично відійшов в 1765 році, коли його становище при дворі дещо похитнулося, через заяву Мировича, який на суді з приводу спроби визволити зі Шліссельбурзької кріпості Іоанна Антоновича з ціллю посадити останнього на престол, назвав Кирила Григоровича, як особу, яка стала ініціатором даної ідеї, що стало здивуванням як для суддів, так і для самого Розумовського. Тим не менше, офіційно на посаді Президента Академії Наук Кирило Григорович залишався до 1798 року.

Гетьмани у вигнанні: