В чому проявився процес трансформації класичного міжнародного права на початку ХХ ст.?
Період кінця ХІХ та початку ХХ ст. є трансформаційним етапом у розвитку міжнародного права від класичного (XVII-XIX ст. ст.) періоду до сучасного міжнародного права (періоду з другої половини/кінця ХХ – початку ХХІ століть).
Підвалини міжнародного права ХХ ст. почали закладатися у класичному міжнародному праві наприкінці ХІХ ст. Такі його характерні риси, як формування і вихід на міжнародно-правову арену міжнародних організацій, орієнтація на заборону агресії, обмеження війни, як засобу вирішення міжнародних питань та гуманізацію військових дій, усвідомлення суб’єктами міжнародного права існування спільних інтересів, які можуть бути задоволені лише спільними зусиллями, розширення кола суб’єктів та сфери дії міжнародного права, зміни у співвідношенні міжнародного права на національних правових систем тощо, почавши складатися наприкінці ХІХ ст. лягли в основу міжнародного права ХХ ст.
Можна, втім, вказати на ряд ознак, що відрізняють міжнародне право ХХ ст. від класичного. Однією з основних відмінностей є універсалістське спрямування міжнародного права ХХ ст., як за його територіальним поширенням, так і за функціональним наповненням.
Класичне міжнародне право, що базувалося на вестфальській системі, єдиним суб’єктом вважало суверенну державу. Проте вже з кінця ХІХ ст. класична держава переживає суттєві проблеми та трансформації (на практиці міжнародних відносин це проявляється у розпаді потужних імперій – Російської та Австро-угорської внаслідок соціальних революцій). Змінюється структура держави; у міжнародному праві закріплюються інші, аніж державницькі, цінності, зокрема проголошення війни злочином, захисту прав людини, які об’єктивно звужують необмежений суверенітет держави. На універсальному рівні закріплюються імперативні принципи міжнародного права, обов’язкові до виконання усіма державами. Міжнародне право ХХ ст. характеризується посиленням у ньому аспекту людської особистості, захисту її прав, що проявилося вже з початку діяльності Ліги Націй, зокрема в сфері захисту прав меншин та інших категорій людей.
Втім, перша половина ХХ ст. ще була позначена формальним визнанням лише держави основним суб’єктом міжнародного права. Однак вже з середини століття ситуація змінюється у напрямку визнання інших суб’єктів цього права – передусім міжнародних міжурядових організацій (чому сприяли формування і діяльність універсальних організацій, які об’єднували майже усі держави світу – Ліги Націй та ООН, та їх авторитет і значимість у формуванні та застосуванні міжнародного права), а згодом і індивіда (під впливом наслідків ІІ-ї Світової війни, встановлення міжнародної відповідальності індивідів та створення міжнародних механізмів захисту прав людини).
Від класичного міжнародного права міжнародне право ХХ ст. суттєво відрізняла відмова від цивілізаційного чиннику. Прояви такої відмови з’явились іще, коли окремі країни (переважно новоутворені незалежні держави американського, азійського континентів) стали наполягати на чиннику державного суверенітету, як основного принципу входження суб’єкта до міжнародно-правової системи, заперечуючи чинник належності до цивілізованих народів, як такого принципу. Втім з перших десятиліть ХХ ст. відмова від поділу країн на цивілізовані, нецивілізовані та варварські стала основним принципом формування універсальних об’єднань держав. На заміну цивілізаційному критерію прийшов принцип універсального мирного спілкування держав на основі відмови від агресії та війни у взаємних відносинах та на основі недискримінаційного застосування міжнародного права до усіх держав, незалежно від їхньої культури, рівня розвитку, етнічного чи расового складу і т.п.
У цей же період під егідою Ліги Націй розпочинається процес захисту окремих категорій людей, зокрема національних меншин. Лігою було укладено 5 спеціальних договорів про захист національних меншин (з Польщею, Чехословаччиною, Румунією, Сербо-Хорвато-Словенською державою, Грецією).
До ХХ ст. існувала дворівнева система міжнародних судів відповідно до суб’єктів, що могли позиватися до них: 1) фізичні особи (комерційні арбітражі та судові інституції переважно міжнародного приватного права) та 2) держави. У міжнародному праві ХХ ст. сформувалося 3 рівні міжнародних судів відповідно до суб’єктів позову до них: 1) міжнародні кримінальні суди і трибунали (де індивід виступає в ролі обвинуваченого, особа, що володіє деліктоздатністю); 2) суди з захисту прав людини (індивід – позивач, особа, що володіє дієздатністю); 3) суди інтеграційних об’єднань, наприклад ЄС, де особи (громадяни держав-членів) виступають поряд із державами-членами.
Втім, першим нормативно закріпленим проявом підходу до міжнародної правосуб’єктності індивіда стало закріплення у міжнародному праві колективних прав людини (прав біженців, жертв війни, національних меншин, якими опікувалась Ліга Націй).