Діяльність української інтелігенції

Українофіли

Щойно народжений український рух, що зазнав жорстокого удару від розгрому в­1847 р. Кирило-Мефодіївського товариства, виявив нові ознаки життя після смерті­у 1855 р. архіконсервативного Миколи 1. Звільнені із заслання Микола Костомаров,­Василь Білозерський і, згодом, Тарас Шевченко з'їхалися до Петербурга, де до­них приєднався Пантелеймон Куліш. Ці піонери українського руху (деякі з них­зайняли відповідальні посади, наприклад, Костомаров став відомим професором­історії) згуртували навколо себе більше десятка молодих українців, утворивши в сто-­лиці імперії так звану громаду. Аналогічні громади української інтелігенції до кінця­століття слугуватимуть тиглями українського руху.

Першочерговою турботою цієї групи було покращення долі українців і особливо­селянства. Всі, за винятком Шевченка, зійшлися на тому, що в своїй діяльності­громада має бути аполітичною й зосереджуватися на просвіті мас. Костомаров і­Куліш уперто виступали за обмеження діяльності лише цариною культури, уникаючи­всякого радикалізму, що викликав би гнів властей.

З метою поширення своїх поглядів у 1861 р. петербурзька група з великими труд-­нощами отримала дозвіл на публікацію першого в Російській імперії українського­часопису, що дістав назву «Основа». Його фундаторами були два багатих українці

Василь Тарнавський і Григорій Ґалаґан. Протягом свого короткого 22-місячного­існування «Основа» виступала засобом спілкування та будителем національної­свідомості української інтелігенції, розкиданої по всій імперії.

Поновлення активності українців прихильно зустріла російська інтелігенція­столиці. Тамтешні часописи друкували українські статті та взагалі підтримували­розвиток української культури. На публічних читаннях часто з'являвся Шевченко ра-­зом із такими велетнями російської літератури, як Іван Тургенєв та Федір Достоєв-­ський. Є свідчення, що російська публіка приймала Шевченка тепліше, ніж Достоєв-­ського. Тургенєв переклав російською мовою сповнені розпуки оповідання Марка­Вовчка про кріпаччину на Україні, а вплив цих оповідань на російського читача був­подібний тому, що справила «Хатина дядька Тома» письменниці Херріет Бічер-­Стоу на американців. Узагалі представники як української, так і російської інтелі-­генції були переконані в тому, що працюють разом на благо народу.

Водночас нове покоління прибічників українства в Києві, що складалося пере-­важно із студентів, також утворило громаду. Кияни, яких налічувалося кілька со-­тень, зосередили зусилля на розвитку мережі недільних шкіл для неписьменного се-­лянства. У період між 1859 і 1862 рр. вони відкрили на Київщині кілька шкіл, в яких­навчалися сотні учнів. Проте з точки зору дальшої перспективи найважливіша­риса київської громади полягала саме в тому, що вона привабила нову категорію­прибічників.

На початку 1860-х років серед польської та спольщеної шляхти Правобережжя­виділилася група студентів, сумління яких мучилося усвідомленням того, що їхній­клас століттями гнобив селян, і які вирішили зблизитися з народом. Цю групу на чолі­з Володимиром Антоновичем, що користувалася українською мовою, українським­вбранням і трималася українських звичаїв, називали хлопоманами.

Напередодні польського повстання 1863 р. хлопомани відкрито порвали з поль-­ським суспільством, проголосивши себе українцями, і вступили до київської громади,­поринувши у справу просвіти селянства, їхнє почуття обов'язку перед народом­відображав відкритий лист, надісланий до однієї московської газети: «Як особи, що­користуються благами вищої освіти, ми повинні зосередити всі наші зусилля на тому,­щоб забезпечити нашому народові можливість здобути освіту, усвідомити його влас-­ні потреби й стати здатними задовольнити їх. Словом, шляхом власного внутріш-­нього розвитку народ повинен досягти рівня, на який він законно заслуговує».

У відповідь на звинувачення поляків у зраді Антонович, нащадок давньої родини­спольщеної української шляхти, опублікував в «Основі» свою знамениту «Сповідь».­У ній він доводив, що дворяни Правобережжя мали дві можливості: або «повернути-­ся» до українського народу й, самовіддано працюючи на його благо, намагатися­компенсувати йому кривди столітнього гноблення; або ж лишитися ненависними па-­разитами, яким рано чи пізно доведеться тікати до Польщі. Обравши першу можли-­вість, Антонович став славетним істориком України, довічним народовцем, визнач-­ним провідником українського руху. Значний внесок в українську справу зробили­й такі його товариші, як Тадей Рильський, Павло Житецький, Борис Познанський­та Костянтин Михальчук.

Натхнена прикладом киян, українська інтелігенція Полтави, Чернігова, Харкова­та Одеси також заснувала свої громади, розширюючи мережу недільних шкіл, доки­їхня кількість на Україні не наблизилася до сотні. Члени громад занурювалися в уже­традиційні царини етнографії, філології та історії. На зразок хлопоманів вони стали­вбиратися, як українські селяни, дотримуватися їхніх звичаїв, споживати їхню їжу,­спілкуватися з ними по шинках, співати їхніх пісень і — окрім своїх осель — розмов-­ляти українською мовою. Вони розвинули культ козацтва й носили барвистий козаць-­кий одяг. Причому об'єктом їхньої ідеалізації були не козацькі гетьмани їй старшини,­а волелюбні запорожці та гайдамаки, що, на їхню думку, символізували природні рагнення українських мас. У другій половині XIX ст. це романтичне й позбавлене­політичного забарвлення поєднання ідеалізму, народництва та поклоніння всьо-­му українському стало відомим під назвою українофільства.

Але навіть несмілива й поміркована діяльність українофілів викликала підозри.­У 1863 р., в розпал повстання поляків та особливо великої підозріливості до всього­неросійського, уряд і навіть російська інтелігенція дійшли висновку, що для Росії­потенційно смертельну загрозу становить український рух, і виступили проти украї-­нофілів. Царські чиновники доводили, що недільні школи — це, по суті, зловісна змо ва з метою пропаганди серед селянства українського сепаратизму. Такі невинні­речі, як носіння української вишиваної сорочки чи співання народних пісень, трак-­тувалися як підривна діяльність. Військовий міністр Дмитро Мілютін зайшов так да-­леко, що попереджав царя про наміри хлопоманів буцімто утворити самостійну укра-­їнську державу.

Частина російської преси на чолі з такими ура-патріотичними газетами, як «Вест-­ник Юго-Западной России», «Киевлянин» та «Московские ведомости», розпочала­злісну кампанію проти українофілів та їхніх намагань начебто підірвати Російську­державу. Незабаром чимало представників російської інтелігенції, які ще вчора ди-­вилися на українофілів прихильно як на прибічників невинного барвистого регіона-­лізму, тепер стали вбачати в них справжню загрозу імперії. Якщо багато росіян вважали український рух за польську змову з метою зменшення їхнього впливу на­Правобережжі, то поляки бачили в ньому маневр росіян, спрямований на ослаб-­лення польських позицій у цьому регіоні.

Українці в свою чергу квапилися запевнити всіх у своїй лояльності. Антонович­і 20 учасників київської громади опублікували відкритого листа, запевняючи росій-­ську публіку в тому, що їхньою метою «є лише освіта народу» і що всякі «розмови про­сепаратизм є дурним жартом, оскільки нам він не тільки непотрібний, а й некорис-­ний». Але ці запевнення мали незначні результати. У липні 1863 р. міністр внутріш-­ніх справ Петро Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських науко-­вих, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Друкувати «малороссийским­наречием» дозволялося лише художні твори. Валуєв заявив, що української мови «ні-­коли не було, нема і бути не може». Незабаром після цього громади було розпущено,­перестала видаватися «Основа» (скоріше, однак, через брак підписувачів, ніж через­репресії), а ряд українських діячів заслали у віддалені частини імперії.

Майже ціле десятиліття українофілів змусили вичікувати свого часу. На по-­чатку 1870-х років ксенофобія 1863 р. почала розвіюватися, цензура—слабшати,­а кияни — поступово відновлювати свою діяльність. Антонович (тепер уже професор­Київського університету) із своїми колегами й за підтримки таких талановитих­помічників, як Михайло Драгоманов, Олександр Русов, Микола Зібер і Сергій Подо-­линський, таємно утворили «Стару громаду», що дістала таку назву, аби відрізнити її­старших і досвідченіших членів (їх налічувалося близько 70) від нових громад, що­також з'являлися й складалися переважно із студентів. Українофіли знову зосереди-­лися на неполітичній діяльності.

Діяльність ця значно розширилася із заснуванням у 1873 р. в Києві відділення­Російського географічного товариства. Українофіли масово записувалися в цю напів-­офіційну організацію й фактично опанували нею. Під її прикриттям вони почали ви-­давати архівні матеріали, заснували музей та бібліотеку, збирали українські докумен-­ти. У 1875 р. «Стара громада» придбала російську газету «Киевский Телеграф»,­перетворивши її на орган, який висвітлював події в українській перспективі.

Однак заборона українських видань лишалася великою перешкодою розвиткові­національної культури. Щоб обминути ці обмеження. Куліш, Кониський, Драго-­манов та інші встановили контакти з українцями в Галичині, використовуючи їхню­україномовну пресу, й особливо газету «Правда», для поширення поглядів, забороне-­них у Росії. В 1873 р. за допомогою аристократки Лизавети Скоропадської-Милора-­дович та цукрового барона Василя Симиренка вони започаткували й фінансували­створення у Львові Літературного товариства ім. Т. Г. Шевченка, яке через кілька­десятиліть (уже під назвою «Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка») стало не-­офіційною українською академією наук.

Але минуло небагато часу, як на українофілів упали нові підозри. Як це часто­трапляється, найзапекліші вороги українців знаходилися в українському ж середо-­вищі. У травні 1875 р. колишній член київської громади, багач і консерватор Михайло­Юзефович надіслав до Петербурга петицію, в якій стверджував, що українофіли­перетворилися на підривну організацію й ведуть серед селян пропаганду незалеж-­ності України. На довершення донощик додав, що українофіли поширюють анти-­російську агітацію в Галичині й що весь їхній рух — не що інше, як австро-німецька­змова. Реакцію уряду неважко було передбачити.

Емський указ 1876 р. Стурбований Олександр II призначив імператорську комі-­сію, куди ввійшов і Юзефович, яка рекомендувала цілком заборонити ввезення і пуб-­лікацію українських книжок, користуватися українською мовою на сцені (на інші­мови було перекладено навіть слова українських пісень, які виконувалися в театрі),­а також закрити «Киевский Телеграф» і припинити субсидування галицької проросійської газети «Слово». Міністерство освіти дістало розпорядження заборонити­викладання в початкових школах будь-яких дисциплін українською мовою, вилучи-­ти із шкільних бібліотек книжки, написані або українською мовою, або ж українофі-­лами, замінити вчителів-українофілів на росіян. І нарешті, комісія пропонувала­ліквідувати київську громаду й заслати ряд українських діячів, насамперед Драго-­манова та Павла Чубинського. Словом, намагання паралізувати український рух­ставали більш систематичними та безжальними, ніж заходи, передбачені валуєв-­ським циркуляром. Олександр II, що відпочивав у німецькому містечку Емс, прийняв­усі рекомендації комісії, й 18 травня 1876 р. набув чинності Емський указ.

Цей документ не лише став на перешкоді діяльності українофілів, але й ста-­вив під сумнів деякі основні засади, що на них спирався український рух. Незва-­жаючи на досвід 1863 р., українофіли й надалі вірили, що, обмежуючись неполітич-­ною культурницькою діяльністю й поміркованими поглядами, вони уникнуть репре-­сій уряду. Щоб обгрунтувати суто культурницьку природу українства, Куліш навіть­розвинув цілу теорію. За нею, росіяни мали надзвичайно високі політичні здібності­державотворців, які не властиві українцям, про що свідчить уся їхня нещаслива іс-­торія. Тому, на думку Куліша, було природним і навіть корисним лишатися у складі

Російської імперії, користуючись при цьому її силою, безпекою і престижем. Проте,­вважав він, у культурному відношенні українці з їхнім чудовим фольклором обдаро-­ваніші від росіян. Тим-то українці цілком логічно мали лишити політичну сферу для­росіян, зосередившись на діяльності у царині культури, де вони переважали. Однак­Емський указ розбив сподівання Куліша на те, що у взаєминах між українською­культурою й російською політикою запанує принцип «живи сам і не заважай іншим»,­і змусив його вдатися до ще менш реалістичних поглядів, аби виправдати ідею україн-­ського культурництва.

Інший піонер українського руху — Микола Костомаров — після 1876 р. став­висловлювати відверто занепадницькі думки. Той, що колись із викликом писав:­«Хай ні росіяни, ні поляки не вважають, що їм належить земля, на якій живуть­українці», тепер радив своїм товаришам слухняно підкоритися політиці царату. Інші­провідні українофіли, такі як Антонович і Житецький, виступили за компроміс.­Продовжуючи обстоювати ідею розвитку культурної самобутності українців, вони­наголошували при цьому, що це не має спричинятися до відмежування українців­від благотворного впливу російської культури та імперії. Вони вірили в можливість­бути відданим одночасно і своїй «вужчій» українській батьківщині, й «ширшому»­всеросійському суспільству, що складалося з росіян, українців і білорусів. Ще інші,­такі як Борис Грінченко та Олександр Кониський, вважали себе твердими українця-­ми, намагаючись звести до мінімуму зв'язки України з Росією. Але вони не мали­конкретної реальної програми втілення своїх ідей. Відтак під загрозою царських­репресій у середовищі українофілів виникли значні розбіжності щодо цілей, тактики­й навіть визначення природи українства, а це поглиблювало їхні й без того значні­труднощі.

Драгоманов і зародження українського соціалізму. Найгостріше відчували по-­требу в нових ідеях молодші члени київської громади. Один із них, Михайло Драго-­манов, трохи не власними силами взявся за розширення інтелектуальних та ідео-­логічних обріїв своїх співвітчизників. Попри те, що його погляди не дістали широкої­підтримки серед української інтелігенції, вони спонукали багатьох молодших її пред-­ставників виходити поза межі культурницької діяльності, порушувати в українському­контексті ключові політичні, національні та соціально-економічні проблеми дня.

Драгоманов народився 1841 р. в м. Гадячі біля Полтави в родині дрібного дво-­рянина, що виводить своє коріння з козацької старшини Гетьманщини. Хоч рідні­традиції користувалися повагою в сім'ї, їх затіняв космополітичний лібералізм бать-­ка Драгоманова — людини надзвичайно освіченої, начитаної. Ще до навчання' в Ки-­ївському університеті Драгоманов став переконаним демократом, сповненим­прагнення допомогти своєму народу. Згодом він очолив справу заснування перших­у Росії недільних шкіл для неписьменних селян. Саме працюючи з селянами, Дра-­гоманов усвідомив потребу в навчальних матеріалах українською мовою, став цікави-­тися всім українським. З такими думками він вступив до київської громади. Отже,­в український рух його привели не романтизовані уявлення про батьківщину,­а прагнення практично допомогти пригніченому людові.

Метою, що її ставив перед Україною Драгоманов, було досягнення політичного­та соціально-економічного статусу, подібного до статусу передових європейських­країн. При цьому він вважав, що набути його можна лише тоді, коли український рух­дістане ширшу базу й апелюватиме до народу, порушуючи конкретні повсякденні­питання. На його думку, українці (цей, як він казав, «плебейський народ» —­пригнічений, змушений тяжко працювати, позбавлений своєї еліти) ідеально відпо-­відали політичним програмам, що поєднували національні та соціально-економічні­інтереси. Тому, підкреслював Драгоманов, істинний демократ повинен бути патріо-­том України, а істинний український патріот повинен бути демократом.

Твердо дотримуючись федералістських позицій, Драгоманов не виступав за ві-­докремлення України від Росії. Але, побоюючись навіть потенційної загрози обме-­ження прав особи з боку сильної централізованої держави, він вважав за необхідне­реорганізувати Російську імперію у вільну конфедерацію автономних регіонів (ство-­рених не обов'язково на етнічних засадах), в якій рішення приймалися б насамперед­на місцевому рівні. Закликаючи українців, особливо галицьких, знайомитися з най-­кращими здобутками російської культури, Драгоманов, утім, відкидав думку Пушкі-­на про те, що «все славянские ручьи сольютея в русском море». У своїй відомій статті «Втрачена епоха» він доводив, що в цілому українці під російським правлінням біль-­ше втратили, ніж набули. Він однозначно твердив, що українці повинні зберігати вір-­ність не «всій Русі», а насамперед Україні: «Освічені українці, як правило, трудяться­для всіх, тільки не д,ля України і її народу... Вони повинні поклястися собі не кидати­українську справу. Вони повинні усвідомити, що кожна людина, яка виїжджає з Ук-­раїни, кожна копійка, що витрачається не на досягнення українських цілей, кожне­слово, сказане не українською мовою, є марнуванням капіталу українського народу,­а за даних обставин кожна втрата є безповоротною».­Доля Драгоманова була долею людини, цілковито відданої своїм ідеалам. У пе-

ріод репресій 1875—1876 рр. він відмовився зректися своїх поглядів, обравши на-­томість вигнання на чужину. Перед від'їздом із Києва він досяг угоди зі «Старою гро-­мадою», за якою зобов'язався при фінансовій підтримці громади видавати часопис,­присвячений українській справі. Так виникла «Громада» — перший український ча-­сопис, що з перервами виходив з кінця 1870-х до початку 1880-х років у Женеві, де­Драгоманов приєднався до нечисленної групи українських політемігрантів. Поряд­з національними проблемами Драгоманов дедалі частіше висловлював у «Громаді»­радикально-соціалістичні ідеї. Внаслідок цього між ним і набагато консервативні-­шими київськими українофілами у 1885 р. стався розрив, що призвів до припинення­часопису.

Однак із послабленням зв'язків з українцями в Росії зміцнювались контакти­Драгоманова з галицькими українцями. Ще в 1870 р. він відвідав Галичину й Закар-­паття і відтоді систематично знайомив західних українців з їхніми співвітчизниками­на сході. З часом ідеї Драгоманова пустили коріння серед невеликої, але самовід-­даної групи галицької молоді й згодом спричинилися до заснування першої укра-­їнської соціалістичної партії.

Драгоманов не був єдиним українським діячем, якого приваблював соціалізм.­Його близькі друзі з київської громади — напівшвейцарський-напівукраїнський еко-­номіст Микола Зібер та син багатого землевласника Сергій Подолинський — також­відігравали важливу роль у поширенні серед українців соціалістичних ідей. Зібер­широко відомий як один із перших пропагандистів у Росії ідей Маркса. Енергійний­Подолинський встановив контакти з Марксом і Енгельсом, тісно співпрацював з Дра-­гомановим в Європі й допомагав організовувати соціалістичні гуртки на Україні та­в Галичині.