Радянізація західних областей України. Боротьба ОУН- УПА у другій половині 1940-х - на початку 1950-х pp.

У період 1939–1941 pp. на західноукраїнських землях радянський режим ще не встиг зміцнитися. Тому після війни процес радянізації було продовжено. Він включав у себе колективізацію, індустріалізацію, культурну революцію і масові репресії проти невдоволених новою владою. Зробити це намагалися у найкоротший термін, незважаючи на опір місцевого населення. Західні українці, пам'ятаючи перші уроки спілкування з радянською владою, не бажали набувати статусу "радянський народ", жахалися колективізації і переслідувань на релігійному ґрунті. їхні побоювання виявилися недаремними. Для впровадження радянського способу життя в Західну Україну були направлені політичні та військові сили.

Відразу ж за вступом Радянської армії в Західну Україну на роботу в місцеві органи влади, господарську, політико-партійну та інші сфери зі східних областей були направлені працівники різних спеціальностей (86 тис. спеціалістів). Місцевим кадрам на той час не довіряли. Так, наприкінці 1946 р. з 15,1 тис. номенклатурних посад в обкомах партії у Західній Україні місцеві працівники займали лише 1,8 тис. (12,1 %). Першими заходами нової влади стало утворення спочатку тимчасових, а потім постійних місцевих органів влади у формі Рад. Здійснювалася націоналізація промисловості, реквізиція цінностей у банках, одержавлювався житловий фонд, сфера торгівлі, установи культури, школи, інші навчальні заклади, був оголошений державною власністю залізничний транспорт та вся сфера його обслуговування, ліси, надра тощо. Великі маєтки конфісковувалися, а їхні землі передавалися безземельним і малоземельним селянам. Власників великих промислових підприємств, господарів хуторів, населення прикордонної смуги (загалом 900 тис. осіб) було виселено і депортовано у віддалені райони СРСР.

Один із перших ударів нова влада нанесла по греко-католицькій церкві, яка мала величезний вплив на західноукраїнське населення, виступала натхненником національно-визвольної боротьби, відкидала політику більшовиків.

Смерть 1 листопада 1944 р. митрополита А. Шептицького стала сигналом до початку кампанії проти церкви. Греко-католиків звинувачували у співпраці з нацистами.

Наступник А. Шептицького Й Сліпий намагався знайти спільну мову з новою владою. Проте вже в березні 1945р. була підготовлена детальна інструкція щодо ліквідації УТКЦ, згідно з якою у квітні 1945 р. були заарештовані єпископи на чолі з митрополитом Й. Сліпим. Усім їм було запропоновано "добровільно" возз'єднатися з Російською православною церквою. Протягом короткого часу було закрито церковні освітні установи, розгромлено митрополію та єпархіальні управління, а також заарештовано близько 2 тис. священиків, монахів, монахинь. У 1946р. у Києві відбувся закритий процес проти греко-католицької ієрархії на чолі з митрополитом Й. Сліпим. Тоді ж у Львові було скликано неканонічний синод, який прийняв рішення про скасування Берестейської унії 1596 р., розрив із Римом і підпорядкування греко-католиків Російській православній церкві. УГКЦ змушена була перейти в підпілля. Ініціатор і організатор собору єпископ Г. Костельник був застрелений на одній із вулиць Львова.

За схожим сценарієм розгорталися події в Закарпатті. До липня 1947 р. у Мукачівської єпархії відібрали 73 церкви, 15 священиків було вислано до Сибіру, трьох убито, а 36 втекли за кордон. На мукачівського єпископа Г. Ромжу було вчинено замах, але він залишився живим. Пізніше його отруїли в лікарні. Після цього закрили всі греко-католицькі церкви і 50 священиків засудили на різні терміни ув'язнення. Наслідком усіх цих акцій було проголошення у серпні 1949 р. Московським патріархом "добровільного возз'єднання мукачівської єпархії з Російською православною церквою". Ліквідація УКЦ була складовою частиною плану радянізації західноукраїнських земель. Вона повинна була підірвати опору національно-визвольного руху і духовну опору західних українців.

Визволення західних земель від німецько-фашистських загарбників поставило на порядок денний питання відбудови і подальшого розвитку краю. Уже в грудні 1944 р. при РНК УРСР було утворено Раду допомоги у відбудові та відродженні цього регіону. У 1944 р. на відбудову було виділено 10 млрд крб.

Із метою координації проведення радянізації західних областей встановлювалися спеціальні посади заступника голови уряду УРСР, заступників міністрів. У ЦККПУ було утворено спеціальний відділ у справах західних областей.

Уже на кінець 1945 р. було відбудовано 1700 промислових підприємств і 500 промислових артілей. Проте процес відбудови і подальшого розвитку промисловості західноукраїнського регіону проходив набагато складніше, ніжна сході України. Це було зумовлено цілою низкою причин:

• одночасністю процесів відбудови, індустріалізації, колективізації і культурної революції та їх форсованими темпами;

• слабкістю економічного потенціалу регіону (лише 4 % населення було зайнято в промисловості);

• майже повною відсутністю спеціалістів інженерно-управлінської ланки;

• неоднозначним сприйняттям населенням соціальних перетворень, пасивним і активним опором радянізації.

Найболючішим для краю був процес колективізації. Колективізація в краї переслідувала декілька цілей, зламати приватновласницьку психологію місцевого населення; встановити тотальний контроль над селянством; уніфікувати розвиток західноукраїнських земель із центральними і східними регіонами УРСР; позбавити підтримки рух опору тоталітарній системі.

Колективізація проводилася притаманними для радянської системи методами, що були відпрацьованими під час колективізації 1930-х pp.: примус, шантаж, залякування, провокації, висилки до Сибіру, убивства.

У результаті проведення вищезазначених заходів кількість колгоспів зросла з 145 у 1945 р. до 7200 у 1950 р. До них входило 93 % селянських господарств. На базі великих маєтків створювалися радгоспи. Для прискорення колективізації впроваджувалася широка мережа машинно-тракторних станцій (МТС). З метою посилення керівної ролі партії в перетвореннях на селі при МТС створювалися спеціальні політвідділи. Таким чином, на кінець четвертої п'ятирічки процес колективізації був в основному завершений.

Були здійснені значні перетворення і в промисловості, які докорінно змінили модернізували економічний потенціал регіону.Індустріалізація краю передбачала:

• вирівнювання розвитку різних регіонів України;

• включення західноукраїнських земель в єдиний союзний промисловий комплекс;

• модернізацію існуючої промисловості;

• освоєння місцевих природних ресурсів;

• зміну соціальної структури населення.

За період індустріалізації в Західній Україні було збудовано 2,5 тис. великих і середніх промислових підприємств. Обсяг валової продукції на 1950 р. зріс у 3,2 раза.

Процес індустріалізації у Західній Україні, порівняно з індустріалізацією 1930-х pp., мав свої особливості:

• значно вищі темпи промислового розвитку: у 1940 р. підприємства західних областей становили 4,7 % від загальної кількості підприємств, а в 1949 р. - вже 12,6 %;

• відбулись якісні зміни в традиційних галузях виробництва: лісовій, нафтодобувній. їхня продукція стала перероблятися на місцях, а не у вигляді сировини вивозитись за межі краю;

• були створені нові для західних областей галузі індустрії – металообробна, машинобудівна, приладобудівна, електролампова, інструментальна, хімічна, реконструйовані й розширені деревообробна, харчова, нафтодобувна, гірнича;

• визнання пріоритетності розвитку краю сприяло забезпеченню цього регіону найсучаснішим устаткуванням і обладнанням, що вивозилося з Німеччини за репараціями;

• організована за сталінським зразком, вона успадкувала її традиційні вади: диспропорцію розвитку важкої і легкої промисловості на користь першої, домінування кількісних показників над якісними, незавершеність технологічного циклу в межах певного регіону.

На кінець 1950-х pp. промисловий рівень розвитку Західної України був таким самим, як і в східних областях України.

Важливим у здійсненні радянізації було формування нової системи освіти, яка б охоплювала всіх .громадян. Справжнім здобутком у цьому напрямі стала ліквідація неписьменності, але поряд із цим давалася взнаки й ідеологізація освіти, покликана виховувати населення у комуністичному дусі й витравити у нього національну самосвідомість. У вищих навчальних закладах лекції читалися переважно російською мовою. У західні області на постійну роботу було направлено понад 50 тис. учителів. Доставлено тисячі підручників і наочних посібників. Створювалася мережа професійно-технічної та вищої освіти. Позитивним, для розвитку краю стало забезпечення безкоштовного медичного обслуговування. Із цією метою туди було направлено сотні медичних працівників вищої та середньої кваліфікації. Процес радянізації в основному був завершений наприкінці 1950-х pp. Незважаючи на це, місцеве населення чинило опір тоталітарному режиму, вдаючись до різних методів боротьби: від саботажу до збройного опору. Організатором цього була У ПА, яка в 1947 р. об'єдналася з підпіллям ОУН в єдину структуру ОУН-УПА. Політичною надбудовою УПА була Українська головна визвольна рада (УГВР) – організація, покликана здійснювати керівництво національно-визвольним рухом в Україні. УГВР очолювали Р. Шухевич, В. Кук, М. Лебедь, Ю. Липа та ін. УГВР прийняла низку законодавчих актів – "Устрій", "Платформу", "Універсал", але основну увагу зосереджувала на підготовці бойових дій.

На завершальному етапі Другої світової війни керівництво ОУН, УПА вело активну підготовку до боротьби з радянськими військами. У 1945–1946 pp. УПА (кількість 20-25 тис. вояків) взяла під контроль значні території Західної України. Після завершення бойових дій в Європі радянська влада кинула проти УПА війська МВС-МДБ. Величезні райони на території Волині та в передгір'ях Карпат блокувалися і прочісувалися. Усіх, хто хоч якось був пов'язаний з опором, знищували або відправляли в Сибір.

Зазнавши великих втрат, УПА здійснювала спроби прорватися у Західну Німеччину та Австрію. Ті, хто не змогли цього зробити, розділилися на невеликі групи й чинили напади на активістів радянської влади, завдавали шкоди колгоспам, МТС та іншим господарчим об'єктам. Пропаганда та жорстокість радянських каральних органів, а також ефективні соціально-економічні зміни та поширення колективізації зробили неможливим продовження опору. У березні 1950 р. в сутичці під Львовом загинув командир УПА Р. Шухевич (генерал Тарас Чупринка). Його наступник В. Кук уже не міг координувати дії розрізнених загонів, які в основному боролися за виживання. Невеликі загони діяли до середини 1950х pp. Зрештою, рух опору згас. 170 тис. членів ОУН-УПА було засуджено і відправлено до таборів.

Після закінчення Другої світової війни кордон між Радянським Союзом і Польщею, згідно з договором, пройшов в основному по так званій "лінії Керзона". На польській території опинилися великі землі, які споконвічно заселяли українці. Водночас частина польського населення опинилася на радянській території. За домовленістю між Польщею і СРСР, передбачався обмін населенням на добровільних умовах. Проте насправді від самого початку він супроводжувався насильством і численними жертвами. До кінця 1946 р. з Польщі в УРСР було вивезено майже півмільйона осіб.

У 1947 р. виселення українців із південно-східної Польщі вступило в завершальну стадію. На цьому етапі воно було особливо жорстоким. Польська влада, за погодженням із радянським керівництвом, провела широкомасштабну воєнно- репресивну депортаційну операцію "Віспа", метою якої було переселення залишків українського населення Посяння, Лемківщини, Холмщини і Підляшшя на захід і північ Польщі, на так звані "повернуті землі". Це була помста тоталітарної влади українцям, які підтримували формування УПА, що діяли тут під час війни. Операцію "Вісла" спланували спецслужби Польщі у взаємодії з радянськими консультантами. Близько 30 тис. польських солдатів та офіцерів, спираючись на підтримку радянських сил, оточили українських партизанів і в запеклих боях знищили або захопили багатьох із них. Під загрозою розстрілу в стислий термін з обжитих місць було переселено 140 тис. українського і змішаного українсько-польського населення. Для тих, хто уникав переселення або повертався додому, було створено концентраційний табір на базі колишнього німецького концтабору Освенцім.

Унаслідок депортаційних акцій землі на території Польщі, заселені українцями, були полонізовані. Одночасно з території України переселяли поляків (близько 1 млн осіб), і також властивими радянській владі насильницькими методами.

3. Україна в планах Гітлера

Україна посідала важливе місце в планах гітлерівського керівництва, бо вона повинна була стати:

1.необхідним плацдармом для подальшого завоювання Радянського Союзу;

2. сировинним й аграрним придатком фашистської Німеччини.

Як для гітлерівців, так і для сталінського керівництва Україна представляла територію, що мала стратегічне значення. Так на передодні Великої Вітчизняної Війни (1940 р.) Україна виробляла 64,7 % чавуну в СРСР, 48,8% сталі, 67,6 % залізної руди, 50,5 % вугілля, 74,5% коксу. Доля України в зборі зернових в СРСР складала 25 %, цукрового буряку – 73%. В Україні були зосередженні важливі промислові підприємства загальносоюзного значення, а також великі науково-дослідні інститути.

Уже 1940 р. генералітет Вермахту отримав наказ підготувати секретний план нападу і розгрому Радянського Союзу. 18 грудня 1940 р. Гітлер підписав секретну директиву № 21, під кодовою назвою «План Барбаросса». Згідно с ним в результатібліцкригу («блискавична війна») за короткий термін німецькі війська мали розгромити та окупувати СРСР.

Щодо України, то згідно з планом «Ост»гітлерівці мали наміри протягом 30 років виселити з України або знищити десятки мільйонів її мешканців, а натомість заселити в Україну німцями-колоністами. Україна назавжди перетворювалась в аграрну колонію Німеччини. Крім того, існував план економічного грабунку українських земель. Це так звана«Зелена папка». Частина українських земель після їх захоплення передавалась союзникам фашистської Німеччини як плата за участь у війні проти СРСР.