Міжнародне визнання України та її зовнішня політика.

Тільки після розпаду Радянського Союзу Україна змогла розпочати формувати власну зовнішню політику і відповідні зовнішньополітичні структури. Повноправною учасницею міжнародного життя Українська держава стала тільки із набуттям суверенності. 17 вересня 1992 р. Україна приєдналася до Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів (1978 р.), тобто взяла на себе відповідальність за виконання тих міжнародних домовленостей, які були закладені Українською РСР ще в межах Радянського Союзу.

У перші роки незалежності уряд України уклав низку угод про співробітництво з зарубіжними країнами, які тим самим підтверджували визнання Української держави. На початок 90-х років незалежність нашої держави визнали понад 130 країн світу, а 106 країн налагодили з нею дипломатичні відносини. Нині Україну як незалежну суверенну державу визнали 174 країни світу і 171 встановили дипломатичні відносини. Поступово розбудовувалося і зовнішньополітичне відомство. Дипломатичний корпус в Україні налічує майже 2500 працівників, зокрема 1214 фахових дипломатів. В Україні діє понад сто дипломатичних іноземних установ: посольства, відділення посольств, представництва міжнародних організацій, генеральні консульства, почесні консульства). Посли 53 держав виконували свої функції за сумісництвом.

Від дня проголошення суверенності України розпочався марафон її міжнародного визнання. Першою офіційно визнала Україну Республіка Польща: Президент незалежної Польщі 2 грудня 1991 року надіслав Президенту України Л. Кравчуку вітання зі здобуттям незалежності. На першість претендує і Канада, оскільки однією з перших визнала Україну, але різниця в часових поясах не надала змоги вручити офіційне визнання вчасно.

Питання зовнішньої політики України поступово вирішувалися шляхом визнання Української держави у світі, укладання державних договорів про двосторонні відносини, міждержавних угод про встановлення кордонів, повагу суверенітету України, економічну і культурну співпрацю тощо. Для набуття міжнародної суб'єктності Україні було необхідним широке визнання де-юре з боку інших держав, тобто юридичне визнання зі всіма міжнародно-правовими наслідками.

Історичною датою відліку заснування і розбудови зовнішньополітичного відомства визначено 22 грудня 1917 р., коли незалежна Українська Народна Республіка розпочала торувати нелегкий самостійний шлях у світовій політиці. Після проголошення ІІІ Універсалом Центральної Ради створення Української Народної Республіки з 22 грудня 1917 р. почав діяти Генеральний секретаріат у міжнародних справах, який очолив Олександр Якович Шульгін (1889—1960) — перший міністр закордонних справ України. Продовжуючи історичну спадкоємність, 22 грудня Україна відзначає День дипломата.

Радянське керівництво, спираючись на доктрину експорту соціалістичної революції і побудови соціалізму в інших регіонах світу, за допомогою збройної сили опанувало українські землі, а з перемогою у Другій світовій війні посилило свої позиції на радянському просторі. З метою реалізації гегемоністських устремлінь СРСР спрямував значні зусилля на посилення своєї зовнішньополітичної присутності в світі, розширення й укріплення своєї діяльності на світовій арені через зміцнення позицій у міжнародних організаціях і насамперед новоутвореній Організації Об'єднаних Націй. Для збільшення кількості «своїх» голосів у цій універсальній світовій структурі радянським керівництвом було вирішено надати союзним республікам умовних ознак незалежності, зокрема права безпосередньої участі в зовнішній політиці всієї держави. З цією метою розроблено і здійснено низку заходів.

78.

Так, Верховна Рада СРСР у 1944 р. прийняла закон, яким було підтверджено міжнародно-правову суб'єктність республік, що стало юридичною підставою для їх безпосередньої участі у міжнародному житті [7].

5 лютого 1944 р. питання про утворення НКЗС України було розглянуто на Політбюро ЦК КП(б) України, а 4 березня 1944 р. Верховна Рада Української РСР прийняла Закон «Про утворення Народного Комісаріату закордонних справ УРСР». Відповідні зміни було внесено до Конституції УРСР (до статей 15, 19, 30, 43, 45, 48). Главою НКЗС УРСР було призначено О. Корнійчука — письменника, який мав досвід роботи в НКСЗ СРСР. О. Корнійчук активно взявся за справу. Він виступив ініціатором встановлення дипломатичних відносин України з Великобританією, США та іншими країнами антигітлерівської коаліції .

У структурі НКЗС УРСР передбачалося створити десять відділів. Один мав працювати з сусідніми державами — Польщею, Румунією, Чехословаччи-ною, другий — із США і Великобританією, третій — із Болгарією, Югославією, Угорщиною, Грецією та Туреччиною, четвертий — із Німеччиною. Планувалося створити також протокольний, правничий, консульський та інші підрозділи. Загальний штат співробітників мав становити 75 осіб. Влітку 1944 року апарат складався із 40 працівників, які виконували доручення союзного НКЗС та уряду республіки. Було підготовлено історичні довідки щодо українських земель та етнографічні карти розселення українців, аналітичні матеріали про становище української еміграції у США та інших країнах. Очолюване О. Корнійчуком відомство в 1944 р. підготувало проект Угоди між урядами УРСР і Польщею про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території України. Цей документ фактично започаткував процес розгортання трагічних сторінок в історії двох народів, в українсько-польських відносинах, що завершились горезвісною операцією Вісла 1947 року.

У липні 1944 р. О. Корнійчука було замінено досвідченим більшовиком, діячем Комінтерну Д. Мануїльським , який до цього працював заступником завідувача інформаційного відділу ЦК ВКП(б). Це призначення відбулося за прямою вказівкою Й. Сталіна.

Водночас не слід забувати, що Україна, перебуваючи в складі СРСР, за Конституцією мала право міжнародних відносин, але на практиці — ні.