Зовнішня політика Богдана Хмельницького

Гетьманське правління, очолюване Хмельницьким, одночасно з організацією армії і налагодженням економічного життя, проводило актив­ну зовнішню політику. Розгортаючи широку дипломатичну діяль­ність, Хмельницький і старшина ставили за мету забезпечити найкращі зовнішньополітичні умови для дальшої боротьби з Польщею і побудови української незалежної держави.

Для забезпечення тилу своєї армії в боях та посилення її татарською кіннотою Хмельницький уклав воєнний союз з кримським ханом. Оскільки Кримське ханство було васалом турецького султана, це впли­ва­ло й на стосунки Хмельницького з Туреччиною. Він вів з нею переговори, прагнучи зберігати добросусідські відносини. У 1649 – 1651 рр. диплома­тичні зносини з Туреччиною помітно пожвавішали. Козацькі посольства бували в Константинополі, турецькі — в Чигирині. Хмельницький прагнув укласти союз з султаном про участь турецьких військ у війні проти Польщі. Султан не заперечував надати допомогу, але вимагав, щоб Україна визнала себе васалом Туреччини на таких умовах, на яких перебували Молдова, Валахія (Мунтенія), Семигород (Трансільванія). У результаті місії до Стамбула київського полковни­ка Антона Ждановича султан Мухамед IV навесні 1651 р. погодився вважати Б. Хмельницького своїм васалом, тримати при султанському дворі його постійного рези­дента. На знак приязні султан надіслав гетьману свій каптан, грамоту, пробачив похід у Молдову, велів крим­ському хану підтримувати союз з Б. Хмель­ницьким. Це відбувалося вже після того, як гетьман відправив посоль­ство до російського уряду з проханням прийняти Військо Запо­розьке під "госу­да­реву руку". У своїй грамоті турецький султан писав до Хмельницького (гру­день 1650 р.), що "поки ви твердо стоятимете на шляху покори і щирості… ви перебуватимете під захистом моєї держав­ної опіки". Але по­дальші події свідчать, що Хмельницький не став васалом турецького султана.

Гетьманський уряд зав’язував дипломатичні стосунки з багатьма країнами: Венецією, Швецією, Молдовою, Валахією, Семиграддям. Голов­ною метою таких стосунків було — домогтися ізоляції Польщі.

Для забезпечення флангу з боку Молдови у серпні 1650 р. українські війська разом з татарами здійснили похід у Молдову. Змусили місцевого князя Василя Лупула укласти угоду, за якою від відмовлявся від союзу з Польщею, виплачував Хмельницькому і татарам контри­буцію, а також пообіцяв видати дочку Розанду заміж за старшого сина гетьмана Тиміша. На початку 1653 р. проти Лупула виступили господар Валахії Матей Бесараб і семиградський князь Юрій Ракоці, які при підтримці польського уряду захопили столицю Молдови Ясси і посадили на господарський стіл ватажка молдовських бояр — канцлера (логофета) Стефана Георгіцу. Лупул закликав на допомогу українські війська. Тиміш Хмельницький 21 – 22 квітня 1653 р. розгромив Георгіцу і повернув господарський стіл Лупулові, а потім разом з молдовським військом почав наступ на Валахію. Валаські війська за допомогою поляків розгромили козацько-молдовські війська. Козаки і Тиміш повернулися до Чигирина. Валаські війська знову захопили Ясси, Тиміш знову йде на допомогу, бере участь в обороні фортеці Сучава, де 2 вересня 1653 р. Тимоша Хмельницького було поранено і через чотири дні він помер. В жовтні 1653 р. фортеця Сучава здалась.

Відносини з Росією почались ще в грудні 1648 р. Саме тоді до Моск­ви було відправлене перше посольство на чолі з полковником Силуя­ном Мужиловським, який також супроводив єрусалимського патріарха Паїсія. Дії українців стимулюва­ли до підвищеної активності пра­вославних ієрархів різних країн. Починаючи з 1649 р., до москов­ського патріарха Йосипа i царя прибували з візитами єруса­лимський патріарх Паїсiй, назаретський митропо­лит Габрiель, константино­поль­ський патріарх Єремiя ІІІ, митрополит Наупаттос. Усi вони, виконуючи побажання Б. Хмельницького, переконували керівницт­во Московії в необхідності об’єднання православного слов’янства, вста­новлення опіки над Балканами.

У квітні 1649 р. разом з Мужиловським в Чигирин прибув посол російського уряду. У травні 1649 р. Богдан Хмельницький послав нове посольство до Москви.

Чим далі тривала війна, тим більше Хмельницький та старшина переконувалися, що лише своїми силами без чужої допомоги Україна визволитися з-під влади Польщі не зможе. Одним із претендентів на роль покровителя України міг бути турецький султан, який мав достатньо сил, щоб протистояти зазіханням Польщі. Між Хмельницьким і султан­ським урядом велися переговори. В 1651 р. Оттоманська Порта (Туреч­чина) навіть оголосила про прийняття у васальну залежність гетьмана і Військо Запорізьке. Але реальна допомога турецького султана обмежу­валась тільки тим, що в бої включалися лише татари, які були дуже ненадійними союзниками і своєю зрадницькою поведінкою, грабунками й забиранням людей у рабство завдавали великого горя населенню Украї­ни. До того ж не могла зникнути релігійна несумісність православних і мусульман, ненависть їх до "бусурманів". У цих умовах погляди Хмель­ницького зверталися до одновірної Росії.

У Росії розуміли важливість союзу з Україною, бо він передусім відкривав шлях на південь — до Чорного моря і на захід. Він послаблював Польщу, розладнував можливий союз Хмельницького з Туреччиною, посилював Росію випробуваним 300-тисячним козацьким військом. Але тривалий час через складні внутрішні й зовнішні умови, а також з розрахунку на ослаблення обох воюючих сторін — Польщі й України, російський уряд займав вичікувальну позицію, обмежуючись відправленням в Україну хліба й солі, дозволом українцям переселятися на окраїнні землі, обміном продовольствами.

З ускладненням становища в Україні російський уряд прискорив вирішення питання про об’єднання. Для остаточного розв’язання питан­ня про відносини України з Росією і початок війни з Польщею 1 жовтня 1653 р. було винесене на розгляд Земського собору, який вирішив почати війну з Польщею та визнав Україну як вільну, незалежну країну. Тоді ж було вирішено відправити посольство до України на чолі з боярином Василем Бутурліним.

До Переяслава посольство прибуло 31 грудня 1653 р. і було уро­чисто прийнято старшинами. Богдан Хмельницький прибув до Переяс­лава 6 січня 1654 р. і 7 січня відвідав Бутурліна.

Про діяльність посольства В. Бутурліна, Переяславську Раду й оформлення відносин між Україною і Росією українських документів в оригіналах фактично немає. Дізнаємося про ці події передусім з Статейного списку — тобто письмового звіту — посольства В. Бутурліна, в якому, звичайно, події зображуються у вигідному для Росії світлі.

У документі говориться, що вранці 8 січня у гетьмана відбулася таємна рада, на якій обговорювалися умови ("статті") переходу України під владу російського царя.

Того ж дня ударами в литаври скликався народ на загальну раду. Коли народ зібрався в коло, вийшли старшини й гетьман. Ставши посе­редині Богдан Хмельницький звернувся до народу з промовою. Коротко розповівши про шестирічну війну з Польщею, гетьман сказав, що Рада скликана для того, щоб народ обрав собі "…государя из четырех, кого вы хощете": турецького султана, кримського хана, польського короля або російського царя. Далі Хмельницький охарактеризував кожного з них. "Народ возопил: волим под царя восточного, православного…" Після цього переяславський полковник Павло Тетеря ходив по колу і запитував, чи всі так бажають.

Після закінчення Ради Хмельницький і старшини поїхали до "заїзжого" двору, де мали зустрітися з Бутурліним. По закінченні зустрічі всі поїхали до Успенської церкви. Хмельницький хотів, щоб російські посли присягнули від імені царя, що "ему, государю, их, гетьмана Богдана Хмельницкого и все Войско Запорожское, польскому королю не выдавать, и за них стоять, и вольностей не нарушать, и хто был шляхтич, или казак и мещанин, и хто в каком чину наперед сево и какие местности у себя имел, и тому б всему быть попрежнему". Бутурлін став доводити, що він від імені царя присягу складати не буде, а гетьман і все Військо Запорізьке без всякого сумніву мусять присягнути цареві.

9 – 13 січня 1654 р. продовжувались переговори, але крім словесних обіцянок і запевнень від імені царя Хмельницький і старшини не дістали ніяких документальних актів, які б містили письмові гарантії, визначали умови переходу Української держави під владу московського царя, її становище і взаємовідносини з Росією. Для розв’язання всіх цих питань і юридичного оформлення союзу, досягнутого в Переяславі, було вирішено послати до Москви посольство Війська Запорізького.

Наприкінці січня — у першій половині лютого 1654 р. в Корсуні і Чигирині Хмельницький, Виговський та інші старшини виробляли мате­ріали для посольства. Ці матеріали набули форми "прохання-челобітної" до царя, яке дістало назву "Березневі Статті", у яких було 23 пункти. Разом з "Статтями" було складено грамоту (листа) Богдана Хмель­ницького цареві Олексієві Михайловичу. Оригіналів цих документів не знайдено, відомі вони в російських перекладах. У грамоті Хмельницький від імені свого Війська Запорізького і всього народу "православного Руського", посилаючись на слова московського посольства в Переяславі про згоду царя прийняти Військо Запорізьке під свою високу руку і підтвердити його права й вольності, просив царя права, устави, привілеї і всякі свободи і держави маєтностей духовних і мирських людей грамо­тами государевими закріпити навічно, а також "от всех враг наших, нена­видящих, обидящих и ратующих нас, покрывати, соблюдати и крепкою рукою и ратью своею царскою защищати". Все інше посли мали пере­казати цареві усно.

На початку березня 1654 р. посольство прибуло до Москви. 13 бе­рез­ня посли урочисто були прийняті царем, а потім почалися пере­говори. Внаслідок цих переговорів з’явилися документи, які визначили становище України і характер взаємовідносин її з Росією в перші часи після Переяславської Ради.

14 березня були царем під "Статтями" підписані "государеві укази". З 23 статей цар підписав лише 11 (повністю без всяких застережень), по інших цар вимагав роз’яснень. 21 березня українське посольство отримало підписані "государевими указами статті з 11 пунктів і жалувані грамоти Війську Запорізькому, православній шляхті. Як видно зі змісту Статей з 11 пунктів і жалуваних грамот, вони повністю охоплюють усі питання, що містилися в 23 статтях, поданих послами 14 березня. Отже, "Березневі статті", як проект Б. Хмельницького, Статті з 11 пунктів з указами царя і жалувані грамоти можна вважати повним текстом дого­вору між Українською державою і Росією 1654 року.

У договорі, по-перше, розв’язувались військові питання оборони України від посягань інших держав, зокрема Польщі, Туреччини та Крим­ського ханства. Цар зобов’язувався навесні 1654 р. почати війну проти Польщі.

По-друге, Україна переходила під владу російського царя як незалежна самостійна держава, зі збереженням системи суспільного ладу й адміністративного устрою, який склався в ході визвольної війни. В Україні залишався обраний Військом Запорозьким гетьман, а також поділ на полки і полковий адміністративний устрій. Реєстр козацький установ­лю­вався в 60 тис. чол., усі козаки мали жити "по прежним правам", а царські бояри і воєводи в ті військові суди втручатися не повинні. У містах України залишалися урядники (війти, бурмистри, лавники, райці) з місцевого населення, вони ж мали збирати податки з населення і передавати в "государеву казну" царським чиновникам. Зберігалося право гетьмана вступати у зносини з іноземними державами, за винятком польського короля й турецького султана.

По-третє, панівні верстви — козацька старшина, заможна частина козацтва, українські шляхтичі і духівництво забезпечили свої станові і групові інтереси. Духівництву і шляхтичам були підтверджені їх маєт­ності, козакам встановлена платня (з місцевих доходів). Про селянство йдеться лише в 17 пункті "Березневих статей", за яким селяни мусили виконувати свої звичайні повинності, а що це означало роз’яснень не було.

Хоча документи, які оформляли союз України з Росією за формою мали з боку Хмельницького й старшини характер "челобітної", а від царя — "жалування", "милості", за змістом вони є договором двох само­стійних держав. Про те, що Україна переходила до Росії як самостійна держава свідчать: наявність власної території, своєрідного державного устрою, повна влада гетьмана, зокрема його право мати стосунки з іноземними державами й роздавати вільні землі за своїм розсудом, вести зносини з Росією, як і інші держави, через Посольський приказ, нарешті добровільність приєднання України до Росії. Про договірний характер акта 1654 р. свідчать численні пізніші офіційні документи як російські, так і українські. Акт 1654 р. неодноразово називається "тракта­том", "договором", "договірними статтями" в документах 1659 р., 1663 р., 1687 р., 1722 р. та ін.

Але, укладаючи договір, обидві сторони — і Хмельницький, і царський уряд — переслідували різні цілі. Хмельницький мав на меті дістати військову допомогу від Москви в боротьбі з Польщею, відвоювати інші українські землі, добитися повної незалежності, забезпечити само­стійність української держави, а за це цар одержуватиме щорічну грошову данину (трибут). Цар і російський уряд, в свою чергу, мали далекосяжну мету: з часом повністю ліквідувати українську державу і перетворити Україну на звичайну провінцію Росії, тобто домогтися її повної інкорпорації.