Джерела та характеристика права. 7 страница

«Кароліна» передбачала покарання не тільки за здійснений злочин, а й за замах на нього, що розцінювалося як перерваний злочин (статті 148—149). Багато уваги приділяється співучасті, за якої винними діями вважалося надання допомоги до здійснення злочину, в момент злочину (тут покарання передбачалося таке саме, як і для основного зловмисника), а також після злочину.

Кодекс німецького права давав таку класифікацію злочинів:

— злочини проти релігії (богохульство, чаклунство, клятвопорушення);

— державні злочини (державна зрада, бунт, розбій, фальшивомонетництво);

— злочини проти власності (крадіжка, підпал, пограбування);

— злочини проти особи (вбивство, зґвалтування, нанесення каліцтва, наклеп, образа);

— злочини проти моралі (двоєженство, подружня зрада, розбещеність, звідництво, кровозмішування);

— злочини проти порядку відправлення правосуддя (лжесвідчення, лжеприсяга);

— злочини проти порядку торгівлі (обважування та обмірювання покупців).

Головною метою покарання було залякування. До основних видів покарання належала проста і кваліфікована смерт­на кара, калічницькі, тілесні та ганебні покарання, ви­гнання з держави, грошовий штраф. Крім них застосовувалися і додаткові покарання, які передували основному або здійснювалися одночасно: тюремне ув’язнення, катування розжареними кліщами, виставлення біля ганебного стовпа, одягання залізного ошийника, волочіння до місця страти.

У судочинстві зберігає силу звинувачувальний процес. Він надавав потерпілій стороні право на порушення судової справи. При цьому сторони були рівні у своїх процесуальних правах.

І все ж головною формою судового розгляду стає інквізиційний (слідчо-розшуковий) процес, який поділявся на дві стадії: попереднє розслідування і судовий розгляд. Своєю чергою, перша стадія поділялася на попереднє загальне розслідування і спеціальне слідство. Завданням попереднього розслідування було встановлення факту здійснення злочину і виявлення підозрюваних осіб. Формально-юридичними підставами його було впіймання зловмисника на місці злочину, донос, поголос, явка з повинною.

Спеціальне слідство проводилося тоді, коли були зібрані достатні докази здійснення особою такого злочину. Якщо звинувачений зізнавався у вчиненні злочину, справа завершувалася винесенням вироку. Коли ж звинувачений не зізнавався, суддя мусив домогтися його зізнання. У випадку, коли звинувачення стосувалося тих злочинів, за які призначалася смертна кара, суддя повинен був відразу застосувати тортури. Засоби фізичного впливу мали місце і тоді, коли звинувачений заперечував свою вину, а факти доводили зворотнє. Ніякої відповідальності за результати тортур судді не несли.

Визнання вини під тортурами могло мати юридичну силу лише за наявності трьох обставин: а) воно має бути зроблене не в момент тортур, а при їх припиненні; б) показання під тортурами повинні містити факти, які можна перевірити; в) показання мали бути повторені поза камерою для тортур. Якщо звинувачений відкидав дані раніше показання, тортури могли бути повторені.

Після спеціального слідства відбувалося судове засідання, на якому суд знайомився з результатами слідства і виносив вирок. Він оголошувався у спеціальні «судні дні». На всіх стадіях судочинство велося у письмовій формі. Сама судова процедура супроводжувалася залякувальними діями, символічними актами, які повинні були надавати судочинству страхітливої форми.

Серед джерел феодального права вагоме місце посідало канонічне право. Церква втручалася у галузь майнових, шлюбно-сімейних відносин феодального суспільства. Зазнавали переслідувань єретики, віровідступники. У лоні канонічного права перебували злочини, пов’язані з «гріхопадінням», чаклунством, двоєженством, кровозмішуванням, наклепом, брехливою присягою, подружньою невірністю. Характерною рисою канонічного права було те, що воно не мало чітко окреслених джерел і зрозумілих та недвозначних тлумачень. Церковні суди та інквізиція керувалися вченнями апостолів, висловлюваннями релігійних авторитетів, постановами церковних соборів, цитатами з Біблії тощо.

Велику роль в історії європейського права відігравала рецепція римського права. Застосування норм римського права в юридичній практиці розпочалося з італійських міст. Згодом воно поширилося по всій Священній Римській імперії германської нації, а імператор Фрідріх І (ХІІ ст.) оголосив римське право «всесвітнім правом». У Німеччині та Франції римське право набуло сили закону, успішно конкуруючи з місцевими звичаями та національним правом.

У ХІ—ХІІ ст. в Італії починає формуватися корпоративне міське право. Міські республіки досить рано здобули право на власний суд. Судочинство здійснювала, зазвичай, посадова особа з числа міської адміністрації. Згодом у містах Німеччини, Франції купецькі гільдії, ремісничі цехи мали свої суди і самі здійснювали судочинство у власній сфері. Різновидом міського права стало магдебурзьке, гамбурзьке, кельнське право.

Судоустрій та судочинство. Становий поділ феодального суспільства наклав свій відбиток на всю судову систему європейських країн. За доби розквіту Середньовіччя (Х—ХIІІ ст.) наріжним каменем суду було правило: кожного судить рівний йому суд, а селяни судилися сеньйором чи його уповноваженим.

Починаючи з ХV ст. у країнах Європи, зокрема у Фран­ції, відбувається відтіснення феодальної знаті від участі в судовій діяльності. Причинами цьому було посилення королівської адміністрації, утворення вищих загальнодержавних судів та поширення писаного права.

В Англії вперше з’являється інститут присяжних засідателів. Першим кроком на цьому шляху став дозвіл на доведення позовів з допомогою свідків, а у кримінальному судочинстві — встановлення вини показаннями 12 присяжних. Якщо присяжні заявляли, що нічого не знають про ту справу, про яку їх запитують, то склад суду присяжних розпускався, після чого призначалися нові присяжні. Згодом був прийнятий усталений порядок: присяжні повинні були в усіх випадках виносити рішення (виправдальне або звинувачувальне). Із свідків вони перетворюються на суддів (ХV ст.).

Якихось твердих правил щодо звернення до суду не існувало. Кожен міг розпочинати справу з будь-якого приводу: були б гроші на оплату суду. Звинувачення у більшості судових справ й надалі залишалося приватним. Однак розширюються сфери суспільних відносин, порушення яких переслідуються державою. До них, насамперед, належали політичні, посадові, релігійні злочини.

Форми доказів вини продовжували залишатися у ви­гляді показань свідків, письмових документів, присяги тощо. Однак у інквізиційному процесі стає домінуючою формула: власне визнання вини звинувачуваним є царицею доказів. Виривати таке визнання вини було непросто. На допомогу прийшли тортури. Якщо ж визнання під тортурами було сумнівним, то вирок виносився на основі власного суб’єктивного переконання суддів.

Дещо по-іншому пішов розвиток судового процесу у феодальній Англії. Там не було інквізиції, не дістало поширення рецептоване римське право. Свавілля королів­ської влади та її адміністративних органів у сфері судочинства обмежувалося постійно діючим парламентом, місцевим самоуправлінням, автономією міст та прецедентним правом.

В англійському судочинстві продовжував домінувати змагальний процес. При цьому будь-яка недоведена вина означала невинуватість підозрюваного. Тут набрало своєї ваги правило: звинувачений незобов’язаний доводити свою невинуватість(пізніше це стали називати презумпцією невинуватості). Упродовж усього судового процесу присяжні засідателі не могли відлучатися з приміщення суду. Якщо процес затягувався, то вони продовжували там залишатися і навіть спали під охороною судових поліцейських. При винесенні присяжними вердикту вимагалася одноголосність.

Кримінальне право європейських країн доби феодалізму. Середньовічна юстиція хоч і встановлювала покарання лише за вчинені злочини, все ж суддя не був пов’язаний із конкретними правовими приписами, особливо коли йшлося про державні чи релігійні злочини. Покарання повністю віддавалося на розсуд судді, що неминуче породжувало суддівське свавілля і хабарництво. Судді змагалися між собою у визначенні смертної кари, яка мала бути довгою, страхіт­ливою і мученицькою для приреченого. Широко застосовувалися позасудові розправи: масове побиття, покалічення при страті єретиків, учасників бунтів, селянських ви­ступів та повстань. Про жодний суд тут не йшлося.

Злочином вважався будь-який вияв «невірності» щодо короля, сеньйора, цеху, купецької гільдії тощо. Водночас не було зрозумілим, що таке «вірність» і у якій формі її слід виявляти. Англійське кримінальне право, наприклад, трактувало як державну зраду вияв несхвалення чергового шлюбу короля.

Багато дій, які не назве злочинними жодний сучасний суд, тоді вважалися злочинами. Наприклад, злочином за Середньовіччя вважалося анатомування трупів, за що до ХVІ ст. призначалася смертна кара. Водночас інші дії, ви­знані пізнішим законодавством як злочини, у тодішній Європі такими не вважалися. До них належало відкрите пограбування на великих дорогах, яким займалися рицарі; взяття у полон і ув’язнення з метою отримання викупу; феодальне «право першої ночі».

Поширення інквізиції та переслідування за релігійні злочини призвело до посилення феодальної репресії. Під виглядом єретиків знищувалися сотні неугодних чи невдоволених існуючими порядками людей. Король Іспанії Філіпп ІІ затвердив вирок інквізиції, за яким засуджувався на смерть повсталий народ Нідерландів, який боровся за свою свободу і державну незалежність. Було страчено біля 25 тис. осіб.

Широко застосовувалося покарання за принципом об’єк­тивної осудності (покарання без вини). Наприклад, у 1721 р. у Парижі разом із знаменитим розбійником Картушем був страчений його брат — малолітня дитина, яка не мала жодної причетності до злодіянь свого старшого брата.

Феодальне право не знало межі віку, з якого наставала кримінальна відповідальність. Страти застосовувалися і щодо дітей. Наприклад, єпископ Вюрцбурзький (ХVІІ ст.) виніс смертний вирок щодо звинувачення у чаклунстві дев’я­тирічній дівчинці. Вона була привселюдно спалена на вогнищі разом зі своєю молодшою сестрою.

Саме для феодального права притаманні жорстокі закони, що знайшли відображення у так званому «кривавому законодавстві» Англії. Воно являло собою серію законодавчих актів кінця ХV—першої половини ХVІ ст., виданих у період проведення політики «огороджування земель» і спрямованих на приборкання неконтрольованої міграції населення, спровокованої феодалами і буржуазією Англії.

Доба первісного нагромадження капіталу, бурхливого розвитку мануфактурного суконного виробництва і пов’язаного з ним масового вигнання феодалами селян із своїх маєтностей спричинили появу в державі значної кількості знедолених людей, не тільки позбавлених даху над головою, землі, засобів виробництва, а й взагалі — засобів до існування. Різко зростає число розбійників, бродяг та жебраків.

Початок «кривавому законодавству» поклав «Акт проти бродяг і жебраків» 1495 р. Він поділяв осіб, що вели бродячий спосіб життя на непрацездатних та працездатних. Першим дозволялося просити милостиню, не залишаючи місць свого постійного проживання. Працездатним особам приписувалося у місячний термін влаштуватися на роботу, зазвичай на мануфактуру, і припинити бродяжництво. Порушників очікували жорстокі санкції: впійманого вперше привселюдно карали побиттям батогами («щоби кров залила все тіло»), вдруге карали так само побиттям і надрізали частину вуха, а втретє — карали на смерть.

Основні положення названого закону були розвинуті статутами 1530, 1536 і 1547 рр. Ними санкціонувалося обернення бродяг на рабів. При спробі втекти раба таврували, а за третю втечу карали смертю. Будь-хто мав право відібрати у бродяг їхніх дітей і утримувати як «учнів» (фактично — рабів) до 20 років (дівчат) і 24 років (хлопців). Якщо протягом цього часу вони робили спробу втекти, то назавжди ставали рабами.

Головною метою покарання за феодальним правом було залякування. Саме тому смертна кара виконувалася публіч­но і у найстрахітливіших та мученицьких формах. Крім залякування, покарання несло в собі ще елементи помсти, відплати. Наприклад, коли за наказом Людовика ХІ страчували герцога Немурзького, під ешафот поставили його малолітніх дітей, щоб на них впали краплі батьківської крові.

Феодальне право характеризувалося суворістю покарання. Вважалося, що саме суворі, залякувальні методи запобігатимуть злочинам у майбутньому. Але жодні репресії не змогли подолати кримінальну злочинність. Найсуворіші страти не справляли необхідного враження на правопорушників. Кишенькові злодії продовжували красти у натовпі під час привселюдних страт та екзекуцій. У французькому місті Тулуза банда вбивць переховувалася за парканом міського ешафоту.

Поширеним видом покарання стало заслання на галери. На одній галері знаходилося до 300 гребців — по 5—6 осіб були прикуті до одного весла. Такий вид покарання став застосовуватися, починаючи з ХV ст., заслання було, як правило, довічним. З часом заслання на галери замінювалося каторжними роботами в портах. У Німецьких державах поширеним видом покарання було «проганяння крізь стрій» (покарання шпіцрутенами), яке вважалося тілесним, але нерідко призводило до смерті засудженого.

Тюремне ув’язнення стає знаряддям покарання, починаючи з ХVІ ст. Доcі воно було місцем затримання підозрюваного до суду. Видатний російський криміналіст Таганцев у своєму щоденнику пише: «Мы с любопытством осма­тривали теперь в более старых городах Европы… подземные каменные гробы, лишенные света и воздуха, или такие же клетки с раскаляющейся свинцовой кровлей… Но представим мысленно то время, когда в них проводили годы, десятки лет, целую жизнь заживо погребенные, прикованные к стене или хотя и пользующиеся свободой движения в двух-трехсаженном логовище, посреди скученных товарищей по несчастью — живых, а нередко и мертвых, по неделям остававшихся без погребения, без всякой одежды или в разодранных лохмотьях, покрытых насекомыми всякого рода, в удушливой атмосфере сырости, плесени, невыносившихся нечистот, поддерживая свои силы заплесневевшим хлебом да какой-нибудь похлебкой, мало отличной от помоев». В середньовічних в’язницях утримувалися разом чоловіки і жінки, дорослі і діти, новачки і рецидивісти. А головне — арештанти ніколи не були зайняті роботою. Основну їх масу складали дрібні злочинці або випадкові люди, оскільки звинувачені у тяжких злочинах каралися смертною карою.

Починаючи ще з часів Стародавньої Греції та Стародавнього Риму, кримінальному переслідуванню підлягали тварини. Феодальне право зберегло таке покарання. Вважалося, що свідомість присутня і у тварин і що всякий злочин має бути покараним. У ХІV—ХV ст. тварини, винуваті у смерті людей, засуджувалися до повішення. Але перед цим їх теж піддавали ув’язненню і тортурам. Крик болю сприймався за визнання вини. Під час страти тварину одягали в людський одяг. Зазвичай, страта була кваліфікованою: вішали за задні ноги.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Назвіть основні риси феодального права.

2. Які правові джерела були притаманні середньовічним європейським державам?

3. Дайте класифікацію злочинів за «Кароліною».

4. Мета та система покарань за «Кароліною».

5. Охарактеризуйте суть та розкрийте стадії інквізиційного процесу, відображеного у «Кароліні».

6. За яких обставин визнання вини під тортурами могло мати юридичну силу?

7. Як відбувався процес формування інституту присяжних засідателів в Англії?

8. У чому суть «кривавого законодавства»? Назвіть нормативні акти цієї серії.

Тести-тренінги

1. Нормам кримінального права Франції доби абсолютизму були притаманні такі властивості:

а) кримінальна відповідальність пов’язувалася із соціальним станом особи;

б) смертна кара не застосовувалася щодо феодалів;

в) був виключений інститут об’єктивної осудності;

г) кримінальне право відмовилося від ганебних покарань.

2. Джерелами права Англії доби абсолютизму були:

а) збірники звичаєвого права;

б) судовий прецедент;

в) законодавчі акти центральної влади;

г) статутне право;

ґ) усе разом узяте.

3. «Криваве законодавство» Англії являло собою:

а) законодавчі акти репресивного характеру, спрямовані проти учасників селянських повстань;

б) репресивні закони проти піратів;

в) закони, спрямовані проти бродяг та жебраків;

г) кодекс законів проти повсталих колоній.

4. «Право справедливості» як джерело права Англії доби абсолютизму виникло із:

а) практики діяльності роз’їзних королівських суддів;

б) «загального права»;

в) одноосібного вирішення судових справ королем;

г) судового прецеденту.

Тема 4.Феодальна держава і право в країнах Азії

1. Утворення та розвиток Арабської держави.

2. Суспільний устрій та державний лад Арабського халіфату.

3. Джерела та система мусульманського права.

4. Золота Орда: утворення, розвиток, державність і право.

Література:1 (с. 255—264; 278—290); 2 (т. 1, с. 408—423); 3 (с. 208—216); 5 (с. 53—60); 6 (т. 1, с. 498—504; 551—568); 7 (с. 415—433; 450—466); 8 (с. 173—174; 181—182; 193—194); 9( с.149-167); 10 (с. 299—304); 11 (с. 266—281); 13 (с. 228—237); 14 (с. 231—240).

Як середньовічна ранньофеодальна держава Арабський халіфат сформувався у VІ—VІІ ст. в результаті об’єднання арабських племен, центром розселення яких був Аравійський півострів. На той час цей регіон був мало заселений. Араби вели кочовий спосіб життя, забезпечуючи за допомогою верблюдів та інших в’ючних тварин торговельні зв’язки між Індією та близькосхідними країнами, а пізніше — і Європою.

Характерною рисою виникнення державності у арабів було релігійне забарвлення цього процесу, який супроводжувався становленням нової світової релігії — ісламу[29].

У 20—30-х рр. VІІ ст. завершується організаційна перебудова мусульманської общини в Медині на державне утво­рення. Сам Мухаммед отримав духовну і світську владу, став військовим ватажком і суддею. За допомогою нової релігії та війська розпочалася боротьба за встановлення нової соціально-політичної структури. Найближчі родичі і соратники Мухаммеда утворили привілейовану групу, яка мала виключне право на владу. У 630 р. Мекка здалася війську Мухаммеда, а все населення прийняло іслам. До моменту смерті пророка майже вся Аравія підпала під його владу. У VІІ—першій половині VІІІ ст. були завойовані величезні території (Близький Схід, Середня Азія, Закавказзя, Північна Африка, Іспанія). Виникла величезна за розмірами феодальна імперія, яка очолювалася халіфами (заступниками пророка).

Після епохи активних завоювань, коли вся країна так чи інакше залучалася до ведення завойовницьких воєн, що вимагало значної політичної централізації, настає період стабілізації, котрий одночасно був добою розквіту Халіфату. Велика завойовницька політика держави мала своїм наслідком широке розповсюдження представників арабського світу по велетенських просторах євразійського континенту. Саме араби вперше після держав античного світу створили на просторах Близького і Середнього Сходу, Європи торговельно-обмінні шляхи, якими регулярно рухалися каравани з товарами та грішми.

Водночас таке зовнішнє благополуччя нерідко таїло в собі зерна занепаду. Величезна, різнорідна за складом населення середньовічна імперія, яка базувалася на авторитарно-теократичних формах влади, не змогла довго існувати як єдине ціле. Починаючи з ІХ ст., в державному устрої Халіфату відбуваються разючі зміни. Вони полягали в тому, що, по-перше, відбулося фактичне обмеження світської влади халіфа. Його заступник — великий візир, спираючись на підтримку знаті, відтісняє халіфа від важелів управління. По-друге, зросла роль армії та її вплив на політичне життя. На зміну феодальному ополченню прийшла наймана армія, і халіфи змушені були рахуватися з думкою воєначальників. По-третє, посилюються сепаратистські тенденції у провінціях. Влада емірів на місцях стає фактично спадковою.

Розпад Халіфату на емірати та султанати, що стали незалежними державами, призвів до того, що халіф став лише духовним главою мусульман. На кордонах і в окремих володіннях основна маса населення етнічно і культурно була далекою від інтересів та звичаїв безпосередньо арабського світу. Наступ Заходу у формі хрестових походів, боротьба з Візантією, періодичні вторгнення кочових орд підривали адміністративну впорядкованість, політичну і воєнну могутність держави. Монгольська навала повністю її знищила. Остаточна руйнація Халіфату настає у 1258 р., коли після взяття Багдада останній арабський халіф, зашитий у мішок, був затоптаний кіньми монгольських завойовників[30].

Суспільний устрій Арабської держави. Особливістю арабського феодального суспільства було те, що там не встановлювався суспільний устрій в такій формі, як у європейських країнах. Права і привілеї представників панівного класу не регламентувалися мусульманським правом. Лише потомки Мухаммеда — сеїди — користувалися деякими привілеями (наприклад правом носити зелену чалму).

Другою особливістю арабського феодального суспільства була суттєва різниця в правах між мусульманами і немусульманами. Народи, які сповідували християнство та іудаїзм (так звані зіммії), відокремлювалися мусульманськими законами від «диких» язичників. Вони користувалися автономією, керувалися власними цивільно-правовими нормами, але за злочини вони відповідали згідно із мусульманськими законами. Будь-які угоди цих народів з мусульманами регулювалися шаріатом. Заборонялися шлюби з мусульманами, їм не дозволялося мати рабів-мусульман, їздити на конях, предписувалося носити особливий одяг тощо.

Нарешті, особливістю суспільної організації Халіфату було те, що в цій феодальній державі зберігалося і навіть процвітало рабство. За законом раби не були суб’єктами права, але насправді було багато відхилень від цього правила. Наприклад, із дозволу свого господаря раб міг укладати з вільною особою цивільно-правові угоди. Це було щось подібне до рабського пекулія у Стародавньому Римі. Звільнення рабів, а особливо мусульман, вважалося богоугодною справою.

За формою державного устрою Арабський халіфат був відносно централізованою теократичною монархією. В руках халіфа знаходилася духовна та світська влада, яка вважалася неподільною і необмеженою. Перші халіфи обиралися мусульманською знаттю, але згодом влада стала передаватися у спадок за складеним заздалегідь заповітом. При цьому повинні бути реалізовані такі умови. Халіфи мали походити з роду Мухаммеда, бути повнолітніми та не мати тілесних вад. Від них вимагалися певні моральні якості та ступінь освіченості. Для дійсності заповіту потрібна була згода того, хто призначався заповідачем, котра висловлювалася публічно, заздалегідь, за життя халіфа. Влада халіфа могла бути припинена його раптовою смертю, відмовою від влади, фізичною чи моральною нездатністю виконувати свої функції.

Найближчим помічником халіфа і другою особою в державі був візир. За мусульманським правом візири могли набувати широкої влади. Тоді вони самостійно управляли країною від імені халіфа, лише періодично звітуючи перед ним. Візири з обмеженою владою були лише простими виконавцями доручень халіфа.

Центральними органами державного управління були спеціальні урядові канцелярії — дивани. Диван військових справ відав комплектуванням та озброєнням армії, внутрішніх справ — контролював надходження податків та інших засобів поповнення казни. Диван поштової служби займався доставкою пошти, державних вантажів, керував будівництвом та ремонтом доріг, караван-сараїв і колодязів. Він також виконував функції таємної поліції.

Територія Халіфату поділялася на провінції, які управлялися військовими намісниками — емірами. Нерідко вони були представниками місцевої знаті. Помічниками емірів були наіби. Дрібніші адміністративні підрозділи (міста, поселення) управлялися посадовими особами різних рангів і назв. Нерідко ці функції покладалися на керівників місцевих мусульманських общин — шейхів.

Судові функції в державі були відокремлені від адміністративних: місцеві правителі не мали права втручатися у питання судочинства, а тим більше — нав’язувати суддям власне рішення.