Лекція 6. Партійна та виборча система України

План

6.1. Партійні системи: поняття, сутність та типологія.

6.2. Становлення партійної системи сучасної України.

6.3.Основні типи сучасних виборчих систем.

6.4. Становлення виборчої системи в Україні.

Партійні системи: поняття, сутність та типологія

Значну роль у формуванні, функціонуванні та ефективності політико-правової системи будь-якої країни відіграє партійна система.

Дії політичих партій тісно пов'язані одна з одною, взаємозалежні та знаходяться в певних політичних відносинах зі всіма елементами та ланками політичної системи суспільства. Партійні системи обєднують ті політичні партії, що виробили і дотримуються загальних принципів боротьби і взаємовідносин, дозволених законодавчими актами. Характер партійних систем залежить від виду політичного режиму, механізму та ефективності демократії.

Основною рисою, що відображає сутність партійної системи є характер і взаємовідносини існуючих у державі політичних партій, умови їх діяльності і фактична роль в керівництві державними справами, особливо в формуванні уряду. Оскільки суспільство диференційоване, то йому властива різноманітність соціальних, у тому числі політичних інтересів. Партійна система є складовою частиною політичної системи країни.

Головними ознаками партійної системи є: взаємодія партій на нормативно-організаційній основі; здійснення зв’язків між партіями та державою, громадськими об’єднаннями і громадянами; боротьба за владу та її реалізацію, контроль за діяльністю владних структур. Правові основи цих взаємовідносин закріплені у Конституції, законах про партію, про вибори та інших нормативно-правових актах кожної держави.

Отже, спираючись на зазначені ознаки, можна надати наступне визначення поняттю «партійна система».

Партійна система – це складова політичної системи, сукупність існуючих у суспільстві політичних партій з їх взаємовідносинами між собою, а також з іншими громадськими об’єднаннями та державними інститутами влади, що складаються у процесі політичної боротьби за владу.

Партійні системи у сучасних країнах світу характеризуються значною розмаїтістю, що пояснюється наявністю соціальних, національних, історичних, економічних, політичних, культурних, релігійних та інших особливостей, властивих кожній державі, чинного законодавства, гостроти соціальних конфліктів тощо.

Партійні системи можна класифікувати за різними критеріями, тому що єдиного підходу у політологів у цьому питанні не існує. Вони розрізняються насамперед на основі кількісного та якісного критерію. Кількісний критерій вказує на те, скільки партій реально борються за владу або здійснюють вплив на неї, а якісний - акцентується на формах взаємодії між партіями та на способах формування ними інститутів державної влади.

Так, французький політолог М.Дюверже залежно від кількості партій виділив два типи партійних систем – однопартійні та багатопартійні, а його співвітчизник Ж.Блондель залежно від кількості партій та їх положення у партійній системі виділив чотири типи – двопартійні; система двох з половиною партій; багатопартійні з домінуючою партією та багатопартійні без домінуючої партії. Але найбільш деталізованою у теорії партійних систем є семиступенева класифікація, запропонована італійським політологом Дж.Сарторі, до якої залежно від конкретних особливостей певного суспільства входять:

- однопартійна система;

- партійна система з партією-гегемоном;

- партійна система з домінуючою партією;

- двопартійна система;

- партійна система поміркованого (обмеженого) плюралізму;

- партійна система крайнього (поляризованого) плюралізму;

- атомізована партійна система.

На сучасному етапі найчастіше розрізняють три основних типи партійних систем: однопартійна, двопартійна (біпартизм) та багатопартійна. При цьому, за визначенням Ж.Блонделя, однопартійна система – це така система, за якою одна партія одержує на виборах більше 65% голосів виборців, двопартійна – в якій дві найбільш впливові партії одержують загалом більше 75% голосів виборців, а багатопартійна – в якій дві найбільш впливові партії у сумі набирають менше, ніж 75% голосів виборців.

Однопартійна система -характеризується наявністю в країні тільки однієї політичної партії, яка реально впливає на здійснення державної влади. Цій системі також характерне конституційне закріплення керівної ролі однієї партії, зрощування партійного та державного апарату, усунення опозиції, заборона існування інших партій. Наприклад, у ст. 5 Конституції Республіки Куба 1976 р. зазначено, що «Комуністична партія Куби… є вищою керівною силою суспільства та держави…». У чистому вигляді така система характерна для країн з авторитарним і тоталітарним політичним режимом. Саме така партійна система у різні періоди існувала у фашистській Італії і нацистській Німеччині, Радянському Союзі. Сьогодні однопартійна система діє у В’єтнамі, Північній Кореї, на Кубі та деяких країнах Африки.

Слід зазначити, що однопартійна система не унеможливлює існування в країні декількох партій, але реально тільки одна з них є правлячою, визначає розвиток усього суспільного життя, регламентує діяльність інших партій. Тобто всі інші партії мають організаційну автономію, але визнають керівну роль правлячої партії. Будучи різновидом однопартійної системи, система з партією-гегемоном не створює умов для реалізації різноманітних ідей та інтересів, що призводить до її кризи. Гегемоністська партійна система була типовою для деяких колишніх соціалістичних країн Східної Європи ХХ ст. (Болгарії, НДР, Польщі, Угорщини), в яких, крім правлячої комуністичної партії, були зареєстровані і інші партійні об’єднання, але вони не брали участі у політичній боротьбі і беззастережно визнавали керівництво комуністичної партії. Сучасним прикладом партійної системи з партією-гегемоном може бути Китай, де, крім правлячої Комуністичної партії, існує ще вісім партій, що входять до складу Патріотичного єдиного фронту, очолюваного Компартією Китаю.

Інший характер має різновид однопартійної системи, що дістав назву партійної системи з домінуючою партією. Ця система також передбачає існування декількох партій, одна з яких упродовж тривалого часу за результатами виборів отримує більшість парламентських мандатів і право формування уряду. З формального боку така система є багатопартійною, а фактичне за цієї системи в країні протягом десятиліть править лише одна партія. Система з домінуючою партією характеризується демократичним політичним режимом, відсутністю урядових коаліцій і наявністю малоефективної опозиції. Прикладом такої системи може бути партійна система Мексики, де понад 70 років країною правила Інституційно-революційна партія; Парагваю та Японії, де майже 50 років правлячими партіями були відповідно партія «Колорадо» та Ліберально-демократична партія. Подібна ситуація тривалий час мала місце у Швеції, де переважну більшість голосів на виборах одержувала Соціал-демократична робітнича партія, в Індії – Індійський Національний Конгрес та в Єгипті – Націонал-демократична партія.

Отже, однопартійна система характеризується стабільністю, передбачуваністю політичного курсу, але, у той же час, за умов відсутності реальної партійної конкуренції, використання однієї партії свого монопольного становища у системі влади, вони згодом стають схильними до бюрократизації, консерватизму, виникає ризик перетворення партії на закриту соціальну групу і тим самим прирікає партію на втрату нею політичного впливу, що зрештою призводить до кризи у розвитку суспільства.

Двопартійна система (біпартизм) характеризується тим, що за наявність декількох різних партій лише дві найвпливовіші із них реально претендують на політичну владу, які поперемінно внаслідок виборів змінюють одна одну. Тобто одна з цих партій, яка виграла вибори, виступає в ролі правлячої, інша – опозиційної. Час від часу вони міняються місцями. Безумовно, кожна з них має свій погляд на суспільний розвиток і хоче мати якомога більше місць у вищих органах держави. Подібна система з одного боку дозволяє забезпечити відносну стабільність влади, оскільки створюється однопартійний уряд, який у своїх діях не обмежений коаліційними угодами, а з іншого – ускладнює можливість приходу до влади третьої політичної сили. Класичними двопартійними системами вважаються партійна система США, у політичному житті яких визначальну роль вже понад 100 років відіграють Демократична і Республіканська партії, та Великобританії, у політичному житті якої переважають Лейбористська і Консервативна партії.

Досить розповсюдженим різновидом двопартійної системи є система двох із половиною партій, яку ще називають трипартійною. Така система складається за умови, що жодна з двох найбільших партій за результатами парламентських виборів не в змозі отримати більшості мандатів без підтримки третьої партії, значно меншої від них, але яка постійно представлена у парламенті. Ця третя партія, примикаючи до однієї з двох основних партій, забезпечує їй парламентську більшість і право формування уряду, тоді як інша основна партія стає опозиційною. Така ситуація характерна для Німеччини, де основні партії – Соціал-демократична партія Німеччини і блок Християнсько-демократичний союз / Християнсько-соціальний союз домагаються перемоги, об’єднуючись із третіми партіями – Вільною демократичною партією або Партією Зелених.

Отже, двопартійна система характерна насамперед для країн, в яких існує стійке однорідне соціальне та культурне середовище з традиційними цінностями, які підтримуються більшістю членами суспільства.

Багатопартійна система характеризується тим, що за наявності в країні безліч партій у конкурентній боротьбі за владу змагаються різні за ідеологією та ставленням до характеру перетворень у суспільстві три і більше політичних партій, жодна з яких не здатна отримати підтримку більшості у парламенті і тому змушена формувати уряд на коаліційній основі. Ця система одержала найбільшого поширення у країнах Західної Європи (Бельгія, Данія, Італія, Нідерланди, Швеція та ін.).

У залежності від кількості партій, які реально впливають на функціонування державних інститутів та ідеологічної дистанції між ними, Дж.Сарторі розрізняє наступні різновиди багатопартійної системи:

1) партійна система поміркованого (обмеженого) плюралізму, для якої характерне представництво у парламенті лише декількох (як правило, трьох - п’яти) політичних партій, жодна з яких не має більшості мандатів і не може самостійно сформувати уряд. За цією системою партії перебувають на поміркованих політичних позиціях, між якими існують незначні ідеологічні розбіжності, а також відсутня позасистемна парламентська опозиція. Уряд формується однією партією, яка отримала абсолютну більшість голосів на парламентських виборах, хоча інші партії також представлені у парламенті або коаліцією партій залежно від розподілу мандатів у парламенті. Стабільність уряду насамперед залежить від того, стабільна (Швейцарія) чи нестабільна (Бельгія, Італія, Нідерланди, Фінляндія) партійна коаліція у парламенті. Якщо партійна коаліція є нестабільною, то уряди можуть змінюватися кілька разів за один термін повноважень парламенту;

2) партійна система крайнього (поляризованого) плюралізму, для якої характерне представництво у парламенті шести і більше політичних партій, між якими існує значне політичне та ідеологічне розмежування, наявність позасистемних опозиційних партій, тобто таких, які взагалі виступають проти існуючої соціально-економічної і політичної системи. Уряд формується партіями центру, а його стабільність залежить від міцності центристських (урядових) коаліцій. Ця система поширена в країнах (насамперед у постсоціалістичних і пострадянських), де політична система має перехідний характер від авторитарно-тоталітарної системи суспільного устрою до демократичного суспільства і де відбувається протистояння політичних сил, що виступають прихильниками минулого чи нового суспільно-політичного устрою;

3) атомізована партійна система, для якої характерне представництво у парламенті багатьох, у тому числі й позасистемних, малочисельних і маловпливових політичних партій, наявність безвідповідальної опозиції. Уряд формується або на основі широкої коаліції партій, або на позапартійній основі. Ця система найменш стабільна та найменш ефективна з усіх партійних систем. Вона характерна для держав, що стали незалежними, і в яких, після тривалого часу тоталітарної однопартійності, йде активний процес партійного будівництва, тобто партійна система перебуває у стадії свого становлення. Так, початок становлення партійної системи в Україні, Росії, Білорусії та в інших країнах Східної Європи припадає наприкінець ХХ ст.

Отже, у сучасному світі існують різні типи партійної системи і, як свідчить практика, кожен із них має свої переваги та недоліки. Наприклад, віддаючи перевагу багатопартійній системі перед однопартійною, слід мати на увазі, що з першою пов’язана гостра міжпартійна боротьба, нестабільність, маніпулювання свідомістю населення тощо, друга – хоча і позбавлена багатьох недоліків багатопартійної системи, але і вона виявилась урешті – решт нестійкою і практично в усіх країнах поступилася місцем різним типам багатопартійної системи. Навіть стабільна і ефективна двопартійна система має свої недоліки, оскільки дві політичні партії знижують можливість повноправної участі третіх сил у процесі прийняття рішень, тобто фактично монополізують представництво на державному рівні всієї багатоманітності соціальних інтересів.